Чи виносити сміття з храму?

Редакція „ПЛ“ отримала повідомлення про можливі зміни священиків УАПЦ в Харківській єпархії.

Знаючи, якою повагою харківської інтелігенції користується владика Ігор (Ісіченко), о.Віктор (Маринчак) та інші священики УАПЦ, ми були сильно стурбовані цими новинами. Ми звернулися за роз’ясненнями до Євгена Сверстюка, зібрали інші відомості.

Пропонуємо увазі читачів статтю Євгена Сверстюка і наш коментар.

Чи виносити сміття з храму?

Євген Сверстюк, м. Київ

Криза церкви. Криза держави. Криза Президента.

Риба гниє з голови... На цьому роздоріжжі треба зупинитися і задуматися.

Послухаймо заповіту патріярха Димитрія: „Наша церква відродилася в Україні 19 серпня 1989 р. як частина УАПЦ в діяспорі, визнаючи своїм предстоятелем митрополита УАПЦ в діяспорі й УПЦ в США блаженнейшого Мстислава... Єпархії УАПЦ благаю визнати над собою юрисдикцію блаженнейшего митрополита УАПЦ в діяспорі та УПЦ в США Костянтина“. То виразна орієнтація на історичну дорогу України, що прийняла віру від Константинополя. Церква має бути високою і святою в очах вірних, авторитетною для всього суспільства.

Це перша дорога.

Під патронатом Президента, який слухняно йде за Московським патріярхатом, УАПЦ отримує ручного предстоятеля Мефодія, нагородженого Президентом, очевидно, за службу „таємного“ свячення нової номенклатури. Псевдомасони „СС“, як і владика, не мають жодної програми морального розвитку й вдосконалення... Завтра така церква піде до Московського патріярхату – „з покаянням“. Але в дусі партії вона вимагає субординації та рівняння на першого в ряді...

Нагадаємо, що УАПЦ волею українського духівництва з’явилася понад 80 років тому як українська церква для очищення народу від большевицької пошесті.

Чи може нині УАПЦ поклонятися постсоветській пошесті?

А це друга дорога, дорога в нікуди.

13 травня мені дали на підпис, як членові Патріяршої ради, ухвалу собору УАПЦ, що відбувся у Києві 9 квітня.

За той місяць в документі формулювання „політично визріли“: вибудувалася нова концепція – від відчуження от Константинопольського Патріярха і його посередництва в УПЦ США – до демонстративного прийняття. Тоді ще на твердження єп. Іоана (Модзалевського), що „митрополит Константин никто в нашей церкви“, мені довелось нечемно зауважити йому, хто є хто. Така поправка не могла з’явитися без інструкцій зверху.

Суть цього історичного документу зводиться до вимог покаяння архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря і покаяння голови Всеукраїнського братства та ін. „хто своїми публікаціями підривав авторитет УАПЦ“. А також ухвалено прискорене свячення нових єпископів.

У світлі офіційних виступів проти тих, що „підривають авторитет України“ публікацією записаних неофіційних розмов президента, народ вже зрозумів девіз часу: „не виносити сміття з хати“. Але питання набуває інших акцентів: „чи виносити сміття з Церкви?“.

В документі собору зазначено, що „Сверстюк голосував проти“. Це виглядає як дивацтво. Усі „за“, а один чогось „проти“... І жодним словом не згадано про принципові позиції, засвідчені учасниками собору. А це головне.

Архієпископ Ігор був і є доцентом катедри філології Харківського університету. Він має наукове ім’я – факт рідкісний в православному єпископаті. Оцінивши його чернецтво в миру і наукові досягнення, бл. п. св. Патріярхи Мстислав і Димитрій заохочували його до ниви церковної.

Зрозуміло, що перехід на некультивовану ниву Церкви, яка відроджується, пов’язаний з жертовністю, трудами і не прибутками, а витратами. Зрозуміло, що такі йдуть служити, а не вислужуватися. Я це знаю, бо залишаючись на полі літератури і культури, вже 14-й рік видаю православний часопис „Наша віра“ – без підтримки Церкви. Конфесійний патріотизм, награне фарисейство, православний атеїзм і всяка гра в церкву нам органічно відразливі.

І подібних людей, які приходять до церкви, щоб послужити будові чистого храму, нині вже багато. При Патріярхії УАПЦ є парафія, яку зформував інтеліґентний священик Валерій Копійка і згуртував і студентську молодь, і артистів, і солідних науковців. Тут витворився своєрідний культурний центр з виставкою книг та ікон. Про таке може мріяти будь-яка церква. Все це було б неможливо, якби хтось помітив якусь нещирість чи формальність.

Чистота і справжність йдуть в парі. Чи не значить це, що з храму треба реґулярно виносити сміття, стримавши амбіції?

Не очищення і не перебудова ганьбить Церкву. Важко собі уявити гіршу дискредитацію, ніж та, що обійшла інтернет і всі газети: „свячення“ предстоятелем УАПЦ Мефодієм номенклятурних кавалерів і кавалерствуючих дам! Чому жоден з предстоятелів церков не зважився на таке спілкування з корумпованою владою?

Чи маємо ми право ставити так питання?

А що мені відповідати поважним людям, які вимогливо мене запитують: що це в Андріївській церкві діється? Чому там бувають п’яні особи в облаченні? „Не вірите? Я вам покажу фотографії“ – кажуть мені. – „І надрукуйте!“. Покаяння треба вимагати від одного – за гордість, від другого – за брак гідности, від третього – за зневагу святині, від четвертого – за інтриги в церкві... Каятись – це очищуватися, а не обіцяти сидіти тихо.

Чому я голосував проти вимог спростування інформації голови Всеукраїнського братства? Треба раніш довести, що інформація неправдива. Що ж, людина буде каятися за згадку, що владика Мефодій прийняв свячення в УПЦ-КП ? А тоді в покаянні поставить запитання: „Висвячували ж не для того, щоб висвячений очолив іншу православну Церкву? Поясніть мені, грішному: я заплутався в канонах... Може, між їхніми церквами є канонічні відмінності? А якщо ні, то виходить – тільки амбіції...“.

Чому я голосував проти притягнення архієпископа Ігоря до покаяння?

Я знаю, що там не просто „гординя“, як заявлено у виступі на соборі, а різне бачення місії УАПЦ. Владика Мефодій заявляє: „ми прості церковні люди, відправляємо службу і треби... Поки ми канонічно не визнані – ми ніщо“.

В таких випадках бл. п. Патріярх Мстислав говорив: „Ви спершу самі себе визнайте“.

Зрозуміло, що до такої самоприниженої і формальної церкви авторитетний професор університету не пішов би. У нього була своя візія духовного відродження на Сході України, було прагнення будити, засвічувати і відкривати перед людьми світ вищий і правдивіший, ніж ринок марнослав’я та вир життєвої суєти.

В „Нашій вірі“ я в міру сил вже 14 років нагадую: РПЦ і її псевдофілія УПЦ тягне за собою важкий гріх відречення від мучеників за віру і службу Антихристу, УПЦ КП є українським відгалуженням УПЦ. А Церква Автокефальна повинна була стати гідною своїх мучеників за віру, бо то церква репресована і збережена на вигнанні. І не випадково саме тут за 10 років свободи виділились в релігійному світі України дві видатні постаті – Патріярх Мстислав і Патріярх Димитрій.

Це наші високі позивні, наш камертон і наша дорога православного відродження. Ми не сміємо зійти з тієї дороги, навіть коли всі владики змовляться між собою і разом підпишуть своє рішення. Іншої дороги для УАПЦ нема, ніж та, що в Заповітах обидвох Патріярхів. І навіть якщо УПЦ в США не зможе піднятися до свого християнського обов’язку – простягнути руку православній Україні і піднятися вище разом з нею – навіть тоді повинен вистояти гідно і одважно той, хто чує імператив Євангелії та імперативи тих, що принесли до нас нашу хоругву.

Коментар „ПЛ“:Поместный собор УАПЦ 2001 г. принял решения, согласно которым духовным главой Церкви был избран митрополит Константин (предстоятель УПЦ в США, митрополит УАПЦ в диаспоре в юрисдикции Константинопольского патриархата), а предстоятелем УАПЦ в Украине был избран митрополит Мефодий. Управляющим делами Киевской патриархии был избран архиепископ Харьковский и Полтавский Игорь (Исиченко).

Архиепископ Игорь с этого времени настаивает на признании митрополита Константина и духовным главой, и, хотя и неформальным, но руководителем УАПЦ в Украине, что открывает возможности для укрепления связей УАПЦ с Вселенским Патриархом и для признания УАПЦ канонической Православной Церковью. Позиция архиепископа Игоря полностью поддерживается священниками епархии, что нашло выражение в решениях епархиальных соборов 2001, 2002, 2003 г.г.

Вместе с тем митрополит Мефодий настаивает на том, что у Церкви может быть один глава – ее предстоятель, на этом основании он отказывается признавать духовный авторитет митрополита Константина и тем более то, что митрополит Константин может в той или иной форме руководить УАПЦ в Украине.

Согласовать позиции митрополита Мефодия и архиепископа Игоря невозможно. Архиепископ Игорь, неоднократно поддержанный в этой своей позиции епархиальными соборами, подчеркивает, что подчиняется только митрополиту Константину и тем решениям, которые получили его благословение. В связи с этим, в частности, он не принимал участия в ряде архиерейских соборов, созванных митрополитом Мефодием, формально – поскольку их созыв не был благословлен митрополитом Константином, по сути же – поскольку там могли приниматься (и реально принимались) решения, направленные на свертывание связей с УПЦ в США и Константинопольским патриархатом.

Развитие конфликта привело к тому, что митрополит Мефодий 9.03.03 запретил своим архиереям евхаристическое общение с архиепископом Игорем, а 9.04.04 архиерейский собор своим решением исключил архиепископа Игоря из числа архиереев УАПЦ, лишил всех должностей и вывел за штат УАПЦ. На основании этого решения митрополит Мефодий 15.05.05 издал соответствующий указ.

С точки зрения архиепископа Игоря эти решения не имеют законной силы, поскольку их не благословил и не утвердил духовный глава Церкви митрополит Константин.

С целью легитимизации положения епархии на епархиальном соборе 2003 г. был принят устав епархии как самостоятельного религиозного объединения, которое признает над собой только духовный авторитет митрополита Константина и Вселенского Патриарха. Устав представлен в Госкомитет по делам религий для регистрации. Поскольку же для юридического признания религиозного объединения легитимным регистрация его не обязательна, данная проблема является уже решенной. После епархиального собора 2003 г. всякое вмешательство в дела Харьковской и Полтавской епархии иных церковных структур не имеет законных оснований.

Однако у митрополита Мефодия и тех властных структур, которые его поддерживают, иная точка зрения. В связи с этим возникла опасность, что власть признает не только решения Архиерейского Собора от 9.04.03,но и любой указ митрополита Мефодия, которым на Харьковскую епархию может быть назначен новый архиерей.

Возникает подозрение, что при поставлении этого архиерея на кафедру могут быть запланированы провокации, способные вызвать столкновения сторонников разных архиереев, в связи с чем может готовиться силовое вмешательство властей на стороне ставленника митрополита Мефодия. Это вызывает тревогу широких кругов общественности в Харькове и Киеве. Архиепископ Игорь и его священники пользуются большим авторитетом у депутатов различных уровней, в политических, академических, журналистских, издательских кругах, среди деятелей просвещения, искусства, культуры, здравоохранения, в правозащитных организациях. В харьковских приходах УАПЦ представлена общественность, способная проявить достаточную гражданскую активность, достаточное владение ситуацией, знающая свои права и способная отстаивать их. Эта общественность считает, что всякое вмешательство власти в дела епархии на стороне митрополита Мефодия будет нарушением прав тех прихожан, которые избрали эти приходы, этого архиерея, этих священников. Следует предостеречь и митрополита Мефодия, и поддерживающие его властные структуры от каких бы то ни было посягательств на владыку Игоря, его епархию, священников, приходы УАПЦ в Харькове.