Що кодекс новий нам готує?

Юрій Моторний, адвокат, м. Полтава:

З 1 січня 2004 року Україна почне жити за малою конституцією – новим цивільним кодексом. Незважаючи на те, що він був ухвалений Верховною Радою України ще 15 січня 2003 року і часу для ознайомлення та вивчення минуло достатньо, значна  частина положень закону, які виписані недосконало та суперечать іншим законам, лишилися незмінними. Ідеться насамперед про статті кодексу, які регулюють законодавче забезпечення свободи слова в Україні.

Зокрема звернемо увагу на ч. 3 ст. 277 ЦК: “Вважається, що негативна інформація, поширена про особу є недостовірною”. Важко зрозуміти, як саме вказане формулювання з’явилося у законі, але воно, м’яко кажучи, недосконале і матиме вкрай негативні наслідки. Адже законом не визначено, згідно з якими критеріями ту чи іншу інформацію відносити до “негативної” чи “позитивної”. Саме тому кожна особа, в тому числі юридична, трактуватиме норму у власних інтересах.

Скажімо про особу – громадянина А., – поширено інформацію, що вона притягувалася до адміністративної чи кримінальної відповідальності і постанова чи вирок суду, незважаючи на оскарження, вступили в законну силу. Вказане повідомлення дійсно може мати вкрай негативні наслідки для А. у тому числі – відмову у прийнятті на роботу, справді певні перешкоди для просування по службі, обрання депутатом, тощо. Інформація також може негативно вплинути на оцінку суспільного становища сім’ї А. загалом. Отже, користуючись загальновизнаними і загальноприйнятими критеріями щодо оцінки поведінки особи у тому числі нормами християнської моралі, можна дійти висновку про поширення, у згаданому випадку, саме негативної інформації. Але чи є ця інформація недостовірною? Звичайно, ні!

Саме тому постає питання: як діятиме суд на розгляді якого перебуватиме позовна заява А. про захист честі, гідності у зв’язку з поширенням щодо нього негативної інформації та стягнення відшкодування за моральну шкоду?! Навіть якщо буде відмовлено у задоволенні позову (можливі підстави для цього будуть вказані далі), то відповідач витратить значний час на підготовку до справи, вивчення документів, подання доказів. Тому журналісти та інші особи, пов’язані з поширенням будь-якої інформації змушені будуть з 1 січня 2004 року викладати виключно ПОЗИТИВНУ інформацію. Хоча очевидно, що така ситуація не матиме нічого спільного з правом на свободу вираження поглядів, свободу слова.

Звернемо увагу також на ту суттєву обставину, що недолуга норма перебуває у статті 277 ЦК: “Спростування недостовірної інформації”. Отже, особа, щодо якої поширено негативну інформацію, має право на спростування поданої щодо неї негативної інформації. Згадуючи наведений вище приклад, неможливо уявити собі текст подібного спростування, оскільки було поширено достовірну інформацію.

Та вказане, здається, не цікавить народних депутатів України. Але ж воно повинно цікавити насамперед журналістів, юристів засобів масової інформації, а також судові органи, які змушені будуть розв’язувати вказану колізію.

І це при тому, що, здається, ні в кого не виникає сумнівів: держава, її посадові особи зацікавлені та потребують конструктивної критики, аналітичних матеріалів. Висвітлення негативних явищ спрямоване перш за все на їх усунення та створення умов, які виключатимуть подібні явища в майбутньому. Не можна допустити, щоб особи з кримінальним минулим, з психічними вадами тощо займали будь-які державні посади. Хоча зараз не прийнято посилатися на слова В. І. Леніна, але, здається, той мав рацію стверджуючи: “Надо, чтобы массы все знали, обо всем могли судить и на все шли сознательно”. Громадяни України мають право отримувати ДОСТОВІРНУ інформацію як щодо конкретної особи, так і стосовно органів влади чи комерційних структур, особливо коли ця інформація є СУСПІЛЬНО ЗНАЧИМОЮ! Не можна заборонити населенню ставити під сумнів наміри чи дії органів влади або посадових осіб. Не варто свободу слова в Україні “заганяти на кухню”, як це мало місце протягом багатьох років Радянської влади.

Крім того, вказана норма ЦК суперечить ст. 30 Закону “Про інформацію”, якою передбачено: “Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист”.

Частина 3 ст. 277 ЦК не відповідає також ст. 47-1 закону “Про інформацію”, яка передбачає звільнення від відповідальності за висловлювання оціночних суджень у тому числі критики.

Якою ж нормою необхідно буде керуватися з 1 січня 2004 року? Надто з огляду на те, що новий цивільний кодекс не захищає поширювачів “негативної” чи “недостовірної” інформації від стягнень за завдану моральну шкоду. Покажемо це на іншому прикладі.

Як відомо, за один-два місяці до початку будь-яких виборів в Україні реєструється велика кількість газет. В одній з них поширено недостовірну, негативну інформацію, яка дійсно зганьбила честь та гідність особи. Однак суд, розглядаючи поданий позов, задовольняючи матеріальні вимоги, неминуче постане перед серйозною проблемою з визначенням розміру завданої моральної шкоди. Так, він змушений буде керуватися п. 3 ст. 23 ЦК: “При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості”. При цьому відповідач подасть довідку з бухгалтерії про те, що кошти, які надходять від реалізації газети, використовуються в першу чергу для оплати праці найманих робітників у мінімальному розмірі та для випуску газети.

Отже, в результаті будь-якого стягнення працівники залишаться без заробітної плати чи буде припинено випуск газети. Саме тому, керуючись вказаним принципом “розумності та справедливості”, найвірогідніше буде відмовлено у задоволенні вимоги щодо грошового стягнення за завдану моральну шкоду чи, в іншому випадку, вона може бути мінімальною і жодним чином не зможе компенсувати приниження честі, гідності чи ділової репутації.

Подібна ситуація виникне і у тому випадку коли засновником газети буде трудовий колектив редакції.

Водночас загальновідомо, що поза контролем держави перебувають значні суми, частина з яких використовується і, без сумніву, буде використовуватися саме для дискредитації конкретних осіб, партій чи груп шляхом свідомого поширення недостовірних відомостей чи наклепів, – тож саме вірогідність сплати за це значних сум є певною пересторогою для інформаційного кілерства.

Можуть мати місце й інші випадки. У районній газеті тиражем 250 екземплярів, засновником і видавцем якої є приватна особа, вміщено редакційну, відкрито замовну статтю з недостовірними фактами з життя певної особи. Наступного дня статтю передрукували у столичних газетах та поширили в Україні й тому інформація вплинула не лише на особу але й, наприклад, на партію чи виборчий блок, членом якого є згадана особа, під час виборів до Верховної Ради. Останнім не вистачило сотої частини голосів, а тому впливати на законодавчий процес протягом наступних чотирьох років вони не будуть.

Згідно з частиною 4 ст. 42 закону “Про друковані засоби масової інформації /пресу/ в Україні”, редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, якщо вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього.

Саме тому загальноукраїнські газети не будуть нести відповідальності за поширення статті хоча саме вони донесли до масового читача недостовірну, негативну інформацію і вплинули на результат голосування. У той же час районна газета та її журналіст навіть у випадку притягнення до відповідальності, із застосуванням принципу “розумності і справедливості” не відшкодують завдану шкоду.

Є достатні підстави вважати, що кошти, отримані ними за поширення вказаного матеріалу будуть значно більшими ніж сума визначена судом.

На превеликий жаль, маємо ситуацію, коли вказані та інші протиріччя, неузгодженості, суттєві недоліки законодавства створюють значні проблеми для демократизації українського суспільства, утвердження принципів свободи слова. Суди вкотре постануть перед проблемами застосування законодавства. До речі, про це говорять не лише журналісти, а й судді. Та чи прислухаються до голосу здорового глузду наші законодавці?

(Полтавський обласний медіа-клуб, № 67, 12 січня 2004 р.)