Про стипендії й реабілітацію.

Встановлення іменних стипендій особам, що були переслідувані радянським режимом за правозахисну діяльність, з новою силою загострило проблему реабілітації репресованих з політичних мотивів. Бо лишається нез’ясованим, на якій підставі центральні органи виконавчої влади та обласні державні адміністрації встановили, хто в радянський час був ув’язнений саме за правозахисну діяльність? Це вони мали встановлювати з врахуванням пропозицій правозахисних громадських організацій. Але ж тільки з врахуванням, а не на підставі цих пропозицій. Та й скільки в Україні правозахисних організацій? Харківська Правозахисна Група запропонувала лише одного кандидата. А хто запропонував решту 49?

Вироки не можуть бути підставою для встановлення роду діяльності ув’язнених дисидентів, бо кримінальні справи проти цих людей були сфабриковані. Влада ніяким чином не показувала справжніх мотивів переслідувань своїх опонентів. Тож у вироках можна прочитати будь-що, але жодної згадки про правозахисну діяльність.

Фабрикували справи як за політичними статтями, так і за побутовими. Тож не всі дисиденти ставали політв’язнями. Якась частина їх була ув’язнена за зберігання наркотиків, за хуліганство, за спробу ґвалтування тощо. Це не означає, що ув’язнені мали такі гріхи. Насправді було інакше. Скажімо, холодною зброєю, яку слідчі “знайшли” на кухонному столі, був звичайний кухонний ніж. Наркотик, за який ув’язнили людину, підкинув сам слідчий. І це бачили присутні при обшуку, але вирок інкримінує дисиденту зберігання наркотику.

Справи за політичними статтями так само сфабриковані. Наведу приклад нашої з Іваном Сокульським справи. За рік до арешту Сокульський готував до друку збірку поезій. На той час він вже відсидів один реченець, тож мав досвід критичних висловлювань. Щоб не потрапити за грати ще раз, він звернувся до Дніпропетровського УКГБ з проханням провести експертизу його поезій на предмет наявності в них криміналу. УКГБ перевірив поезії і дав згоду на друкування збірки.

Ще не встигнувши подати збірку до видавництва, Сокульський вступив до Гельсінської групи. Після того, як його прізвище було оприлюднене в списку членів цієї групи, у нього провели обшук і арештували. Під час обшуку була вилучена та сама збірка.

Після арешту з’ясувалось, що матеріалу на кримінальну справу немає. І УКГБ вирішив запроторити Сокульського в психлікарню. Але ув’язнений агресивно захищався. Його прізвище часто лунало в зарубіжних радіовисиланнях. В цих умовах УКГБ спробував домогтись підтвердження неіснуючого психічного захворювання Сокульського від когось з правозахисників. На той час влада мене сприймала як правозахисника. Це зараз вона зі здивуванням слухає про минулі справи, а в квітні 1980 року УКГБ спробувало схилити мене до підтвердження діагнозу неіснуючої хвороби Сокульського. Для цього мене викликали в УКГБ на допит. Формальною підставою для допиту стало декілька моїх рукописів, що були вилучені у Сокульського при обшуку.

На їхнє домагання я відповів, що Сокульський психічно здоровий, і довести інше не вдасться.

Після цих слів підполковник Шконда взяв один з моїх рукописів і сказав: “Тут Ви закликаєте до фізичної розправи над радянськими активістами”.

Я посміхнувся і відповів, що в такому разі їм доведеться додати до рукопису сторінку, бо там такої дурниці немає.

“А ми можемо читати ваші твори будь-як”, – відповів слідчий.

Врешті решт так і сталось. Мене арештували і засудили в одній справі з Сокульським. Але арештували не під час першого допиту, а після того, як вийшовши з допиту, я написав заяву на ім’я Голови КГБ СРСР Андропова з протестом проти спроби ув’язнити Сокульського в психлікарні. В заяві я вимагав: якщо є матеріали на кримінальну справу, то треба судити арештованого у відкритому суді; якщо матеріалу немає, то звільнити його.

Ця заява і стала фактичною підставою для мого арешту. Під час слідства слідчі УКГБ намагались її знищити, про що в справі з’явився відповідний протокол. Але на моє домагання заява була прилучена до справи, хоч дослідження її ні в попередньому, ні в судовому слідстві не було.

Вирок містить низку звинувачень, які, начебто, витікають з моїх рукописів. Домогтися підтвердження звинувачень текстологічною експертизою не вдалося. Зате слідство піддало кожну сторінку рукописів почеркознавчій експертизі. Так бездоказово серед звинувачень з’явились заклики до фізичної розправи над радянськими активістами.

Матеріалом для звинувачень Сокульського стала його збірка поезій, на друкування якої УКГБ дав згоду. Ліричні вірші слідчим були потрактовані як антирадянські. І так само слідчий відмовився подати збірку на текстологічну експертизу. Попри те, що УКГБ до арешту Сокульського не знаходило в збірці криміналу, суд відмовився досліджувати збірку. Він відмовився досліджувати всі наші рукописи. Це грубе процесуальне порушення зафіксоване в судовому протоколі і в низці ухвал самого суду про відмову в дослідженні рукописів.

Правники знають, що, в разі відмови суду від дослідження речових доказів, вирок визнається як такий, що не має чинності. Однак наш вирок був ухвалений Верховним Судом УРСР. Всі наші спроби домогтись перегляду справи не дали результату. Вже в часи незалежності, по смерті Сокульського, я звертався до Генерального прокурора з клопотанням про опротестування вироку. У відповідь мені написали, що ми реабілітовані, а відтак справа остаточно закрита.

В реабілітації за чинним Законом рельєфно виділяється парадокс: нас начебто реабілітували, але звинувачення не зняли. Так я й живу з плямою наклепника і терориста. На додачу влада вже й забула, що мене вона ув’язнила за правозахист.

Я навів приклад, щоб підтвердити сказане: на основі вироків неможливо встановити, хто з ув’язнених займався правозахистом. Тоді звідки органи влади, що висували кандидатів на стипендіатів знають про їхню справжню діяльність?

Документальними підставами в такому разі могли б бути акти реабілітації. Але це лише в разі реабілітації через суд, коли є можливість встановити зловживання слідчими, прокурорами й суддями, і так добратися до справжньої діяльності дисидента.

Чинний Закон про реабілітацію не дозволяє справжню реабілітацію, тобто встановлення неправедності вироку. По-перше, цей Закон реабілітує лише ув’язнених за статтями, що передбачають відповідальність за антирадянську агітацію та за наклепи на радянський лад. Він передбачає і можливість перегляду справ за звинуваченнями в інших державних злочинах. Ті ж дисиденти, що були ув’язнені за суто кримінальними статями, опинились поза законом.

По-друге, реабілітація за статями 62 і 187 ¹КК УРСР за чинним Законом здійснюється в позасудовому порядку. Звернімо увагу на процедуру реабілітації. Ст.7 чинного Закону встановила, що перевіряють кримінальні справи органи прокуратури у взаємодії з органами державної безпеки. Тобто, ті самі, які й фабрикували справи. Чи могли ці органи у своїх висновках наголосити на процесуальних порушеннях суду, на підтасовці фактів слідчими та на вимогах комітетів КПРС за будь-що ув’язнити ту чи іншу особу? Звичайно, ні.

Серед колишніх політв’язнів циркулює підозра, що владою скоєне шахрайство. Серед стипендіатів є справжні правозахисники. Але не всі. Оскільки влада приховує список стипендіатів і замовчує документальні підстави встановлення роду діяльності ув’язнених опозиційників, то слушно припустити, що, використавши імена окремих правозахисників, влада винагородила якусь групу своїх агентів.

В це не хочеться вірити, але в це неможливо не повірити. Скільки фальшивих чорнобильців? Скільки фальшивих ветеранів війни! Ще й сьогодні можна зустріти п’ятидесятирічних мужиків, що “партизанили” в з’єднанні Сидора Ковпака. То що ж говорити про правозахисників, підтвердити справжній статус яких не можуть державні архіви? Це можуть тільки суди. Але законодавчий орган усунув суди від виконання їхнього прямого обов’язку. І знову, як двадцять-тридцять років тому, нашу долю визначають за лаштунками приховані від суспільства “специ”.