MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Ота стежина в ріднім краї, або С чего начинается Родина… (укр.)

06.03.2014   
Наталка Ковальчук
У наш дім, що зветься Україною, сьогодні прийшло нещастя. Але якраз у цей нелегкий час ми, здається, нарешті почали позбуватися комплексу меншовартості перед будь-якими «старшими братами і сестрами», прищепленого радянською комуністичною системою. Ми зрозуміли, що хочемо жити не в тоталітарному, а демократичному світі.

Кожному з нас у шкільні роки доводилося писати твори про Батьківщину. Ми заради хорошої оцінки добирали правильні слова про любов до свого краю і навіть не думали про те, що перед нами тему відданості своїй Вітчизні може гостро поставити саме життя.

Ми писали про те, що наша країна щира і гостинна, не підозрюючи, що широко відкриті для всіх двері можуть стати воротами для чужої агресії, бо десь комусь здалося, що в українців недостатньо патріотизму, аби боронити свою землю від загарбників.

У нас, справді, є достатньо внутрішніх проблем, які потрібно вирішувати. Але це наші проблеми, і ми повинні навчитися самі справлятися з ними.

Нам, дійсно, поки що не дуже таланить з владою. Можливо, тому, що за короткий час незалежності так і не навчилися її обирати. Але сьогодні підемо з нею на «мирову угоду», бо треба пережити спільну для всіх біду. Бо для ситуації, в яку потрапила країна, найкраще підходить «золоте правило» – не лаяти свій уряд під час війни.

Правда і те, що у нас немає спільної історії, бо століттями Україна була четвертована між різними імперіями. Але якраз це й виробило спільну генетичну пам’ять: як то воно жити під чужим чоботом. І вона нас з усією силою підштовхує зберегти єдність своєї держави, щоб чужі підбори не гамселили наші душі.

Можливо, у нас багато чого немає. Зате у нас є вміння століттями жити у спільному домі, не розділяючи себе на «своїх» і «чужих».

Колись у моєму рідному селі на Вінниччині на головній площі стояли католицький костьол, православна церква і синагога. Прабабуся часто згадувала, що гарно було, коли у всіх на один і той день випадали свята. Ошатно одягнені люди йшли вулицями з усіх куточків села до центру, віталися і поздоровляли одне одного зі святами. І вже на головній площі розділялися, повертаючи кожен до своєї духовної обителі.

До сьогоднішнього дня на своєму місці зберігся лише костьол, якимсь дивом переживши період войовничого атеїзму і комуністичного свавілля.

Споруду, справді, легко розвалити. Важче понівечити душу.

Згадую своїх університетських однокурсників. Серед них були українці, росіяни, євреї, молдавани. І зовсім не заслугою «радянського інтернаціоналізму» було, що ніхто нікого не запитував: «Якого ти батька син?», коли йшлося про допомогу одне одному. Тим більше, коли збиралися відзначати здану сесію…

Не знаю, які розвіддані отримали у «ворожому таборі» про нашу країну, але то точно була дезінформація. Кого від кого треба захищати у багатонаціональній країні, де на один «рушничок щастя» стають діти різних народів?

Не буду говорити про власну родину, в якій переплелися українські, польські, угорські, російські гілки. Згадую родини друзів, знайомих, колег.

Він – українець, вона – татарка. З приводу сімейного фото, де чоловік у тюбетейці, дружина жартує: «Ми тут всі татари».

Іще одна родина – вона українка з єврейськими коренями, він – з російсько-польськими. Ні це, ні те, що у неї вища освіта, а він звичайний водій ніяк не завадило їх спільному тривалому життю.

Кого від кого можна захистити у «гримучій суміші», де в дружини російсько-українсько-єврейське коріння, а чоловік – білорус?

Коли дитина, у якої батьки корейці, запитує: «Чого ми, українці, так погано живемо?», то це нікого не дивує. Бо словом «українці» ми вже давно частіше визначаємо приналежність до своєї Батьківщини, ніж вживаємо для означення тільки однієї національності. І це вже наша спільна історія, на яку ніхто не має права зазіхати.

С Украиной в крови я живу на земле Украины,
и, хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,
на лугах доброты, что её тополями хранимы,
место есть моему шалашу.

Це рядки з вірша поета Бориса Чичибабіна (за паспортом – Полушина), котрий народився на Полтавщині, більшу частину свого життя провів у Харкові, писав російською мовою.

Його зізнання у любові до своєї країни, написане російською, сьогодні так само співзвучне з почуттями багатьох з нас як і українське слово любові до своєї землі доньки Київщини Ліни Костенко:

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

У кожного з нас на цій землі є свій «шалаш» і є свої степи, ліси, свої найрідніші дороги і явори і одне спільне небо. Коли наші дідусі і бабусі, які пережили жахіття війни, під час сімейних свят проголошували тост: «За мирне небо над головою», ми їх не розуміли. Іноді кепкували.

Іноземне вторгнення на територію нашої мирної країни з несподіваною гостротою нагадало ці слова. Чужа недобра воля дала нам зрозуміти, що ми – єдині, що можемо забути свої «сімейні» суперечки, коли йдеться про збереження спільного дому.

«Нет ничего такого плохого, чтоб из него не вышло чего-нибудь хорошего»,– говорять росіяни.

«Не було б щастя, та нещастя допомогло»,– кажуть українці.

У наш дім, що зветься Україною, сьогодні прийшло нещастя. Але якраз у цей нелегкий час ми, здається, нарешті почали позбуватися комплексу меншовартості перед будь-якими «старшими братами і сестрами», прищепленого радянською комуністичною системою. Ми зрозуміли, що хочемо жити не в тоталітарному, а демократичному світі.

Ми хочемо визначати свою власну дорогу і долю своїм власним розумом, а не сподіваючись на «доброго царя», який може виявитися злим демоном.

Прийшло відчуття справжньої любові до своєї Батьківщини і розуміння Шевченкового:

…кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро
Та наша славная країна…

 Поділитися