Деякі міркування з приводу останніх політичних подій
23.12.2001
Політичні баталії останнього часу дуже зачепили Харків. Можна відверто сказати, що такого у нас ще не було. А Харків є своєрідним лакмусовим папірцем на рівень стабільності в українському суспільстві, бо, навіть, за часи перебудови, коли в інших містах, особливо великих промислових центрах, на мітингах сили протилежного спрямування билися і поміж собою, і з правоохоронцями, в нашому місті панували відносний лад і спокій. Влада рідко втручалася, нікого не розганяли силою, рідко заарештовували або затримували. От і гадаєш — чи то ми так змінилися за останні роки? Адже саме у Харкові найбільша кількість харків’ян дали себе примусити прийти на зорганізований "з верхів" мітинг на підтримку незрозуміло чого: чи то Конституції, чи то президента. Або для здійснення тиску на депутатів Верховної Ради.
І також саме у Харкові міліція розігнала учасників дуже невеличкого "наметового містечка" учасників акції "Україна без кучми!" Підставою для таких дій правоохоронці вважають рішення виконкому про заборону акції на майдані Свободи під час дитячих новорічних свят. Правда, намети стояли зовсім осторонь, нікому не заважали і були непомітними для необізнаного зору. Правда, рідко хто з громадян підходив до пікетників, водночас не більш трьох — п’яти осіб. Але влада вирішила, що саме пікетники заважають святкувати діткам.
А от проведений напередодні офіційний мітинг, на який зібрали 35 тисяч людей, нікому не заважав. Хоча збиралися мітингуючі на дев’яту годину у робочий час (такі вже досягнення в економіці України, що можна ще півдня не працювати!). Це додаткове навантаження на міський транспорт і, навіть, ті, хто повинні були дістатися до місця роботи, потрапляли у транспортні "пробки", натикалися на перегороджені вулиці. Але є чудовий вислів: "не шукай логіки там, де ти її не клав". Ось і нам здається, що харківська влада, яка до цієї пори була досить логічною, у вирі політичних подій остаточно втратила логіку і витримку. На жаль, більш чи менш втратили її і всі ми, — і є з чого.
Розібратися у київських пристрастях доступно не кожному (а як на мій погляд, то і зовсім нікому). Одному з віце-прєм’ерів Генпрокуратура висуває звинувачення в кримінальному злочині. А ще проти двох Міністрів, двох вищих посадових осіб, і, навіть, проти самого президента у Верховній раді пролунали звинувачення у кримінальних злочинах! І нічого! Може, вже огородити Україну колючим дротом, поставити вишки з вартовими і припинити всі розмови?
Зараз в ЗМІ точиться млява дискусія: Білорусія ми, чи ще ні? Громадяни дорогі, Західна Україна подала чи не єдиний в світі приклад довготривалої партизанської війни без так званої "Великої землі", тобто зовсім без підтримки з будь-якого боку. І їм, на відміну від багатьох мешканців Сходу, є що втрачати. Західна Україна терпляча і буде миритися з будь-яким Президентом, або парламентом, тільки якщо у них не буде сумніву, що незалежності держави нічого не загрожує. І це погане підгрунтя для демократії — бо ми можемо її імітувати довго: втомлений Схід виглядає так, нібито йому втрачати нема чого (хоч це зовсім не так), Захід, щоб зберегти незалежність, дозволяє імітувати демократію, але імітувати саму незалежність він ніколи не дозволить, вже й так ми досить просунулися у цьому на шляху своїх багатовекторних спрямувань до всіх.
Отут влада і потрапляє у власний капкан, хоча саме їй треба шукати порятунок в демократії, в вільному обміну думками, в незалежній пресі: суспільство повинно себе чути, тим більше таке різноголосе і двомовне. Інакше політичний пар накопичується, як у кастрюлі- швидковарці. І що внаслідок цього буває, ми добре знаємо, бо скільки ми про це вчили! Але думати головою про це ніхто не хоче, або не вміє. І відгукується на недоброзичливе політичне замовлення (не знаю яких сил, але ж явно не віртуальних) бажаному і передбаченому тими ж силами непристойними чварами. Чи світлий приклад Югославії нам не дає спокою, чи життя набридло, насамперед політичне, хоча зовні так виглядає, що саме за своє політичне життя до убою і б’ються сторони.
На жаль, всі гілки влади демонструють повну безвідповідальність за країну і небажання зрозуміти до чого може привести непоступливість та жорстока конфронтація, особливо, якщо в це втягують так звані "широкі маси трудящих".
От і в Харкові: чи є в тих, хто організовував мітинг 10 січня, розуміння, що завтра мітинг зберуть їх опоненти-комуністи, і чверть тих, хто прийшов на мітинг 10 січня за покликом начальства, піде з більшою радістю на мітинг комуністів (це підтверджують результати виборів на Харківщині у 1998-99 р. р.), бо для червоної опозиції виходить дуже гарна антиреклама влади.
А чи є з цього всього взагалі хоч який-небудь вихід? Ось подивимося на протидіючі сторони. Акція "Україна без Кучми!" якби заздалегідь передбачає, що суспільство погодилось з тим, що Президент країни винен у тих злочинах, в яких його звинувачують. Але ж у будь-якому суспільстві, громадськість, поважаючи саму себе, буде вимагати ретельного незалежного розслідування, і тільки після цього може погодитися з тим, що на першу посаду у державі обрано людину, яка може скоїти злочин.
А суспільство наше вірить усьому без попередніх доказів, бо Конституція у нас порушується на кожному кроку, бо силові структури(виключаючи Збройні сили, які намагаються співпрацювати з громадськістю) ніякої відповідальності перед суспільством і, навіть, перед депутатами не несуть. Отже, усунувши чинного Президента, опозиція нічого не змінить по суті, бо закони України не приведені у відповідність до конституції, а практика часто-густо незаконна.
Депутати не спромоглися цього зробити протягом чотирьох років, і, затверджений Верховною Радою, але поки що не підписаний президентом, Закон "Про тимчасові слідчі комісії" передбачає лише ситуативний контроль депутатів. Тобто законодавства, яке регламентує правові відносини між суспільством і владою, немає і досі. А від цього і з’являються такі юридичні перли, як вимоги міської влади попередити її за 10 діб про будь-який чих: чи то маленький пікет з 10 чоловік, чи то наметове містечко осторонь площі, чи то релігійна пропаганда окремих громадян із деяких сект. От як, скажіть будь ласка, їм можна попередити владу, якщо вони агітують 365 днів на рік: чи вони повинні попереджати лише 31 грудня, або кожні 10 діб?
А неперевершена висота законодавчої думки і знання конституційного права, коли в Законі "Про альтернативну військову службу", в якому згідно ст.8 релігійна людини, яка проходить альтернативну військову службу, може бути призвана до армії, якщо вона, з точки зору адміністрації тієї установи, де вона проходить службу, погано виконує свої обов’язки! От де поле для самодурства і свавілля!
А відсутність адвоката під час слідства до пред’явлення обвинувачення?
А закритість СІЗО та ІВС для громадськості?
Щось з нами не те робиться. І всім нам треба братися за голову і думати як це подолати найближчим часом. Не можна не прислухатися до громадянського суспільства, яким би слабким воно не здавалося, бо альтернатива діалогу — завжди бійка.
Мені здається, що комусь дуже хочеться цього. А може комусь дуже бажано, щоб нас вважали нацією божевільних, і світова спільнота при слові "Україна" крутила пальцями біля скроні? Ні, ми не нація ідіотів, чи злочинців, і не треба нам вбивати це у мозок! Але ми всі разом втратили волю. І це дуже небезпечно. Втратили волю і обидві гілки влади, які безперестанно впадають в публічні істерики, і саме в такому стані обвинувачують один одного. Втратив волю пересічний громадянин (особливо на Сході та в центрі України), який вже не сподівається на краще життя, а тільки мріє, щоб не було ще гірше.
За таких обставин те, що діється у Харкові — є дуже показовим. Отож, втративши власну волю, всі якби розігрують чужі ролі у чужому сценарії, і звинувачують один одного. В такій грі — люди, їхні життя не беруться до уваги зовсім. Україна поступово втрачає свій чесно зароблений імідж найспокійнішої з країн СНД. Кому це вигідно і потрібно? Поки ми переймаємося досить риторичними питаннями, бо слабка країна завжди комусь чогось винна.
Між іншим, напередодні революції 1905 року в Російській імперії — 9 січня мирна демонстрація людей, прямувала до царя-батюшки з його портретами і хоругвами — і що з цього вийшло всі знають. Не дай нам Боже ще однієї революції. А щоб її не було, потрібно швидше прийняти закони, які б урівноважили всі гілки влади і сприяли розбудові громадянського суспільства, яке не має нічого спільного з вируючими мітингами і яке передбачає відкритість і прозорість влади і контроль суспільства за її діями.
Ані наші депутати, ані Уповноважений Верховної Ради з прав людини не співпрацюють по-справжньому з громадськими організаціями. Навіть, до пікету біля Верховної Ради, який проводила організація матерів військовослужбовців, загиблих у мирний час, з керівників парламентських фракцій до матерів вийшов лише Симоненко. Комуністи допомогли матерям дістатися із Києва додому, але, на жаль, на повернення пільг батькам загиблих на законодавчому рівні це ніяк не вплинуло.
Між тим, кому, як не депутатам, потрібно прислуховуватися до таких громадських організацій, які захищають, перш за все, права громадян. Чому не надавати слово представникам таких громадських організацій при обговоренні відповідних законодавчих актів, або не запрошувати їх на обговорення до Комісій ВР?
Я впевнена, що саме цей шлях може захистити Україну від громадянського розбрату. Гілки влади повинні відновити перерваний ними діалог, і треба це зробити якомога швидше, можливо, запросити протидіючі сторони на "круглий стіл", запросити на нього журналістів та представників правозахисних організацій, і щоб це засідання телебачення транслювало у прямому ефірі. Влада повинна ототожнюватися у свідомості громадян як структура, що сприяє громадянському миру. Це єдине, чим ми можемо себе захистити від зовнішніх зазіхань, недоброзичливості і неповаги.
Але штучний громадянський мир — зашморг на шиї у суспільства, бо це в нашому невеличкому світі, як показав досвід всієї світової спільноти, приховати неможливо.
Безвідповідальність завжди штовхає суспільство до мордобою, бо кожен, хто не хоче нічого робити сам, звик кивати на сусіда. Так було завжди.
І також саме у Харкові міліція розігнала учасників дуже невеличкого "наметового містечка" учасників акції "Україна без кучми!" Підставою для таких дій правоохоронці вважають рішення виконкому про заборону акції на майдані Свободи під час дитячих новорічних свят. Правда, намети стояли зовсім осторонь, нікому не заважали і були непомітними для необізнаного зору. Правда, рідко хто з громадян підходив до пікетників, водночас не більш трьох — п’яти осіб. Але влада вирішила, що саме пікетники заважають святкувати діткам.
А от проведений напередодні офіційний мітинг, на який зібрали 35 тисяч людей, нікому не заважав. Хоча збиралися мітингуючі на дев’яту годину у робочий час (такі вже досягнення в економіці України, що можна ще півдня не працювати!). Це додаткове навантаження на міський транспорт і, навіть, ті, хто повинні були дістатися до місця роботи, потрапляли у транспортні "пробки", натикалися на перегороджені вулиці. Але є чудовий вислів: "не шукай логіки там, де ти її не клав". Ось і нам здається, що харківська влада, яка до цієї пори була досить логічною, у вирі політичних подій остаточно втратила логіку і витримку. На жаль, більш чи менш втратили її і всі ми, — і є з чого.
Розібратися у київських пристрастях доступно не кожному (а як на мій погляд, то і зовсім нікому). Одному з віце-прєм’ерів Генпрокуратура висуває звинувачення в кримінальному злочині. А ще проти двох Міністрів, двох вищих посадових осіб, і, навіть, проти самого президента у Верховній раді пролунали звинувачення у кримінальних злочинах! І нічого! Може, вже огородити Україну колючим дротом, поставити вишки з вартовими і припинити всі розмови?
Зараз в ЗМІ точиться млява дискусія: Білорусія ми, чи ще ні? Громадяни дорогі, Західна Україна подала чи не єдиний в світі приклад довготривалої партизанської війни без так званої "Великої землі", тобто зовсім без підтримки з будь-якого боку. І їм, на відміну від багатьох мешканців Сходу, є що втрачати. Західна Україна терпляча і буде миритися з будь-яким Президентом, або парламентом, тільки якщо у них не буде сумніву, що незалежності держави нічого не загрожує. І це погане підгрунтя для демократії — бо ми можемо її імітувати довго: втомлений Схід виглядає так, нібито йому втрачати нема чого (хоч це зовсім не так), Захід, щоб зберегти незалежність, дозволяє імітувати демократію, але імітувати саму незалежність він ніколи не дозволить, вже й так ми досить просунулися у цьому на шляху своїх багатовекторних спрямувань до всіх.
Отут влада і потрапляє у власний капкан, хоча саме їй треба шукати порятунок в демократії, в вільному обміну думками, в незалежній пресі: суспільство повинно себе чути, тим більше таке різноголосе і двомовне. Інакше політичний пар накопичується, як у кастрюлі- швидковарці. І що внаслідок цього буває, ми добре знаємо, бо скільки ми про це вчили! Але думати головою про це ніхто не хоче, або не вміє. І відгукується на недоброзичливе політичне замовлення (не знаю яких сил, але ж явно не віртуальних) бажаному і передбаченому тими ж силами непристойними чварами. Чи світлий приклад Югославії нам не дає спокою, чи життя набридло, насамперед політичне, хоча зовні так виглядає, що саме за своє політичне життя до убою і б’ються сторони.
На жаль, всі гілки влади демонструють повну безвідповідальність за країну і небажання зрозуміти до чого може привести непоступливість та жорстока конфронтація, особливо, якщо в це втягують так звані "широкі маси трудящих".
От і в Харкові: чи є в тих, хто організовував мітинг 10 січня, розуміння, що завтра мітинг зберуть їх опоненти-комуністи, і чверть тих, хто прийшов на мітинг 10 січня за покликом начальства, піде з більшою радістю на мітинг комуністів (це підтверджують результати виборів на Харківщині у 1998-99 р. р.), бо для червоної опозиції виходить дуже гарна антиреклама влади.
А чи є з цього всього взагалі хоч який-небудь вихід? Ось подивимося на протидіючі сторони. Акція "Україна без Кучми!" якби заздалегідь передбачає, що суспільство погодилось з тим, що Президент країни винен у тих злочинах, в яких його звинувачують. Але ж у будь-якому суспільстві, громадськість, поважаючи саму себе, буде вимагати ретельного незалежного розслідування, і тільки після цього може погодитися з тим, що на першу посаду у державі обрано людину, яка може скоїти злочин.
А суспільство наше вірить усьому без попередніх доказів, бо Конституція у нас порушується на кожному кроку, бо силові структури(виключаючи Збройні сили, які намагаються співпрацювати з громадськістю) ніякої відповідальності перед суспільством і, навіть, перед депутатами не несуть. Отже, усунувши чинного Президента, опозиція нічого не змінить по суті, бо закони України не приведені у відповідність до конституції, а практика часто-густо незаконна.
Депутати не спромоглися цього зробити протягом чотирьох років, і, затверджений Верховною Радою, але поки що не підписаний президентом, Закон "Про тимчасові слідчі комісії" передбачає лише ситуативний контроль депутатів. Тобто законодавства, яке регламентує правові відносини між суспільством і владою, немає і досі. А від цього і з’являються такі юридичні перли, як вимоги міської влади попередити її за 10 діб про будь-який чих: чи то маленький пікет з 10 чоловік, чи то наметове містечко осторонь площі, чи то релігійна пропаганда окремих громадян із деяких сект. От як, скажіть будь ласка, їм можна попередити владу, якщо вони агітують 365 днів на рік: чи вони повинні попереджати лише 31 грудня, або кожні 10 діб?
А неперевершена висота законодавчої думки і знання конституційного права, коли в Законі "Про альтернативну військову службу", в якому згідно ст.8 релігійна людини, яка проходить альтернативну військову службу, може бути призвана до армії, якщо вона, з точки зору адміністрації тієї установи, де вона проходить службу, погано виконує свої обов’язки! От де поле для самодурства і свавілля!
А відсутність адвоката під час слідства до пред’явлення обвинувачення?
А закритість СІЗО та ІВС для громадськості?
Щось з нами не те робиться. І всім нам треба братися за голову і думати як це подолати найближчим часом. Не можна не прислухатися до громадянського суспільства, яким би слабким воно не здавалося, бо альтернатива діалогу — завжди бійка.
Мені здається, що комусь дуже хочеться цього. А може комусь дуже бажано, щоб нас вважали нацією божевільних, і світова спільнота при слові "Україна" крутила пальцями біля скроні? Ні, ми не нація ідіотів, чи злочинців, і не треба нам вбивати це у мозок! Але ми всі разом втратили волю. І це дуже небезпечно. Втратили волю і обидві гілки влади, які безперестанно впадають в публічні істерики, і саме в такому стані обвинувачують один одного. Втратив волю пересічний громадянин (особливо на Сході та в центрі України), який вже не сподівається на краще життя, а тільки мріє, щоб не було ще гірше.
За таких обставин те, що діється у Харкові — є дуже показовим. Отож, втративши власну волю, всі якби розігрують чужі ролі у чужому сценарії, і звинувачують один одного. В такій грі — люди, їхні життя не беруться до уваги зовсім. Україна поступово втрачає свій чесно зароблений імідж найспокійнішої з країн СНД. Кому це вигідно і потрібно? Поки ми переймаємося досить риторичними питаннями, бо слабка країна завжди комусь чогось винна.
Між іншим, напередодні революції 1905 року в Російській імперії — 9 січня мирна демонстрація людей, прямувала до царя-батюшки з його портретами і хоругвами — і що з цього вийшло всі знають. Не дай нам Боже ще однієї революції. А щоб її не було, потрібно швидше прийняти закони, які б урівноважили всі гілки влади і сприяли розбудові громадянського суспільства, яке не має нічого спільного з вируючими мітингами і яке передбачає відкритість і прозорість влади і контроль суспільства за її діями.
Ані наші депутати, ані Уповноважений Верховної Ради з прав людини не співпрацюють по-справжньому з громадськими організаціями. Навіть, до пікету біля Верховної Ради, який проводила організація матерів військовослужбовців, загиблих у мирний час, з керівників парламентських фракцій до матерів вийшов лише Симоненко. Комуністи допомогли матерям дістатися із Києва додому, але, на жаль, на повернення пільг батькам загиблих на законодавчому рівні це ніяк не вплинуло.
Між тим, кому, як не депутатам, потрібно прислуховуватися до таких громадських організацій, які захищають, перш за все, права громадян. Чому не надавати слово представникам таких громадських організацій при обговоренні відповідних законодавчих актів, або не запрошувати їх на обговорення до Комісій ВР?
Я впевнена, що саме цей шлях може захистити Україну від громадянського розбрату. Гілки влади повинні відновити перерваний ними діалог, і треба це зробити якомога швидше, можливо, запросити протидіючі сторони на "круглий стіл", запросити на нього журналістів та представників правозахисних організацій, і щоб це засідання телебачення транслювало у прямому ефірі. Влада повинна ототожнюватися у свідомості громадян як структура, що сприяє громадянському миру. Це єдине, чим ми можемо себе захистити від зовнішніх зазіхань, недоброзичливості і неповаги.
Але штучний громадянський мир — зашморг на шиї у суспільства, бо це в нашому невеличкому світі, як показав досвід всієї світової спільноти, приховати неможливо.
Безвідповідальність завжди штовхає суспільство до мордобою, бо кожен, хто не хоче нічого робити сам, звик кивати на сусіда. Так було завжди.