День пам’яті жертв голодомору
19.12.2001
Насправді, День пам’яті жертв голодомору є щорічною подією, починаючи від 26 листопада 1998, коли Президент Кучма підписав указ № 1310. Цей указ повідомляв, що віднині кожна четверта субота листопада буде офіційним загальнонаціональним днем пам’яті мільйонів тих, хто загинув під час умисно організованого Голодомору 1932 - 33 років.
Однак, ви не дізнались би про це, живучи в Україні. В Нью-Йорку ви могли б відвідати меморіальну службу в Соборі Св. Патріка. В Канаді ви могли би взяти участь в такій службі майже в кожному великому місті. Пам’ятники жертвам Голодомору стоять перед Міськими Радами у Вінніпегу та Едмонтоні - пам’ятники більші і помітніші ніж Київський монумент, встановлений біля Михайлівського Собору. Президент Сполучених Штатів Білл Клінтон поклав вінка до цього пам’ятника під час свого візиту до Києва у червні 2000 року.
В Україні церемонії відзначення дня пам’яті жертв Голодомору обмежені до квапливого покладання вінків, урочистих концертів та академічних конференцій. Дійсно, Голодомор отримав вдосталь уваги під час другого туру президентських виборів 1999 року, коли передвиборча кампанія Президента Кучми звелася до протиборства з лідером комуністів Петром Симоненком. Насправді ж, усі антикомуністичні інфо-активісти згадують той час із гордістю, адже ж контрольовані державою інформаційні джерела надавали їм весь потрібний ефір та простір. Однак, окрім того політично-доцільного часу, Голодомор так і не отримав належної загальнонаціональної уваги.
Президент, уряд та Верховна Рада могли б взяти приклад із зобов’язання, яке взяло на себе керівництво Ізраїлю: подбати про те, щоб майбутні покоління євреїв, та й усе людство, ніколи-ніколи не забуло про Голокост. В 1953 році Кнесет створив Яд Вашем та Організацію (вшанування) героїв та мучеників Голокосту. У квітні кожного року Ізраїль вшановує пам’ять мучеників та героїв Голокосту (Йом Хашоа на Івриті).
Яд Вашем є державною агенцією, відповідальною за Йом Хашоа. На веб-сайті День Голокосту описаний так: "Центри розваг зачиняються, по всій країні відбуваються пам’ятні церемонії. Церемонії транслюються по телебаченню. Відзначаючи початок цього дня, Президент держави Ізраїль та Прем’єр-міністр, чиновники, ті, хто пережив Голокост? та їхні сім’ї збираються разом із широкою громадськістю взяти участь у меморіальних церемоніях. Того ранку церемонії починаються звуком сирен, які звучать протягом двох хвилин по всій країні. В цей час припиняється вся робота, зупиняються перехожі на вулицях і машини на дорогах, всі стоять у мовчазному зосередженні, вшановуючи пам’ять жертв Голокосту."
В інших місцях, таких як школи, військові бази, муніципальні установи та офіси, також відбуваються меморіальні церемонії. У цей день телебачення і радіо транслюють передачі про Голокост. За кілька останніх років інші країни та єврейські громади у світі запровадили відзначення Йом Хашоа, аби вшанувати пам’ять жертв Голокосту.
Що ж відбувається 24 листопада в Україні? "Щось буде, - запевняє голос жінки із Державного комітету інформації, - але ми поки що не отримали урядового розпорядження." Власне, Комітет з питань інформаційної політики та Комітет у справах релігій при підтримці Міністерства культури започаткували день пам’яті жертв Голодомору. Однак, ані в приймальні міністерства, ані в приймальні голови комітету ніхто не зміг надати інформацію щодо запланованих заходів на 24 листопада. "Спробуйте задзвонити за цим номером, можливо там знають." І так далі.
Звичайно, не варто розраховувати, що керівництво України візьметься наслідувати досвід Ізраїлю. Однак, держава могла б використати мотив вшанування пам’яті жертв Голодомору для відродження національної української ідентичності. Це не повинно звучати як "подивіться, як ми, бідні українці, страждали." Повідомлення можна було б сформулювати як обіцянка на майбутнє: "Ми, українці, ніколи не дозволимо Голодомору та сталінському терору повторитися на українській землі."
Таким чином, вшанування пам’яті жертв Голодомору та просвітницька діяльність з цієї теми може відіграти важливу роль у зростанні ще й досі не сформованої національної "ідеї" та "ідентичності".
"Більшість націй має свої рани, завдані їм історією, пам’ять про них є важливою частиною того, що складає відчуття того, ким вони є, і що складає їхню ідентичність", - писав професор Джеймс Мейс у своїй колонці газети "День". Мейс у другій половині 80-х років працював директором американської урядової комісії у справах українського Голодомору. Він зібрав та опублікував три томи усних свідчень історії Голодомору.
Деякі українці страждають від того, що Мейс визначає як "історична амнезія", коли голосують за кандидатів від Комуністичної партії на президентських виборах. Серед них 7500 жителів Севастополя, які на початку цього року підписали петицію про зведення монументу нікому іншому як Йосипу Сталіну. В травні цього року мер Севастополя Василь Пархоменко заявив, що виконає це прохання. Щоправда, наприкінці вересня міська рада змінила рішення.
Продовжуючи тезу Мейса щодо національних хвороб, за симптомами чотиримісячного мовчання, вищим посадовцям країни на загал, можна було б поставити діагноз "масової історичної шизофренії". Керівники державної адміністрації, можливо, зіграли визначну роль при зміні рішення, однак, вони не подбали публічно висловити своє "фе" щодо зведення монументу Сталіну на українській землі. Адже ж саме це і необхідно було зробити. Громадське засудження, яке чітко пролунало з Луганська до Львова, було б добрим знаком того, що, принайменше, є спроби вилікуватися від хвороби.
Інший приклад докорінного роздвоєння колективної української особистості, можна побачити в аргументації прийняття Земельного Кодексу українським парламентом. "Ленін обіцяв віддати землю селянам - ми здійснюємо його обіцянку". Приватне землеволодіння повинно компенсувати шкоду, завдану радянською системою, і, ймовірно, буде абсолютною протилежністю сталінської примусової колективізації. Ось цьому варто поаплодувати.
Але, посилаючись на Леніна, нардепи можливо, намагалися бути дотепними та запозичити трохи комуністичного пафосу. Втім, такий підхід до справи виявляє також закоренілий і явний авторитет комуністичних лідерів. Таке повідомлення подає змішані сигнали і так уже заплутаній свідомості громадян. І ніяким чином не допомагає провести чіткий розподіл між сучасністю та тоталітарним минулим.
Коли ж нарешті Україна засудить сталінський терор і назавжди розірве пуповину, яка зв’язує її з комуністичним минулим? 24 листопада - ідеальна нагода для такого історичного кроку.
Однак, ви не дізнались би про це, живучи в Україні. В Нью-Йорку ви могли б відвідати меморіальну службу в Соборі Св. Патріка. В Канаді ви могли би взяти участь в такій службі майже в кожному великому місті. Пам’ятники жертвам Голодомору стоять перед Міськими Радами у Вінніпегу та Едмонтоні - пам’ятники більші і помітніші ніж Київський монумент, встановлений біля Михайлівського Собору. Президент Сполучених Штатів Білл Клінтон поклав вінка до цього пам’ятника під час свого візиту до Києва у червні 2000 року.
В Україні церемонії відзначення дня пам’яті жертв Голодомору обмежені до квапливого покладання вінків, урочистих концертів та академічних конференцій. Дійсно, Голодомор отримав вдосталь уваги під час другого туру президентських виборів 1999 року, коли передвиборча кампанія Президента Кучми звелася до протиборства з лідером комуністів Петром Симоненком. Насправді ж, усі антикомуністичні інфо-активісти згадують той час із гордістю, адже ж контрольовані державою інформаційні джерела надавали їм весь потрібний ефір та простір. Однак, окрім того політично-доцільного часу, Голодомор так і не отримав належної загальнонаціональної уваги.
Президент, уряд та Верховна Рада могли б взяти приклад із зобов’язання, яке взяло на себе керівництво Ізраїлю: подбати про те, щоб майбутні покоління євреїв, та й усе людство, ніколи-ніколи не забуло про Голокост. В 1953 році Кнесет створив Яд Вашем та Організацію (вшанування) героїв та мучеників Голокосту. У квітні кожного року Ізраїль вшановує пам’ять мучеників та героїв Голокосту (Йом Хашоа на Івриті).
Яд Вашем є державною агенцією, відповідальною за Йом Хашоа. На веб-сайті День Голокосту описаний так: "Центри розваг зачиняються, по всій країні відбуваються пам’ятні церемонії. Церемонії транслюються по телебаченню. Відзначаючи початок цього дня, Президент держави Ізраїль та Прем’єр-міністр, чиновники, ті, хто пережив Голокост? та їхні сім’ї збираються разом із широкою громадськістю взяти участь у меморіальних церемоніях. Того ранку церемонії починаються звуком сирен, які звучать протягом двох хвилин по всій країні. В цей час припиняється вся робота, зупиняються перехожі на вулицях і машини на дорогах, всі стоять у мовчазному зосередженні, вшановуючи пам’ять жертв Голокосту."
В інших місцях, таких як школи, військові бази, муніципальні установи та офіси, також відбуваються меморіальні церемонії. У цей день телебачення і радіо транслюють передачі про Голокост. За кілька останніх років інші країни та єврейські громади у світі запровадили відзначення Йом Хашоа, аби вшанувати пам’ять жертв Голокосту.
Що ж відбувається 24 листопада в Україні? "Щось буде, - запевняє голос жінки із Державного комітету інформації, - але ми поки що не отримали урядового розпорядження." Власне, Комітет з питань інформаційної політики та Комітет у справах релігій при підтримці Міністерства культури започаткували день пам’яті жертв Голодомору. Однак, ані в приймальні міністерства, ані в приймальні голови комітету ніхто не зміг надати інформацію щодо запланованих заходів на 24 листопада. "Спробуйте задзвонити за цим номером, можливо там знають." І так далі.
Звичайно, не варто розраховувати, що керівництво України візьметься наслідувати досвід Ізраїлю. Однак, держава могла б використати мотив вшанування пам’яті жертв Голодомору для відродження національної української ідентичності. Це не повинно звучати як "подивіться, як ми, бідні українці, страждали." Повідомлення можна було б сформулювати як обіцянка на майбутнє: "Ми, українці, ніколи не дозволимо Голодомору та сталінському терору повторитися на українській землі."
Таким чином, вшанування пам’яті жертв Голодомору та просвітницька діяльність з цієї теми може відіграти важливу роль у зростанні ще й досі не сформованої національної "ідеї" та "ідентичності".
"Більшість націй має свої рани, завдані їм історією, пам’ять про них є важливою частиною того, що складає відчуття того, ким вони є, і що складає їхню ідентичність", - писав професор Джеймс Мейс у своїй колонці газети "День". Мейс у другій половині 80-х років працював директором американської урядової комісії у справах українського Голодомору. Він зібрав та опублікував три томи усних свідчень історії Голодомору.
Деякі українці страждають від того, що Мейс визначає як "історична амнезія", коли голосують за кандидатів від Комуністичної партії на президентських виборах. Серед них 7500 жителів Севастополя, які на початку цього року підписали петицію про зведення монументу нікому іншому як Йосипу Сталіну. В травні цього року мер Севастополя Василь Пархоменко заявив, що виконає це прохання. Щоправда, наприкінці вересня міська рада змінила рішення.
Продовжуючи тезу Мейса щодо національних хвороб, за симптомами чотиримісячного мовчання, вищим посадовцям країни на загал, можна було б поставити діагноз "масової історичної шизофренії". Керівники державної адміністрації, можливо, зіграли визначну роль при зміні рішення, однак, вони не подбали публічно висловити своє "фе" щодо зведення монументу Сталіну на українській землі. Адже ж саме це і необхідно було зробити. Громадське засудження, яке чітко пролунало з Луганська до Львова, було б добрим знаком того, що, принайменше, є спроби вилікуватися від хвороби.
Інший приклад докорінного роздвоєння колективної української особистості, можна побачити в аргументації прийняття Земельного Кодексу українським парламентом. "Ленін обіцяв віддати землю селянам - ми здійснюємо його обіцянку". Приватне землеволодіння повинно компенсувати шкоду, завдану радянською системою, і, ймовірно, буде абсолютною протилежністю сталінської примусової колективізації. Ось цьому варто поаплодувати.
Але, посилаючись на Леніна, нардепи можливо, намагалися бути дотепними та запозичити трохи комуністичного пафосу. Втім, такий підхід до справи виявляє також закоренілий і явний авторитет комуністичних лідерів. Таке повідомлення подає змішані сигнали і так уже заплутаній свідомості громадян. І ніяким чином не допомагає провести чіткий розподіл між сучасністю та тоталітарним минулим.
Коли ж нарешті Україна засудить сталінський терор і назавжди розірве пуповину, яка зв’язує її з комуністичним минулим? 24 листопада - ідеальна нагода для такого історичного кроку.