MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Ось таке кіно.

18.12.2002   
Людмила Клочко.
Кінорозповідь про життя в’язнів в колонії стала приводом для дискусії між представниками громадськості і працівниками відповідних державних структур

Не часто ми ходимо в кіно, тому запрошення на презентацію фільму "Коли я повернусь.", що відбулася 31 січня в Київському Кінопалаці, я прийняла із задоволенням. Півгодинна стрічка виробництва Фонду регіональних ініціатив, Міжнародного фонду "Відродження", Інтерн’юз Україна розповідає про хлопця, який після двох років життя на волі повертається до зони разом із знімальною групою, щоб показати зону тим, хто ніколи там не був. Історія злочину, за який герой фільму Ігор отримав строк, дана пунктиром. Але з розповіді головного герою - а він був присутнім на презентації, - можна зрозуміти, що знайомих дівчат Ігоря побили і намагалися згвалтувати. Нападники запропонували вирішити справу миром і просили не подавати заяву до міліції, а взяти гроші. Після деяких вагань дівчати вирішили, що гроші взяти доцільніше, і під час передачі цих грошей їх було затримано. Так жертви стали злочинцями. Ігор не уточнював - хто саме сказав, що у нього був пістолет (якого в нього насправді не було), але це свідчення для хлопця стало фатальним. Його було затримано, після допиту у місцевому УБОЗі він зізнався у всьому, що було потрібне обвинуваченню, і опинився за (ратами.

І ось знімальна група в зоні: розмови з в’язнями, побут, харчування. Одразу відчувається довіра і щирість, з якою в’язні й персонал ставляться до авторів фільму, з усього видно, дуже симпатичних людей. Камера фіксує ряди ліжок, що нагадували б піонерський табір, якби до них не були прикріплені таблички зі статтями Карного Кодексу: 140, 140, 229 - крадіжки, розповсюдження наркотиків. В їдальні свіжий хліб (голос за кадром розповідає, що хліб печуть самі в’язні, тому він такий добрий), густа баланда. Наступний кадр - засуджені п’ють міцний чай і розмовляють про те, що будуть робити, коли повернуться? Ці хлопці рано чи пізно повернуться на волю. Яким буде їх життя, чи зможуть вони знайти своє місце в суспільстві, чи не потраплять вони знову до зони. Це й повинно було стати темою дискусії, що відбулася після перегляду стрічки.

На презентацію фільму були запрошені працівники Державного Департаменту з питань виконання покарань, журналісти, представники НУО, що працюють в цій галузі, колишні в’язні. Був присутнім Голова комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин пан Удовенко, якому й було надане перше слово у дискусії. Геннадій Йосипович, зазначивши важливість теми, зауважив, що мабуть, колонія готувалася до зйомок, тому й виглядає дуже пристойно. Він продемонстрував хліб, що йому передала під час парламентських слухань Інна Іванченко, дружина засудженого, який передав цій хліб із Криворізького СІЗО. Г. Й. Удовенко, процитувавши з бюлетеню "Права людини" повідомлення про те, що в Україні велика кількість ув’язнених не становить загрозу для суспільства, зазначив, що ми тільки на початку шляху реформування судової системи. У своєму виступі представник Департаменту пан Вербенський зауважив, що колонія, яка була показана у фільмі не є зразковою, і що до зйомок там особливо не готувалися, тому ми побачили звичайні будні звичайної установи з виконання покарань. Він зазначив, що за останні 10 років в Україні не було побудовано жодної нової колонії, а реконструйована тільки одна - у Білій Церкві, за підтримки Швейцарської Конфедерації. Працівники Департаменту не задоволені бюджетом, який не може забезпечити достатній рівень утримання в’язнів, наприклад, на медикаменти передбачається 14 гривень на одну особу на рік, що, як дуже дипломатично зазначив пан Вербенський, "не повністю відповідає реаліям життя". Департамент заборгував постачальникам харчування 70 млн. гривень. Зараз відбувають покарання 20 тис. осіб - за вбивство, 19.2 тис. - за умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень, 19.7 тис. - за розбій, 900 осіб - за бандитизм. За вироками, що вступили в законну силу, мають довічне ув’язнення 606 осіб. Про цю останню категорію в’язнів Департамент хвилюється найбільше, тому що їх кількість зростає - суди щорічно виносять близько 120-130 вироків "довічне ув’язнення", а бюджет не передбачає збільшення коштів на їх утримання, надто дороге, як на думку представників Держдепартаменту. Наприкінці свого виступу М.Г. Вербенський сказав: "У нас немає секретів. Журналістам ми не відмовляємо". Правда, згадав виняток, коли російський телеканал хотів знімати жінку, яка убила свою дитину, але ця жінка відмовилася зустрічатися з журналістами. Презентований фільм пан Вербенський оцінив високо, особливо відзначивши, що автори не гналися за "смаженими фактами". (Цікаво, а що би сказали працівники УБОЗу?)

Деякі журналісти заперечували тезі, що так легко провести зйомки в колоніях. Представниця НУО з Вінниці, пані Надія ще не може потрапити до жіночої колонії для проведення тренінгів. А київська організація "Київ - рідний дім" працює в установах виконання покарань вже понад 2.5 роки. Голова цієї організації розповіла, що за цей час дещо змінилися проблеми, з якими стикаються соціальні працівники: ще 2 роки тому найголовнішим було нагодувати в’язнів, а зараз найбільшу стурбованість викликає подальша доля тих, що звільнюються. Процес ресоціалізації дуже непростий. Колишні зеки не можуть знайти роботу, суспільство відштовхує їх від себе. Потрібно навчати в’язнів під час відбування покарання професіям, які стануть їм у пригоді на волі.

Представник Інтерн’юз Україна розповів, що знімав у Німеччині фільм про тамтешню тюрму і його вразило ставлення до в’язнів. Там вважають, що ці люди хворі, тому й ставляться до них відповідним чином. Основною метою є повернення їх до нормального життя. З ними працюють психологи. На це працівники Держдепартаменту дуже щиро відповіли, що й вони хотіли би працювати в таких умовах, як їх німецькі колеги. А поки що ставка психолога у Департаменті виділяється з розрахунку на 600 ув’язнених. А присутній на перегляді психолог колонії сказав, що його навантаження ще більше - 750 осіб. Допитливі журналісти з’ясували після нескладних підрахунків, що у Німеччині питома вага ув’язнених на душу населення у вісім разів нижча, ніж в Україні. Виникло слушне питання: чому так, невже ми - нація злодіїв? Знявся ґалас, почулися припущення, що у суспільстві існує романтизація тюрми й тюремного побуту, що такі радіостанції, як "Радіо-Шансон", чи не навмисно криміналізують молодь. "Я можу сказати, чому так багато засуджених", - заявив пан О. Беца з МФВ. І висказав таку думку: "В Україні дуже багато силових структур, в яких працюють молоді амбітні чоловіки. Вони й виправдовують своє існування, знаходячи злочини, навіть там, де їх не було." Тиша, що встановилася під час його виступу знов вибухнула викриками з місць. Згадали справу Антоника, засудженого за вбивство, у вині якого журналісти сумніваються. Зазначили, що його били навіть під час суду. "А звідки ж стільки вбивств, чи їх теж вигадує міліція чи УБОЗ?", - пролунало з залу. Репліка дещо заспокоїла присутніх. Можна було б відповісти, що це не такий вже й вбивчий аргумент, навпаки, кількість вбив-

ств підтверджує попередню думку про "специфічну" роботу силових структур. Бо, якщо за злочин, скоєний одним, сидітиме інший, попередньо оброблений на допиті належним чином, то справжній злочинець, повіривши у свою виняткову недоторканність і безкарність, продовжуватиме свою злочинну діяльність. Але ж цю думку варто було залишити при собі, тому що витоки злочинності - тема значно більша, глибша й складніша, тому й потребує окремої розмови. А дискусія йшла знайомим шляхом. Цікаво, чому це, коли ми зустрічаємося з представниками Департаменту з питань виконання покарань, ми розповідаємо про порушення міліції, чи виказуємо незадоволення судами. А на семінарах суддів завжди йдеться про недоліки законодавства. А може варто скористатися присутністю саме пенітенціарників, щоб з перших рук дізнатися про болючі питання саме цієї системи.

В голові два питання: перше - про гриф "не для друку" на "Правилах внутрішнього розпорядку" та інших документах Департаменту (до речі, про відкритість), а друге. Про це згадують не часто. За рік Харківська правозахисна група отримує близько 400 заяв, з них третина з місць позбавлення волі, більшість стосується перегляду кримінальних справ, але декілька листів, як правило, надісланих минаючи спецчастину, розповідають про рейди ОМОНу, під час яких засуджених б’ють, відбирають одяг, особисті речі. Дуже важко читати такі листи і відчувати свою безпорадність. З одного боку, при зверненні до керівництва Департаменту, чи до прокуратури, потрібно прикладати заяву, з іншого, якщо це зробити, то людину, що написала нам, ми, можливо, наражаємо на великі неприємності. В 2001 році ми отримали три повідомлення про такі випадки. Копію одного листа (прізвище заявника було закрите під час копіювання) наш київський колега особисто передав до Департаменту. Через деякий час ми отримали дуже докладну відповідь про рівень харчування в колонії, про умови для в’язнів, а факти, про які сповіщав заявник, виявлені не були. Ще одне повідомлення надійшло від проповідника-евангелиста, який відвідував в колонії свого одновірця. Проповідник звернувся до голови Департаменту пана Льовочкіна з листом, в якому розповів про відомі йому факти жорстокого поводження із в’язнями. Відповідь - факти не підтвердилися (про це докладніше можна прочитати на сайті: http://statserv.yu.wildpark.net/~ded/Propovedn/Sergij).

Останнє повідомлення, що надійшло восени, я передала пану Льовочкіну під час парламентських слухань з проблеми катувань і жорстокого поводження. Відповіді поки що немає, але можна передбачити, якою вона буде. Жінки зі Спілки матерів ув’язнених у приватних бесідах називають це явище "маски-шоу". То чому б не запитати у представників Департаменту, чи відомі їм таке явище. На дитячі питання взагалі важко відповідати. "Навіщо їх бити, вони ж вже сидять?", - здивувався пан Вербенський. "Это ваше собственное мнение", - відповів С.І. Скоков, начальник управління соціально-психологічної роботи зі спецконтенгентом Держдепартаменту. "Це питання: знаєте Ви про такі випадки, чи ні, якщо знаєте, то поясніть, як таке може бути", - наполягала я. "Ні, таких випадків не було", - відрізав пан Скоков. З залу доносилось: "А в Інтернеті є повідомлення про такі випадки." Хтось був здивованим: чи може таке бути взагалі? Потрібно подякувати ведучій програми, яка запитала, чи знає хто-небудь достовірно про це явище. "Так", - голосно заявив молодий хлопець, соціальний працівник одного з НУО, далі він розповів, що був свідком приїзду спецпідрозділу до колонії в с. Мартусівка. Він знаходився разом з родичами, що приїхали на побачення до відбиваючих покарання у цій колонії (саме був день побачень) і чув крики в’язнів, яких били у зоні. (Після закінчення заходу ми з цим хлопцем познайомились, він назвав своє ім’я, але просив його не друкувати, Бо побоюється, що більше до колонії його не пустять, і він не зможе працювати.) Журналісти поцікавилися у Г.Й. Удовенка, чи буде депутатський запит з цього приводу. "В мене немає таких заяв", - відповів він. Тож повернувшись з Києва, я написала листа Геннадію Йосиповичу, до якого додала копії повідомлень про події в зоні.

Залишається подякувати організаторам цього заходу за те, що на ньому було порушено так багато дуже важливих питань, можливо ми й не отримали відповідей, але всім нам є про що подумати.

 Поділитися