Іван Чиж: «Слово, яке вбиває... журналістику»
2004-01-30
Відповіді голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України Івана Чижа на запитання тижневика «2000» щодо статті в газеті «Грані+» в одному з останніх випусків за минулий рік
1. Чи не порушує ця стаття (особливо у процитованій частині) інформаційного законодавства України?
— Я ознайомився з цим матеріалом. Признаюся, п’ять разів намагався його читати і зупинявся. Не покидало відчуття огиди.
Для преси, заданої певним чином, нотки істерії, намагання заплямувати всіх і вся навколо і водночас одягнути в «білі одежі» тільки свого єдиного непогрішного діяча, на якого вона працює, вже стало стилем. Принагідно зауважу, що сама пишуча обслуга добре знає про свого патрона таке, чого б воліла не знати... Але ж утриманка не може себе поводити інакше.
Цілком зрозуміло, що відповідно до статті 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Але існують певні моральні засади, етичні норми, які є загальнолюдськими.
Ти можеш як завгодно не любити свого опонента, можеш навіть його ненавидіти, але, висловлюючись, завжди треба пам’ятати, що є грані, які переступати не можна. Це людська честь, гідність. Зрештою, треба завжди пам’ятати: хто б яку посаду не обіймав, він є просто людина — з душею і серцем. І такого штибу висловлювання зачіпають і травмують буквально фізично. Той, хто пише такі речі, повинен поставити себе на місце того, про кого він пише, відчути все на собі.
Можу сказати, що в даному випадку мова йде і про порушення інформаційного законодавства України. Так, згідно з частиною другою статті 9 Закону України «Про інформацію» реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
У свою чергу, інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини (стаття 46 Закону України «Про інформацію»)…
2. Які покарання передбачено за подібні порушення?
— В даному випадку відповідальність за посягання на честь і гідність Президента України регламентує стаття 105 Конституції України. Так, Кримінальним кодексом України встановлено відповідальність за погрозу або насильство щодо державного чи громадського діяча, а саме: «Погроза вбивством, заподіянням шкоди здоров’ю, знищенням або пошкодженням майна, а також викраденням або позбавленням волі щодо Президента України... карається позбавленням волі на строк до п’яти років» (стаття 346).
3. Чи доцільно в цьому випадку говорити про більш суворе дотримання законодавчих та етичних рамок в інформаційному полі України?
— Законодавство України містить достатньо норм, які регулюють межі дотримання етичних рамок, захищають честь і гідність, ділову репутацію, життя і здоров’я людини і громадянина і у разі їх порушення встановлюють відповідальність. Інша справа, чи дотримуються ці закони.
Переконаний, що кожен випадок брутального поводження з людьми через публікації у пресі повинен отримувати адекватну правову оцінку. І хоча ґвалту провокатори від журналістики вчинятимуть багато, закон має діяти.
Треба зауважити, що «дьогтемази від пера» дуже шкодять журналістиці справжній. Законодавство про обмеження санкцій до видань, як відомо, йшло дуже важко саме через таку безкарність, безвідповідальність.
У цьому випадку повинен спрацьовувати механізм відповідальності, що зазвичай не може не провокувати це саме видання кричати про його утиски. Така журналістська провокативність шкодить всій журналістиці. Журналістиці серйозній, не бульварній на штиб жовтої преси, де друкують матеріали, після яких просто хочеться вимити руки.
4. Наскільки наявність подібних публікацій та висловлювань співвідноситься з поняттям «свобода слова»
— Варто зазначити, що можливість кожному продукувати свої думки, обстоювати їх, подеколи повертається бумерангом і починає працювати проти свободи слова.
В Україні багато достойних видань із великими тиражами, понад чотириста видань тільки політичних партій. Є газети авторитетні, котрі мають найвищі передплатні наклади, які досить гостро опонують владі. І слава Богу! Без цього б не було руху, не було б життя. Такі газети викликають повагу, навіть якщо з чимось не погоджуються. Вони можуть помилятися, бути в чомусь праві, але їхня гостра критичність завжди виважена з точки зору журналістської етики. Тому я їх читаю і поважаю.
Однак те чтиво, котре ми коментуємо, не оцінюється мірками норми. У цьому випадку я навіть не знаю, чи це клініка, чи свідома позиція епатажності. Однак те, що це неприпустимо, є абсолютно очевидним.
Ніхто стільки не зробив для того, щоб Україна відбулася як держава, на зламі 80—90-х років двадцятого століття як журналісти, які були на вістрі політичних протистоянь, загостреної боротьби. Саме журналісти відкривали шлюзи нової інформації. Це була позитивно перетворююча дія.
Водночас сьогодні я маю сказати, що ніхто стільки й не шкодить становленню держави, її іміджу в світі, економічному і соціальному утвердженню, як вузькополітично заангажована журналістика і політики, які використовують журналістику, ангажуючи її на свій егоїстичний інтерес прагнення влади.
Не можна переходити на особистість, не можна калічити моральність, не можна застосовувати кілерство, яке межує з прямим злочином. Я переконаний, що, захищаючи моральність, ми повинні перш за все захищати журналістику. Треба вибудовувати у суспільстві неприйняття, відторгнення подібних публікацій. Наголошу: як би хто не ставився до того чи іншого політика.
Переконаний, що жоден серйозний журналіст не захотів би привітатися з колегою, який готував цю анонімку до друку, з тим, хто її писав. Бо ж є абсолютно очевидним, що міфічний дописувач — прикриття для журналіста з певними вадами і відхиленнями психіки.
Думаю, що це той випадок, на якому можна вчити і молодих журналістів, і досвідчених, як не треба поводитися зі словом. Адже таке слово вбиває насамперед журналістику.
(http://news2000.com.ua/print/svobodaslova/vanchizhslovoyakevbivazhu.html )