26 вересня - 5 жовтня 2001 р

Проблеми правозахисту

За три роки існування в Україні інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини із клопотанням про захист своїх прав до цієї установи звернулися понад 180 тисяч осіб, повідомила Уповноважений з прав людини Ніна Карпачова. Вона сказала, що більше 36% цих звернень стосується порушення прав громадян у галузі праці та соціально-економічних прав. Крім того Ніна Карпачова повідомила, що нині в Україні примусово використовується праця близько 470 тисяч дітей віком від 7 років.

(“Сільські вісті”, №118, 4 жовтня 2001 р.)

Смертна кара

Фракция “Яблуко” в Верховной Раде Украины выступила с инициативой возобновить частичное применение смертной казни в стране. Соответствующий законопроект “О внесении изменений в Уголовный кодекс Украины” внесли в парламент народные депутаты от фракции Михаил Бродский, Виктор Чайка и Юрий Сахно. В документе отмечается, что “смертная казнь как средство социальной защиты должна применяться в Украине в исключительных случаях, таких как совершение террористического акта или других умышленных особо опасных действий, приведших к гибели людей”.

По информации пресс-службы партии, поставить вопрос о возобновлении смертной казни в Украине “яблочников” побудило увеличение количества тяжких уголовных преступлений, совершаемых в Украине, а также события последних лет и особенно последних недель, которые “ярко свидетельствуют, что мир накрывает волна глобального терроризма”.

(“Труд-7”, №75, 3 жовтня 2001 р.)

Дідівщина

Сергей Морозов, Виталий Кобзарь, Сергей Новик и Дмитрий Сытников были призваны на военную службу и прибыли в одну из воинских частей ВПС Чугуевского гарнизона (Харьковская обл.) в ноябре 1999 года.

30 октября 2000 года в эту часть (в/чА-4104) прибыл “молодой” солдат Артем. Поселили его в той же казарме, где были четверо военнослужащих. С первых дней Новик, Морозов и Кобзарь вовсю старались продемонстрировать вновь прибывшему солдату свое превосходство.

Издевательства и избиения начались с начала ноября 2000 года. “Деды” издевались не только над Артемом. Доставалось от них и “молодому” солдату Дмитрию. Об издевательствах заявил на предварительном следствии и их сослуживец рядовой Белоус. Но на судебном заседании, вероятно, под давлением, которое оказали на него сослуживцы “дедов”, а может, и их родители, Белоус сказал, что в ходе предварительного следствия он оговорил подсудимых Новика, Кобзаря и Морозова. Якобы порочащие их сведения его заставили дать сотрудники военной прокуратуры. Заявление свидетеля тщательно проверили, но подтверждения не нашли. Его предварительные показания были признаны правдивыми и положены в основу приговора.

Военный суд посчитал, что исправление и перевоспитание обвиняемых в “дедовщине” может быть достигнуто без изоляции от общества, но в условиях дисциплинарной части. Новик, Кобзарь и Морозов лишены свободы на 1 год каждый в условиях дисбата. Сытников лишен свободы в условиях дисбата на 6 месяцев с отсрочкой приговора на один год и уплатой штрафа 680 гривен в доход государства. Артем и Дмитрий переведены в другую часть. Лжесвидетельство со стороны рядового Белоуса военный суд гарнизона рассмотрел 10сентября 2001 г. 20-летний уроженец Полтавы Сергей Белоус был признан виновным в лжесвидетельстве. Ему назначили наказание в виде 3-х месяцев ареста с отбыванием срока на гарнизонной гауптвахте.

(“Панорама”, Харьков, №38, 21 вересня 2001 р.)

Катування та жорстоке поводження

Леонид Кучма подписал принятые парламентом законы о ратификации протоколов №1 и №2 к Европейской конвенции по предупреждению пыток или бесчеловечного или унижающего достоинство обращения или наказания.

(“Комсомольская правда в Украине”, №181, 3 жовтня 2001 р.)

***

Как свидетельствуют результаты проверок Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека Нины Карпачевой, обеспечение питания лиц, находящихся в местах предварительного содержания, оставляют желать лучшего. В ходе проверок омбудсмен отмечала, что в изоляторах временного содержания и в комнатах для задержанных при райотделах милиции задержанных не кормят. В райотделах за счет бюджета людей не кормят вообще, а в ИВС предоставляется только двухразовое питание в сутки вместо трехразового. Голод задержанных, считает Нина Карпачева, является грубым нарушением прав человека, наносит серьезный вред здоровью, а также может быть средством давления на задержанных со стороны правоохранительных органов.

Г-жа Карпачева обратилась к премьер-министру Анатолию Кинаху и спикеру парламента Ивану Плющу с просьбой предусмотреть в бюджете на 2002 год расходы на питание временно задержанных как защищенную статью расходов, обеспечив 100%-е ее финансирование.

(“Сегодня”, №220, 2 жовтня 2001 р.)

Кримінально-виконавча система

У рамках програми “Сприяння реформуванню пенітенціарної системи в Україні” Всеукраїнський благодійний фонд “Правова ініціатива” у співпраці з Міністерством юстиції України, Управлінням Держдепартаменту з питань виконання покарань у м. Києві та Київській області та за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження” розпочав реалізацію проекту “Консультаційний центр правової допомоги ув’язненим по Київській області” з метою реалізації передбаченого ст.59 Конституції України права кожного громадянина на правову допомогу.

Проект переслідує й інші завдання: виявлення найтиповіших правових проблем, з якими стикається ця категорія громадян, та напрацювання пропозицій для реального законодавчого забезпечення їхніх прав і свобод.

Дотримання прав людини саме у пенітенціарній системі розглядається міжнародним співтовариством як об’єктивний показник реального захисту прав людини у державі в цілому. Особливою ознакою сучасного стану світогляду прогресивної частини людства є переймання пенітенціарною ідеєю — формуванням нової системи поглядів на злочинця і пошук шляхів для повернення його до нормального законослухняного життя. Однією з передумов розбудови цілісного механізму захисту прав людини у сфері пенітенціарної діяльності є визнання завдання ресоціалізації злочинців загальнонаціональним, пов’язаним із національною безпекою і моральним здоров’ям суспільства (а не лише відомчою проблемою з формально-юридичним вироком суду), і з наданням засудженим статусу суб’єкта реабілітації з гарантованими державою правами і різновидами послуг, що забезпечують всю сукупність загальновизнаних прав і свобод, включаючи право захисту своїх законних прав та інтересів, отримання юридичної та іншої кваліфікованої допомоги.

(“Юридичний вісник України”, №39, 29 вересня-5 жовтня 2001 р.)

***

В Україні поки що існує єдиний притулок, де звільнених з місць позбавлення волі забезпечують коштами, роботою, житлом, одягом, оформляють документи. Він розташований під Бродами на Львівщині.

Нещодавно до Львова з метою перейняти досвід роботи цього закладу приїхали голова правозахисної організації “Донецький меморіал” Олександр Букалов та голова Харківського освітнього центру з прав людини Олесь Кусайкін. Вони зазначили, що діяльність декількох притулків, які існують в різних регіонах України, обмежена. Вони розраховані лише на тимчасове перебування осіб та допомогу їм з оформленням документів. Там людина може переночувати, випити склянку чаю і все. Очолюваний Олександром Букаловим “Донецький меморіал” спільно з управлінням Департаменту з виконання покарань у Донецькій області видає бюлетень для представників громадських організацій, журналістів, персоналу пенітенціарних установ, у якому насамперед наголошено на дотриманні прав людини у колоніях.

Олександр Букалов:

“Минулого року ми надіслали кілька десятків листів міністру освіти України про те, що в дорослих колоніях необхідно відновити школи. Адже близько 40 тисяч осіб у місцях позбавлення волі не мають середньої освіти. У тюрмах переважно сидять злидарі і неосвічені. Це, певною мірою, соціально хворі люди. Добре було б, якби в Україні більше створювали організацій, які виступали б за нормальні умови як для персоналу, так і для ув’язнених. Тільки таким чином засуджених буде легше повернути до нормального життя. Минулого року, наприклад, на медичне обслуговування в’язнів у деяких тюрмах припадало аж... 2 копійки на особу, а на харчування — 8 копійок. Звісно, ці особи скоїли злочин. Однак, не забуваймо, що їх за це позбавлено волі. У правовій державі неприпустимо двічі карати за одне й те ж саме. Якщо когось покарали тюрмою, то це не означає, що його треба морити голодом. До того ж, за нашими підрахунками, 30% людей засуджено несправедливо, тобто, допущено судову помилку. Понад 10% серед тих, хто зараз перебуває за гратами, хворі на туберкульоз”.

(“Високий замок”, №216, 26 вересня 2001 р.)

***

На сьогоднішній день туберкульоз у в’язницях залишається найбільш поширеним захворюванням. За даними Держдепартаменту з питань виконання покарань, серед тих, які перебувають під вартою, нараховується близько 16 тисяч туберкульозників, з яких тільки 12 тисяч перебувають на лікуванні у в’язничних госпіталях. Зі слів заступника глави Департаменту Олександра Пташинського, у СІЗО попадає до п’яти тисяч хворих активною формою туберкульозу, лікування яких неможливе до виголошення остаточного вироку. Саме ж слідство може тривати до 6-8 місяців, тоді як хвороба посилюється через відсутність лікування, несприятливі умови перебування, а також передається при контактах.

Тільки 64% амністованих “дійшли” до тубдиспансерів, а у деяких регіонах їхня кількість навіть менша половини.

(“День”, №179, 4 жовтня 2001 р.)

***

По предварительным данным, под последнюю амнистию подпали 2037 лиц, больных туберкулезом.

(“Факты”, №178, 4 жовтня 2001 р.)

Судова система

Впервые за последние 10 лет Заречный райсуд вынес беспрецедентный в Сумской области приговор: 22-летний врач-интерн, обвиняемый в неумышленном убийстве 8-летней Марины, осужден. 24 сентября 2001 года вынесен приговор — 2 года лишения свободы в исправительно-трудовой колонии.

25 сентября 2000 года в хирургическом отделении городской стоматологической поликлиники врач-интерн ввел девочке 10%-й раствор обезболивающего препарата “лидокаин” вместо 2%-го, в результате передозировки Марина умерла. По факту смерти девочки городская прокуратура возбудила уголовное дело.

На скамью подсудимых сел только врач-интерн. Бывший заведующий хирургическим отделением , обвиняемый по ст.167 ч.2 старого Уголовного кодекса (халатность, повлекшая тяжкие последствия), попал под амнистию. На суде он проходил как свидетель. Есть мнение, что он признался в применении 10%0го лидокаина только после того, как узнал о распространении на ст. 167 президентской амнистии в связи с 10-летием Независимости. 21-летняя медсестра, несмотря на подписку о невыезде, скрылась.

24 сентября 2001 года в Ковпаковском районном суде началось слушание уголовного дела в отношении врача-хирурга ожогового отделения одной из больниц области, обвиняемого по ст.98 УК Украины — неумышленное убийство. 3 года понадобилось потерпевшей матери 1,5-годовалого ребенка, чтобы дело дошло до суда.

(“Рабочая газета”, №142, 2 жовтня 2001 р.)

Див. також — “Україна молода”, №179, 2 жовтня 2001 р.

Резонансні судові справи

29 сентября Львовский областной суд признал Дмитрия Воронова и Юрия Калинина виновными в “убийстве из хулиганских побуждений по предварительному сговору” композитора Игоря Билозира и определил им наказание в виде лишения свободы сроком на 15 и 12 лет соответственно.

Суд удовлетворил ходатайство семьи композитора о привлечении к ответственности работников больницы скорой помощи Львова, которые, по мнению потерпевшей стороны, не предоставили надлежащей помощи Игорю Билозиру, а также восьми сотрудников Галицкого районного отделения милиции Львова, которые не предотвратили драку и совершили ряд служебных нарушений.

(“Труд-7”, №75, 3 жовтня 2001 р.)

***

Із “Звернення до побратимів, кинутих за грати”, підписаного Ю.Шухевичем, І.Калинцем, Д.Гусяком і С.Шабатурою:

“З гіркотою констатуємо, що правоохоронна система в Україні за роки незалежності не змінилася і має, як і колись, за часів Союзу, репресивний характер. Усі, хто не погоджуються з правлячим режимом, миттю позбавляються волі та знищуються фізично. Ми все своє життя присвятили боротьбі за право нашого народу бути господарем на своїй землі. Нас за це брутально хапали, віддавали під “народні” суди, гноїли по тюрмах та таборах. Ми не скорились, хоч як не було нам важко. Ми не збираємось звертатись до режиму. Це безглуздо і принизливо для нас усіх. Наші слова, звернені до вас, унсовці-в’язні. Будьте гідними своїх дідів, які воювали у лавах ОУН-УПА, своїх батьків, які у 60-х роках не скорились перед комуністичнім режимом. Ми солідарні з вами. Усі удари по вас ми сприймаємо як і удари по нас. Пам’ятайте, на вас із надією дивиться зараз уся Україна. Ми віримо у нашу непохитність, знаємо, що й далі продовжите нашу спільну справу — боротьбу за Україну...”

(“Україна молода”, №179, 2 жовтня 2001 р.)

***

Служба безпеки України в особі керівника слідчої групи в справі 9 березня Миколи Герасименка вдалася до незвичних заходів. Як розповідає Тетяна Монтян, М. Герасименко запропонував її підзахисному — Андрію Шкілю — в обмін на “нездіймання шуму, тобто відсутність пікетів, журналістів, інтерв’ю, відмову від будь-яких протестних акцій” вироку, який передбачає умовне ув’язнення, іншими словами — фактичне звільнення. Виникає питання, чи погодив пан Герасименко свій крок з представниками судової влади, чи діяв на власний розсуд? З огляду на те, що розмова відбувалася у присутності судді Івана Волика, який головуватиме 2 жовтня під час попереднього розгляду справи УНА-УНСО, відповідь є очевидною. Тетяна Монтян, за її словами, розсміялася і запитала у Волика та Герасименка, чи дадуть вони їй розписку, яка б гарантувала виконання подібної обіцянки. Після категоричної відмови Андрія Шкіля місце солодких обіцянок заступили погрози — тепер, мовляв, начувайся...

Захист збирається закцентувати увагу судді на невідповідності звинувачувального висновку вимогам нового Кримінального кодексу, на численних порушеннях КПК, допущених під час провадження справи (наприклад, порушення права обвинувачених на захист). Адвокати наполягатимуть на зміні запобіжного заходу на підписку про невиїзд.

Захист також вимагатиме розгляду справи судом присяжних. Положення про суд присяжних закріплене в Конституції України, і хоча воно не оформлене законодавчо, що майже виключає можливість проведення суду присяжних, адвокати переконані в необхідності принаймні порушити це питання. Найскладніще, з чим зіштовхнеться суд, буде перекваліфікація дій підсудних згідно з нормами нового Кримінального кодексу. “Фактично вже місяць люди сидять за неіснуючим звинуваченням, — пояснює Тетяна Монтян. — 71-а стаття старого кодексу втратила свою чинність з 1 вересня цього року. Тож сторона обвинувачення має зробити вибір між двома новими статтями розділу “Злочини проти громадського порядку та моральності”. Одна з них — “Групове порушення громадського порядку (ст.293) — передбачає штраф або кількамісячний арешт, інша стаття — “Масові заворушення” (294) — запроваджує відчутно жорстокіше покарання. Як кваліфікувати звинувачених у кількості 19 чоловік, як “групу” чи “масу”, і що таке “заворушення”?

Слово за судом.

(“Україна молода”, №179, 2 жовтня 2001 р.)

***

Правоохоронці перегородили турнікетами підхід до будівлі Старокиївського районного суду Києва, де 2 жовтня о 10.00 мала розглядатися справа звинувачених у подіях 9 березня, і тривалий час відмовлялися пропустити до приміщення навіть адвокатів звинувачених. Силовики жорстоко загородили шлях і найближчим родичам ув’язнених. Згодом рідних пропустили до зали засідання, отже, залишилося незрозумілим, навіщо потрібно було нагороджувати стусанами матір і сестру Олега Селеги, матір і дружину лідера УНА-УНСО Андрія Шкіля. Пресі також було заборонено проходити за загорожу. Невідомий підполковник міліції, що відмовився представитися, пояснив заборону вказівкою начальства. Що це за вказівка, хто її віддав і на чому вона грунтується — залишилось нез’ясованим через небажання міліції спілкуватися з пресою.

(“Україна молода”, №180, 3 жовтня 2001 р.)

***

Заарештованим членам УНА-УНСО пред’явлено обвинувачення за старим Кримінальним кодексом — ч.2 ст.71 (організація та участь у масових безпорядках, які спричинили державі матеріальні збитки в особливо великих розмірах).

(“Сільські вісті”, №119, 5 жовтня 2001 р.)

***

Вища рада юстиції (ВРЮ) не порушувала дисциплінарного провадження проти Миколи Замковенка. Про це заявив представник ВРЮ Олег Конопольський на судовому засіданні у Шевченківському суді Києва за скаргою Миколи Замковенка на дії ВРЮ. Зокрема, у ході судового засідання було наголошено, що ВРЮ не може порушувати дисциплінарне провадження проти суддів місцевих судів, і представник ВРЮ визнав, що дисциплінарного провадження, тобто перевірки діяльності М. Замковенка, фактично не проводилося. Коментуючи засідання і несподіваний поворот у ході справи, адвокат М. Замковенка Андрій Федур висловив здивування, яким чином ВРЮ могла встановити порушення М. Замковенком присяги судді, якщо дисциплінарне провадження не проводилося.

(“Юридичний вісник України”, №39, 29 вересня-5 жовтня 2001 р.)

Політичне життя

“Використанням службового становища та нав’язуванням політичних поглядів” назвав голова Кримської організації Українського народного Руху Олег Фомушкін акцію, яку провела начальник відділу освіти Красногвардійського району Ніна Тамбовцева. 18 вересня вона зібрала нараду директорів шкіл району й наполегливо “рекомендувала” підлеглим вступити до партії “Трудова Україна”. Н. Тамбовцева аргументувала своє “прохання” тим, що нібито тільки ця партія дбає про вчителів і від неї залежить їхній добробут. Ідея примусово створювати через районні відділи освіти осередки партій уже була апробована в Сакському районі Криму в серпні цього року “Демократичним союзом”, однак завершилася скандально. Вчителька однієї із шкіл, до якої були застосовані такі методи “агітації”, виявилася головою районної організації Українського народного Руху і підтвердила інформацію перед журналістами на прес-конференції.

(“Молодь України”, №116, 27 вересня 2001 р.)

Соціально-економічні проблеми

Здоров’я нації

Как сообщил министр здравоохранения Виталий Москаленко, за последние 10 лет уровень заболеваемости туберкулезом в Украине возрос в 1,8 раза, и сегодня показатель больных составляет 60,2 на 100 тысяч населения (при этом показатель смертности от туберкулеза составляет 22,3 на 100 тысяч населения).

По словам главного санитарного врача Украины Ольги Бобылевой, общее число больных туберкулезом в Украине составляет 650 тысяч человек, из которых 145 тысяч болеют открытой формой туберкулеза.

(“Факты”, №178, 4 жовтня 2001 р.)

***

У Кіровоградській області на харчування туберкульозників у туберкульозному закладі не виділяють навіть 20 коп. в день, у Чернігівській — лише 80 коп. Можна уявити, яке лікування отримує людина за 2,2 гривні в день із місцевих бюджетів чи за 2,6 гривні з держбюджету.

Минулого року в Україні пішло з життя через сухоти понад 11 тисяч чоловік. Щороку поповнюють армію туберкульозників понад 1,5 тисячі дітей та підлітків. Минулого року захворіло 730 медиків, які працювали з хворими.

(“Україна молода”, №181, 4 жовтня 2001 р.)

До дня працівників освіти

Із заяви парламентської фракції соціалістів та селян “Лівий центр”:

“... В ганебному, принизливому становищі український учитель, викладач, отримуючи мізерну платню, нижчу за прожитковий мінімум... Особливу тривогу викликає те, що в проекті Державного бюджету на 2002 рік практично проігноровано всі права освітян, гарантовані законодавством. На освіту передбачено виділити 3,45% ВВП, що менше торішнього на 0,5%. Практично не будуть виконуватися положення ст.57 Закону “Про освіту” (надбавка за вислугу років, індексація зарплати до середньої в промисловості, виплата на оздоровлення, компенсація сільським педагогам за користування житлом). Не передбачено оплати за перевірку зошитів, класне керівництво, завідування лабораторіями, кабінетами. Навіть обіцяне 15-відсоткове підвищення платні працівникам бюджетної сфери не втілене для педагогів в конкретних цифрах бюджету...”

(“Сільські вісті”, №119, 5 жовтня 2001 р.)

***

В Украине только 70% граждан получают среднее образование, сообщил член парламентского комитета по вопросам науки и образования Станислав Николаенко. Сегодня Украина занимает 40-е место в мировом рейтинге доступности образования, тогда как в советские времена наше место было третьим. Остро стоит и проблема бесплатного образования, поскольку сейчас на 1000 выпускников школ предусмотрено только 100 бюджетных мест в учебных заведениях среднего и высшего образования.

(“Киевские ведомости”, 4 жовтня 2001 р.)

Проблема бідності

Із доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової:

“... Минулого року номінальні грошові доходи населення збільшилися на 40,4%, реальні — на 6,3%. Якщо у 1994 р. частка оплати праці у структурі грошових доходів населення становила 62,7%, то у 1999 р. — 49,5%, а в 2000 р. — 48,9%. Частка пенсійних виплат та стипендій зменшилася з 23,8% у 1999 році до 21% у 2000-му. Така динаміка свідчить не лише про поглиблення диференціації доходів населення, а й про зростання бідності.

Як свідчать результати соціологічного опитування, проведеного фірмою Соціс” і фондом “Демократичні ініціативи” 2-12 березня 2001 р., майже 9/10 українців вважають себе бідними. При цьому 38% респондентів визнають свій матеріальний стан як дуже низький, 32% — як низький, а 16% — нижче середнього. 13% опитаних визначили свій матеріальний стан як середній, і лише 1% оцінює його вище середнього.

Особистий доход респондентів складав у середньому 126,4 гривні на місяць (за даними статистики, у 2000 році середньомісячний доход на душу населення складав 146 грн., у 1999 — 103 грн., тоді як затверджений прожитковий мінімум у минулому році дорівнював 287 грн., а в 2001 році становить 311 грн.). Якщо у 1998 році співвідношення середньої пенсії до середньої зарплати становило 34,4%, то у 2000 році воно зменшилось до 31,7%,тоді як за світовими стандартами цей показник має перевищувати 70%. У 2000 році реальна середньомісячна пенсія зменшилася на 11,8%. Мінімальний рівень сукупних витрат за 9 місяців 2000 року серед 10% найбільш забезпеченого населення перевищував максимальний серед 10% найменш забезпеченого в 4,2 рази (серед міських жителів — у 4,4 рази, а серед сільських — у 3,9 рази).

(“Юридичний вісник України”, №39, 29 вересня-5 жовтня 2001 р.)

Релігійне життя

29 вересня представники Української православної Церкви Московського патріархату, очолювані митрополитом Донецьким Іларіоном, здійснили спробу нападу на кафедральний собор Преображення Господнього Донецької єпархії Української православної Церкви Київського патріархату. Прес-служба УПЦ-КП розцінила такі дії представників УПЦ-МП як “відверту провокацію, покликану дестабілізувати релігійну ситуацію в регіоні та породити нову хвилю міжконфесійних конфліктів”, не виключаючи, що “цього разу мала місце репетиція до майбутнього захоплення храму”

(“Молодь України”, №120, 4 жовтня 2001 р.)

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ

Правові проблеми

Об’єктом зацікавленого обговорення на “круглому столі” у Міністерстві юстиції України на тему “Деякі аспекти правового захисту свободи слова в Україні” були особливості застосування ст.171 Кримінального кодексу, якою передбачено кримінальне покарання за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та їх переслідування за виконання своїх обов’язків. Суддя Верховного Суду України Тамара Присяжнюк зробила наголос на недопустимості довільного тлумачення цієї кримінально-правової норми. Завідувач кафедри кримінального права і кримінології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Петро Андрушко відзначив, що насамперед від правоохоронних органів залежатиме, чи не стане ст.171 КК мертвонародженою. Зокрема, складнощі становитиме з’ясування питання про те, що є законною діяльністю журналіста. Застосування згаданої кримінально-правової норми вимагає широкого залучення законодавства України про інформаційну діяльність. Між тим, тільки виданий цього року у видавництві правової літератури “Юрінком Інтер” збірник “Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні” налічує майже 700 сторінок. Петро Андрушко звернув увагу на взаємозв’язок ст.171 зі статтями 182 та 387 КК України, що встановлюють кримінальну відповідальність за порушення недоторканності приватного життя та за розголошення даних досудового слідства або дізнання. Щодо поширення журналістами конфіденційної інформації, то вирішення цієї категорії справ вочевидь потребуватиме звернення до інститутів “крайньої необхідності” та “виправданого ризику”.

(“Юридичний вісник України”, №38, 22-28 вересня 2001 р.)

***

Конвенцією про захист прав людини та основних свобод вже керуються суди України.

Так, ст10 Конвенції керувався Шевченківський районний суд м. Києва при розгляді справи за позовом ДАТ “Чорноморнафтогаз” до редакції “Української інвестиційної газети” про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди (рішення від 20.11.2000 р.). Справа була порушена після публікації в газеті статті “И с ними дядька Черномор, или Почему “Черноморнефтегаз” не хочет в НАК “Нефтегаз Украины” (вересень 1998 р.). Вислухавши пояснення представників сторін та дослідивши докази у справі, суд дійшов висновку, що примушення до спростування оціночних суджень порушило б гарантоване Конституцією України та міжнародно-правовим актом право на вираження думок і поглядів і призвело б до встановлення опосоредкованої цензури, забороненої ст.15 Конституції України, визнав позов таким, що не відповідає задоволенню, і вирішив у задоволенні позову відмовити.

Подібну справу розглянув у відкритому судовому засіданні Радянський районний суд м. Києва 25.10.2000 р. У цьому випадку був позов Орендного підприємства “Азовське морське пароплавство” до редакції газети “Зеркало недели” — публікації “Кому достаются призы за азовский “Титаник” та “Более трети доходов Азовского пароплавства не поступают в Украину” (“Зеркало недели” за 28.12.98 та 16.01.99).

(“Юридичний вісник України”, №39, 29 вересня-5 жовтня 2001 р.)

Судові справи за участю ЗМІ

Шевченківський районний суд м. Києва задовольнив позов лідера партії “Реформи і порядок” Віктора Пинзеника до редакції газети “Киевские ведомости” про захист честі, гідності та ділової репутації. Таким чином, визнано незаконним факт втручання журналіста “Киевских ведомостей” у його приватне життя. Газета оприлюднила з жовтня 2000 по травень 2001 року серію публікацій, у яких Віктора Пинзеника неодноразово звинувачували в тому, що він “подарував” голові “Градобанку” Вікторові Жердицькому гроші остарбайтерів, а також благословив їхнє нецільове використання керівництвом банку. Крім того, в одній із публікацій газета розповсюдила інформацію про співпрацю Віктора Пинзеника з іноземними розвідками. Суд зобов’язав редакцію “Киевских ведомостей” в місячний термін опублікувати спростування всіх наведених фактів. В. Пинзеник поки що не ставив питання про відшкодування йому моральних збитків з боку газети. Як повідомив адвокат “Киевских ведомостей” Вікторія Пігульовська, це рішення буде оскаржено в суді вищої інстанції.

(“Поступ”, №149, 29-30 вересня 2001 р.)

Див. також — “Україна молода”, №178, 29 вересня 2001 р.

***

В конце июля прошлого года двое арестованных гауптвахты дисциплинарной части А-0488 захватили заложника. Бойцы спецподразделения “Альфа” штурмом взяли помещение гауптвахты. Один из бунтовщиков, рядовой Александр Станкевич, передал из СИЗО письмо. Оказалось, что 19-летний рядовой, охранник гауптвахты Игорь Коцюба заставлял “подопечных” раздеваться донага и зарываться в деревянную стружку, по-пластунски ползать по коридору в туалет, за 10секунд справлять нужду, пить собственную мочу. Его ровесник, охранник Андрей Сибилов принуждал арестантов совать голову в “очко”, есть мыло, запирал их на несколько часов между дверями камер, предварительно посыпав пол хлоркой. Были нормой постоянные побои резиновой палкой и солдатским ремнем с бляхой. Военная прокуратура возбудила уголовные дела против обоих охранников. После публикации “Фактов” с изложением показаний Станкевича бывший командир дисциплинарной части А-0488 полковник Андрей Шандер подал в суд на газету. По его утверждению, автор публикации использовала сведения, которые не отвечают действительности. Размер морального ущерба полковник установил в 503 тысячи 75 гривен 75 копеек. Командира не смутило, что военный суд признал охранников гауптвахты виновными в инкриминируемых им деяниях и приговорил одного к 3-м годам, а другого — к 1 году лишения свободы. Суд над Сибиловым и Коцюбой проводился на закрытой территории. Из рядовых на нем присутствовали лишь обвиняемые да потерпевшие. Г-н Шандер решительно возражал против присутствия журналистов, и лишь письменное распоряжение командования Сухопутных войск вынудило открыть ворота военной части перед корреспондентом “Фактов”.

Полковника, радеющего об офицерской чести, не остановило и частное определение суда о том, что “унижения и издевательства над военнослужащими происходили при потворстве командования части”. Невзирая ни на что, г-н Шандер решил обеспечить себе “на гражданке” сытую жизнь.

Киевский апелляционный суд, рассмотревший апелляцию истца в связи с решением Радянского районного суда Киева отказать А. Шандеру в иске, согласился с решением районного суда.

(“Факты”, №179, 5 жовтня 2001 р.)

***

За словами Юрія Юрова, редактора луганської газети “ХХІ век”, на сьогодні на газету подано 5 позовів на загальну суму 300 тисяч гривень. Серед позивачів — двоє депутатів Луганської міської ради, депутат обласної ради, філія СДП “Укрспец’юст” та “Таксопарк”.

(“Україна молода”, №175, 26 вересня 2001 р.)

Злочини проти журналістів

На “круглому столі” на тему “Деякі аспекти правового захисту свободи слова в Україні” у Міністерстві юстиції України перший заступник начальника Головного слідчого управління МСВ України Віктор Захаров повідомив, що інформація щодо будь-яких протиправних посягань проти журналістів виділяється окремим рядком у кожному оперативному зверненні, а хід розслідування такого роду правопорушень контролюється безпосередньо центральним апаратом МВС. Серед 99 злочинів, скоєних у поточному році проти журналістів, 60 уже розкрито. Проте поки що жодне з цьогорічних посягань на працівників ЗМІ не було кваліфіковано як таке, що вчинене саме у зв’язку з професійною діяльністю. В. Захаров зауважив, що при розслідуванні кожної кримінальної справи, де потерпілим від злочину виступає працівник ЗМІ, його професійна діяльність неодмінно розглядається як одна з основних версій.

Як вважає суддя Верховного Суду України Тамара Присяжнюк, ст. 171 не вичерпує арсеналу кримінально-правових засобів охорони журналістів. Адже у разі вчинення злочину проти життя та здоров’я працівників ЗМІ відповідні діяння можуть кваліфікуватися за сукупністю злочинів — як за ст.171, так і за іншими статтями Кримінального кодексу.

(“Юридичний вісник України, №38, 22028 вересня 2001 р.)

***

У Полтаві по-звірячому побито фотокореспондента найтиражнішої місцевої газети “Полтавський вісник” Анатолія Улицького. Побоїще відбулося ввечері у мікрорайоні Алмазний. Журналіст навіть не встиг побачити злочинців, бо зразу знепритомнів. Нині він перебуває на лікуванні у відділенні нейрохірургії обласної клінічної лікарні. Дивно, але на факт побиття журналіста публічно не відреагували ні місцева влада, ні правоохоронні органи.

(“Голос України”, №176, 29 вересня 2001 р.)

***

24 вересня близько 22.00 в Ужгороді здійснено бандитський напад на редакцію газети “Європа-центр” та офіс Закарпатської обласної організації Партії регіонів, які розташовані в одному будинку. Невідомі закидали приміщення газети пляшками з чорною рідиною. Було пошкоджено будівлю і оргтехніку, що завдало виданню значних матеріальних збитків.

Буквально через 3 хвилини після цього шеф-редактору газети Едуарду Матвійчуку зателефонував невідомий і поцікавився: “Ну, що, сподобалось? Це тобі останнє попередження. Наступним будеш ти і твоя сім’я”.

“Європа-центр” завжди вирізняється сміливими публікаціями, і, певно, саме відверті матеріали стали на заваді окремим політичним силам чи особам, які вирішили залякати одну з найпопулярніших газет області. Журналісти “Європи-центру” вкрай обурені нападом і самою тенденцією відкритого, нахабного і безкарного цькування засобів масової інформації в Україні. Редактор газети “Європа-центр” Володимир Кривошапка не виключає й політичну версію скоєного. Шеф-редактор газети Матвійчук є депутатом облради і керівником обласної організації Партії регіонів. Останнім часом на сесії облради він неодноразово висловлював занепокоєння дестабілізаційними процесами, які тривають в області. Як відомо, на сьогоднішній день політичне протистояння на Закарпатті, спричинене поверненням до влади об’єднаних соціал-демократів, сягає свого апогею.

За фактом нападу на редакцію газети порушено кримінальну справу, якою займаються органи МВС, прокуратура та СБУ.

(“Україна молода”, №176, 27 вересня 2001 р.)

ЗМІ і влада

Опозиційні журналісти ризикують повсякчас опинитися під дамокловим мечем небезпеки. Його дотик відчула на собі і молода журналістка Тетяна Чорновіл, кореспондент видання “Політика і культура”, прес-секретар УНА-УНСО. На початку 2000 року Тетяна була однією з тих, хто організував у Києві Чеченський інформаційний центр, який створювався спільними зусиллями УНА-УНСО та правозахисною організацією “Гельсінкі-90”. Тоді СБУ почала впритул цікавитись діяльністю центру та його провідниками. Тиск на Тетяну Чорновіл почався після її поїздки на Кавказ, до зони військового конфлікту, де вона як журналіст зустрічалася з цивільним населенням Грозного, спілкувалася з чеченськими командирами, мала розмови з російськими військовими. Відразу після повернення Тетяні почали телефонувати з СБУ, “запрошувати” до розмови. Тетяна була змушена погодитись на усне “запрошення” після того, як дзвінками стали турбувати ще й її батьків. В СБУ її попередили, що проти неї можуть висунути звинувачення у вербуванні найманців для участі в бойових діях на території Чечні. Доказом Тетяниної провини служать свідчення тих самих найманців, яких вона нібито схиляла до служби в чеченській армії. Не варто й казати, що подібні свідчення, якщо вони взагалі існують, є звичайною фальсифікацією. Подальше “розкручування” цієї кримінальної справи могло б мати для Тетяни непередбачувані наслідки. Але тоді, наприкінці 2000 року, тиск на журналістку не почав набирати нових обертів.

(“Україна молода”, №175, 26 вересня 2001 р.)