Аналіз порушень прав людини у збройних силах України

Україна, як і більшість пострадянських країн, має армію, яка за структурою, принципами формування і умовами проходження служби зберегла стару радянську систему, з її недоліками і генетичними хворобами. Армія України, згідно з офіційною доктриною, повинна захищати державу від зовнішньої агресії, тому вона відповідно скорочена за роки незалежності тільки з 1997 по 2000 р.р. з 370 тисяч до 310 тисяч чоловік і поступово готується до переходу на контрактні засади. Повний перехід повинен бути здійсненим до 2015 р.

Але і у скороченому вигляді армія потерпає від тих же негараздів і економічних складнощів, як і все суспільство. Не можна розкрити механізм виникнення насильства у збройних силах, якщо не проаналізувати усі етапи, коли порушуються права молоді, яка підлягає призову.

Насильство в армії, тобто кримінальні чи адміністративні правопорушення проти особистості, обумовлено низкою порушень прав людини при призові та в побуті сучасної казарми. Тому необхідно розглянути ці порушення.

І. ПРИЗОВ

На цьому етапі є порушення прав людини, які згідно з нашим досвідом, мають значні наслідки. На наш погляд, вони пов’язані з такими причинами:

1. Економічні:

Батьки призовників не мають коштів на вчасне обстеження і лікування юнаків. Медичні заклади, особливо у сільській місцевості, необладнані і недоукомплектовані фахівцями, скорочення кількості підліткових лікарів у медичних закладах.

2. Корумпованість при призові:

З цім ми зустрічаємося не так часто, бо, як правило, до нас звертаються незаможні. Але газети "Факти", "Вечірній Харків" тощо, навіть наводили суми, які необхідно заплатити, щоб звільнити від служби здорових призовників. І тоді місце здорових займають хворі.

3. Необізнаність населення в своїх правах:

Громадяни України не тільки не мають відомостей про чинне законодавство в цій сфері, а й про стан свого здоров’я (особливо у сільській місцевості).

Все це призводить до того, що до лав Збройних Сил часто потрапляють хворі юнаки. Особливо небезпечним є призов до армії юнаків з психічними розладами, які першими стають жертвами насильства, або самі спричиняють противоправні дії, пов’язані з насильством.

Так, за 1998-2000 р.р. ми мали справу з 18 дезертирами, з яких 9 було потім комісовано через психічні хвороби (ХОССМ наполягла на їх ретельному додатковому обстеженні). Фізично хворі потерпають через неспроможність виконувати свої обов’язки належним чином, бо вони не в змозі переносити навантаження сучасної армії.

Призов до армії хворих, що суперечить ст.18 Закону України "Про загальний військовий обов’язок і військову службу" — не тільки є злочином перед юнаками і перед армією, а і є суспільно-небезпечним явищем.

Недоліки Закону, а також низький рівень контролю у медичних закладах призводить до безвідповідальності медиків і працівників медичних комісій РВК за призов хворих.

Як правило, "відповідальність" наступає тільки як наслідок отримання медиком чи чиновником військкомату хабара (що дуже важко довести і тому рідко підтверджується).

Ми застосовуємо на цьому етапі метод вивчення стану призову, використовуючи моніторинг у військових частинах України. За аналізом моніторингу звертаємося до владних структур, облвійськкомату, профільних медичних закладів. Застосовуємо також метод превентивного відвідування військкоматів, бесіди з батьками, вчителями, доводимо до керівництва ОВК скарги батьків, розбираємо з ними причини скарг та їх наслідки.

II. НАСИЛЬСТВО ПРИ ПРОХОДЖЕННІ СЛУЖБИ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ

1. Від Радянської Армії нам залишилось у спадщину таке явище, як нестатутні відносини, коли за виховання і навчання молодих солдатів у частині, відповідають старослужбовці і сержанти. В таких частинах вони беруть на себе (чи їм доручають) обов’язки офіцерського складу. Це загально-відоме явище спричинено низьким рівнем зацікавленості у роботі, недостатньою відповідальністю при виконанні службового обов’язку офіцерським складом за те, що відбувається в частині, а також низьким рівнем освіченості солдатів строкової служби, економічними умовами, в яких знаходиться військова частина.

Саме в таких частинах складаються жорстокі умови, де гідність солдата, його особиста недоторканність і, навіть, життя знаходяться під загрозою.

II. Закон України "Про загальний військовий обов’язок і військову службу", інші законодавчі і нормативні акти не передбачають кримінальної відповідальності офіцерів за безладдя в частині. Якщо, навіть, нестатутні відносини у частині мали важкі наслідки (солдат скоїв самогубство, чи вбивство, або втік), відповідають, як правило, безпосередні учасники подій.

Треба зазначити, що Міністерство оборони завжди реагує на такі випадки, в адміністративному порядку розбираючи такі ситуації і звільняючи винних командирів. Але у більшості європейських країн, де ще є масова армія, передбачена кримінальна відповідальність офіцерів за нестатутні відносини у частинах.

III. Немає реально працюючого механізму правового захисту солдатів строкової служби. За уставом солдат може звернутись тільки безпосередньо до командира. Але, якщо командир сам доручив старослужбовцям чи молодшим офіцерам в такий спосіб підтримувати дисципліну, результату від таких звернень немає. У більшості випадків не захищає солдата строкової служби і звернення до гарнізонної прокуратури, бо, частіше всього, гарнізонні військові прокуратури захищають не права військовослужбовців строкової служби, а відомчі інтереси, бо всі вони офіцери одного ж гарнізону. Це призводить до того, що справи щодо самогубств солдатів строкової служби розбираються регіональними прокуратурами часто упереджено, не опитуються чи залякуються солдати-свідки. Прокуратури роблять усе, щоб не поставити під підозру офіцерів. Як правило, висновок "самогубство" не тягне за собою відкриття справи за ст.99 КК України "доведення до самогубства", хоча всі матеріали справи свідчать про це. Особливо, якщо таку справу треба було б порушити проти офіцерів.

Інколи висновки регіональних прокуратур вражають своїм безглуздям: ми мали справи, коли причиною смерті визнали "самогубство" юнака з двома вхідними кульовими пораненнями лоба, або коли "самогубцями" визнали двох друзів, які призначили третьому побачення біля складу, щоб перекурити, а той знайшов їх обох повішеними біля цього складу.

Бували факти розбіжності експертиз, коли на різних етапах змінювали обставини, і висновки робили такими, щоб закрити справу.

Харківська обласна спілка солдатських матерів знає багато випадків, коли ніхто і нічого не зробив для вчасного встановлення істини.

Не менш складною є ситуація із дезертирами. Нещодавно Головна Військова прокуратура України, визнавши, що деякі юнаки самовільно залишали частини через "несприятливі умови" (нестатутні відносини, хворобу тощо), звернулась до дезертирів з пропозицією з’явитися з повинною. І, якщо з’ясується, що факти підтвердяться, пообіцяли їх звільнити від відповідальності.

Але і тут не всі регіональні прокуратури сумлінно виконали наказ Головної прокуратури. Ми стикалися з фактами, коли представники місцевих прокуратур чи вимагали хабаря (Львів), чи просто намагались зберегти "честь мундиру" (Крим, Харків) і не закривали справи тих дезертирів, які відгукнулись на звернення та з’явилися з повинною. І все це незважаючи на докази, що солдати покинули частину або через нестатутні відносини, або через хворобу, яку ніхто не лікував, або через те, що їх намагались втягнути у кримінальні дії старослужбовці чи офіцери.

Всі ці справи досить яскраво свідчать, що реального механізму захисту своїх прав солдат строкової служби не має і не знає. Жодна поправка до Закону "Про військовий обов’язок і військову службу" не сприяє створенню механізму захисту прав військовослужбовців строкової служби.

Окремо треба сказати про використання праці військовослужбовців строкової служби не по призначенню. Це — масове явище, яке, навіть, не здається чимось дивним ані офіцерам, ані солдатам. Та й суспільство, в цілому, ставиться до цього байдуже. Скарг на використання примусової праці дуже мало, як правило, вони супроводжують інші скарги, але від солдат у госпіталях, чи від тих, які відслужили, ми дізнаємося про звичайність і поширеність цього явища.

III. АЛЬТЕРНАТИВНА СЛУЖБА

Часто насильство над особистістю обумовлене, в основному, недосконалим законодавством. Таким прикладом може служити Закон України "Про альтернативну службу". Цей закон, по-перше, не враховує призовників-пацифістів, які не можуть взяти в руки зброю не з релігійних, а з політичних міркувань. В Конституції стаття 65 визначена нечітко і вимагає додаткового тлумачення. Крім того, в Законі закладена можливість прямого насильства над віруючими, бо ст. 8 цього Закону передбачає, що людину, яка несе альтернативну службу у соціальних чи інших закладах і не виконує своєї роботи, можна, за визначенням комісії райвиконкому, відправити до військкомату і забрати в армію.

Ми маємо методики допомоги військовослужбовцям та їх батькам у перелічених вище випадках, але нам жодного разу не вдалося добитися відкриття кримінальної справи за статтею "доведення до самогубства", що свідчить про відсутність механізму реалізації вищезгаданої статті, а безвідповідальність офіцерського складу є однією з головних причин злочинів проти особистості в армії.

Нещодавно Харківська обласна спілка солдатських матерів розробила пам’ятки солдатам строкової служби, де надані конкретні поради щодо захисту своїх прав. Ми проводили опитування батьків солдатів, які відслужили, спілкувались з військовослужбовцями, які звертались до нас за допомогою. Ми впевнені, що навіть при недоліках чинного законодавства солдат може себе захистити, якщо він обізнаний у своїх правах, якщо він одержує допомогу з боку батьків чи громадських організацій. І дуже важко себе захистити юнаку, який не має допомоги від родичів і який не обізнаний, куди йому звертатися за межами військової частини.

Ми пропонували внести зміни до законодавства, які б передбачали створення при облдержадміністраціях незалежної юридичної допомоги — "гарячу лінію", куди б міг безкоштовно звернутись будь-який військовослужбовець, наприклад, під час звільнення. На жаль, ці зміни до законодавства не були враховані.

Таким чином, механізм виникнення насильства в армії пов’язаний з такими основними чинниками:

1. Недосконалість і невизначеність чинного законодавства стосовно збройних сил України.

2. Недостатність громадського контролю щодо захисту прав людини у збройних силах (хоча треба зазначити, що у сучасній Україні армія — чи не єдина силова структура, яка взагалі йде на відверту і щиру співпрацю з громадськими організаціями).

3. Відсутність механізму захисту прав військовослужбовців, бо збереження системи регіональних військових прокуратур і військових судів, як і раніше, не забезпечує цього; відсутність адвокатської і іншої юридичної допомоги у частинах.

4. Призов у армію недообстежених чи зовсім необстежених медиками юнаків, у яких потім виявляються психічні розлади і фізичні хвороби.

5. Низький рівень як правової, так і загальної освіти у значної кількості призовників.

6. Низький рівень економічної зацікавленості офіцерів.

7. Безвідповідальність медичних працівників, співробітників РВК і офіцерів, які не несуть ані адміністративної, ані кримінальної відповідальності за те, що робиться на всіх етапах призову та при проходженні служби.

Харківська обласна спілка солдатських матерів