А прокуратура порушень не знайшла…

Колись давно для нашого суспільства було створено літературний образ «доброго і справедливого дяді Стьопи-міліціонера». Нині ж люди в міліцейських погонах у ставленні до своїх співгромадян, трапляється, демонструють таку жорстокість, яку можна визначити хіба що словами – ні закону, ні моралі.

Згідно соціологічних досліджень, в Україні об’єктом насильства з боку працівників міліції може стати практично кожен. На думку опитаних українців, якщо раніше найбільший ризик бути підданим незаконному насильству в міліції стосувався злочинців, то тепер список розширився за рахунок підозрюваних, свідків, їх родичів, тобто всіх людей, які так чи інакше опинилися у сфері інтересів правоохоронців. Чимало працівників міліції і не чекають довіри і любові від населення, вважаючи, що страх – достатній показник поваги.

Прикладом цього є, зокрема, справа, про яку йтиметься далі.

Скарга, як привід для катувань

Якщо кому-небудь з нас сказати, що працівники міліції побили людину, то навряд це викличе здивування. Тактика чобота і кулака стосовно затриманих давно вже скоріше правило, ніж виняток для правоохоронних органів України.

Однак подія, про яку йдеться, має певні нехарактерні особливості. Цього разу методи фізичного впливу застосувалися не тільки для традиційного «вибивання» зізнання в злочині, який інкримінується затриманому. Адже, як випливає із заяви чоловіка до прокуратури, приводом розправи над ним стала скарга, подана до Європейського суду з прав людини за фактом ненадання належної медичної допомоги в СІЗО, де він перебуває.

Втім про все по порядку.

Л. утримується під арештом більше року. Утримання за гратами не одну здорову людину перетворило на інваліда. А тим більше не могло не позначитися на здоров’ї людини, яка має цілий «букет» хвороб, зокрема й з такими діагнозами, як ВІЛ-інфекція, туберкульоз легень, токсична енцефалопатія, хронічний бронхіт…

З такими недугами непросто боротися й на волі, не те що в умовах тюремної камери. Тож стан Л. погіршився до критичної межі.

Врешті-решт його знайшли в камері у стані непритомності. У медичній частині СІЗО поставили діагноз – інсульт. Згодом після детальнішого обстеження стало зрозуміло, що у чоловіка стався епілептичний напад.

Про стан хворого на той час можна судити за випискою з медичної карти, де йдеться про те, що він «знаходиться в сопорозному стані, вербальному контакту недоступний, на зовнішні подразники спостерігається слабка реакція руху». Тобто людина фактично не сприймала оточуючу дійсність, не говорила, практично не рухалася.

За медичними показниками, згідно наказу МОЗ України 17.08.2007 № 487, хворі на епілепсію мають бути обстежені в неврологічному стаціонарі чи епілептологічному центрі з наступним постійним спостереженням у невролога в поліклініці. Середня тривалість лікування у цих випадках залежить від стану хворого і складає від 10 до 14 діб.

Однак, вже через день Л. з медичного закладу знову повернули до камери, оскільки зміну запобіжного заходу на підписку про невиїзд суд, до якого звернулася сама ж адміністрація СІЗО з клопотанням, не задовольнив.

Тож відсутність змоги отримати за гратами належне обстеження і лікування змусила Л. звернутися зі скаргою до Європейського суду з прав людини.

Насилля, як аргумент

У зв’язку з судовими слуханнями, які відбуваються в іншому місті, громадянина Л. на початку нинішнього року туди й доправили. Так він потрапив до ізолятора тимчасового тримання, де саме й стався факт його побиття. Як зазначено у скаргах до прокуратури від самого Л. та його захисника, затриманого побили двоє працівників міліції, котрі не представилися. Били кулаками в живіт. Ці особи вимагали від Л. написати заяву про те, що йому надають якісну медичну допомогу в умовах СІЗО.

Бити Л. припинили тільки після того, як він написав заяву про те, що не має претензій до якості медичної допомоги, що надається.

Відкритим залишається запитання, чому скарга на неналежну медичну допомогу, подана до Європейського суду з прав людини, викликала таку агресивну реакцію у правоохоронців? Можливо, у їхньому розумінні шлях до створення позитивного іміджу України в європейських інституціях лежить через відбиті нирки заарештованих? А оскільки, крім насилля, інших аргументів не знають, то вдалися цим до такого превентивного заходу: побити одного, щоб не шукали правового захисту поза межами України й інші?

Відписка, як результат розслідування

За законодавством України органами уповноваженими для проведення розслідування скарг на погане поводження з боку працівників МВС України є органи прокуратури України. Тож саме до прокуратури з заявою за фактом побиття в ІТТ звернулися Л. та його захисник.

У заявах йшлося про необхідність встановлення осіб, які били Л., та притягнення їх до кримінальної відповідальності, а також про вжиття заходів для його термінової госпіталізації.

Відразу скажемо, що дива не сталося. Хоч у Генпрокуратурі й запевняють, що борються з правопорушеннями серед співробітників правоохоронних органів, що робота з викорінення випадків застосування правоохоронцями катування ведеться постійно і винних карають, однак і цього разу основою для постанови прокуратури стала «міліцейська» версія подій, що відбувалися в ІТТ.

Слід зазначити, що минулого року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі «Каверзін проти України», у якому зазначив, що неефективне розслідування скарг на катування є системною проблемою в Україні.

На думку Європейського суду, одним із поширених факторів, які призводять до неефективного розслідування є небажання прокуратури негайно вжити усіх необхідних заходів для встановлення фактів і обставин, що мають відношення до скарг на катування; під час розслідувань органи прокуратури рідко йдуть далі отримання пояснень від працівників міліції, переважає «міліцейська» версія подій, а прокуратурою не робляться спроби перевірити її за допомогою інших методів розслідування.

Приблизно у 40 своїх рішеннях Європейський суд встановив, що влада України відповідальна за погане поводження з людьми з боку працівників міліції, і жодного належного розслідування не було проведено за заявами про таке погане поводження. Більше 100 інших справ, які стосуються цих питань, знаходяться зараз у провадженні Європейського суду.

Що стосується справи Л., то прокуратура так поспішала «відписатися» за результатами досудового розслідування, що не тільки видала офіційний документ, який може служити зразком безграмотності через грубе нехтування нормами правопису, а й саме прізвище Л. у постанові кілька раз переплутала.

Та, це дрібниці, у порівнянні з тим, як встановлювалися факти і обставини, що мають відношення до скарг Л. та його захисника на жорстоке поводження, а також забезпечення відповідних доказів.

Отже, якщо вірити прокурорській постанові, чоловіка ніхто не бив.

Навпаки – в ізоляторі він був оточений увагою і комфортом. Зокрема, йому дали можливість майже півгодини вибирати зручну подушку в кімнаті постільної білизни, а в кімнаті для зберігання речових сумок спецконтингенту підібрати особисті речі для поїздки в суд наступного дня. Він особисто перевіряв, чи вже нагрілася в бойлері вода для приймання душу і навіть, за наведеними у постанові свідченнями лікаря, міліціонери доправили Л. до медустанови, щоб дізнатися, чи може він знаходитися в умовах ІТТ. Так і хочеться казати: санаторій, а не ізолятор тимчасового тримання.

Постові ІТТ, як свідки, також підтвердили, що ніяких тілесних ушкоджень Л. заподіяно не було. Не торкалися Л. й міліціонери, які, можливо, були в той день ІТТ, а, можливо, й не були, бо не пам’ятають. Принаймні, так зазначено у постанові.

Причому, «відновити пам’ять» правоохоронцям, як і встановити факт побиття громадянина Л., досить проблематично. Адже система відеоспостереження в ІТТ в той час перебувала в неробочому стані.

Зрозуміло, що за наведених вище свідчень та відсутності таких суттєвих конкретних доказів, як результати відеоспостереження, прокуратура порушень не побачила, а відтак і зробила традиційний для таких справ висновок про те, що факт перевищення міліцією службових повноважень не знайшов підтвердження.

Коментарі, як кажуть, зайві.