Паспортні війни продовжуються: програють громадяни?

6 вересня 2012 року Верховна Рада України ухвалила у першому читанні проект Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр» (внесений народним депутатом В.Грицаком, фракція Партії регіонів).

За нейтрально-бюрократичною назвою знову подано законопроект, який де-факто має метою: 1) біометризацію багатьох документів, що посвідчують особу, підтверджують її громадянство або спеціальний статус; 2) запровадження нової електронної бази даних про усіх громадян України та інших осіб, які проживають в Україні.

За своєю ідеологією і змістом законопроект схожий із законопроектом з «паспортної» тематики, що подавався раніше групою народних депутатів України (В.Коновалюк, В.Мойсик, І.Бережна, реєстраційний номер 10036), а також аналогічним законопроектом цієї ж групи депутатів, що був прийнятий парламентом минулого року, але після президентського вето – відхилений.

ЗМІ загалом пов’язували ці законопроекти із скандально відомим концерном ЄДАПС. Цікаво також зауважити, що 6 вересня не був підтриманий законопроект «Про документи України, що посвідчують особу, дають право на в'їзд в Україну та виїзд з України  (проект 10381, внесений народним депутатом В.Толстенком, фракція Партії регіонів), авторство якого де-факто належало Мін’юсту. Отже, переможцем цього раунду паспортної війни вийшла група прихильників максимальної біометризації українців.

Всі зауваження, які раніше висловлювались щодо паспортних законопроектів у експертному середовищі, в тому числі нашою організацією, залишаються актуальними і щодо законопроекту В.Грицака:

1) надзвичайно сумнівною є ідея створення нової бази даних – Єдиного державного демографічного реєстру. І хоча ця база даних може вважатися правонаступником Державної інформаційної системи реєстраційного обліку фізичних осіб, проте обсяг інформації, яка має вноситися в нову базу даних, є набагато більшим. А якщо взяти до уваги внесення біометричних даних, а також інформації про всі документи, які видані особі, то держава отримує надмірні можливості для контролю за життям громадян. Крім того, ризик появи і цієї бази даних на київській «Петрівці» є цілком реальним;

2) завеликою є і кількість документів, які пропонується регламентувати одним законом – тринадцять. На наш погляд, для прогресу у виконанні Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, слід було б зосередитися лише на документах України для виїзду за кордон. І лише у цих документах, зокрема, у паспорті, слід було б передбачати наявність електронного носія біометричної інформації;

3) поверненням до «радянщини» можна вважати норми законопроекту про збереження двох видів паспортів: «паспорта громадянина України» та «паспорта громадянина України для виїзду за кордон». Таким чином, Україна залишатиметься у групі небагатьох країн світу (Північна Корея, Китай, Росія), у яких існують два паспорти. Хоча ще недавно здавалося, що ми перейдемо до прийнятого у більшості демократичних країн використання для внутрішніх правовідносин «посвідчення особи»;

4) законопроектом в основному документі особи («паспорті громадянина України») не передбачено обов’язкового зазначення інформації про місце проживання особи (місце реєстрації). Хоча, відомо, що це потрібно досить часто як у відносинах з державою (податковими органами; при отриманні адміністративних послуг; з судовими органами тощо), так і в приватно-правових відносинах (з банками, при працевлаштуванні та ін.). В нашому ж випадку законопроект залишає відкритим питання: яким документом буде підтверджуватись місце проживання особи. Прихованим варіантом відповідні на нього є лише запровадження нової «довідки», за якою нас змусять регулярно звертися до чиновників;

5) ще один з суттєвих недоліків законопроекту – це відсутність регулювання процедури видачі та обміну паспортних документів. Зокрема, у ньому взагалі не визначено переліків документів, необхідних для отримання паспортів та інших документів. Це питання віддається на розсуд Кабінету Міністрів, тобто на підзаконний рівень, що збільшує ймовірність регулювання не в інтересах громадян;

6) необґрунтовано великими є строки для отримання паспортних документів. Загальний строк у тридцять календарних днів може бути скорочений щонайменше вдвічі. Інакше структури, причетні до видачі паспортів, і далі збиратимуть з громадян додаткову плату за «термінове оформлення» (протягом 10-ти днів);

7) загалом законопроект обмежується надто загальними нормами щодо плати за видачу відповідних документів – у ньому лише згадано про сплату державного мита або консульського збору, але їх розміри законопроектом не визначені. Проте  для громадян було б значно зручніше, якби щодо кожного з видів документів було зазначено і про його платність чи безоплатність, а також конкретний розмір плати;

8) законопроект зберігає існуючу ситуацію з суб’єктом видачі паспортних документів – це буде центральний орган виконавчої влади (очевидно, Державна міграційна служба). Хоча у більшості демократичних країн світу повноваження з видачі посвідчення особи та паспорта громадянина віднесені до компетенції муніципалітетів. Цікаво, що у цьогорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України, серед першочергових завдань визначено потребу делегування органам місцевого самоврядування функцій з видачі паспортів, реєстрації місця проживання. Чи прислухається пропрезидентська більшість до побажань Президента під час підготовки законопроекту до ІІ читання?!

Загалом можна резюмувати, що цей законопроект віддаляє Україну від Європи, особливо в частині реалізації та захисту прав та інтересів громадян.

Віктор Тимощук, заступник голови правління Центру політико-правових реформ