Довічно без права на оскарження – абсолютне зло!
Хоча розумні люди з цим категорично не погодяться і відразу закинуть, мовляв, нічого абсолютного не землі буває, а відтак|, і зло сьогосвітнє обов’язково має містити якісь відтінки білого. Сперечатись не буду і навіть погоджусь у тому, що за чотирирічне правління попередньої влади, вона щонайменше чотири рази приємно мене здивувала. Отож маю визнати, що були і в неї чотири ініціативи, які так втішали мене попервах …
Найголовніша із них, поза всяким сумнівом, – євроінтеграційне рушення України. Чим воно закінчилось, всім добре відомо!
Друга ініціатива – це порушення у 2011 році кримінальної справи проти одного з колишніх президентів у зв’язку з підбурюванням до незаконного насильства відносно громадян своєї країни. Не так давно виявилось, що про віддалене правосуддя тоді зовсім не йшлося, а вся ця галаслива кампанія мала на меті отримання мільярду доларів хабара за наступне закриття кримінальної справи.
Чудувався я і з рішення влади не здійснювати у 2014 році обов’язкового призову до армії. Як тепер з’ясувалось, це теж пояснюється не складно: просто президента тоді хтось переконав, чи може й сам второпав, що після добровільної здачі країни в полон заклятому другу військо Україні вже не буде потрібне.
І нарешті – новий КПК! На відміну від трьох вищезгаданих славних ініціатив учорашньої влади, які, не дивлячись на енергійний старт, завершились повним пшиком, реформа кримінального судочинства, треба визнати, закінчилась гепі-ендом. Проте ухваленню нового КПК передувала нереально ганебна передісторія, наслідки якої не подолані й досі.
Все розпочалось із позбавлення Верховного Суду суддівських повноважень. В ході так званої малої судово-правової реформи від 07.07.2010 року під ніж пішли не тільки касаційні повноваження ВСУ на користь запроваджуваного Вищого спеціалізованого, але й ціла процедура виключного провадження, яка дозволяла без обмеження в часі виправляти судові помилки в інтересах неправосудно засуджених осіб.
Нагадаю, у разі неправильного застосування кримінального закону або істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення, п’ятеро суддів ВСУ мали право ініціювати питання і переглядати будь-якої давнини судові рішення у кримінальних справах з цих підстав.
Попри те, що така модель бездоганною не була, все ж вона існувала. Тобто впродовж всієї історії держави УРСР, а пізніше й незалежної України, її правова система завжди передбачала можливість перегляду і скасування остаточних рішень судів у кримінальних справах. Причому, що важливо, не у зв’язку з нововиявленими обставинами абощо, а виключно з підстав, так би мовити, «неправильності» судового рішення, його очевидної помилковості та повної неспроможності. І так було завжди! Аж поки «сімейні» младореформатори не заходилися, за їх лексиконом, множити на нуль ВСУ зі всіма його повноваженнями найвищого судового органу країни. В результаті, касаційні та нововиявлені обставини передали ВССУ, а виключне провадження кануло в Лету.
У талановитої юридичної братії, що обслуговувала «сім’ю», попереду були ще й не такі звитяги. Справдешнім подвигом всіх часів і народів стане дарування нової-старої Конституції, яку патрону піднесе сам Конституційний суд України. На той же момент вправні аферисти-правники пояснювали суспільству, що виключне провадження, мовляв, не відповідає приписам Європейського Суду з прав людини щодо засад правової визначеності та не є виправданим з огляду на принципи справедливого суду тощо.
Облудна брехня! Немає жодного рішення ЄСПЛ, в якому Суд констатував би будь-яке порушення Європейської конвенції у зв’язку зі скасуванням остаточного обвинувального рішення національного суду через його неправосудність відносно засудженого. Сполученим Штатам не можна дорікнути у тому, що там немає справедливого суду чи там не знаються на принципах верховенства права. Проте звідти постійно надходять повідомлення про те, що давно чинні обвинувальні вироки переглядаються, і через 10, і через 20, і через 30 років, а виправдані багаторічні в’язні – звільняються.
У зв’язку з цим не можу не сказати про очевидні парадокси, до яких призводить розвиток правової думки і практики в сучасному світі. З моменту скасування смертної кари і запровадження її альтернативи у виді довічного позбавлення волі (ДПВ) серед кримінологів та юристів не припинялась дискусія, яка, можна сказати, закінчилася 9 липня 2013 року, коли Велика Палата ЄСПЛ у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» постановила, що брак ефективних механізмів перегляду довічного покарання є нелюдяним і жорстоким поводженням з засудженим, а отже, відсутність у «довічника» надії на звільнення – є несумісним з гарантіями статті 3 ЄК.
Не маю нічого проти того, щоб навіть найбільш небезпечні зі злочинців отримали право на умовно-дострокове звільнення. Але я не можу зрозуміти, чому відкинуто і забуто правові ідеї, що були відомі людству ледь не від самих початків цивілізації? «Краще виправдати одного (десять, сто) винних, ніж одного невинного засудити» – в різних варіаціях цей вираз відомий з античних часів. Інша латинська сентенція – JUS EST ARS BONI ET AEQUI констатує, що право є мистецтво добра і справедливості.
Вважав і продовжую вважати, що відсутність процедури перегляду неправосудного вироку є проявом надзвичайної несправедливості і навіть абсолютного зла. Неможливість ініціювати провадження з виправлення судової помилки примножує страждання засуджених, а для засуджених до ДПВ таке становище є надзвичайно болісним і безкінечно жорстоким.
Це те, що найбільше засмучує і обурює в сучасній правовій системі України. Моя особиста правосвідомість відмовляється сприйняти подібний стан речей, коли жоден суб’єкт державної (судової) влади не має аніякої можливості втрутитися і відвернути допущену судову помилку. Навіть якщо вона, ця помилка, настільки очевидна і груба, що несамовитим криком волає про її негайне виправлення.
Назву лише два приклади із практики роботи громадської приймальні Української Гельсінської Спілки з прав людини.
Денис Русяєв був засуджений у 2002 році Севастопольським апеляційним судом до ДПВ. На стадії виконання вироку була виявлена помилка, і та ж сама колегія суддів, що розглядала справу Русяєва Д., постановила ухвалу про уточнення анкетних даних у вироку. Таким чином з’ясувалось, що на момент вчинення інкримінованого злочину у 2000 році Денис був неповнолітнім, а отже, не міг бути засуджений до ДПВ. І, хоча з дати встановлення цього факту минуло 12 років, а засуджений вже «пересидів» максимальний 15-річний термін покарання, який міг бути йому призначений, очевидно незаконний вирок продовжує виконуватись. Принагідно зауважу, що на відміну від старого радянського, новий КПК чомусь запровадив незрозуміле обмеження для ініціювання процедури перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами. Тепер подати відповідну заяву можна лише протягом 3-місячного строку, перебіг якого починається з дня, коли жертва судової помилки дізналась про нововиявлену обставину у власній справі.
Справа Володимира Панасенка найстрашніша із тих, що перебували в моїх руках за багаторічну адвокатську практику. Парадокс у тому, що не тільки фахівець з питань права, а й проста людина з елементарним логічним мисленням, ознайомившись з матеріалами провадження, відразу побачить, що в камері довічників перебуває невинувата людина. Пішов 9-й рік, як Володимир Панасенко карається у незаслуженій неволі, попереду вічність, але нікому до цього діла нема, бо, бачте, діє принцип правової визначеності… Не знаю навіть, як і назвати це квазіправове неподобство з неможливістю усунути очевидну судову помилку. Довічно без права на оскарження – абсолютне зло!
17 вересня цього року закінчаться строки давності притягнення до кримінальної відповідальності одного з екс-президентів, якому, як виглядає, таки вдасться уникнути земного правосуддя. Всі ж інші, колись розпочаті миловидні діла були новою владою продовжені і, дай Боже, матимуть успішне завершення. З «братерських» обіймів вирвались, військо мобілізували, справу проти недоторканних «конституціоналістів» за узурпацію влади відкрили, навіть комунізму зреклись. Немало!
Прийшов видко час повернути надію на справедливість і без вини винуватим. На цьому шляху, що теж важливо, було би правильним розширити реальну суддівську компетенцію Верховного Суду, відновивши право найвищого судового органу держави на перегляд будь-якої давності остаточних судових рішень у кримінальних справах в інтересах засуджених. Ініціювати такий перегляд могли би і омбудсмен, як це існує в братній Польщі, і прокурори, як це існує в братній Америці, і сам ВСУ, як це ще донедавна побутувало в Україні.
Стосовно ж засуджених до ДПВ, то тут, як вбачається, необхідні надзвичайні заходи. Враховуючи системний характер практики штучного створення доказів обвинувачення, вражаючу некомпетентність суддів, жалюгідний стан юстиції загалом, яка не переставала деградувати впродовж всього періоду нашої новітньої історії, – все це не залишає жодного сумніву у тому, що з-поміж двох тисяч «довічників» маємо чималу купу цілком безневинних в’язнів. Не виключаю, що їх навіть не десятки таких, яких слід негайно звільнити. Ось чому ординарних юридичних механізмів вже вочевидь недостатньо.
Існує нагальна необхідність ініціювати незалежну компетентну перевірку всіх кримінальних справ щодо довічно ув’язнених спеціальною комісією фахівців, яка, як уявляється, повинна мати мандат Верховної Ради України. При чому обов’язковій перевірці мали би підлягати всі досьє без винятку і незалежно від того, чи будуть самі засуджені оскаржувати свої довічні вироки.
Доцільним, вважаю, також було би переглянути і законодавство про відшкодування шкоди, завданої помилковим притягненням до кримінальної відповідальності для цієї категорії засуджених. У Сполучених Штатах, наприклад, жертва судової помилки не має жодного права на відшкодування, якщо тільки до її засудження не призвели незаконні дії самої держави. Не захищає в чистому вигляді права на відшкодування і Європейська конвенція з прав людини. Чи не тому, правдоподібно, у цивілізованих країнах, і безневинно засуджених менше, і виявлені судові помилки виправляються без зайвого зволікання!?