MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Чи змінюється сенс дулі від того, що її витягли з кишені?

23.12.2001   
Віктор Дзеревяго, м.Харків
"Тримає дулю у кишені". Дуже глузливі слова характеризують "сміливця", який спромагається лише на найнедійовіший та найнеконструктивніший з видів протесту, та й то таким чином, щоб ніхто (борони Боже) не помітив. Ззовні такий "дисидент" — цілковито задоволений. Ба більше, може навіть демонструвати палке схвалення персони чи явища, з якими у душі не згоден. Типовий приклад хай у чомусь і обгрунтованого вікопомними обставинами нашої історії, але таки конформізму та лицемірства, тож і ставлення заслуговує відповідного. Однак останнім часом, від частого вживання для м’якої самокритики, цей вислів поступово втрачає свій негативний зміст. А шкода, бо явище, якого він стосується, і надалі існує та шкодить нашому суспільному поступові.

Більшість з сьогоднішніх мешканців незалежної України сформувались як особистості за часів режиму, який вимагав від усіх підвладних йому людей суттєвого угодовства. В той же час потрібний для успішного існування рівень конформізму різко зростав для осіб, що прагнули реалізувати себе у науковій, культурній, управлінській сферах, і ближче до фахових вершин сягав повної безпринципності. Ті, хто потрапляв до еліти радянського суспільства не з кар’єристських міркувань, а за покликанням та за рівнем інтелекту, не могли не усвідомлювати разючої розбіжності з мораллю та здоровим глуздом того, з чим мусили миритись та що зобов’язані були офіційно вихваляти задля можливості займатись улюбленою справою. Для них неможливі були "внутрішня еміграція" та мовчазлива відстороненість від дій влади, тож "дуля у кишені" була єдиним засобом зберегти самоповагу та єдиною розрадою від докорів сумління. Ті, чия совість не заснула остаточно, стомлена у борні зі своїм власником, за довгі роки вправлянь у складанні з власних пальців різноманітних образливих конструкцій досягли у цьому справжньої майстерності. У знаменитих "розмовах на кухнях", а частіше — подумки, вироблялись сарказм та дошкульна лексика, гріли душу мрії колись набратись сміливості та сказати просто в очі мерзотникам при владі: "Плював я на вас, на вашу ідеологію, на ваші плани та наміри".

І от раптом "стало можна": демократія ж бо! На превеликий жаль, багато хто з "тримачів дулі" сприйняв подаровану долею свободу лише як можливість витягти руку з кишені, вперше за життя не розплівши перед тим складну побудову з пальців. І відчув непоборний потяг потішити роками упосліджувану в собі рішучість та продемонструвати виплеканий витвір гнобленої думки, пхнувши його кому-небудь під носа. А тут наспіла Незалежність.

Не знаю, як у інших частинах колишнього совка, а у нас в Україні були лише окремі власники, що мали дулі з національним, українським колоритом. Переважна ж більшість з непомітних протестантів належала до "русскоязичних" та "русскокультурних". Воно і не дивно: україномовних до еліти не пускали, "українські роги" претендентам обламували ще на далеких підходах до того кар’єрного рівня, посідання якого змушувало інтелектуала, якщо він із совістю, завести у власній кишені бодай маленьку дульку.

Саме оці дулі російськомовної еліти несподівано опинились перед обличчями тих, хто у романтичному піднесенні перших років Незалежності щиро декларував прагнення побудувати таку Україну, де росіянам жилося б краще, ніж у Росії, євреям — ніж у Ізраїлі, тощо. Наївні вважали: ну що можна протиставити об’єднавчій ідеї добра для всіх (включно, звісно ж, з українцями)? Виявляється — можна. Обструкцію, глузування, непомірні претензії, позицію відстороненого, до того ж недоброзичливого та вередливого, спостерігача. Тобто, ту ж таки дулю під носа! Мовляв: "Обіцяли побудувати НАМ демократичну, заможну, незалежну Україну? То що ж у ВАС так хрєново виходить?".

На жаль, це — лейтмотив нашої доморощеної "вільної", на 95% російськомовної преси, демонстративно російськомовних же комерційних теле- та FM-станцій. Хто вважає, що я перебільшую, хай спробує у, приміром, харківській пресі за останні 10 років згадати десяток публікацій російською мовою, автори яких демонстрували хоча б бажання зрозуміти проблеми своїх україномовних краян та пропонували б у цій царині бодай який конструктив. Певен, що така спроба виявиться марною. Матеріалів на наші внутрішні теми вистачає, але витримані вони переважно у конфронтаційному до всього українського тоні.

Сказати б, що то вихлюпується накопичений та невикористаний за роки змушеного самообмеження протестний потенціал; але чому напрямок того "фонтану" обрано такий дивний, як боротьба виключно проти кволих спроб українського відродження та за збереження імперського "статусу кво" у мовно-культурній царині? І це в той час, коли перед людьми думаючими та сумлінними, як україно-, так і російськокультурними, на повний зріст постає спільна небезпека: та частина нашої еліти, що ще за часів совка позбулась залишків совісті, вочевидь намагається побудувати на цій землі щось не дуже придатне для мешкання будь-кого, окрім тої самої еліти. От вона дулями не вимахує, справедливо вважаючи то справою неефективною. І дійсно, обома вільними руками значно зручніше робити будь-що: хоч будувати цивілізовану європейську державу, а хоч і "гребти до себе" та заганяти співгромадян у нову тоталітарну загорожу. І поки незгірша частина нашої еліти переймається взаємним тицянням дуль та їх спогляданням, інша — і гребе, і заганяє. Про це свідчать як численні корупційні "історії", так і, приміром, успішне застосування адміністративного ресурсу під час організації та втілення "народної ініціативи" або жорсткі наїзди на залишки вільної преси. Так, чублячись, незчуємося, як з країни, ще рік тому відносно демократичної, переїдемо до чогось бананово-крокоди-лячого. І все через те, що свого часу плекали дулі по кишенях, а більше — тому, що сьогодні ними завзято вимахуємо!

І ще: протести колишніх "кишенькових дисидентів", якими б гучними та бурхливими вони не були, завжди цілком вкладаються у дозволені чинною владою межі, а іноді — й у межі, тій владі бажані. Водночас, витягнена з кишені дуля — ляклива, від найменшого тиску з боку влади (і навіть від загрози такого тиску) миттєво перетворюється на свій кишеньковий різновид. І от вже вчорашній суперактивний протестант проти, приміром, "витаптиванія русского язика" слухняно іде мітингувати "на захист Конституції", подумки надсилаючи прокльони ініціаторам вочевидь штучного заходу, що так нагадує призабуті радянські часи.

Робімо висновки. Дуля у кишені — штука недійова та нешляхетна, і нема чого виправдовувати її наявністю колишній чи нинішній свій конформізм. А витягнена назовні вона стає гальмом демократичного поступу, роз’єднуючи та засліпляючи ті сили, які єдині здатні виконати роль Мойсея та вивести Україну з манівців. Дуля марнує таланти та псує характери потенційним вашингтонам нашого народу; водночас на місця, які мала б посісти дійсно власна еліта, без перешкод мостяться крутії та яничари.

Не треба дуль по кишенях, а тим більше — під носами у ближніх! Звільнімо руки та душі для копіткої роботи на користь собі та рідній землі. Будьмо відвертими та коректними. Вбачаймо у неоднодумцях спільників, а не супротивників, і навіть у найганебнішій владі — супротивника, а не ворога. Так — переможемо. І тільки так!

15.12.2000р.

 Поділитися