січень 2001 р

1. Проблеми правозахисту

Прокуратура Киевской области закончила рассмотрение реабилитационных дел. Всего же по данным Центрального государственного архива, с 1992 по 2000 годы было рассмотрено 34 тысячи архивно-следственных дел.

(„Киевские ведомости“, 25 січня 2001 р.)

В прошлом году в Европейский суд по правам человека поступило 728 дел из Украины.

(„Сегодня“, № 18, 24 січня 2001 р.)

На днях харьковские правозащитники разъясняли молодым следователям вред пыток в добывании чистосердечного признания подсудимых и задержанных.

Семинар на столь животрепещущую тему был двенадцатым в Украине и вторым в Харькове.

Как сообщил председатель Харьковской правозащитной группы (ХПГ) Евгений Захаров, главной целью подобного мероприятия является „привлечение общественного внимания к проблеме применения пыток органами следствия и дознания, а также информирование правоохранителей о международных нормах в области прав человека“.

ХПГ мечтала установить точные данные о подобных нарушениях за 2000-й год, однако попытки не увенчались успехом: чаще всего органы прокуратуры отказывают в этой „секретной“ и такой компрометирующей статистике. Удалось лишь раздобыть цифры трёхгодичной давности — 475 сотрудников милиции „пошли по этапу“ за своё возмутительное поведение.

Г-н Захаров надеется, что проблема применения пыток станет менее актуальной для Украины, если суды не будут принимать доказательства, добытые насильственными методами.

„Однако, — продолжает Евгений, — всё упирается в отсутствие независимого надзора за действиями милиции. Наружу выходят лишь экстраординарные случаи, утаить которые ужу невозможно“.

По мнению экспертов ХПГ, наименее гуманны донбасские сотрудники правоохранительных органов — по крайней мере, именно отсюда косяками идут жалобы на жестокость милиционеров.

Наиболее толерантны к подозреваемым представители западных областей нашей родины.

(„Сегодня“, № 20, 26 січня 2001 р.)

Уповноважений з прав людини Н.Карпачова ознайомила журналістів з результатами комплексної перевірки, проведеної на Львівщині. Вивчалися права людини в усіх сферах життя — від свободи віросповідання до судового захисту.

Велику стурбованість викликало в перевіряючих становище, в якому опинилося судочинство. Більшість судів недофінансовуються, не укомплектовані кадрами.

У слідчих ізоляторах області перетримують підозрюваних. Часто, щоб привезти їх у суд, батькам, родичам доводиться на власні гроші купувати бензин. Є випадки грубого поводження правоохоронців із підозрюваними.

Досі батьки закатованого у 1996 році в СІЗО СБУ Ю.Мозоли не одержали навіть вибачень від винуватців, не говорячи вже про відшкодування завданих моральних збитків. Зустрітися з прокурорами районів вдалося не скрізь — з Києва, „від пана Потебенька пішла команда матеріалів не надавати“. Прокурор області, коли перевіряючі попросили показати їм „відказні“ матеріали, фактично вказав їм на двері. Не знайшов часу, щоб зустрітися, і губернатор Львівщини, він же голова облради пан Сінчук.

На прес-конференції йшлося про порушення прав віруючих, освітян, нацменшин.

(„Сільські вісті“, № 2, 3 січня 2001 р.)

Уполномоченный Верховной Рады по правам человека обратилась к Генеральному прокурору Михаилу Потебенько с представлением о целесообразности дальнейшего пребывания на своём посту прокурора Львовской области Богдана Ринажевского.

За 11 месяцев минувшего года облпрокуратура возбудила 14 уголовных дел по поводу применения пыток к заключённым. Однако до суда дошло только 7 таких дел. Зато 129 жалоб на противоправные действия работников милиции остались без ответа.

Прокурор Ринажевский, как утверждают правозащитники, был с ними груб, от сотрудничества отказался и необходимую для изучения информацию не предоставил.

(„Сегодня“, № 23, 30 січня 2001 р.)

Прокурор Львівської області Богдан Ринажевський констатував, що правоохоронці нерідко приховують злочини і відмовляють у порушенні кримінальних справ навіть тоді, коли є порушення конституційних прав громадян. Районні прокурори розслідують справи про 20-гривнєві хабарі і не зачіпають злочинні угрупування.

Торік в області було винесено 981 дисциплінарне стягнення працівникам правоохоронних органів.

(„Голос України“, № 16, 27 січня 2001 р.)

Члены фракции „Яблуко“ ВР Украины считают, что вариант Уголовного кодекса Украины, подготовленный профильным комитетом, бросает нашу страну в бездну реваншистского тоталитарного общества и превратит Украину в полицейское государство. В представленном проекте увеличен перечень преступлений, по отношению к которым более жестокими стали меры наказания, предусмотрена неоправданная конфискация имущества. Профильный комитет проигнорировал требования членов фракции „Яблуко“ относительно введения в кодекс ответственности государственных должностных лиц за пытки, однако „укрепил“ его откровенно репрессивными нормами.

В проекте на первое место, в угоду репрессивной системе, вынесены „преступления против основ национальной безопасности“.

Вызывает большую обеспокоенность и то, что более 2,5% статей предложенного кодекса предусматривают наказание в виде пожизненного лишения свободы.

(„Киевские ведомости“, 19 січня 2001 р.)

Голосование Уголовного кодекса в третьем чтении планировалось провести в последний день работы шестой сессии ВР (19 января), но депутаты не успели рассмотреть этот вопрос.

Александр Лавринович, заместитель главы Комитета по правовой политике:

„. Та редакция Уголовного кодекса, которая выносилась на второе чтение, ставила под сомнение нашу приверженность приоритету прав человека. Нормы были выписаны таким образом, чтобы максимально упростить деятельность правоохранительных органов, а не содействовать максимальной защите прав граждан.“

Сергей Иванов, председатель подкомитета ВР по законодательному обеспечению МВД, СБУ и Департамента по исполнению наказаний:

„. Намного легче принять Уголовный и Гражданский кодексы, чем Уголовно-процессуальный (УПК). Потому что УПК определяет процессуальную деятельность во время следствия, а это значит, что необходимо проводить структурные изменения следственного аппарата МВД, СБУ, Налоговой администрации. Необходимо проводить соответствующую судебную реформу, которая фактически ещё не начиналась. Такое же положение и с прокуратурой: действие переходных положений Конституции заканчивается, а следствие по-прежнему находится в прокуратуре. Придется также принимать и новые законы о деятельности милиции и СБУ.“

(„Кієвскій телеграфъ“, № 3, січень 2001 р.)

Верховная Рада приняла в первом чтении проект закона „О предупреждении насилия в семье“, разработанный заместителем председателя Верховной Рады Степаном Гавришем и народным депутатом А.Бандуркой. Впервые в украинском законодательстве даётся юридическое определение термина „семья“.

Президент Украины Леонид Кучма подписал Указ „О дополнительных мерах по предотвращению исчезновения людей, усовершенствованию взаимодействия правоохранительных и других органов исполнительной власти в их поиске“.

18 января Верховная Рада приняла закон о введении пропорциональной избирательной системы. Закон разрешает участвовать в выборах только партиям.

„Шансов на окончательное утверждение нового закона немного, — отметил глава Комитета ВР по вопросам правовой политики Александр Задорожный. — Он не допускает участия в выборах беспартийных граждан, что противоречит решению Конституционного суда. Это делает маловероятным подписание законопроекта Президентом и вступление его в силу. К сожалению, причины принятия законопроекта о пропорциональной системе выборов чисто политические“.

(„Киевские ведомости“, 20 січня 2001 р.)

19 січня Президент підписав Указ про звільнення віце-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко з посади. Сам Леонід Кучма наголосив: „. вона звільнена від посади, а сам документ підписано не тільки з урахуванням позиції Генпрокурора Михайла Потебенька“.

У статті 27 Закону „Про статус народного депутата“ сказано: „Депутат після закінчення сроку повноважень може бути притягнений до кримінальної або адміністративної відповідальності за порушення закону, яке було вчинено ним у період виконання депутатських повноважень, лише у порядку, передбаченому законодавством щодо народного депутата України“.

Тобто Генпрокурор як найвірніший слуга закону повинен був звертатися з папером не до Леоніда Даниловича, а до Верховної Ради — за одержанням згоди на притягнення.

(„Голос України“, № 12, 23 січня 2001 р.)

Генеральный прокурор Украины Михаил Потебенько:

„. Прокуратура располагает легальными инструментами для принуждения непослушных закону граждан к нормальному сотрудничеству со следствием, в том числе — и путём ареста. Если следователь заявит о наличии достаточных правовых оснований для ареста Тимошенко, то отменять такое постановление я не стану.“

(„Киевские ведомости“, 27 січня 2001 р.)

3. Соціально-економічні проблеми

3.1. Економіка у цифрах

Інфляція в Україні 2000 р. становила 25,8%.

(„Демократична Україна“, №2-3, 5 січня 2001 р.)

3.2. Здоров’я нації

В Украине туберкулезом больны 4000 девчонок и мальчишек. Всего на учете фтизиатров около 650 тысяч человек. Но если бы обследовали всех поголовно, говорят ученые, то чахоточных оказалось бы не меньше двух миллионов. В прошлом году от нас навсегда ушли 10 тысяч взрослых и детей.

В реанимации Института фтизиатрии и — в минувшем году умерли три малыша. Здание, в котором должно разместиться детское отделение, строится. 18 лет!

(„Сегодня“, № 5, 9 січня 2001 р.)

По данным главного врача Луганского тубдиспансера Андрея Усатюка, в прошлом году в области от туберкулёза умерли 800 человек. Из них 50% — в возрасте от 18 до 40 лет. В 2000-м году эта болезнь поразила 2 тысячи человек.

Ежедневно в регионе заболевают туберкулёзом шестеро, а умирают от него — трое. Общее количество таких больных в области — 36 тысяч, из них 4 тысячи — эпидемиологически опасные для других людей. В области 18% инфицированных — дети, тогда как по международным нормам этот показатель не должен превышать 1%.

(„Киевские ведомости“, 26 січня 2001 р.)

Судова система та правоохоронні органи

4.1.Судова система

Вадим Володарський, адвокат:

„. Сталося так, що в долі конкретних ув’язнених, що чекали приведення у виконання смертних вироків, втрутилися три інстанції: Конституційний суд, що виніс рішення про неконституційність смертної кари, парламент, що замінив її на довічне ув’язнення, і Верховний Суд, що переглядав конкретні вироки. Про те, щоб погодити наслідки їхніх дій, ніхто не подумав.

До всіх описаних вище подій максимальним терміном позбавлення волі в нашій країні були 15 років, а якщо смертна кара замінювалась позбавленням волі в порядку помилування — 20 років.

Завдяки рішенню КС, максимальною мірою покарання залишилося позбавлення волі терміном на 15 років.

Таке становище проіснувало усього декілька тижнів, поки не були прийняті зміни до КК, що вводять довічне ув’язнення.

А ось із вже засудженими і з тими, чиї справи ще не розглянуті судом, але чиї злочини скоєні ще до вступу в силу змін до КК, все набагато складніше.

Справа в тому, що існує таке юридичне поняття, як дія закону в часі. Правила прості: якщо закон усуває відповідальність або пом’якшує покарання, він має зворотну силу, тобто розповсюджується на злочини, скоєні до його прийняття. Якщо ж навпаки, то закон діє тільки по відношенню до злочинів, які скоєні після його вступу в силу.

Що ж виходить з так званими „розстрільними“ справами?

Коли КС ухвалив рішення про неконституційність смертної кари, мало право на існування 15-річне позбавлення волі. Потім приймаються поправки, які вводять як вищу міру покарання довічне ув’язнення.

Виходить, що введено довічне ув’язнення не „замість смертної кари“, а в доповнення до видів карного покарання, що існували раніше.

Має місце посилення покарання (з колишнього максимуму — 15 років ув’язнення).

А тепер повернемося до тих правил дії закону в часі. про які говорили вище.

Парадокс полягає в тому, що тепер до тих злочинців, які були засуджені до смертної кари, неможливо застосувати норми, що передбачають довічне ув’язнення.

Саме суворе для них покарання — це „конституційні“ на той час 15 років позбавлення волі.

Тепер той спосіб, до якого вдалися ініціатори скасування смертної кари, привів до того, що, дотримуючись закону, найнебезпечніших злочинців доведеться випустити на свободу.

І найгірше, що правовими засобами ситуацію, певно, вже не вдасться виправити. Рішення КС остаточне і оскарженню не підлягає, і порушення основного принципу, згідно з яким посилюючий покарання закон не має зворотної сили, є абсолютно недопустимим“.

(„День“, № 14, 24 січня 2001 р.)

В прошлом году в Днепропетровской области к пожизненному заключению судом было приговорено 58 человек. Сейчас они находятся в Днепропетровском СИЗО. Статус этих людей не определён, потому что в Украине нет ещё закона, который бы регламентировал систему пожизненного заключения. А пока условия содержания таких осуждённых приравниваются к очень строгим.

Мнение многих специалистов сводится к тому, что пожизненное заключение для украинских преступников станет не более чем затянувшейся пыткой. В лучшем случае пыткой только холодом и голодом.

Обеспечить приближенное к нормальному существование этой категории осужденных государство не сможет. На это не хватит средств.

(„Популярные ведомости“, № 3, 18 січня 2001 р.)

Виталий Бойко, председатель Верховного суда Украины (из доклада на пленуме Верховного суда):

„. На качество и эффективность правосудия в уголовных делах негативно воздействует несовершенная работа органов предварительного следствия. Проявляется неумение собрать, полно и объективно исследовать доказательства в деле, дать им правильную юридическую оценку. Имеются многочисленные случаи, когда обвинение основывается на признательных показаниях подозреваемого или обвиняемого, полученных, как правило, в начале расследования, от которых он отказывается в судебном заседании. Тем не менее не всем судьям хватает решительности вынести оправдательный приговор, если других убедительных доказательств, которые бы изобличали лицо в совершении преступления нет, и возможность их получения утрачена“.

Да, иногда, после, в суде представителю местной Фемиды удаётся установить истину. Но, как правило, райсуд подыгрывает „своему“ райотделу: мол, мы же одно дело делаем — с преступностью боремся! А случаям, когда судьи со спокойной совестью „выписывают“ избитым административное наказание, даже не интересуясь, откуда у людей синяки на лице, и вовсе „несть числа“.

Следует вспомнить также столь любимое следователями принятие решения о применении к подследственному до суда такой меры пресечения, как содержание под стражей. Главный расчёт при этом — и, увы, вполне оправданно — делается на то, что после у судьи не поднимется рука вынести оправдательный приговор тому, кто уже несколько месяцев кормил клопов в СИЗО. Даже если имеющиеся пори этом в деле доказательства — лишь „признательные“ показания самого подследственного.

(„Киевские ведомости“, 24 січня 2001 р.)

10 січня у Дніпропетровському обласному суді буде відновлено слухання так званої „справи Сергія Іванченка“, пов’язаної з вибухами у Кривому Розі в жовтні 1999 року.

Четверо підсудних (усі, крім С. Іванченка) відмовились від попередніх свідчень, пославшись на те, що давали їх „під тиском“.Йдеться про дикунські, звірячі методи, які, за словами обвинувачуваних, застосовувало до них слідство.

Недвига та Афанасьєв розповіли, що їх били, мордували електрострумом. Самойлов зізнався, що від тортур у нього двічі зупинялося серце, і він приходив до тями уже на столі від того, що йому робили серцевий масаж.

Володимир Іванченко, брат головного обвинувачуваного, повідомив, що крім катувань за допомогою поліетиленових мішків, на нього намагалися вплинути ще й шантажем.

Матеріали справи будувалися здебільшого на свідченнях обвинувачуваних один проти одного.

(„Сільські вісті“, № 5, 10 січня 2001 р.)

Позавчера в Днепропетровском облсуде продолжились слушания по делу о покушении на лидера ПСПУ Наталью Витренко в октябре 1999 года.Впервые на суде всплыла видеозапись, где на одной из пресс-конференций высказывается мнение о том, что организация теракта — дело рук украинских спецслужб. Владимир Иванченко, подозреваемый в совершении покушения, ещё раз подтвердил свои показания о том, что его якобы уговорили бросить в тот роковой вечер обыкновенную петарду в толпу людей и обещали за это денежное вознаграждение.

После недолгого совещания суд решил не приобщать кассету к делу.

(„Сегодня“, № 13, 18 січня 2001 р.)

Супруга Сергея Иванченко, которому следствие отводит роль организатора покушения на Наталью Витренко, подтвердила заявление обвиняемых о том, что в Криворожском СИЗО признательные показания Владимира Иванченко и Андрея Самойлова о том, что они бросали в лидера ПСПУ гранаты, были получены под давлением. Суд принял решение прилечь к процессу в качестве свидетелей сотрудников милиции и СИЗО, которые допрашивали задержанных в Кривом Роге.

Наталья Сокуренко, криворожская журналистка и доверенное лицо Витренко на президентских выборах, которая, по словам Владимира Иванченко, попросила его бросить в лидера ПСПУ петарду, полностью опровергла в суде слова обвиняемых.

Между тем, через несколько дней после теракта, она провела пресс-конференцию, на которой заявила, что гранаты бросали не Самойлов и Иванченко, и что милиция задержала не тех. Однако через некоторое время её мнение о происшедшем изменилось в противоположную сторону.

(„Киевские ведомости, 29 січня 2001 р.)

Бывшему и.о. премьер-министра Ефиму Звягильскому удалось-таки отстоять в суде свою честь. А посягали на неё. украинские учебники. К такому выводу пришёл Ефим Леонидович, перелистав однажды странички отечественного учебного пособия для старшеклассников и обнаружив посвященные ему строчки довольно нелицеприятного характера. (В 1995 году в киевском издательстве „Генеза“ вышел в свет „Новейшая история Украины“, который был одобрен Министерством образования и благополучно поступил в библиотеки общеобразовательных школ).

Экс-премьер подал иск на Министерство культуры и издательство. Результатом длиннейшего разбирательства в Радянском суде стало мировое соглашение и. гибель 50 тысяч экземпляров „Новейшей истории Украины“ — из обращения был „изъят“ весь тираж,

Такого прецедента в Украине ещё не было.

(„Киевские ведомости“, 17 січня 2001 р.)

4.2. Злочини правоохоронців

В Киевском городском суде слушается дело по обвинению трех сотрудников милиции в превышении прав, злоупотреблении служебным положением и убийстве.

13 апреля 1996 года оперуполномоченный дежурной части одного из районных отделений столичной милиции, участковый инспектор этого же РУ и их коллега - стажер. вышли на ночную улицу наводить лорядок.

Там им попалась на глаза машина, возле которой препирались водитель с пассажиром. Позже, в милиции, выяснилось, что пассажир был юристом.

Стражи порядка завели беднягу в кабинет участкового инспектора и там избили до такой степени, что юрист в ту же ночь скончался.

( „Сегодня“, № 5, 9 січня 2001 р.)

В военном суде Львовского гарнизона закончились слушания уголовного резонансного дела по факту гибели 31 марта 1996 года в СИЗО УСБУ во Львовской области Юрия Мозолы. Почти год продолжался процесс и четыре года ждали родные и близкие погибшего этот день — день, когда был, наконец, зачитан приговор. Матери Юрия Мозолы, услышавшей о решении суда, стало плохо.Она сказала журналистам: „Нам сразу сказали знающие люди, что осужденным много не дадут. Иначе надо будет признать, что в СИЗО СБУ убивали людей в жестоких пытках.“

По уголовному делу, которое уже составляет десятки томов, проходило 40 человек. Однако только семеро из них сели на скамью подсудимых.

И — финал: дежурный помощник начальника СИЗО СБУ старший лейтенант Олег Позовиков получил 7 лет колонии усиленного режима, прапорщики Молчанов и Грицак — 4 и 3 года. Остальные попали под амнистию.

Осуждены винтики огромного карающего механизма.

Четыре года пытались выйти из этого скандального, если не сказать позорного, положения наши силовики и додумались: более чем гуманный приговор — и концы в воду. Зная наверняка, что мама убитого и вдова уже не смогут обжаловать решение суда, ибо для этого нужны деньги на хорошего юриста, который смог бы честно и смело распутать сложнейший клубок многотомного уголовного дела, где всю вину за чудовищное преступление свалили на рядовых охранников.

Горькая ирония судьбы: убийца 57 невинных детей, женщин, стариков, серийный убийца Оноприенко жив, здоров и далее будет жить, а ни в чём не виноватый Юрий Мозола , подозреваемый в этих убийствах, погиб от рук наших правоохранителей.

(„Рабочая газета“, № 8, 18 січня 2001 р.)

После похорон Юрия Мозолы шло бешеное давление на прессу. Как утверждают местные журналисты Валерий Сагайдак и Мирослав Малахивский, которые первыми решились рассказать об этой трагедии, им звонили из СБУ и угрожали: с вами может произойти то же самое, что и с Мозолой.

Решением военного суда Львовского гарнизона старший следователь облпрокуратуры Иван Телишевский приговорен к пяти годам лишения свободы условно. Материалы уголовного дела в отношении контролера-прапорщика Валерия Брайляна выделены в отдельное производство, так как, находясь в СИЗО УМВД, он заболел открытой формой туберкулёза. Выделено в отдельное производство и дело бывшего помощника Генпрокурора Леонида Винокурова, уехавшего в Россию.

Большинство подсудимых вели себя на процессе откровенно цинично, насмехались над пострадавшей стороной.

(„Факты, № 11, 24 січня 2001 р.)

Дело о произволе милиционеров 5 января сего года на дискотеке в г. Димитрове Донецкой области находится на контроле у Генерального прокурора. Более того, о случившемся проинформирован и Президент страны.

Уже возбуждено два уголовных дела. Первое — по факту превышения власти сотрудниками милиции, второе — по факту избиения подозреваемых. Остаётся вопрос об открытии ещё одного уголовного дела.

Уже отстранены от занимаемых должностей начальник и заместитель городского управления внутренних дел, а также начальник криминальной милиции по делам несовершеннолетних. Причём начальника ГУВД уличили в давлении на потерпевших и принуждении их к отказу от своих показаний.

В Димитрове работает следственная бригада сотрудников областной прокуратуры. Выявляется масса фактов милицейского произвола, не относящихся к делу о дискотеке.

Все свидетельские показания граждан фиксируются на аудио- и видеоплёнку, а после передаются сотрудникам прокуратуры. Ведь давление на свидетелей и потерпевших продолжается. Но они от своих слов, как было раньше, уже не отказываются.

О скором завершении дела против димитровских милиционеров говорить ещё рано.

(„Комсомольская правда в Украине“, № 11, 23 січня 2001 р.)

Правоохоронні органи

Народний депутат України, голова Комітету ВР з питань бюджету, лідер фракції „Батьківщина“ Олександр Турчинов звернувся з офіційним запитом до міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, голови СБУ Леоніда Деркача та Генерального прокурора України Михайла Потебенька, в якому він повідомляє про те, що за ним встановлене постійне зовнішнє спостереження на автомобілях з невідомими людьми (у запиті названі марки автомобілів та їхні номерні знаки).

О. Турчинов просить керівників силових структур з’ясувати, хто веде за ним спостереження і з якою метою. У випадку причетності до цього підрозділів спецслужб, О. Турчинов просить надати пояснення, на яких підставах ведеться таке спостереження.

(„Сільські вісті“, № 13, 25 січня 2001 р.)

Генеральный прокурор Украины Михаил Потебенько:

„.Как мы и подозревали, в квартире Николая Рудьковского, помощника народного депутата, обнаружена подпольная лаборатория, которая имеет прямое отношение к „кассетному“ делу. Мы выявили обширные запасы „звукового сырья“, т.е. многочасовые записи выступлений руководителей страны. Следует полагать, что из отдельных слов и обрывков этих материалов и компоновались поддельные плёнки.

Экспертиза, которая будет проведена, даст ответы на многие вопросы.

Есть некоторые данные, которые показывают, что в деле прямо или косвенно участвуют иностранные спецслужбы.“

(„Киевские ведомости“, 27 січня 2001 р.)

5. Етнічні проблеми

Уже сьогодні 28% опитаних кримських татар вважають, що Крим має бути автономною республікою в складі України, 39,9% висловилися за створення національно-територіальної кримськотатарської автономії в складі України, але вже 20,1% вважають, що півострів має стати незалежною кримськотатарською державою.

(„День“, № 4, 10 січня 2001 р.)

6. Армія

До попередньої інформації:

Солдаты, избившие 15 апреля 2000 г. офицера в селе Фонтанка Одесской обл., осуждены. Два месяца суд по крупицам разбирал свидетельства и факты, в результате чего вина подсудимых была доказана.

Младший сержант лишен звания и получил 5 лет лишения свободы. Несколько солдат получили от 4 до 1,5 лет, шестерым наказание назначено условно. Суд постановил взыскать с подсудимых в пользу потерпевшего 13,850 грн., которые придется выплачивать родителям разгулявшихся воинов.

(„Сегодня“, № 4, 6 січня 2001 р.)

Военный суд Харьковского гарнизона приговорил сержанта Тараса Шпаковича к 5 годам лишения свободы за то, что тот довёл подчинённого, рядового Петриенко до самоубийства, по статье 254, ч.2 „в“ (превышение военным должностным лицом своих полномочий, приведшее к тяжким последствиям) и ст.96 (доведение до самоубийства). Кстати, случаев осуждения по такой статье в Украине практически не встречается.

Осужденный собирается оспаривать решение суда в кассационной инстанции.

(„Факты“, № 6, 17 січня 2001 р.)

7. Громадянське суспільство

На днях в Тернополе должен был состояться митинг в поддержку Президента, на который каждая школа „должна“ была представить двадцать учителей. „Устное распоряжение“ Тернопольского городского управления образования по этому поводу было дано всем директорам школ.

„Министерство образования не давало указания выводить учителей на митинг в поддержку Президента“, — заявил начальник департамента развития общего среднего, дошкольного и внешкольного образования Валентин Романенко. Он отметил, что „законом запрещено в учебное время привлекать участников учебно-воспитательного процесса к политической деятельности“.

(„Сегодня“, № 7, 11 січня 2001 р. )

Трудовий колектив Тернопільської школи № 19 вважає неприпустимим залучення органами державної влади працівників навчально-виховних закладів до примусової участі у політичних заходах партійних і громадських організацій, які нічого спільного з діяльністю школи не мають, тим більше в робочий час. Про це йдеться в ухвалі зборів трудового колективу щодо розпорядження управління освіти Тернопільської міськради щодо забезпечення обов’язкової явки 20 членів колективу на мітинг 10 січня ц.р. о 10.00 на Театральному майдані Тернополя. Вчителі засуджують подібні дії як антидемократичні і вимагають неприпустимості такої практики в майбутньому.

„Сільські вісті“, № 8, 16 січня 2001 р.)

Тернопольская учительница Татьяна Довбуш передала в средства массовой информации сообщение о новых порядках, учрежденных в школах Тернополя. Отныне в каждом учебном заведении будет назначен „информатор“, который ежедневно к определенному времени должен передавать в городской отдел образования отчет о любых происходящих событиях. Перечень тем прилагается: это „характеристика активности общественных организаций (собрания, митинги, манифестации и тому подобное), акции при участии народных депутатов, чрезвычайные ситуации и другие важные события“. Причем информационные сообщения должны быть „чисто конкретные“, с определением цели мероприятия, требований, тезисов выступлений, общественного резонанса и других аналитических заморочек. Первый зам. Начальника управления образования Тернопольской облгосадминистрации Игорь Равлив напомнил, что. порядок информирования заведен в соответствии с рекомендациями главы облгосадминистрации, а тот, в свою очередь, руководствовался указом Президента

( „Сегодня, № 6, 10 січня 2001 р.)

Прокурор Тернополя Володимир Псарюк опротестував наказ № 354 міської ради Тернополя („Про систему щоденного управління освіти“).

Його протест грунтується на пункті 3 ст. 26 Закону „Про загальну середню освіту“, яким заборонено відволікати педагогічних працівників від виконання професійних обов’язків без їхньої згоди.

Проте міське управління освіти не горіло бажанням змінювати свій підхід до „політики партії“. Принаймні саме такий висновок випливав зі співбесіди у міському управлінні з директором тернопільської школи № 19 Петром Ковчем, котрий відкрито виступив проти згаданого наказу про „систему щоденного інформування“.

Контракт щодо директорства опозиціонера Ковча у СШ № 19 освітнє керівництво погодилося продовжити лише на рік.

(„Україна молода“, № 11, 19 січня 2001 р.)

Большинство руководителей тернопольских учебных заведений расценили приказ об „информировании“ как желание начальства получать отчёты о педагогической работе и спокойно подписали письма в его поддержку. По словам председателя профкома школы № 19 Анны Яремы, там уже назначены „информаторы“.

(„Сегодня“, № 19, 25 січня 2001 р.)

Позавчера вечером в тернопольской школе № 19 состоялось собрание коллектива педагогов при участии родителей и учеников. Было приглашено и местное начальство.

По словам директора школы Петра Ковча, днём раньше он говорил по телефону с заместителем мэра Тернополя Михаилом Крилем. Последний якобы пообещал разобраться с опальным директором, „когда всё закончится“. А также заявил, что трудовой договор с Петром Ковчем будет расторгнут ещё до 15 марта, т.е. раньше того, как окончится срок его действия.

„. Пусть бы нам объяснили, есть ли у нас право иметь свою позицию по любому вопросу и могут ли нас за это преследовать“, — сказал директор школы № 19.

(„Сегодня“, № 20, 26 січня 2001 р.)

У Тернополі анульовано скандально відомий наказ „Про систему щоденного інформування управління освіти міської ради“.

Як пояснили в обласній прокуратурі, незаконність дій начальника міського управління освіти Віктора Тригуби полягала в тому, що він випередив події, не дочекавшись, згідно із нормами міського самоврядування, відповідного розпорядження голови міськвиконкому.

В освітянському середовищі обласного центру до запокоєння ще далеко.

Нездорову атмосферу підігріває те, що керівництво обласного та міського управлінь освіти за весь час існування проблеми чомусь не знайшло часу для відвертої розмови з колективом опальної школи № 19 віч-на-віч.

(„Україна молода“, №18, 30 січня 2001 р.)

Коллектив и родители учеников Тернопольской средней школы № 19 направили открытое письмо главе Администрации Президента Украины Владимиру Литвину, министру образования Василию Кременю и народному депутату, председателю Комитета Верховной Рады по вопросам науки и образования Игорю Юхновскому.

В письме указывается, что „хотя решением прокуратуры Тернополя приказ № 354 был опротестован и, в конечном счёте, отменён, попытки оказывать давление на коллектив нашей школы, а также скомпрометировать её не прекращаются“.

(„Сегодня“, № 25, 1 лютого 2001 р.)

Позавчора по всій Україні пройшли масові мітинги на підтримку курсу Президента, за імплементацію підсумків референдуму, зі звинувачуваннями політиканам опозиції. Усі бажаючі змогли пересвідчитися, що то є „адміністративний ресурс“. „Народні зібрання“ збиралися у суворій відповідності із затвердженими планами (які, до речі, були відомі тій самій опозиції ще за кілька днів до часу „ікс“ ).

Машина часу як винахід, над яким билися не одну сотню років, відтепер — реальність.

Щодо ще одного результату заходу, то. він визначається одним єдиним словом — перестаралися. За якісь 35 хвилин мітингу в Донецьку значно побільшало людей, які, м’яко кажучи, не симпатизують політиці глави держави.

(„Україна молода“, №6, 12 січня 2001 р.)

Попри зливу, майже 80 тисяч „демократично свідомих мешканців Харкова зібралися минулої середи на центральній прощі міста.

Співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров заявив, що влада змушувала людей брати участь у мітингу. Правозахисник назвав факти, які свідчили, на його думку, про тиск на людей. Так, повідомив Є. Захаров, на деяких комунальних підприємствах з людей вимагали підписку про обов’язкову участь у мітингу. В противному разі їх змушували писати пояснювальні записки. Студентів кількох вузів привели на площу, припинивши іспити. На деяких підприємствах за годину участі в мітингу пообіцяли звільнити від роботи до кінця робочого дня. Водночас, зазначив правозахисник, більшість із тих, хто телефонував до ХПГ, відмовилася написати заяви про факт тиску на них, боючися втратити роботу.

(„Голос України“, № 5, 12 січня 2001 р.)

Владимир Шумилкин, заместитель главы Харьковской облгосадминистрации:

„.Кто заставлял? И каким образом сегодня можно заставить пойти на митинг? Его инициаторами выступили семь партий и два политических объединения. И я лично, как глава областной организации НДП, принимал активное участие в организации митинга, изготовлении транспарантов и т.д. Надо полагать, и руководители других партийных организаций каким-то образом организовали выход на площадь своих сторонников. К ним здесь присоединились представители ещё полутора десятков различных общественных объединений. Кроме того, объявления о проведении этого мероприятия прозвучали по радио и телевидению. В результате часть людей прибыла на митинг „самотёком“. Точно знаю, что на автобусах привозили жителей Дергачёвского и Харьковского районов. В этих районах желающих принять участие в акции было достаточно много. И не вижу ничего плохого в том, что и ещё какие-то организации изыскали возможность доставки своих людей автобусами.“

(„Время“, № 4, 13 січня 2001 р.)

Безпрецедентний випадок, відповідальність за який лягає на плечі влади, трапився в Маріуполі. Покінчив життя самогубством директор місцевої школи № 16 Микола Манохін. У заяві народного депутата В. Терещука, поширеній учора в парламенті, причини самогубства пояснюються таким чином: „За словами колег по роботі, в залишеній посмертній записці він вказав на те, що не може більше переносити існуючого свавілля та безгрошів’я“.

Місцева газета „Приазовский рабочий“ 13 січня повідомила: Микола Пахомович у записці висловлював незадоволення тим, що його змушували виводити вчителів на мітинг на підтримку Леоніда Кучми. „За словами очевидців, уже на самій площі один із працівників міськвиконкому накинувся на нього з погрозами через те, що на мітинг прийшло мало вчителів і що він не розгорнув виданий транспарант на підтримку Президента“, — йдеться у заяві депутата. Депутат Терещук вимагає від Генеральної прокуратури притягнення до кримінальної відповідальності всіх посадових осіб, які своїми діями підштовхнули людину до самогубства.

(„Україна молода“, № 9, 17 січня 2001 р.)

Володимир Литвин, Глава Адміністрації Президента України:

„. Я вважаю доброю школою роботу в апараті ЦК КПУ. Та ще й до того ж в ідеологічному відділі.

. Щодо згаданих маніфестацій. Стверджую ще раз, що ні Адміністрація Президента, ні державні структури до цього жодного відношення не мають. Я сказав Президентові: якщо влада візьме хоча б яку участь у цьому, то отримаємо зворотний результат.

Масові акції організовувалися партіями, громадськими об’єднаннями. А то вже їхня справа, Головне, щоб усе було в рамках закону.“

(„Сільські вісті“, № 14, 26 січня 2001 р.)

З проханням дозволити нормально вчитися і викладати без „культпоходів“ на мітинги звертаються до депутатів студенти і викладачі.

„Протягом останніх років стали нормою відволікання студентів, викладачів, педагогів загальноосвітніх шкіл, інших навчальних закладів від навчально-виховного процесу для участі у політичних акціях, що заборонено законодавством“, йдеться у зверненні 30 нардепів, переданому до парламентського Комітету з питань науки та освіти.

Особливо масового характеру „зобов’язайлівка“ набула 8-9 січня, коли в багатьох регіонах України в робочий час відбулися мітинги на захист Конституції.

Як повідомило агентство УНІАН, студенти, батьки та викладачі також просять зупинити тиск керівників навчальних закладів, які всупереч закону примушують їх брати участь у масових заходах.

Особливо активно „культорги“ від політики діють у Волинському державному університеті, луганських, херсонських, донецьких, бердянських, дніпропетровських та сумських освітніх закладах різних рівнів.

Київських нардепів підтримують і регіональні колеги. Так голова Харківської обласної організації партії „Собор“ Володимир Бакуменко заявив, що „він має масу свідчень про те, що людей під загрозою звільнення з роботи примушували брати участь у мітингах, масово звозили автобусами, у вузах були відмінені заліки та іспити, а в поліклініках прийоми лікарів“.

(„Україна молода“, № 18, 30 січня 2001 р.)

Объединение студентов-правоведов ЛНУ им. Ивана Франка и Европейская ассоциация студентов права инициировали создание „общественной прокуратуры“.

По утверждению авторов идеи, на столь серьёзный шаг толкнул их тот факт, что силовые структуры и местные администрации всё более „втягиваются“ в политическую борьбу. Именно это и дискредитирует их в глазах общественности. Вот „общественная прокуратура“ и начала открытый сбор информации о незаконном использовании органов государственной власти в политических целях.

Конфиденциальность информаторам гарантируется.

Полученные данные проанализируют, после чего „общественная прокуратура“ возьмётся за нарушителей, наверное, всё-таки, обратившись в настоящую прокуратуру.

(„Правда Украины“, № 9, 26 січня 2001 р.)

Людмила Коханець, „Голос України“:

„. Йдеться ж бо не лише про свободу слова, а всі наші права і свободи у комплексі. Нинішні всеукраїнські заходи з підтримки Конституції позначаються гнівом „з-під палиці“. Про це щодня розповідають самі захисники „громадянської злагоди і гаранта“. Мені, особисто, наприклад, телефонують і пишуть з різних міст України. Мої інформатори, обурливо передавши метод своєї „мобілізації“, просять журналістку правдиво описати це в „Голосі України“, звичайно, не посилаючись на конкретні прізвища. Бо — страшно. Бо, самі розумієте, що за це буде. Бо.

Розумію, те, що ви маєте. Те, що вам подобається. Те, з чим ви в душі не згодні. Цікаво, що зробили б колективу заводу чи навчального закладу, якби всі-всі! — відмовилися від примусового „захисту“ Конституції в комплекті з її гарантом? Відповідь елементарно проста — нічого.

Але. краще наважитися на анонімний дзвінок до редакції, ніж вдатися до простої гармонії між рішенням і власним сумлінням.

Кажуть, на УТ-1 хтось переймається тихим докором сумління. Але що робити — він просто „озвучує текст“.

Кожен заслуговує на ту демократію, яку виборює сам.

(„Голос України“, № 7, 16 січня 2001 р.)

Сьогоднішня політична байдужість нашого суспільства здивувала навіть соціологів.

Як засвідчують дані останнього всеукраїнського репрезентативного соціологічного опитування, проведеного фірмою „Соціс“ спільно з фондом „Демократичні ініціативи“, в січні цього року наші співгромадяни вже практично не реагують навіть на резонансні політичні події, якими на стику років стали зникнення журналіста Г. Гонгадзе, так званий „касетний скандал“ та порушення кримінальної справи проти Юлії Тимошенко.

Рейтинги довіри до окремих осіб та державних інститутів коливаються в межах вибіркової похибки вже декілька місяців. І січень не змінив картини.

„Єдине, що трохи виходить за межі похибки, — констатує науковий експерт фонду „Демократичні ініціативи“ Ірина Бекешкіна, — це зниження рівня довіри до Верховної Ради та зменшення тих, хто цілком довіряє або цілком не довіряє ЗМІ“.

На думку І. Бекешкіної, матеріальні проблеми все більше відвертають у людей інтерес від подій у суспільстві. Більше того, вони все далі віддаляють Україну від становлення в ній громадянського суспільства.

(„День“, № 11, 19 січня 2001 р.)

У Черкасах влада перейшла у наступ на „вільну від Л. Кучми“ територію. Для благопристойності прибрати наметове містечко з-під стін облдержадміністрації спробували на нібито законних підставах. В авангарді противників акції „Україна без Кучми!“ виступили інспекція екобезпеки, пожежна охорона, санепідстанція. Голова Соснівського райвиконкому обласного центру Валентина Івашкевич звернулась до суду із заявою до Черкаського обкому Соцпартії про припинення пікетування приміщення облради і облдержадміністрації, бо мешканці наметового містечка створюють політичну напругу.

10 січня Соснівський райсуд прийняв рішення на користь райвиконкому.Міський голова В. Олійник вважає. Що В. Івашкевич перевищила свої повноваження і порушила закон „Про місцеве самоврядування“, що ним право вирішувати долю подібних масових заходів надано виключно міськвиконкомові.

Отже, придушити акцію не вдалося.

(„Сільські вісті“, № 8, 16 січня 2001р.)

На минувшей неделе в Харькове было поднято много шуму вокруг установки „палаточного городка“ на площади Свободы и его ликвидации.

Заявку „на пикетирование и митинг“ местной организации УНА-УНСО Харьковский горисполком рассмотрел ещё 9 января. И решил, „учитывая интересы харьковчан, которые празднуют до 19 января новогодние и рождественские праздники“, рекомендовать организаторам воздержаться от проведения акции. Дзержинский районный суд был более категоричен, запретив пикетирование и митинг на площади Свободы, запланированные на четверг 11 января. Тем не менее.

Операция по ликвидации трёх палаток была разработана тщательно. Ночью с четверга на пятницу милиционеры в форме разобрали палаточный лагерь.

(„Время“, № 5, 16 січня 2001 р.)

Схоже, харківська влада має намір усю відповідальність за недавній нічний розгром містечка „Україна без Кучми“ покласти на людей у погонах.

Як заявив начальник Харківського міського управління МВС, генерал-майор Костянтин Маслій, діяти рішуче, не очікуючи рішення суду, його змусило передусім розпорядження міської влади про негайне наведення належного громадського порядку на центральній площі міста.

Генерал К. Маслій визнав, що розпорядження „про демонтаж“ наметового містечка він особисто віддав підлеглим і готовий нести за це повну відповідальність. За його словами, дії соціалістів, котрі встановили наметове містечко на площі Свободи, слід кваліфікувати як „хуліганство“, а правоохоронці діяли у рамках законодавства.

За словами К. Маслія, всі виконувані міліціонерами дії фіксувалися на відеоплівку. Однак він відмовився продемонструвати її журналістам, аргументуючи своє рішення тим, що першим її має побачити прокурор.

(„Голос України“, № 7, 16 січня 2001 р.)

Суд заборонив соціалістам до 20 січня цього року проведення на центральному майдані Харкова будь-яких акцій, посилаючись в основному на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988р. „Про порядок організації та проведення зборів, мітингів, вуличних походів у СРСР“.

(„Голос України“, № 8, 17 січня 2001 р.)

В конце прошлой недели в МВД под руководством первого заместителя министра Николая Джиги состоялось оперативное совещание, на котором рассматривались результаты служебного расследования о снятии палаток на площади Свободы в Харькове.

За непрофессиональные действия начальнику областного УМВД Александру Гапону объявлен выговор, а его заместитель — начальник милиции общественной безопасности Михаил Мартынов предупреждён о неполном служебном соответствии.

Генералу Гапону было приказано наказать начальника городского управления милиции Константина Маслия и других причастных к делу офицеров.

На том же совещании в МВД прозвучало строгое предупреждение министра о „недопустимости втягивания милиции в политические события“.

(„Комсомольская правда в Украине“, № 13, 25 січня 2001 р.)

Прокуратура Дзержинського району Харкова увійшла з поданням про непрофесійні дії деяких працівників міліції, котрі брали участь у ліквідації наметового містечка акції „Україна без Кучми!“.

Про це заявив журналістам у четвер прокурор Харківської області Володимир Кривобок.

Нарешті і в Дніпропетровську має відбутися мітинг, який організовує комітет „За Україну без Кучми“. Досі такі акції тут просто не дозволяли проводити. Хто намагався, того навіть затримували і штрафували.

Мітинги на підтримку діючого Президента відбувалися без обмежень.

(„Голос України“, № 16, 27 січня 2001 р.)

Начальник Харьковского областного управления МВД Александр Гапон принёс свои извинения в связи с ликвидацией в ночь на 12 января сотрудниками милиции палаточного городка акции „Украина без Кучмы“.

(„Сегодня“, № 25, 1 лютого 2001 р.)

Начальник Харьковского городского управления МВД Константин Маслий получил строгий выговор, а его заместитель Анатолий Науменко — предупреждение о неполном служебном соответствии от начальника Харьковского областного управления МВД Александра Гапона.

Константин Маслий признал, что „совершил ряд неточностей и неоправданно резких оценок“. Теперь он, по его словам, пересмотрел отношения к событиям на площади. Отныне руководитель ГУ МВД убеждён, что каждый человек, который чем-то недоволен, может ставить палатки на центральной площади города.

(„Факты“, № 17, 1 лютого 2001 р.)

Із заяви фракції блоку Соціалістичної та Селянської партій України „Лівий центр“:

„. 11 січня 2001 року в м. Харкові міліція розгромила намети пікетувальників, пошкодила їхні особисті речі. Такі ж дії вчинила і міліція Чернігова, Дніпропетровська, Рівного, де цього ж дня переслідували учасників пікетувань, їх били, насильно вилучали намети та інше майно. Насильницькі дії міліція застосувала також у Сумах, Чернівцях, Чернігові, Запоріжжі та інших містах. Вони супроводжувались незаконними затриманнями та обшуками. Бандитизм з боку „силовиків“ спланований і скоординований центральною владою. Під тиском органів місцевої влади протиправну позицію стали займати суди. До того ж роблять це приховано та обманним шляхом, як це вчинили Старокиївський районний та Івано-Франківський міський суди.“

(„Селянська газета“, № 9, 18 січня 2001 р.)

Координатор акции „Украина без Кучмы“ Владимир Чемерис сообщил, что после декабрьской акции против её участников „начался разгул реакции“ со стороны властей, которая выражается не только в сносах палаточных городков, но и в преследованиях участников акции, даже их родных. Так, с женой главы исполкома УНА-УНСО Юрия Тымы не продлён контракт службой омбудсмена Нины Карпачёвой.

Сегодня в акции „Украина без Кучмы“ принимают участие 24 политических партий и общественных организаций.

(„Труд-7“, № 4, січень 2001р.)

У ніч з 24 на 25 січня в місті Снятин Івано-Франківської області група людей в міліцейській формі і масках без пред’явлення документів і пояснень знесла наметове містечко акції „Україна без Кучма“. За словами прес-секретаря УНА-УНСО Тетяни Чорновіл, близько 10 мешканців наметового містечка, члени місцевого осередку УНА-УНСО, були побиті і вивезені у невідомому напрямку.

За даними на 25 січня, про їхню долю нічого не відомо.

А тим часом десятьох учасників акції „Україна без Кучми“, які минулого вівторка намагалися розбити намети і виставити інформаційний стенд пам’яті Георгія Гонгадзе на Театральному майдані в Рівному і були затримані спецпідрозділом „Беркут“, звинувачують у „злісній непокорі“ працівникам міліції на підставі статті 185 Адміністративного Кодексу України. Матеріали на них передано до міського суду. Про це повідомив заступник начальника рівненської обласної міліції Анатолій Бондарчук. Натомість ініціатори не погоджуються з таким тлумаченням подій і звинуватили міліцію у брутальному нападі на людей і завданні тяжких тілесних ушкоджень. Двоє учасників акції нині з поламаними ребрами перебувають у міській лікарні. Затримані учасники акції заявили, що у випадку присудження їм адміністративного арешту, вони оголосять голодування.

Уже сьомий день триває у Харкові голодування учасників акції „Україна без Кучми“. Молоде крило обласної організації Соцпартії у такий спосіб домагається звільнення з посади або значного пониження у службовому ранзі головного міліціонера міста Костянтина Маслія.

Широкий розголос, що викликала ця подія в ЗМІ, не залишив її без уваги чиновників МВД. Але просто догана, яку отримали міські „силовики“, видалась соціалістам недостатнім покаранням.

Управлінці мерії, розглянувши заяву учасників акції про виставлення 30 січня на площі Свободи наметового агітпоста, такого дозволу не дали і мають намір звернутися до суду з проханням підтримати дане рішення.

Цього разу чиновники мотивують свою непохитну позицію тим, що розбиті намети можуть претендувати на статус малої архітектурної форми. А відтак, дозвіл на будівництво подібного об’єкта має видати ще й головний архітектор міста.

(„Україна молода“, № 16, 26 січня 2001 р.)

Верховный Суд Украины готов рассмотреть возможность возобновления палаточных городков после официального обращения к нему участников акции „Украина без Кучмы“.

Глава Суда В. Бойко с довольно критических позиций оценивает решения местных судов и подчёркивает, что на последние оказывается давление. Учитывая серьёзность дела, Верховный Суд готов принять апелляцию к рассмотрению немедленно.

„Если будут официальные письменные обращения по кассационной проверке решений районных и городских судей, мы готовы рассмотреть их и вынести соответствующее решение. Влияние на судей очень серьёзное.

Есть ли влияние в этом деле, я сказать не могу“, — заявил В. Бойко в интервью „Немецкой волне“.

До сих пор апелляции в высшие инстанции оргкомитет акции „Украина без Кучмы“ не подавал

(„Вечерние вести“, № 11, 24 січня 2001 р.)

У Києві на майдані Незалежності відновилася акція „Україна без Кучми“.

30 січня шестеро членів об’єднання „Щит Батьківщини“ Дмитра Корчинського були заарештовані. Затримані знаходилися в Старокиївському райвідділі міліції, де стосовно них складалися протоколи про адміністративне порушення. 31 січня суд мав визначити міру покарання.

А тим часом трьом учасникам акції „Україна без Кучми“ — студентам Рівненського державного технічного університету — в кабінеті ректора оголосили про їх виключення із вузу. Про це повідомив один з учасників акції, член УНА-УНСО, студент зазначеного університету Микола Ляхович.

(„Україна молода“, № 19, 31 січня 2001 р.)

Злочини проти журналістів

В ночь на 30 декабря в Николаеве был обнаружен жестоко избитый человек. Несколько дней неизвестный находился в морге, пока его не опознали. Есть основания утверждать, что недавняя смерть редактора николаевского еженедельника «Время» Владимира Смирнова наступила от побоев при нападении. («Сегодня», № 5, 9 січня 2001 р.)

Как сообщил внештатному корреспонденту «Фактов» первый заместитель начальника УМВД Украины в Николаевской области Юрий Струлецкий, сейчас отрабатывается множество версий случившегося, но связывать происшедшее с профессиональной деятельностью Владимира Смирнова оснований нет.

В последний год журналист официально нигде не работал, сотрудничал с различными изданиями. («Факты», № 3 12 січня 2001 р.

В автомобиль нашей коллеги Варвары Кучеренко, автора ряда нашумевших очерков о самой кровавой в Украине банде, забрались воры, вытащили из салона машины сумку с диктофоном, кассетами, фотоаппаратом и несколькими записными книжками.

В тот же день был избит другой журналист «Сегодня» Артём Шаронов. Возле станции метро «Харьковская» он услышал за спиной: «С Новым годом!», — обернулся и получил страшный удар в лицо. («Сегодня», № 13, 18 січня 2001 р,)

По словам заместителя министра внутренних дел Украины, начальника Главного следственного управления МВД Петра Коляды, в течение последних пяти лет произошло 7 убийств журналистов, 2 попытки убийства и 4 факта нанесения тяжких телесных повреждений со смертельным исходом.

Из них раскрыто 3 убийства, одна попытка убийства и 2 случая нанесения тяжких телесных повреждений.

Раскрыто убийство главного редактора газеты «Вечерняя Одесса» Бориса Деревянко, преступник получил пожизненное заключение.

Раскрыты убийство бывшего директора Черкасской телестудии «Рось» Е. Кравчук, сотрудницы АО «Блицинформ» Криволаповой, попытка убийства ведущего телевизионной программы «Соняшники» Литвиненко. Выяснено, кто нанёс тяжкие телесные повреждения сотруднику частной радиостанции «Транс-М-Радио» Мотренко и бывшему главному редактору газеты «Час» Смирнову.

Сегодня остаются нераскрытыми 4 умышленных убийства и одна попытка убийства. («Правда Украины», № 7, 23 січня 2001 р.)

По словам Петра Коляды, как установлено в ходе следствия, совершение преступлений в отношении Кравчук, Криволаповой, Литвиненко, Мотренко и Смирнова не было связано с профессиональной деятельностью пострадавших.

(«Рабочая газета», № 12, 25 січня 2001 р.)

Заместитель министра внутренних дел Украины, начальник Главного следственного управления МВД Украины Пётр Коляда:

«.В отношении работников СМИ в 2000 году совершено 61 преступление. Это в основном преступления, совершенные в корыстных целях — кражи индивидуального имущества, ограбления.

Уже закончено расследование по 20 уголовным делам, виновные привлечены к ответственности. По другим делам работа продолжается.

Так, в марте прошлого года нанесены телесные повреждения главному редактору газеты «Желтоводские вести» Плису, украдено его имущество и документы. За совершение преступления к уголовной ответственности привлечены два человека, Расследованием установлено, что преступления они совершили по корыстным мотивам.

По фактам нанесения тяжких телесных повреждений в феврале 1997 года комментатору Одесского областного радио Бехтеру и в мае 1996 года корреспонденту черкасской областной газеты Грушецкому проводились соответствующие расследования, Было установлено, что смерть пострадавших наступила не в результате преступных действий. Поэтому уголовные дела были закрыты за отсутствием состава преступления.

Сегодня остаются нераскрытыми 4 умышленных убийства и одно покушение. Это убийство главного редактора газеты Слава Севастополя» Иванова, оператора Уманского радиоцентра Слуцкого, директора Одесской телекомпании «АМТ» Бондаря, ведущего радиостанции «Самара» на Днепропетровщине Пальчикова. Покушение на убийство главного редактора одесской газеты «Слово» Л.В. Капелюшного.

Что касается фактов исчезновения работников СМИ, то за пять последних лет органами внутренних дел зафиксировано лишь два таких случая.

Так, 19 мая 2000 года в Ивано-Франковске пропал без вести редактор молодёжной газеты «Світ молоді» Капуляк. В июле его труп был найден. Установлено, что Капуляк погиб в результате несчастного случая, и прокуратурой в возбуждении уголовного дела было отказано.

В Главном следственном управлении есть специалисты, которые внимательно изучают все уголовные дела, возбуждённые следователями органов внутренних дел по фактам преступлений против журналистов

Министр внутренних дел Юрий Кравченко .подписал приказ № 35 от 20 января 2001 года о мерах по предотвращению, раскрытию и расследованию преступлений, совершенных в отношении работников СМИ, а также о содействии их личной безопасности во время выполнения профессиональных обязанностей, во исполнение Указа Президента от 9 декабря 2000 года «О дополнительных мерах по беспрепятственной деятельности средств массовой информации, дальнейшем утверждении свободы слова в Украине». («Рабочая газета», № 12, 25 січня 2001 р.)

Віктор Терен, народний депутат України, член фракції «Батьківщина»:

«. Ми хотіли запитати у Генерального прокурора: чому не виконуються закони , які повинні забезпечити конституційне право на свободу думки і слова, чому так і не знайшли винних у загибелі журналістів Вадима Бойка, Ігоря Грушецького, Олександра Мотренка, Бориса Деревянка, чому ніхто не відповів зафізичне насильство і наругу над журналістами Олександром Горобцем, Світланою Синяковою, Іваном Сподаренком, Володимиром Скачком, Олегом Ляшком? Чому розслідування справи про зникнення журналіста Гонгадзе дійшло до відвертого знущання?

Хіба не про абсолютний цинізм свідчить заява заступника Генерального прокурора Баганця про те, що коли навіть буде доведено, що знайдене в Таращанському лісі тіло і належить Гонгадзе то це ще не значить, що смерть журналіста настала від насильницьких дій?» («Голос України», № 12, 23 січня 2001 р.)

Процеси проти журналістів

Руслан Антоник, директор-редактор Народного телевидения Украины, приговорен к 13 годам заключения. Р. Антонику инкриминируется нанесение семи резаных ранений предпринимателю П. Тычинскому, от которых тот скончался.

Р. Антоник обвинение категорически отвергает и расценивает возбуждение против него уголовного дела как расправу над собой за цикл передач «Афера украинского масштаба» (в них критикуется деятельность Федерации профсоюзов Украины). Адвокат С. Крыжановский также имеет претензии к суду. В частности, по его словам, при вынесении приговора судья Печерского райсуда г. Киева не учла предъявленных защитой доказательств невиновности Антоника. («Сегодня», № 10. 15 січня 2001р.)

У Сімферопольському СІЗО сусіди по камері побили колишнього редактора радіостанції «Фенікс» (селище Леніне, АРК) Сергія Потаманова. За даними дружини Сергія Любові Тищенко, до 24 січня С. Потаманов з переломами двох ребер перебував в 6-й міській лікарні Сімферополя, але зараз переведений назад у СІЗО.

Сергій був засуджений 18 грудня 2000 року Керченським міським судом до 5 років ув’язнення з відбуванням покарання у ВТК суворого режиму. За неофіційними даними, його звинувачують у злісному хуліганстві (ст. 206, ч. 2 КК України), навмисному підпалі держмайна (ст. 89, ч. 2), зберіганні й купівлі зброї та боєприпасів (ст. 222), викраденні офіційних документів, штампу й печатки (ст. 81, ч. 3).

С. Потаманов свою вину не визнав, вважаючи висунуті обвинувачення помстою можновладців за його журналістську та правозахисну діяльність. («День», № 17, 27 січня 2001 р.)

15-16 января в Житомире состоится очередное (уже 35-е!) судилище над единственной в городе демократической оппозиционной газетой «Віче». Против редакции возбуждено несколько гражданских дел. Истцами выступают раскритикованные газетой начальники разного уровня. Главный редактор Святослав Васильчук уверен, что большинство этих дел возбуждено по рекомендации городских властей. С. Васильчук привел несколько примеров, когда сами судьи нарушали закон. Так, судья Конунаев (Королёвский суд) угрожал на суде редактору и корреспондентам арестом, а судья Покотилов вынес решение в пользу истца, который уже утратил право на обращение в суд. «Этот судебный произвол — открытое наступление на свободу слова в области», — убежден Васильчук. («Вечерние вести», № 7, 17 січня 2001 р.)

Той факт, що «журналісти публікують прізвища працівників розвідувальних підрозділів міліції», на думку першого заступника міністра внутрішніх справ Михайла Корнієнка, «межує з порушенням закону».

У даному контексті йдеться про те, що газета «Грані» надрукувала статтю журналіста Олега Єльцова про спецслужбівців, які, за його даними, стежили за Георгієм Гонгадзе влітку 2000 року, назвав їхні прізвища та звання, а в одному випадку навів навіть адресу прописки одного з оперативників. Свої дії Єльцов мотивував тим, що його запити до правоохоронців щодо стеження за ним були проігноровані, а тому він змушений був удатися до власного журналістського розслідування. Олег переконаний, що за ним та за Георгієм Гонгадзе стежили одні й ті ж самі люди.

Михайло Корнієнко зазначив, що за фактом витоку інформації проводиться службове розслідування.

Таким чином він фактично підтвердив існування конкретних оперативників. Проте перший заступник міністра заперечив факт стеження ними за Гонгадзе. («Україна молода», № 14, 24 січня 2001 р.)

Преса і влада

Вновь возникшая конфликтная коллизия во взаимоотношениях между редактором районки «Вільним шляхом» Петром Юшковцом и главой Киверцовского райсовета (Волынская обл.) Анатолием Грыцюком стала у всех на слуху.

Начальник облуправления по делам прессы и информации Владимир Денисюк и председатель облорганизации СЖУ Евгений Хотымчук выступили со специальным заявлением, где прямо указали: « Киверцовский районный совет решил заслушать на сессии отчет редактора газеты П.Ф. Юшковца вопреки действующему законодательству о прессе, не согласовав своего намерения с другими соучредителями. Управление правомерно предупредить председателя райсовета А.П. Грыцюка, что редакция газеты действует на основании закона Украины о прессе и программы, которая утверждается всеми соучредителями, и сделала вывод, что такие отчеты являются скрытой формой цензуры». («Киевские ведомости», 4 січня 2001 р.)

Початок року в Черкасах ознаменувався припиненням трансляції передач місцевої телекомпанії «Альт».

Черкаські журналісти, які співробітничають з «Альтом», вважають, що владцям допекли аналітичні програми «Медіа-клуб» і «Паритет», які відзначались політичною незаангажованістю і давали можливість висловитися представникам різних політичних сил, в тому числі й опозиційних нинішньому режимові. Відмінну від контрольованих владою ЗМІ позицію зайняв творчий колектив «Альта» і в ситуації навколо «касетного скандалу». Ця телекомпанія подала інтерв’ю з О. Морозом майже одразу після його сенсаційного виступу в парламенті. Великий резонанс викликало в області також засідання «Медіа-клубу» за участю народного депутата Г. Омельченка. Тим часом офіційні коментарі щодо припинення трансляції програм телекомпанії зводяться до суто технічних моментів. Як це було, приміром, у період президентської виборчої кампанії, коли «перекрили кисень» незалежній телевізійній «Студії-2». («Сільські вісті», № 5, 10 січня 2001 р.)

Саме цензурування і дозування інформації значна частина незалежних експертів вважає причиною зникнення з донецького ефіру регіонального відділення радіо «Довіра»,котре є складовою частиною всеукраїнської радіомережі «Довіра-Ніко-FM», програм української служби радіо «Свобода — вільна Європа».

На переконання донеччан, довірівська «Свобода» була ледь не єдиним джерелом правдивої інформації про політичні події в Україні.

Згідно з неофіційними версіями, зникнення «Свободи» з донецького радіопростору — справа рук місцевої влади, котра перекриває кисень неприємній інформації. Донецька «Свобода» зникала 17, 20, 23 січня. На захист свободи слова стали ініціативні групи.

Політичним тиском вважає виставлення Національною радою з питань телебачення і радіомовлення на конкурс частоти, на якій уже 5 років веде мовлення радіостанція «Континент».

«Я вважаю, що це політичний тиск. Причина проста. По-перше, у мене 5 років працював керівником служби новин Георгій Гонгадзе. Крім того, на моїй радіостанції крутять свої програми «Голос Америки», Бі-Бі-Сі, «Німецька хвиля». А отже, забравши у мене ліцензію, припинять і їхню трансляцію», — прокоментував цю подію власник «Континенту» Сергій Шолох. («Україна молода», № 15, 25 січня 2001 р.)

На Интернет-форуме «Мемориал Георгия Гонгадзе» появилось сообщение о том, что в Донецке местные власти, дабы «не травмировать» психику населения, решили избавить его от прослушивания радио «Свобода», чьи передачи транслирует радио «Довіра».

13 января в эфире радио «Довіра» вместо обещанной передачи с участием Николая Мельниченко в течение 1,5 часов стояла гробовая тишина.

14 января в эфире радио «Довіра» уже появилось, но вместо новостей «Свободы» теперь передают тишину. («Вечерние вести», № 8, 18 січня 2001 р.)

Государственная налоговая администрация Украины намерена в 2001-м году произвести проверку 178 средств массовой информации. В их число входят СМИ, имеющие «разновекторное направление». При составлении данного списка налоговые органы пытались охватить максимально более широкий спектр масс-медиа во избежание обвинений в проверке СМИ по какому-то определённому признаку.

Заместитель председателя ГНАУ Игорь Кальниченко подчеркнул, что при определении СМИ, подлежащих проверке, не принималось во внимание то, кто является учредителем этих изданий.

Окончательно список подлежащих проверке СМИ ещё не утверждён. («Киевские ведомости», 24 січня 2001 р.)

Приказ МВД, согласно которому местные отделения милиции должны собрать данные о всех народных депутатах и главных редакторах СМИ подписал заместитель министра Николай Джига. Кроме того, стражи порядка должны не то чтобы собирать данные о депутатах, членах их семей, главных редакторах и журналистах, а «идти в массы» — встречаться с «подопечными», спрашивать, нет ли каких жалоб, и вообще делать всё, чтобы главные редакторы на первых полосах газет провозглашали: «Моя милиция меня бережёт».

(«Вечерние вести», № 2, 5 січня 2001 р.)

23 січня 2001 року Л. Кучма підписав указ про призначення з 1 лютого 2001 року головному редакторові газети «Сільські вісті» Сподаренку Івану Васильовичу державної стипендії довічно. («Сільські вісті», № 13, 25 січня 2001 р.)

Роздуми фахівців

Денис Жарких, СТБ:

«. Наша політична журналістика позбавлена будь-якої логічної системи. А тому максимально довірлива. На запитання: «Хто кого більше обдурює?» (журналісти — політиків чи політики — журналістів) — відповісти важко. Цей процес взаємний. Політики не договорюють, а журналісти не запитують. Зв’язок між політиками і журналістами набагато міцніший, як поміж журналістами і читачами (глядачами), політиками і народом.

Таким чином, про інтереси народу політична журналістика думає в останню чергу. Вона віддає перевагу тому, щоб самозабутньо варитися в казані політики. Українська інформаційна машина розрахована насамперед на істерію. На жаль в Україні немає свободи слова. Є свобода крику. Слів в Україні просто ніхто не чує. Політичні журналісти намагаються одне одного перекричати. Ця система створюється за гроші платників і за умови прямого командування влади. Касетний скандал було створено на бюджетні гроші. Влада потрапила у пастку, яку сама розставила — вона домагалася максимально керованого інформаційного простору і тепер страждає від того, що ним управляти може інша, не зовсім порядна людина. Багато які журналісти отримали шанс познущатися над владою, і використовують цей шанс переважно ті, котрі перед цією владою принижувалися без особливого на те примусу. Така система згодна принести в жертву будь-якого політика, але тільки не саму себе.» («День», № 3, 5 січня 2001р.)

Георгій Почепцов, завідуючий кафедрою міжнародних комунікацій і зв’язків з громадськістю Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка:

«. Серед завдань ЗМІ власне інформування про те, що відбувається, стає підлеглим іншим вимогам, що задають всю структуру і зміст новинній комунікації.

Знищення економічного чинника функціонування ЗМІ пов’язане саме з любов’ю до чинника політичного. Якби ЗМІ потрібні були як економічний продукт, давно були б пролобійовані всіма зацікавленими особами відповідні податкові пільги і будь-яка підтримка. Але тоді ці ЗМІ були б менш керованими, а це в сучасному суспільстві, як виявилося, нікому не треба.

Виживання ЗМІ принципово лежить в області, де роль читача/ глядача виявилася мінімізованою.

Це істотно відбивається на тому, що ми бачимо і читаємо. У результаті в ЗМІ (особливо на телеекрані) відсутні українські новини «як клас». Країна, в якій немає новин, в якій нічого не відбувається, вселяє підозру, а чи є вона насправді. Вирішуючи політичні завдання одного рівня, Україна не вирішує кардинальні завдання побудови політичної ідентичності своїх громадян, які частіше ідентифікують себе як жителі краю або міста, але не України загалом. Плюс до цього політичне розуміється не на рівні країни, а на рівні окремої особи, яка свої конкретні інтереси видає за інтереси всього суспільства.

Хороша інформаційна структура дозволяє висувати й обкатувати нові ідеї в інтенсивному режимі, вона дозволяє породжувати нові покоління політичних діячів, чого не виявилося в українському варіанті.

Негатив в демократичному суспільстві є цілком природним, а не екстраординарним явищем, як вважалося до цього.

Доки на екрані не з’являться в числі інших і негативні події або слово опозиції. ЗМІ будуть тягнути свій сьогоднішній стан стабільної нестабільності.» («День», №4, 10 січня 2001 р.)

Валерій Іванов, професор Київського університету:

«. На сучасному етапі говорити про свободу преси в Україні, на жаль, не доводиться.

Основна частина населення близька до того, що скоро буде позбавлена доступу до друкованого слова, а виходить, і до інформації про соціально-економічне, політичне і духовне життя України, про події за рубежем. Ми змушені констатувати, що наша країна давно перестала бути «найбільш читаючою».

Ситуація ускладнюється фактично повною відсутністю корпоративної солідарності серед журналістів.

Зараз найбільшим затискувачем свободи слова виступають владні структури. Але важко передбачити, щоб зі зміною влади ситуація поліпшилася. Справа тут, мабуть, у тому, що сучасні політики сформовані на постулатах «слухняної» своєї преси і «ворожої» чужої. Для них незрозуміла загальновизнана за кордоном контролююча функція преси.

Та що там говорити про політиків, якщо і журналісти на тому ж ІСТV починають всерйоз обговорювати тему: чи має бути преса опозиційною для влади? Для них незрозумілим є те, що слухняна преса не потрібна суспільству, що суспільство зацікавлене в тому, щоб преса контролювала владу.» («День», № 5, 11 січня 2001 р.)

Игорь Жданов, Николай Сунгуровский, Украинский центр экономических и политических исследований им. А. Разумкова:

«. Контроль за информационным пространством и главные рычаги информационной политики сконцентрированы в президентских структурах, влияние парламента и правительства ограничено. В сфере информационной безопасности действуют фактически два центра исполнительной власти — Кабинет министров и Администрация Президента Украины.

Мониторинг электронных СМИ свидетельствует, что в случае обострения отношений в треугольнике «Президент — парламент — правительство» государственные теле- и радиоканалы отражают позицию президентских структур; нередко прибегают к трансляции искажённой, необъективной информации о деятельности других ветвей власти.

Отсутствует целостная система информационно-аналитического обеспечения органов государственной власти.

Система статистической отчётности не работает. На основе имеющейся фрагментарной, непроверенной и не согласованной информации, обобщаемой государственными органами, трудно даже дать оценку ситуации — о возможности прогнозирования развития событий и говорить нечего. Каждая сторона использует различные показатели, различные базы для сравнения, что делает оценки несопоставимыми.

Во время парламентских слушаний неоднократно обнародовались факты, свидетельствующие о попытках ввести в Украине политическую цензуру. Неединичны примеры введения цензуры основателями СМИ.

Подавляющее большинство граждан (69,4% респондентов, опрошенных УЦПЭИ в октябре 2000 года) убеждено, что в Украине существует политическая цензура.

Вызывают особое беспокойство попытки ввести цензуру в сети Интернет путём расширения полномочий силовых структур, путём принятия закона Украины «О телекоммуникациях», предусматривающего расширение полномочий Департамента специальных телекоммуникационных систем и защиты информации СБУ относительно контроля информационных потоков в информационных сетях.

Прослеживаются попытки давления должностных лиц на судебную власть. В декабре 2000 года министр обороны А. Кузьмук направил письмо председателю Верховного суда В. Бойко, в котором пытался вмешаться в деятельность судебных органов относительно отказа в удовлетворении иска предприятия «Струм» к газете «Сегодня».

По данным опроса, проведенного УЦПЭИ в декабре 2000 года, журналистам полностью доверяют только 18,9% граждан Украины (учителям — 52,2%, политикам — 2,8%).

Заметно растет количество анонимных публикаций — пользуясь псевдонимом, журналисты пытаются донести до общественности информацию и вместе с тем избежать возможных неприятностей.» («Зеркало недели», № 3, січень 2001 р.)

Рівень інформаційної безпеки в нашій країні за окремими показниками наближається до критичної межі. За нею — втрата демократичних принципів діяльності держави, повернення до авторитаризму.

Таку думку висловив на прес-конференції у Києві президент Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О.Розумкова Анатолій Гриценко.

Створена у нас система забезпечення інформбезпеки переконаний він, працює «неефективно». Головні важелі мас-медійної політики, здебільшого, зосереджено в руках президентських структур. Отже, «є можливість маніпулювати громадською думкою і, що найтривожніше, впливати на хід виборів та референдумів».

Центр презентував власний проект концепції інформбезпеки. Зокрема, пропонується запровадити адміністративну та кримінальну відповідальність посадовців за здійснення політичної цензури і установити верхню межу сум компенсацій за завдання засобами масової інформації моральної шкоди. («Голос України», №8, 17 січня 2001 р.)

На перехресті думок

Сергій Правденко, головний редактор газети «Голос України»:

«. Свобода слова у нас обмежена ще й підпорядкуванням найбільшого в Україні газетно-журнального видавництва «Преса України» адміністрації Президента. Його вивели з підпорядкування профільного Державного Комітету». («Сільські вісті», № 13, 25 січня 2001 р.)

«Тема про те, що в Україні немає свободи слова, є політично надуманою і розрахованою на майбутні вибори», - сказав заступник голови ВР України Степан Гавриш.

На його думку, свобода слова в Україні «відповідає умовам історичного процесу розвитку держави, коли громадянин при певному бажанні може отримати будь-яку інформацію».

Він наголосив, що в країні сьогодні «існує умовно опозиційних газет набагато більше, ніж тих, які, наприклад, підтримують державну владу».

Інша справа, зауважив він, що, «на жаль ми зіткнулися з темою, коли преса обслуговує конкретні корпоративні групи чи конкретні олігархічні групи, і саме на цьому, на рівні цієї конкуренції виникає проблема, так би мовити, свободи слова, коли за допомогою цієї тези одні групи в сфері преси намагаються боротися з іншими». («Юридичний вісник України», № 1-2, січень 2001 р.)

15 января, то есть в канун международных слушаний в Верховной Раде по проблемам информационной деятельности, свободы слова, соблюдения законности и состояния информационной безопасности Украины один из дикторов «УТН»Панорама» так пояснил украинским гражданам, что такое информационная безопасность и свобода слова. Цитируем дословно: «Мало хто заперечуватиме, що свобода слова теж повинна мати розумні межі. Принаймні морального характеру. Це приблизно як в сім’ї: якщо, ясно, виникають якісь тертя і неприємні ситуації, але це не значить, що наступного дня про це повинен знати весь світ». («Киевские ведомости», 17 січня 2001 р.)

Елена Шевченко: «. 16 января состоятся парламентские слушания по проблемам информационной деятельности.

Представители СМИ и правозащитных организаций также примут участие в рассмотрении предложенных вопросов.

Нельзя забывать, что для первых — чем больше свободы в вопросах распространения информации, тем более высокие, как правило, тиражи газет, шире аудитории теле- и радиоканалов, значительнее рост возможностей размещения рекламы, и как следствие — более высокие зарплаты сотрудников СМИ.

А для вторых — финансовое положение напрямую зависит от количества «послаблений свободе слова», которые удалось «пропихнуть», и от числа обнаруженных нарушений в этой области.

Так что для всех участников предстоящего обсуждения за всеми этими вопросами стоит весьма определенный коммерческий интерес.

Но. современному человеку в первую очередь необходим информационный фильтр. Конечно, он не должен быть идеологическим, но сомневаться в необходимости каким-либо образом «прореживать» информационный поток — значит отрицать очевидное.

Сегодня у психологов практически не осталось сомнений в том, что ежедневный стресс, который испытывает почти каждый житель планеты, связан не столько с угрозой безработицы и чрезмерными нагрузками на рабочем месте, сколько с агрессивным натиском информационного потока.

Законодательные органы практически всех стран последнее время мечутся между двух огней — потребностью обеспечить свободу слова и необходимостью ответственности за качество распространяемой информации.Один из многочисленных мифов современного общества гласит, что журналистика должна быть абсолютно свободной, а доступ к любой информации — бесконтрольным и всеобщим.

С Интернетом дела обстоят ещё хуже, вот уж где раздолье для любых: проверенных, непроверенных, совсем непроверенных данных, и никакой ответственности.

Созданная человеком глобальная информационная машина, кажется, постепенно «оттирает» своего творца от рычагов управления миром и становится полновластным господином планеты! Позволим?» («2000», №2, січень 2001 р.)

Сергей Кичигин, главный редактор «2000»: «. Призывы жёстко ограничить свободу слова или сделать её безграничной — равно опасны для общественного здоровья.

В октябре прошлого года мы беседовали с Леонидом Кучмой о Гонгадзе. Президент предположил, что, возможно, Георгий Гонгадзе оказался вовлечённым в сложные и опасные игры тех олигархических фигур, которые стоят за или возле сайта «Украинская правда».

Сейчас, когда я вижу, какой профессиональный журналистский состав готовит этот сайт, как оперативно задействованы все возможные достижения компьютерных технологий, передачи аудио- и видеосигнала и т.п., я действительно начинаю думать, что недооценивал ту силу, которая кроется за этой ячейкой в мировой паутине. С точки зрения пропагандистских достижений и мастерства воздействия на психику, «Украинская правда», безусловно, самое сильное электронное оружие на полях информационной войны в Украине.

Если, как утверждает Мельниченко, в кабинете Президента велась запись всех бесед, значит, и этот разговор должен быть зафиксирован на плёнке.

Ситуация подчас развивается самым неожиданным даже для внимательных аналитиков образом. А главное — налицо многочисленные жертвы среди мирного населения.

Разве не жертвами стали миллионы наших сограждан, вынужденные в очередной раз мучительно искать ответ на вопрос: что ждет страну завтра, если на всех уровнях власти — коррупционеры, взяточники, заговорщики-убийцы, иностранные агенты и предатели национальных интересов, как настойчиво внушают нашим соотечественникам некоторые СМИ, выдавая это за свободу слова.

Безусловно, есть немало того, о чём можно спорить с Леонидом Кучмой, но это не может иметь ничего общего с попытками целенаправленной дискредитации главы государства. («2000», № 2, січень 2001 р.)

Микола Жулинский, вице-премьер Украины: «Сегодня в Украине 80% газет являются частными, и нам не всё равно, на какие деньги они издаются, какие политические цели преследуются их владельцами. Мы обеспокоены тем, что эти издания, на наш взгляд, оторваны от объективных процессов общественно-политической жизни, лишь единицы из них пользуются услугами Национального агентства Украины, других источников, предоставляющих объективную информацию».

Степан Павлюк, первый заместитель председателя Госкоминформполитики: «. Стало заметным, что негосударственной формы собственности СМИ Украины преследуют или узкопартийные интересы, или интересы финансово-промышленных групп, или откровенно выступают против конституционного строя государства, призывая к возвращению большевизма.

Такая ситуация требует от власти как осуществление защиты конституционных прав граждан, безопасности государства и общества, владеть собственными информационными каналами».

О. Бриж, главный редактор газеты «Донбасс»: «. Безнравственно на бюджетные деньги содержать СМИ, которые в приукрашенных тонах живописуют деятельность власть предержащих. Поэтому первым шагом к настоящей свободе слова должно быть разгосударствление прессы и запрет органам государственной власти учреждать общественно-политические СМИ». («Киевские ведомости», 25 січня 2001 р.)

Микола Ожеван: «. На парламентських слуханнях з питань свободи слова 16 січня переважна більшість виступаючих протиставляла «інформаційну діяльність» «інформаційній безпеці». З їхньої точки зору виходило так: чим менше держава турбуватиметься про інформаційну безпеку та свої впливи на медіа-простір, тим вільнішою буде в цій державі інформаційна діяльність. Ключовим у більшості виступів було поняття медіа-ринку. Що ж до проблеми формування позитивного іміджу України, то вона знайшла відображення тільки у виступі голови Держкомінформу Івана Драча.

Звичайно деякі аспекти негативного іміджу України відповідають дійсності, але більша їх частина на совісті українського політичного істеблішменту.». («Влада і політика», № 3, січень 2001 р.)

На парламентских слушаниях 16 января Председатель Верховной Рады напомнил, что цензура законодательно запрещена. Сегодня цензура присутствует больше со стороны владельцев СМИ, что, по словам спикера, часто ставит журналистов в зависимое положение.

Глава парламентского комитета по вопросам свободы слова и информации Александр Зинченко отметил, что 9% печатных СМИ основаны органами государственной власти, что не соответствует «общеевропейской тенденции минимализации государственной собственности и оставляет возможность для манипулирования общественным сознанием».

А. Зинченко сообщил, что из зарегистрированных в Украине 791 телерадиовещательных организаций 513 частные и 29 — государственные, и в этой сфере «постепенно создаётся конкурентная среда». Вместе с тем, подчеркнул он, сохраняется значительное влияние государства на формирование телерадиоинформационного пространства и его монополия на распространение радио- и телепрограмм.

Сетью Интернет пользуются только около 1% населения. В украинском Интернете минимальна информация о деятельности органов государственной власти, что ограничивает возможности общественного контроля за ними.

В последнее время, сказал А. Зинченко, наблюдаются «попытки ввести политическую цензуру как на общегосударственном, так и на региональном и местном уровнях; давление органов государственной власти на СМИ с целью изменения их политического курса,.выборочной поддержки СМИ со стороны государственной власти и создание неравных условий деятельности информационных субъектов».

При этом глава комитета отметил, что «практически все случаи ущемления СМИ и журналистов осуществляются за пределами правового поля Украины и фактически незаконны».

Что касается проблемы информационной безопасности, А. Зинченко высказал мнение: единственным путём защиты национального медиапространства может стать информационная открытость и всестороннее содействие повышению технологического уровня и конкурентоспособности отечественной медиапродукции. («Киевские ведомости», 17 січня 2001 р.)

«Пресса стремится согреться под крылом власти», — об этой неутешительной тенденции в украинских СМИ говорил во время недавних парламентских слушаний по проблемам свободы слова председатель НСЖУ Игорь Лубченко.

Газета «Вечерний Киев» снова взяла в учредители горсовет. Госструктуры стали соучредителями журнала «Украина», газет «Правда Украины», «Демократична Україна».

Виталий Шевченко, член парламентского комитета по вопросам свободы слова и информации:

«. На десятом году независимости наша четвёртая власть, пожирая сотни миллионов бюджетных гривен.грудью становится на защиту власти первой.»

К началу этого года цены на газетную бумагу подскочили до $650-700 за тонну. По оценкам специалистов, рентабельными в таких условиях могут быть издания с ежедневным тиражом около 100 тыс. экземпляров.

В отличие от России, в Украине налогом на добавленную стоимость облагаются и бумага, и полиграфические услуги. Кроме того, существует ввозная пошлина на полиграфическое оборудование и импортную бумагу. И даже добровольные пожертвования и гранты облагаются 30-процентным налогом на прибыль.

А дорогущие услуги «Укрпочты» по доставке прессы!

Государственное предприятие «Преса України», заключая договоры на 2001-й год, обусловило возможность приостановления выполнения заказа на любом этапе, исходя из его собственных соображений.

Нашему нищему населению не по карману дорогая пресса. По данным социологического исследования, проведенного УЦЭПИ, 62,4% граждан Украины печатных изданий не выписывают вообще.

Наш рекламный рынок может ещё больше сократиться, предполагают эксперты УЦЭПИ, поскольку Национальный совет Украины по вопросам телевидения и радиовещания очень «по-рыночному» установил предельные расценки на рекламные услуги на общенациональных каналах. Да ещё требует от телекомпаний предоставлять информацию о рекламодателях, договоры с ними, цены на рекламные услуги.

И без того непростые условия выживания большинства украинских СМИ осложняются существованием системы государственной помощи избранным изданиям. Государственные печатные издания получают бумагу из госрезерва по ценам приблизительно на 30% ниже рыночных. («Киевские ведомости», 24 січня 2001 р.)

Право на інформацію

15 января Премьер-министр Украины Виктор Ющенко провел в Киеве совещание по вопросам развития и функционирования национального информационного пространства. На встрече обсуждались проблемы определения основ государственной информационной политики на 2001 год.

Первый заместитель председателя Государственного комитета информационной политики, телевидения и радиовещания Украины Степан Павлюк сообщил, что Госкоминформполитики планирует уже через месяц сформировать специальное управление, которое будет заниматься изучением информации об Украине, направляемой в сеть Интернета. («Рабочая газета»,№ 9/ «Правительственный вестник», № 1, 19 січня 2001 р.)

Недавнее правительственное совещание по вопросам усовершенствования национального медиа-простора не на шутку встревожило и пользователей, и контент-наполнителей украинского Интернета.

Согласно имеющейся информации, подразделение Госкоминформа, ответственное за Интернет, будет отслеживать «фальшивые сведения из Украины», по крайней мере именно так определили функции готовящегося «к запуску» департамента в самом комитете. Будет ли это означать введение цензуры в какой-либо форме в «паутине», пока остаётся невыясненным. Непонятно также, каким именно образом собираются осуществлять надзор и проводить коррекцию Интернет-наполнения: то ли «работая» с провайдерами, то ли привлекая к сотрудничеству хакеров-профессионалов. («Комсомольская правда в Украине», № 8, 18 січня 2001 р.)

Из заявления народного депутата Украины О.Г. Билоруса в ВР Украины 12 января 2001 года:

«. Особую обеспокоенность вызывает состояние государственной системы статистической информации. За 10 лет независимости Украины в сфере государственной статистической информации, отображающей социально-экономическое развитие, образовался большой вакуум. Последний статистический справочник был издан в 1990 году. Далее идет период «статистического провала», который может быть заполнен фабрикациями и фальсификациями статистических данных. Для Украины, как для независимого государства, такая ситуация является неприемлемой и чрезвычайной. Даже народные депутаты, не говоря уже об учёных и исследователях, не имеют полной информации об экономической и социальной динамике, тенденции и закономерности. Они в этих условиях лишены возможности разрабатывать научно обоснованные рекомендации для правительства, в том числе на уровне регионов и отраслей.» («Вечерние вести», № 7, 17 січня 2001 р.)