MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Право на правду

05.04.2013   
Наталка Ковальчук
Ще відносно недавно ми жили в країні, де заборони вважалися нормою, а на правду поширювалося табу. І все ж навіть тоді, нехай довгим шляхом, манівцями, слабкими не завжди помітними на перший погляд джерельцями, вона пробивалася до суспільства.

Так буває, що якась подія раптом мимовільно зв’язує сьогодення з минулим і викликає з пам'яті те, що, здавалося, вже призабуте.

Таким собі психологічним камінчиком, що несподівано збудив давні спогади, стала згадка про незвичайний перфоманс під час Х Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини (Юрій Чумак, X Docudays: право на кіно про права).

Театралізація зі спецназом, звичайно, цікавий мистецький прийом.

Ось тільки не хотілося б, щоб те, що відбувалося як вистава, стало реальністю.

Адже ще відносно недавно ми жили в країні, де заборони вважалися нормою, а на правду поширювалося табу. І все ж навіть тоді, нехай довгим шляхом, манівцями, слабкими не завжди помітними на перший погляд джерельцями, вона пробивалася до суспільства.

Бо людина завжди має право на правду і прагне її.

 

Книга із бібліотеки

Юність тих, кому сьогодні п’ятдесят і більше, проходила без Інтернету, серіалів і барів. Ми переважно читали. Причому – запоєм. Бібліотека була тим кладезем, до якої вирушали за літературою.

Тоді наше педагогічне училище у Немирові Вінницької області, якого вже сьогодні, на жаль, немає, роз’їжджалося на літні канікули. Візит до районної книгозбірні входив в обов’язкову програму перед поїздкою додому. Бо у батьківській бібліотеці дві третини книг були все-таки вчительськими - з математики та філології, а будь-яка нова художня література, що там з’являлася, перечитувалася дуже швидко.

Підбирати книги на літо допомагала знайома бібліотекарка. Вона й винесла кілька томиків з запасників.

Читала собі одну за одною книги, і на традиційне запитання домашніх: «Що читаєш?» показувала обкладинку чергового літературного твору. Того, очевидно, вистачало батькам, щоб контролювати моє домашнє читання.

Та коли черга дійшла до «Собору» Олеся Гончара, який також виявився у стосику бібліотечних книг, мене раптом запитали, де взяла книжку? Це було якось незвично і несподівано.

Що з книгою «щось не так», зрозуміла й випадково почувши, як мати говорить батькові про мене: «Десь взяла «Собор», хоч повідомила ж їй, що книжка бібліотечна…

Згодом вона мені, мабуть, після якихось своїх роздумів, все-таки сказала, що «Собор» - книга заборонена.

Тільки через багато років, коли більш відкритими стали суспільні процеси, вдалося дізнатися про те цькування, якого зазнав і автор, і твір, який представляли, як антирадянський та націоналістичний.

Щоправда й сьогодні не впевнена випадково опинився томик з «Собором» у тих бібліотечних книгах чи ні?

Можливо, це самий той момент, про який написав Олесь Гончар у своїх «Щоденниках», що «вся Україна в міру можливого захищала себе як націю».

 

Ім’я, що не забулося

У сімдесятих роках минулого століття популярними були зльоти творчої молоді. Хай би яким не було ідейне спрямування цих офіційних зібрань, але більш важливим видається той факт, що юнь, котра з’їжджалася на них, мала змогу поспілкуватися між собою неформально. Дівчата та хлопці кучкувалися «за інтересами», ділилися не тільки творчими планами, а й розповідали про щось десь побачене чи почуте.

Саме в такому гуртку й довелося вперше почути ім’я Бориса Чичибабіна. Якийсь хлопчина розказував, що в Харкові є такий дуже талановитий поет, прочитав його вірші з невеличкого блокнота.

Згодом на прохання дати вірші Бориса Чичибабіна що в училищній, що в районній бібліотеках сказали, що такого поета не знають. Тоді вирішила: або хлопець щось переплутав і неправильно назвав прізвище, чи, може, поет місцевий, маловідомий. Коли про нього не знають навіть у бібліотеках…

І забулися почуті колись вірші, але ім’я поета таки залишилося в пам'яті. Тож спогад про нього сплив дуже швидко, коли вже в кінці вісімдесятих про Бориса Чичибабіна заговорили відкрито, коли його життєвому і творчому шляху, сповненому трагізму, почали присвячувати окремі передачі.

Зазвучали й вірші колись замовчуваного поета, звістка про якого навіть в тоталітарні 70-і якимсь шляхом таки «добралася» з  Харкова до Вінниччини - з одного кінця України - до іншого. 

 

«Зоряний корсар»…

Книгу Олеся Бердника «Зоряний корсар» приніс однокурсник. Дав почитати під великим секретом і попередив, що показувати нікому не можна, бо книга заборонена.

І знову ж таки можна лише подивуватися тому, як докочувалися до далеких від столиці країв такі звістки. Адже навряд десь там у сільській родині читали офіційний наказ Головного управління охорони державних таємниць у друку при Раді Міністрів СРСР №31 з приміткою «для службового користування»: «Вилучити з бібліотек загального та спеціального користування і книготорговельної мережі СРСР книги Бердника Олександра Павловича (Олеся Бердника)».

Але ж про заборону знали. Та навіть знаючи про неї, зберігали у власній домашній бібліотеці книгу, на яку було накладено вето, дозволяли її читати своїм дітям, не забороняли «відпускати книгу в народ».

Чи ризикували? Чи ризикувала бібліотекарка, яка винесла з запасників заборонений «Собор»? Чи ризикував хлопчина, котрий розповідав про Бориса Чичибабіна і тим більше читав його вірші?

Відповідь на ці питання однозначна: «Так». КДБ постійно відслідковувало творчо-літературний процес «от Москвы до самых до окраин». На підтвердження цього ще один випадок.

Якось до педучилищної бібліотеки прийшов незнайомий молодий чоловік. Практично відразу нас всіх, відвідувачів, попросили покинути приміщення і прийти пізніше. Згодом одна з бібліотекарок, з якою мала дружні стосунки, під великим секретом розповіла, що чоловік той - з КДБ. Ходив в училищі серед персоналу якийсь самодрук. Хтось «стукнув». От «органи безпеки» й розбиралися: що читали, де взяли, хто читав, чи залучали до цього студентів?

Той «самвидав» був, очевидно, не надто кримінальним, бо ніяких заходів впливу ні до кого, здається, не вживалося. Всі залишилися на своїх місцях. Обійшлося лише «КДБістською профілактичною виховною роботою».

Коли приходять на пам'ять такі моменти, не хочеться, щоб це повторювалося й сьогодні. А тому, можливо, частіше потрібно влаштовувати такі перфоманси, як той, що відбувся під час відкриття кінофестивалю. Вони нагадуватимуть, що заборонити правду неможливо, бо в житті спрацьовує закон, коли будь-яка дія  викликає протидію. Більшу чи меншу – це вже інше питання.

 

 

 Поділитися