Quazi – Європа.

Проблема самоідентифікації завжди актуальна. Без цього не можна, для цього живуть, змагають, зрештою вмирають. Звідси, – нас часто переконують, ще частіше – ми переконуємо себе самі. Але завжди сумнів над здоровим глуздом бере верх, і остаточно людина волає залишити філософію на потім, аби не утруднювати собі життя. Нас переконують, що майбутнє нашого химерного етносу в Європі, і що найважливіше – минуле також. Щоправда, всіляко заперечують наявність традиціоналістських ідеалів, або їх модерних трансформацій. Це важливо, бо традиція здатна грати значно більшу роль, ніж найсучасніші PR-технології.

Сумська область зараз – це європейський феодалізм епохи первинного нагромадження, де громадян об’єднує схильність до соціального паразитизму. У нас полюбляють проводити аналогію України і Франції. Ось Франція епохи Бурбонів (XVII-XVIII ст.): паризький двір, фаворити, відкупщики та банкіри, феодальна "фронда", провінційна знать, дрібне дворянство та міста, які постійно апелюють до короля в пошуках захисту від утисків олігархів та чиновництва, парламент в стані хронічного бродіння під контролем короля... Трубадури, блін.

Ва-у, ледве не забув. Ще "лицарські" турніри, що легко влаштовуються на шляху між Сумами і якоюсь там Басівкою. Але то не часто. Бо терпець уривається не у всіх. Для повноти аналогії було б доцільно ввести офіційну плату за патент держслужбовця та прийняти закон про полєтту (податок з чиновника – який-небудь 1% на рік від ціни патенту). У нас зараз також сформована феодальна, васалітетна система суспільного панування, побудована не на обміні, не на плановому перерозподілі, а на експропріації ресурсів на користь владних угруповань, і це накладає глибокий відбиток на всю мережу суспільних відносин. Ця модель складається з кількох комплементарних частин, об’єднаних своєю взаємозалежністю і нерівноцінністю в виробленні і споживанні національного продукту. Найнижчою ланкою є село. Тут вмирають, або крадуть, останнє звучить так само морально-індеферентно як "погода", "служба" і т.п. Крадуть не лише нічиє, тобто колгоспне, крадуть вже нарешті одне в одного. Бувають сутички і жертви, але родини потерпілих не скаржаться, тому що закінченням цих латифундистьких банд є самі районні органи влади, разом з прокуратурою і міліцією.

Структура найнижчої ланки така – голова КСП, декілька бригадирів, комірники, завгаража і обов’язково бухгалтер. З цієї латифундії хтось обов’язково має сина або іншого родича в районній розбухлій міліції, якого примістили туди за відповідний хабар, цей останній представляє силову гілку влади, тобто при потребі тероризує кріпосних діггерів – з англ. "копачів" (це вже аналогія з дореволюційної Англії XVII ст.) за невихід на роботу, за яку вже давно ніхто не платить тих символічних копійок, за неправильне голосування в місцевий ландтаг, та й просто так, для розваги (під час місцевих та парламентських виборів 2002 р. автора цих рядків у с.Юнаківка місцевий васал в міліцейській формі пробував переконати, що в цих володіннях українські закони не діють, і аби поспостерігати за виборами, журналісту треба просити дозвіл у найближчому райцентрі, а застосуванню сили вдалося запобігти лише наявністю вже там непрацюючого мобільного телефону – тоді він був як символ богообраності). Передреволюційну ситуацію створює майже некерований (внаслідок ідеологічної маніпуляції) дисбаланс між містом і селом, який викликає все більший антагонізм, особливо в молоді. Вторинна убогість, лохуватий провінціоналізм, психологічна меншовартість, побутова недоброякісність, а разом з тим прагнення долучитись до всього першоякісного, нічого не міняючи в собі. Бо місто їх захоплює "свободою", за яку не хотіли боротися їх батьки – мовляв треба вчитися, а там якось воно буде, – з часом стають носіями російськомовної вторинної субкультури, але ще довго будуть відчувати себе істотами з іншого світу. Ще важче батькам, які моляться аби вистачило грошей довчити своє чадо. Про це ще мріяли батьки їх батьків. Цікаво, що цей феодалізм в Україні ніколи і не закінчувався, починаючи з XVII ст. Просто, тепер такі цинічні поняття, як "інквізиція" та придбання індульгенцій (для прощення гріхів, – це таке, з усіма буває) виправдовуються найвищою соціальною цінністю – "громадянським спокоєм". На таку "феодальну психологію" і атмосферу загальної зашуганості розраховують учасники передвиборчих перегонів, коли говорять, що вони використовують адмінресурс. Тоді, під час виборів, вчителька місцевої школи пошепки сказала мені, що все це розуміє, але змушена фальсифікувати вибори, бо хоче, щоб її дочка стала дипломованим агрономом. А один із кандидатів до районної ради пропонував "домовитися" про суму компенсації, щоб матеріали про їх село не з’явилися в регіональній пресі. Відповідь на питання, для чого порушувати закон таким впливовим політгрупам, коріниться в самій їх природі. Справа в тому, що життєдіяльність та фінансовий стан цих "посаджених людей" залежить не від "широкої підтримки" народу та членських внесків їх партій, а від можливостей на всіх щаблях влади служити посередником між бізнес-структурами та органами влади. Саме тому такі речі як: державна стратегія, ідеологія, чітке визначення свого місця в політичній архітектурі, за великим рахунком, – інтереси тієї вчительки, – для цих людей цілком відносні та непринципові. І, насамкінець, інформація для ... електорату (для людей, значить): зміцнення впливу груп, що використовують політичний примус, загрожує остаточним розвалом політичної схеми (яка, до речі, закріплена Конституцією України) та появою політики постмодерного "олігархічного етапу". А він нам, самі ж бо розумієте, потрібен як корові стоп-сигнал.

P.S.Головна фішка сезону: коли це все скінчиться, громадяни не повинні кричати "Король помер – хай живе король!", як кричали французи в середньовіччі, хоч би як нас не переконували, що ми йдемо в Європу. Просто Європи є різні.

http://partnerstvo.ukrbiz.net/pravo_10.htm