MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Омбудсмани Турецької Республіки зустрілися з рідними бранців РФ‘Суди’ над полоненими: у ‘ДНР’ до тривалого ув’язнення засудили десятьох ‘азовців’‘Здесь невозможно было спастись’, — жительница Бородянки Харківщина: під ударом — історія, релігія, мистецтво‘Тут неможливо було врятуватися’, — мешканка БородянкиВ эвакуацию я поехал в одних штанах, сапогах, курточке и с документамиРосіяни застосували КАБ з касетними зарядамиСвободу Олегу Орлову!Свободу Олегу Орлову! Політика надання грошової або гуманітарної допомоги жертвам воєнних злочинів Відсутність права і міжнародного контролю — що відбувається в російському полоні з українськими цивільними?Росія має надати докази того, що український журналіст живий, — ‘Репортери без кордонів’ шукають Дмитра ХилюкаОбіцяв повернути з полону та розшукати зниклих безвісти оборонцівПриречені на муки: проблеми звільнення з місць позбавлення волі через тяжкі захворюванняПравоохоронці розслідують 18 кримінальних проваджень за фактами вбивства 38 українських військовополонених ‘Сосед еще был жив и звонил внучке, чтобы она достала его из-под завалов’, — житель Бородянки Християни та митці проти війни. Дайджест російських протестівГенерал-полковнику РФ уперше повідомили про підозру в скоєнні екоциду У Коломиї суд звільнив довічника через важке захворюванняЗапах мазуту і смерті: у Харкові поховали загиблих на Немишлі

Ліцензуймося, бо ми того варті!

06.04.2004   

Катерина Аксьонова, 09.10.2003

Про появу четвертого ЗМІ – інтернету говорять дуже багато. Звичайно ж, це також нове місце праці та джерело для отримання інформації.

На жаль, мережа нестабільна в усіх своїх аспектах. Стабільність починається, коли законодавчо гарантовано певні права. Україна позбавлена цього. Та низка документів, що існують – “Указ президента України про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет і забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні” від 31 липня 2003 р. № 928, та “Постанова Вищого Арбітражного суду України про питання захисту авторських прав в Інтернеті” від 5 червня 2000 р. № 04/5-7/82 – не витворюють повної юридичної бази.

Журналісти й ентузіасти мережної публіцистики вирішили створювати свої проекти – веб-сторінки й портали на власний ризик, не чекаючи остаточного законодавчого врегулювання. Насамперед, це – набагато дешевше, та необхідна менша кількість устаткування. Але, як кажуть, безкоштовним буває лише сир у пастці.

Оплачуючи рахунки за адреси, ми платимо за повітря. Чому? Коли ви орендуєте поштову скриньку на пошті, то оплачуєте за порожнину всередині, яку наповнюють потрібною вам кореспонденцією. Ви не стаєте власником шафки. І пошта в принципі не винна, що у вас щось негаразд всередині шафки. Провайдери так само нічим не зобов’язані нам. Як це виходить? Усе дуже просто: під час придбання адреси з вами укладають угоду на “реєстрацію та підтримку доменного імені”. Документ цікавий тим, що реєстратор, зареєструвавши вас, не несе практично жодної фінансової відповідальності (хоча обіцяє вести переговори для вирішення суперечок). Довести порушення в мінливому віртуальному світі дуже важко. “Притягувати” докази до існуючого законодавства ще важче, а спеціальних законів для провайдерів ще треба пошукати.

У договорі є одна дуже гарна фраза: “Реєстратор не несе відповідальності за зміст”, тобто наповнення мережної сторінки. Хіба не нагадує вона Пілатову позицію “вмивання рук”? Начебто ті, хто продають доменні імена, не підтримують сервери з порнографією, расизмом, екстремістськими закликами! Гроші ж беруть однаково в усіх. Виходить, поки що не може йтися про пристойніші українські домени.

Я переконана, що нам треба терміново ліцензувати інтернет-видання (як в інших країнах) нарівні з газетами, телебаченням і радіо.

Зрозуміло, після ліцензування певна кількість скандальних електронних видань зникне. Мені можуть закинути прагнення обмежити свободу слова, але обмеження бруду може дати змогу розпочати розмову про якість, чи хоча б україномовність веб-сторінок.

Розмови щодо невеликої кількості тих, хто читають українською, є підтвердженням мовної обмеженості тих, хто так каже. Скажімо, я спокійно читаю українською, російською, польською, повільніше білоруською та англійською. Читаю там, де цікаво, а не там, де легше.

Щодо потенційної аудиторії читачів, то в білоруської мови вона ще менша, тим не менше, білоруська віртуальна мережа дуже багата ресурсами, цією мовою залюбки створюють якісні сайти, і зовсім не обов’язково на них присутня паралельна версія якоюсь іншою мовою.

Треба робити нові й нові віртуальні сторінки українською, а читач знайдеться. Ліцензування дасть журналістам реальне місце роботи. Я сама випускаю інтернет-видання “Аксіома”. Хотілося б повноцінно легалізувати його існування. В податковій мене зареєстрували як приватного підприємця, сферою діяльності якого є видання інтернет-ресурсу “Аксіома”. Це не найкращий шлях створити робоче місце для журналіста. З власного досвіду знаю, що потрібні кращі способи впорядкування правовідносин у світі www.

Мережею блукають мільйони найрізноманітніших повідомлень. Деякі з них, наче скринька Пандори, містять значний потенціал зла. Брехня, чутки, спеціально сфабрикована інформація не мають жодних позначок. Не можна довіряти нікому, і водночас мусиш вірити усім. Інтернет, безперечно, є віртуальним світом, але чинні закони ніхто не скасовував.

Незахищеність авторських прав може стати актуальною проблемою для кожного, хто подаватиме свою інформацію в мережі, адже її можуть скопіювати, і навіть не подякують, про фінансову компенсацію взагалі не йдеться.

Журналісти мовчать і не домагаються врегулювання та реальної дії Закону “Про авторське право...” в інтернеті тільки з однієї причини – вони так само “беруть” чужу інформацію і видають її за свою. Який дурень кусатиме руку, що його годує?! Дійсно цікаву та свіжу інформацію беруть з мережі, підписують власним ім’ям – і гонорар у кишені. Якщо вимагатимуть посилань, то й прибутками доведеться ділитися. Хто сам не грає за правилами – не вимагає чіткого дотримання регламенту.

Журналісти не відчувають переваги того, що, пославшись на джерело в мережі, знімають відповідальність у випадку подання недостовірної інформації.

У разі ліцензування, інформаційні портали інтернету даватимуть більш перевірену інформацію, щоб уникнути матеріальної відповідальності.

Розумію, що без ліцензування вільнішим є політ думок, немає ніякої відповідальності за написане, але водночас ніяких прав на свою роботу в мережі ви теж не маєте.

Ліцензуймося, бо ми того варті! Інакше анархія стане синонімом ставлення до мережі. Мені можуть також закинути, що проблеми, пов’язані з мережею, хвилюють небагатьох. Журналіст може відкинути інтернет, та все одно він приречений на користування інформацією, праматір’ю якої нині є мережа.

І ще одне: якщо журналісти не почнуть працювати над змістом домену Ua, їм доведеться дотримуватися правил, встановлених іншими. Поки відбувається нав’язування правил подання матеріалу з боку програмістів, мережна журналістика буде сиротою. Тільки якщо журналісти розпочнуть самі відстоювати Журналістику з великої літери в мережі, є шанс уникнути занепаду Уанету.

(«Львівська газета», «Телекритика»)

 Поділитися