Невже нам ще 29 років блукати у пустелі?

Після Другої світової війни, коли світ, Європа прийшли у стан відносної рівноваги, диктатор Іспанії генерал Франсіско Франко, вирішив, що прийшов час національного примирення в країні. Як відомо, Франко прийшов до влади в Іспанії після військового заколоту і кривавої громадянської війни, де на боці так званих "франкістів" чи "фашистів", як охрестила цей рух комуністична пропаганда, була значна кількість населення країни, і досить значна – підтримувала лівих, так званих "республіканців". Країна, після поразки останніх, була роздерта і потерпала від безвихідного суспільного протистояння. Національне примирення, як бачимо із новітньої історії, відбулося. І не тільки через те, що за наказом генерала Франко в Іспанії встановили хрест-пам’ятник всім загиблим під час громадянської війни – і франкістам, і їх противникам – республіканцям. Підґрунттям національного примирення, яке зробили можливим перебування Франко на найвищій посаді у державі протягом наступних десятиріч, було те, що Франко, на відміну від інших європейських диктаторів, не був маріонеткою ані Гітлера, ані Сталіна, ані США.

Протягом всього свого авторитарного правління ця людина відстоювала суцільно державні інтереси, відкидаючи будь-які спроби (а вони постійно мали місце, особливо з боку Гітлера) використати Іспанію в якихось сторонніх інтересах. Іспанія, де національна самосвідомість є дуже високою, розцінювала Франко як загальнонаціонального лідера.

Я навела цей приклад через невгамовну суперечку, що точиться останнім часом в українському суспільстві і, зокрема, у Верховній Ради. Мова йде про вояків УПА – чи надавати їм статус учасників бойових дій, або продовжувати, як в сталінсько-брежнівські часи, дивитися на них, як на зрадників Батьківщини, як на терористів, які воюють із власним народом.

Якби Україна відчувала себе справді самостійною, незалежною державою, якби самосвідомість її громадян і влади була на цьому рівні, такого питання просто не існувало б. Вищезгадана Іспанія теж була однією із найбідніших країн Європи – і зараз вона стала заможною через свою підвищену національну самосвідомість. Отже, справа не в тім, наскільки заможна і розвинута наша країна. Справа, на жаль, в тім, що ми досі не маємо загальноукраїнської історії, загального минулого, а без загального минулого немає і загального майбутнього. Може, саме тому наша влада дозволяє втручатися в українські справи геть усім, кому тільки з наших сусідів не забажається? Про неприпустимість надання статусу учасників бойових дій воякам ОУН-УПА вже негативно висловились Росія та Польща.

Хоча Росії у цій справі треба було б сором’язливо мовчати, бо, як правонаступниці СРСР (а цей статус вона сама собі свідомо забажала), це зумовило не тільки економічні а й політичні обов’язки.

Щодо Польщі, то у цій країні реабілітовано бойовиків, а точніше партизанів Армії Крайової. Ці партизанські загони воювали точнісінько, як партизани ОУН-УПА, і проти німців, і проти радянської армії, і проти власних комуністів, що прийшли в Польщі до влади за допомогою радянських гармат. Але між Армією Крайовою і українцями, що жили в Польщі, були свої непорозуміння, які, безперечно, підігрівала сталінська розвідка. Є історичні документи, що свідчать про шалену активність загонів НКВС, які замаскувавшись під бойовиків ОУН-УПА, нападали на поляків, а також на українські мирні селища. Отже, протистояння польських та українських партизанів, масові акції проти мирних мешканців у Польщі призвели до прямого протистояння із усіма ознаками громадянської війни.

Далі була сумнозвісна операція "Вісла", коли сотні тисяч українців були виселені з території Польщі, а решту виселили з місць компактного проживання у віддалені райони Польщі.

Отже, якщо у Польщі реабілітовано вояків Армії Крайової, якщо вони вважаються національними героями, то чому, в першу чергу, державні чиновники заперечують, щоб те саме зробила Україна для своїх борців за незалежність? Тому, що Україна слабка, багатовекторна, і від всіх залежить? Або тому, що її уряд, Верховна Рада України не можуть захищати інтереси її громадян і держави на міжнародному рівні? Напевно, що так. Але є ще аспекти внутрішньополітичні. Схід України не хоче визнавати вояків УПА, називаючи їх "бандеровцями" (до речі можна почути цей епітет від мешканців Східної України не тільки на адресу будь-якого мешканця Західної України, а й просто на адресу людини, яка розмовляє українською мовою). Читаючи у газетах, наприклад, у харківській газеті "Время", листи громадян, яких підштовхнули статті журналістів (серед яких і журналісти цієї ж газети) на тему ОУН-УПА,переконуєшся лише в одному: між поколіннями людей, які жили за радянських часів і молоддю лежить прірва. І зовсім старенькі, і люди середнього віку продовжують сприймати історію так, як їх навчили у середній школі: вояки ОУН-УПА – це суцільно бандитські формування, які вбивали їхніх і "наших". Ніхто з них не намагається подивитись на історію іншими очима і усвідомити, що Сталін і Гітлер – близнюки-брати, які втягнули світ у страшенну бойню, а потім переможець – Сталін кроїв Європу за своїми смаком і бажанням, лише трохи враховуючи побажання союзників.

Що принесла на Західну Україну радянська влада, важко уявити: сотні тисяч мирних громадян, засланих у Сибір родинами із малими дітьми, страти, провокації, тортури. Галичина дала світові один із дивних прикладів, коли партизанській опір тривав після війни, яка закінчилася у 1945 році, до 1957 року (навіть після цього до 60-х років зафіксовані окремі рідкі спалахи бойових дій. Це чи не єдиний в західній історії приклад, коли партизани так довго боролися із владою, не маючи так званої "великої землі", тобто зовнішнього постачальника зброї та їжі. Таке могло статися тільки при безперечній і повній підтримці партизан усім населенням. Але більшість на Сході України цього не розуміє, не знає і, на жаль, не хоче знати. А велика частина молоді, яка підростала вже за часів перебудови і незалежності, налаштована зовсім інакше. Але в нас немолода нація.

Отже, і тут ми бачимо те ж саме: у внутрішній політиці, як і в зовнішній, у керівництва країни, і у депутатів немає політичної волі, щоб провести роз’яснювальну кампанію, розповісти гірку правду людям на Сході і на Заході, поставити – у християнській країні – один хрест усім загиблим і надати статус учасників бойових дій усім, хто бився за незалежність і волю України.

Я не закликаю до того, щоб реабілітували тих, хто був у спецслужбах ОУН-УПА – кожну справу тих, хто брав участь у каральних акціях, треба розглядати окремо. Бо злочини під час громадянської війни робляться, як правило, руками спецпідрозділів. І якщо руки когось з цих бойовиків у крові мирних мешканців, то не треба надавати йому пільги і підвищену пенсію. Хоча от тут і постає питання, чому таку пенсію отримують колишні "бійці" НКВС? А саме тому, що в більшості ми ще не вийшли з поля притягання СРСР. Що при владі зараз здебільше колишня номенклатура радянських часів, яка каже одне, а про себе думає інше, тобто вважає вояків УПА бандитами і відчуває генетичну близькість з бійцями НКВС.

Невже нам ще 29 років блукати у пустелі? 11 вже минуло.