MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Синдром підводного човна - чи хтось пояснить смерть солдат у мирний час?

14.12.2003   
Олександр Степаненко, м.Чортків
21 травня 2002 року у військовій частині А-0666 загинув молодший сержант строкової служби, тернополянин Тарас Холодинський. Таємницю загибелі Тараса Холодинського в/ч "нуль-три шістки" ховають чи не надійніше від потонулого підводного човна. І все ж - що насправді сталося 21 травня пополудні за непроглядним казенним муром?...

21 травня 2003 року у військовій частині А-0666 (смт. Чорноморське Комінтернівського району Одеської області) загинув молодший сержант строкової служби, тернополянин Тарас Холодинський. Матері солдата, Ользі Михайлівні Холодинській, яка примчалася до частини вже наступного дня, вказали місце трагедії – під стіною шестиповерхового будинку на території частини, де нібито напередодні знайшли спотворене падінням з висоти тіло хлопця. Єдина версія смерті, яку повідомило матері командування частини – падіння з висоти внаслідок нещасного випадку – “ мабуть, по необережності”. Сьогодні Ольга Михайлівна пригадує, що на тому місці не було ані слідів крові, ані прим’ятої трави, і вже це викликало у неї сумніви у справедливості версії військових... Але ні зустріч з судово-медичним експертом, що обґрунтовував причини смерті, ані розмова з солдатами відділення, у якому служив Тарас, що відбулася під пильним наглядом політрука частини, також нічого не прояснили. Експерт пообіцяв, що за місяць Прокуратура округу ознайомить батьків Тараса з офіційними висновками розслідування трагедії, до речі – не першої у “трьох шістках” за останні роки. Що ж до думки колег Тараса по службі у відділенні, то – зі слів Ольги Михайлівни – усі вони виглядали просто вкрай переляканими. Ніхто з них, нібито, не бачив обставин того падіння. На запитання, що на їхню думку, робив на даху Тарас, єдиною відповіддю пролунало: “Мабуть, засмагав...” Був, правда, ще один візит до Тернополя слідчого прокуратури, який також не дав відповіді на запитання батьків – за яких обставин і чому загинув їхній син?

Отже, від того злощасного травневого дня минуло вже майже півроку. Тараса Холодинського поховано у Тернополі. І в родини солдата поки що залишається лишень витяг із наказу командира в/ч А – 0666 підполковника І.П. Олійника, де констатується, що смерть молодшого сержанта Холодинського Т.М. пов’язана з виконанням службових обов’язків (?), та що його “виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення”.

Щоправда, залишилося ще кільканадцять листів Тараса: з учбового центру “Десна” (Козелецький район Чернігівської області) та з Чорноморського. Саме з їхніх рядків, і з того, що між рядками, батьки намагаються тепер віднайти ниточку здогадки, чому ж пішов з життя їхній син: оптиміст, життєлюб, спортсмен? У одне батьки не вірять – у те, що Тарас міг вдатися до самогубства – не той він був хлопець, а до того ж, щиро вірив у Бога.

Головне враження по прочитанні листів Тараса – ясна річ, “не все гаразд у тому королівстві”. Тут і нестерпний моральний клімат: щоденні приниження, пряме знущання офіцерів та “дідів” над найслабшими, безглузда “муштра”, настороженість – якщо не ворожість – по відношенню до україномовних солдатів із Західної України. Тут і бруд, і напівголодне існування, і крадіжки речей, що стали повсякденною нормою, і до краю примітивна медична допомога. І все ж у тих листах декілька разів Тарас запевняє своїх рідних: “та нічого, маю витерпіти – куди мені дітись з цієї підводної лодки?”.

Убиті горем батьки тепер звертають увагу на нібито найнесуттєвіші дрібниці: у одному з травневих листів Тарас пише, що у нього згоріла від південного сонця шкіра на обличчі – то ж для чого б йому ще засмагати на даху у день загибелі?! У останньому листі хлопчина благає терміново надіслати йому грошей, аби віддати “борг” прапорщику – за армійський одяг, виданий взамін вкраденого вночі – чи встиг він повернути оті злощасні сорок гривень?... Немає відповіді. Батьки кілька місяців тому звернулися до Прокуратури з проханням активізувати розслідування і повідомити їм про його висновки – немає відповіді...

Як бачимо, таємницю загибелі Тараса Холодинського в/ч “нуль-три шістки” ховають чи не надійніше від потонулого підводного човна. І все ж – що насправді сталося 21 травня пополудні за непроглядним казенним муром?... Чи відбулася чиясь жахлива розправа з солдатом, що спромігся на протест проти казармених “понятій”? Чи була це його відчайдушна спроба – за будь-яку ціну утекти з “човна”, де царює безпросвітний безлад та хамська зневага до елементарної людської гідності?

“Тараса не повернеш”, – говорить Ольга Михайлівна Холодинська, але ж у тій частині... та й у інших таких самих частинах – служать подібні до Тараса, не зламані духом хлопці – хтозна, чи не станеться завтра те ж саме – непоправне – з кимсь із них?!”

Кілька рядків з листів Тараса Холодинського.

З 169-го НЦ “Десна”.

12.11.2002. “Тут терпіти можна, але е одна проблема: все крадуть. Я двічі купував мило і зубну пасту і обидва рази крали.”

25.01.2003. “Отримав, мамо, я твого листа, де ти пишеш, що висилала мені листа і клала туди дві гривні. Я його не отримав. Краще мені вже їх не висилай, і взагалі, гроші мені зараз не треба... Їсти тут дають чимраз гірше. Ще й води нема два тижні.”

31.01.2003. “Найгірше – це дістають їхні крики. Їм по 25 – 30 років, а вони вже такі нервові...”

16.02.2003. “В мене тут вчора вийшов один прикол: на обіді, коли вже всі поїли, сказали: “Рота, встати!”. А я ще сидів і їв. Один сержант з Волині побачив це і змусив мене з’їсти ще цілу каструлю каші. Я її з’їв – навіть не почув!”

19.02.2003.”Ти, мамо, писала, що грошей у вас нема. Я розумію, ви правильно зробили, що не викидали гроші, щоб мене направили поближче...

Є два офіцери...постійно знущаються з найслабших і ще з того сміються. А “діди” ще буває дістають – коли вже вийде наказ про їхню демобілізацію? Тепер треба купувати по сто грам шоколадних цукерків кожному, або для курців по сто сигарет...

Чиряки повиганяли під коліном і на коліні, все спухло. Я ходив у санчастину, там мені одного видушили, але не кладуть через епідемію грипу “.

2.03.2003. “Вже майже тиждень, лежу у санчастині, від чиряків в мене залишилися великі дірки і ніяк не хочуть заживати.”

19.03.2003. “На стройовому огляді одному татарину з нашої роти командир полку дав зауваження. А опісля йому наказали одягнути протигаз, насипали в рюкзак піску і змусили так бігати навколо казарми. А потім ще два дні він сидів “на параші”.

30.03.2003.

“В казармі починає все зникати: то шапка, то ремінь, то тапки....На екзамені з фізкультури 100м пробіг на два бали, бо ноги підкошувалися. Якась така слабість, що страшно. Ледве 5 разів підтягнувся. Все, що я вдома займався спортом, пішло насмарку...”

З в/ч А-0666.

11.04. 2003. “Ще їздили в командіровку, ліс пиляти. Жили в якійсь хаті, всередині палили костер, в останні дні їли жарену цибулю...

Тут більша розпущеність, офіцерів ніхто не боїться, від дисципліни мало що лишилося. Не люблять тут і людей з Заходу...Але їсти тут дають краще, ніж у Десні. І дуже мені сподобалось місто Одеса. Перший раз побачив море з вікна автобуса.”

26.04.2003. “Прийшов сюди, то за ніч вкрали штани, сорочку, черевики, поміняли футболку на стару, одне що залишилося, то кепка, куртка та ремінь. Прапор дав таке дрантя, що все треба було зашивати, а черевики такі що ледве тримаються купи...І збив ще з мене гроші за це все....Мені треба віддати 40 гривень до 10 травня, я знаю, що у вас там може немає, я не хотів писати, але змусили обставини... Тримайтесь, надіюсь, все буде добре... думаю витримаю”.

4.05.2003. “Тут постійна напряжонка, деколи думаєш, що здурієш. Найкраще, що тут може бути – це поїхати на аміачний завод. Минулого разу ми розвантажили і завантажували селітру, загрузили вчотирьох чотири вагони, а у кожному по 1016 мішків. Тут вже ті, хто приїхали з “Десни”, починають втікати, один цілий день був в бігах, тепер злапали, думають, де садити... Просто не витримують напряжонки...

Ще й дали молодшого сержанта. Та вже жалію, що його получив, ще й два рази більше задовбують, чим простих солдатів...

Чекаю твій перевод”.

16.05.2003. (Останній лист Тараса до бабусі) “Я вже трохи втягнувся, тільки хлопці тут якісь злі, нервові... і всі говорять по-російськи, а я все одно по-українськи, хоч і не раз вже за це получав...”

 Поділитися