MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

23 квітня - 23 травня 2002 року

07.04.2004   
ПРАВА ЛЮДИНИ

1. Катування та жорстоке поводження

Невдовзі по подіях навколо Центральної синагоги Києвом вперто поповзли чутки про масові затримання молоді. З-поміж ЗМІ першою порушила цю тему газета „Українське слово“. Навіть якщо поставитися до наведених свідчень не без певного скептицизму і припустити, що вони не позбавлені перебільшення, очевидним є одне: в Києві стався черговий правовий інцидент. Причому досить серйозний інцидент, оскільки йдеться про наругу над людською гідністю. Начальник Печерського райвідділу міліції Олександр Справедливий ухилився від прямої відповіді, а заступник керівника Центру громадських зв’язків МВС України Ярослав Мазуркевич спростував інформацію про масові побиття молоді.

Між іншим, пан Справедливий був причетний до історії з минулорічним затриманням у центрі Києва групи молоді, яка відзначала Міжнародний день захисту прав людини 10 грудня протестною акцією і розбиттям маленького наметового містечка на Майдані Незалежності. Тоді затриманих „за адмінпорушення“ також доставили у Печерський райвідділ, двері якого зачинилися перед захисниками „порушників“, їхніми батьками, народним депутатом Миколою Кульчинським, пресою та ще двома десятками людей, які даремно намагалися дізнатися щось про долю „полонених“ у Печерській міліції.

(„Україна молода“, №81, 30 квітня 2002 р.)

***

В статье изложена малая толика того, что на нас обрушилось в последние месяцы. Девять десятых пришлось отсеять. Чаще всего сдавали нервы у пострадавших или их близких. Забирали бумаги, отказывались от своих слов и от дальнейших встреч, от любых попыток установить истину.

Черниговская милиция стала опасной не только для простых смертных, но и для тех, кто тем или иным способом оказывается причастным к формированию ее жутковатых традиций. Как сказал один высокопоставленный сотрудник прокуратуры в связи с одним из дел, „с милицией сейчас связываться попросту страшно. Вы не представляете, что за люди теперь там работают. Можно, я дам ваш телефон одному пострадавшему? Он сейчас добивается справедливости, да толку от этих попыток пока никакого.“.

В центре Чернигова милицейский патруль из трех человек „применяет приемы рукопашного боя“ к ихтиологу местной рыбинспекции, немолодому мужчине, страдающему заболеванием зрения. Лишь в больнице, оправившись от шока, пострадавший понимает, что, в довершение всего, оглох на одно ухо! Не вызывает сомнения, что потерпевший, ихтиолог Александр Тычина, до встречи с милицейским патрулем под началом старшины Плоского был жив-здоров. Дело происходило после Нового года. В результате встречи — госпитализация в 4-й городской больнице, 24 дня стационарного лечения, частичная глухота. „. Старшина міліції Плоський О.О. ударом ноги в район голені збив мене з ніг. Вони зовсім знавісніли, заломили мені руки назад, надягли наручники, почали бити ногами по грудях та голові. Не маючи змоги захиститись, я почав кричати про допомогу. Старшина міліції Плоський визвав по рації автомобіль. Після того як мене відвезли до наркодиспансеру, а потім до НВМ УМВС України, де я просив врешті-решт зняти з мене наручники, старшина міліції Плоський О.О. відповів, що має право держати мене в наручниках три години.“. Это строки из жалобы Александра Тычины на постановление об отказе в возбуждении уголовного дела от 31.01.2002 г. Указанное постановление в настоящий момент отменено. Следствие продолжается. Но процедура последнего вызвала у нас некоторое недоумение. Это не единственный известный нам случай, когда выводы при расследовании инцидента с участием сотрудников правоохранительных органов делаются либо с их слов, либо со слов привлеченных ими свидетелей. Наличие же очевидцев, утверждающих обратное, во внимание не принимается.

Удивительно не то, что, оправдывая себя, сотрудники милиции прибегают к выдумкам неправдоподобным и примитивным, а то, что ложь эта, как правило, „проходит“, сколь грубой бы она ни была.

По мотивам документов, скопившимся у нас, можно фильм ужасов снимать.

Бывший сотрудник уголовного розыска, подполковник в отставке, задерживается сержантами конвойного взвода милиции. Заканчивается для пенсионера знакомство с бывшими коллегами сотрясением мозга, онемением пальцев правой руки (наручники!), больничной койкой. Этот эпизод производит жуткое впечатление. По версии потерпевшего, пенсионера МВД Михаила Вовка, избит он был в Деснянском райотделе милиции в присутствии ученика — офицера милиции, начинавшего службу в уголовном розыске под его руководством. Домой М. Вовк был отпущен в следующем состоянии: закрытая черепно-мозговая травма, сотрясение головного мозга, кровоподтеки и ссадины на лице, посттравматическое обострение остеохондроза, онемение трех пальцев на правой руке.

Из обращения потерпевшего в прокуратуру:

„. Сержант Тарасенко схватил меня за одежду и нанес удар в область лица. Тарасенко сбил меня с ног и повалил на пол. Избивал он меня, лежачего, ногами. По распоряжению майора Барбаша (командира конвойного взвода) на меня набросились Тарасенко, Артеменко, а также другие сотрудники спецподразделения „Беркут“. Мне заломили руки за спину, повалили на бетонный пол на живот и избивали меня кулаками, в основном, по голове. Меня прижали коленями. и надели наручники за спиной. Я потерял сознание и пришел в себя, лежа на сидении милицейского автомобиля. Меня повезли на освидетельствование.“

Никому не причинивший вреда человек угодил почти на месяц в медсанчасть МВД. Расследование инцидента было проведено формально и однобоко. Трое задержанных, находившихся в дежурной части райотдела, видели, как все происходило. Вовк настаивает, чтобы их разыскали. А сотрудник горпрокуратуры Юрий Шеремет считает, что найти этих людей невозможно, так как факт их задержания на в каких милицейских бумагах не фигурирует.

Из заключения экспертов Черниговского областного бюро судебно-медицинской экспертизы №349:

„. У г-на П., 1951 г. р., имеются повреждения в виде сдавления органов шеи, наличие двух странгуляционных борозд; закрытой черепно-мозговой травмы, сотрясения мозга, ушиба гортани; кровоизлияний в слизистую гортани, глотки, голосовых связок; ушиба правой почки, множественных кровоподтеков лица, туловища, головы; кровоизлияния в конъюнктиву век обоих глаз. Данные телесных повреждений относятся к категории тяжких по признаку опасности для жизни.“

Приговор вынесли гражданину П. сотрудники милиции Деревянко и Железняк. Они же, это бесспорно установлено судом, и привели собственный вердикт в исполнение. Сейчас П. назначена компенсация в 1200 гривен.

А вот жалоба от слесаря локомотивного депо Н. Он утверждает, что был избит и ограблен милицейским патрулем в милицейской машине, потом выброшен под дождь. К жалобе приложена коллекция отписок, общий смысл — в возбуждении уголовного дела отказать. Все нанесенные ему травмы, из-за которых он 28 дней провел в больнице, за исключением одной, он мог нанести себе сам. Все. Следствие окончено.

В целом картина ясна. Сплошь и рядом сотрудники милиции унижают, избивают, калечат ни в чем не повинных людей. Делают это, как исполняя свои служебные обязанности, так и отрабатывая „подряды“ коммерческих структур или указания руководства. Расследование подобных инцидентов не проводится вовсе или проводится спустя рукава. Отсутствие всякой активности, направленной на борьбу с преступниками в мундирах, говорит лишь об одном: такие органы охраны правопорядка вполне устраивают и высшее руководство МВД, и власти. Может, даже больше, чем устраивают. Возможно, такие именно и нужны — замаранные, без тормозов, на все способные.

(„Зеркало недели“, №18, 18-24 травня 2002 р.)

***

Генеральная прокуратура возбудила уголовное дело по факту получения следователями „добровольного“ признания харьковчанина Романа Бутенко с помощью пыток и избиений в совершении им убийства молодой девушки. Р. Бутенко пробыл за решеткой более пяти лет до полного его оправдания судом.

История севастопольца Владислава Ситянина похожа на предыдущую, разве что здоровья в борьбе с прокурорской машиной он потерял еще больше.

Это началось в 1995 году. 16 ноября Владислава Ситянина, пятикурсника Военно-морского училища им. Нахимова, задержали по подозрению в изнасиловании девушки. „Разве мог я знать, заходя в здание прокуратуры, что вернусь домой спустя почти три года инвалидом?“, — рассказывает Владислав. Следствие затянулось на год. „В прокуратуре ко мне пальцем не прикоснулись. Били только в СИЗО — работники изолятора. По ночам выдергивали из камеры специально для экзекуций“. Через год после ареста, в октябре 1996 года, началось слушание дела в Военном суде Севастопольского гарнизона. Владислава приговорили к семи годам лишения свободы в колонии усиленного режима. В конце 1996 года Ситянин, направленный в УИН 314/38 (Луганская обл.) из-за употребления воды низкого качества переболел вместе с другими желтухой. Кашель начался еще в Симферопольском СИЗО. Матери, приехавшей навестить сына, медики учреждения сказали, что у него запущенный туберкулез, поражено левое легкое и больна печень после гепатита. Пока не поставили диагноз, его еще гоняли на работу, а уж потом перевели в туберкулезный барак. В 1997 году В. Ситянина отправили в другую зону, где была туберкулезная лечебница — УИН 314/13 (Алчевск, Луганская обл.).

Рассказывает Владислав:

„Мои документы легли на стол председателя Верховного Суда Украины Виталия Бойко. На них было достаточно взглянуть, чтобы понять,что дело сфальсифицировано. Все доказательства обвинения исчерпывались лишь показаниями потерпевшей. Верховный Суд отменил приговор суда первой инстанции и отправил дело на дополнительное расследование. Однако меру пресечения, несмотря на состояние здоровья, мне не изменили“.

Как предполагает мать Владислава, „наша семья столкнулась с особой формой рэкета, который состоит в том, что нечистоплотные люди выбирают успешных молодых ребят и, объединившись с прокуратурой, через такие грязные формы обвинения выколачивают деньги. Ведь многие родители, не задумываясь, продадут последнюю рубашку, чтобы избавить сына от темного пятна в биографии“.

Пока дело рассматривалось Верховным Судом, отбывающему срок в тюремной больнице Ситянину становилось хуже и хуже. Для проведения новых следственных действий больного этапировали в Симферополь в „столыпинском“ вагоне. Путешествие заняло месяц. Владислав, больной туберкулезом в открытой форме, ехал буквально впритирку со здоровыми людьми. Сколько человек могло в то время заразиться — неведомо.

„Когда меня довезли до Симферопольского СИЗО, я уже не мог ходить. Периодически горлом шла кровь. В камере СИЗО при мне несколько человек умерли от туберкулеза. Они умирали ночью и лежали в камере до утра. Комиссия врачей обратилась к судье с просьбой изменить меру пресечения. Но судья отказал, не объясняя причины“.

В прокуратуре, наверное, побоялись, что заключенный Ситянин умрет у них на руках, и 24 июля 1998 года „в связи с состоянием здоровья“, поменяв меру пресечения на подписку о невыезде, Владислава отправили в Симферопольский военный госпиталь. В легочно-хирургическом центре Симферополя ему удалили две трети левого легкого, после чего он получил вторую группу инвалидности. 14 декабря 2001 года Военный суд Феодосийского гарнизона вынес Владиславу Ситянину оправдательный приговор. „В моей практике за последние три года это первый такой случай, — рассказывает защитник Ситянина Леонид Дмитриев. — Как только состоится апелляционный суд, против трех следователей, замешанных в фальсификации свидетельских показаний (этот факт доказан в суде), должно быть возбуждено уголовное дело. Кроме того, мы сразу поставим вопрос о возмещении материального и морального ущерба. Но военная машина просто так не сдается. Апелляционный суд все откладывается“. А в это же время по месту учебы Владислава и месту работы его супруги посылались порочащие его письма.

„Создается впечатление, что прокуратура просто открыла на меня охоту, — вздыхает Владислав. — Надеюсь, что после введения приговора в силу все встанет на свои места.“

(„Факты“, №91, 23 травня 2002 р.)

***

Із листа кременчужанки Наталії Олександрівни Герман:

„. 11 квітня 2002 року, близько 18.00, без санкції суду та моєї згоди, до мого житла, де знаходився син — І. Герман, його знайомі М. та О., увірвалися озброєні пістолетами працівники міліції у камуфляжній формі та масках. Вони збили з ніг сина, який добровільно відчинив їм двері, вистрелили в нього. Не вцілили лише випадково. Нічого не питаючи, не представляючись, працівники міліції повалили на підлогу трьох хлопців, скрутили їм руки та одягли наручники. Потім один з працівників міліції вистрелив з невідомих причин у М., нанісши йому важке поранення внутрішніх органів. Досі М. знаходиться в тяжкому стані в лікарні. Ніхто з трьох хлопців не міг чинити опір міліції, бо всі лежали у наручниках на підлозі. Зрозумівши, що їхні дії привели до неочікуваних ними проблем, працівники міліції викликали швидку допомогу, якою відвезли М. до лікарні, О. — до відділу УБОЗ, а мій син тривалий час змушений був стояти обличчям до стіни у під’їзді біля квартири. Протягом цього часу у квартиру безперешкодно і неодноразово заходили співробітники міліції. Що вони там робили, нам невідомо. У шухляді шафи, яку я відкрила за наполяганням міліції, я побачила обріз мисливської рушниці. Я була шокована, бо щодня відкривала саме цю шухляду за потребою. Я переконана, що не було там обрізу і 11 квітня. Під час написання протоколу працівники міліції раптом прямо на підлозі у великій кімнаті знайшли речовину темно-зеленого кольору. Я і свідки зразу сказали, що під час огляду кімнати ми не бачили цього пакету. Коли я відмовилася підписувати протокол, мені погрожували тим, що заберуть з собою у відділ. Наступного дня мого сина було заарештовано в адміністративному порядку на 7 діб. Того ж дня ввечері я звернулася до прокурора, оскільки дізналася, що мого сина у відділі УБОЗ б’ють, на що прокурор відповів, що вже зателефонував керівнику УБОЗ Плужнику, і сина бити більше не будуть. Не дивлячись на це, наступного дня — 13 квітня 2002 року — мого сина було по-звірячому побито працівниками міліції Макаренком і Компанійцем. При цьому його близько трьох годин мордували струмом. Звичайно, син був змушений після цього зізнатися, що наркотики належать йому, і що він сам їх навіть вирощує. Від нього також вимагали зізнатися в здійсненні якогось збройного нападу. 15 квітня 2002 року, за моїм наполяганням, сина оглянув судово-медичний експерт, якому син розповів про те, як його били в міліції. Того ж дня сина було звільнено, оскільки я звернулася до засобів масової інформації. Прокурор сказав мені, що за фактом вилучення зброї та наркотиків буде порушено кримінальну справу. А як же все останнє? Чому не відбувається з’ясування з приводу протизаконного вторгнення міліції до моєї квартири, за фактом проведення пострілів міліціонерами і тяжкого поранення ні в чому не винного хлопця? Мій син ні в чому не винен. 11 квітня 2002 року зброя і наркотики з’явилися у квартирі, дякуючи працівникам міліції, які, певне, у такий спосіб намагаються приховати свої протизаконні дії.

(„Інформаційний бюлетень“, ч.24, 1-15 травня 2002 р.)

2. Резонансні судові справи

Так уже трапилося, що суди різних інстанцій, які розглядають скарги Юлії Тимошенко на дії Генеральної прокуратури, ухвалюють рішення, аналогів яким вітчизняна судова практика не мала або не має. І ось Тимошенко здобула чергову перемогу в протистоянні з Генеральною прокуратурою. Києво-Святошинський суд Київської області прийняв постанову, якою задовольнив скаргу Ю. Тимошенко та її чоловіка О. Тимошенка на дії Генпрокуратури. Це не перше подібне рішення „святошинців“. У практиці цього місцевого суду вже були „дрібні“ позитивні для Ю. Тимошенко рішення. Цього ж разу суд охопив фактично весь комплекс звинувачень і постановив переслідування припинити. Щоправда, Генеральна прокуратура вустами „куратора“ справи Тимошенко Миколи Обіхода 8 травня вже заявила, що оскаржуватиме це судове рішення. Отже, 30 квітня Києво-Святошинський суд Київської області постановив закрити кримінальні справи, порушені проти Юлії Тимошенко та Олександра Тимошенка, та скасував встановлену для них міру запобіжного заходу — підписку про невиїзд. У постанові суду всі звинувачення щодо подружжя Тимошенків розкладено „по поличках“. Є згадки про такі епізоди кримінальної справи: „контрабанда газу“, „підробка документів“, „посадовий підлог“, „контрабанда валюти“, „хабар Лазаренку“ і, нарешті, „факти розкрадання державного майна в особливо великих розмірах“. Проте важко повірити в те, що для Тимошенко випробування завершилися.

Тим часом Юлія Володимирівна „загорілася“ новою громадсько-політичною затією. Вона заявляє, що ініціюватиме створення Всеукраїнського народного комітету захисту людей від терору влади „Проти свавілля“. Ю. Тимошенко пообіцяла, що комітет сформує „Єдиний реєстр фактів“ порушення прав та свобод людини і зробить усе можливе для скасування незаконних рішень та відновлення справедливості.

(„Україна молода“, №84, 11 травня 2002 р.)

3. Кримінально-виконавча система

Если в 1990-м году в Украине были осуждены к лишению свободы свыше 104 тысяч человек, то в 2001 — 162 тысячи. При этом наказание в виде лишения свободы является в стране наиболее распространенной мерой. По данным Госдепартамента по вопросам исполнения наказаний, на 1 января 2002 года в 180 учреждениях уголовно-исправительной системы содержались 192,3 тысячи человек, что на 18,6 тысяч (9,7%) больше, чем мест в этих заведениях. СИЗО и больницы переполнены на 15% и 36% соответственно.

(„Харьковскій телеграфЪ“, №18, 20-26 травня 2002 р.)

4. Соціально-економічні проблеми

Від початку нинішнього року у Дніпропетровську відразу в 188 осіб виявлено туберкульоз, що означає зростання захворювання на 32,4 відсотки. А кількість хворих, котрі є джерелами зараження, нині вже складає 767 чоловік.

(„Україна молода“, №77, 24 квітня 2002 р.)

5. Міжнаціональні відносини

Африканці і азіати емоційно стверджували, ніби в Запоріжжі розпочато акцію, яка базується на принципах расизму. Не було цієї весни і дня, аби хтось із студентів-іноземців не ставав жертвою полювання „білих“ запоріжців. Посилалися на факт недавнього побиття і пограбування громадянина Індії, студента медуніверситету. За стінами саме цього навчального закладу відбулася акція протесту темношкірих студентів. Вони вимагали покарати нападників на індійця і застерегли правоохоронців обласного центру, що шукатимуть захисту не лише у мерії Запоріжжя чи в облдержадміністрації, а й у посольствах та представництвах своїх держав. Інакше — створюватимуть власні загони самооборони. Офіційні джерела не оприлюднюють висновків правоохоронців стосовно системності у „наїздах“ на темношкірих іноземців. Поінформовані ж посадовці погоджуються, що в Запоріжжі з’явилися скіни. На запорізьких берегах Дніпра скіни почали десантуватися у середині 90-х років. Це були „гінці“ зазвичай з Одеси, Москви або Києва. Масово скіни почали тіснити навіть рокерів поточного року. Тусуються бритоголові дедалі відвертіше, без ознак будь-якого остраху на санкції охоронців права. Їх обурює, що „чорношкірі“ переважають у правах українців: що, мовляв, дозволено (бо прощається) іноземцям, те не зійде нашому брату. І нічого, мовляв, кримінального у намаганнях захистити свої права, честь і гідність запоріжанок, котрих „кольорові“ сприймають винятково як проституток. Деякі з них упевнені, що є нації, котрі несуть культуру, а є такі, що її спотворюють. „І з цим треба боротися.“.

(„Україна молода“, №76, 23 квітня 2002 р.)

***

З листа читача:

„. Народ Украины даже не подозревает, что живет при режиме оккупации сектой Хабад-Любавич, цель которой — всемирное господство, поддерживаемое страшным оружием — долларом. Естественно, чтобы достичь этого, необходимо поставить православных на колени. Одним из детищ Хабада является Еврейский фонд Украины, возглавляемый харьковчанином Александром Борисовичем Фельдманом. Его концерн „АВЭК“ открыл в Харькове один из крупнейших в Европе базаров — Барабашовский рынок. Именно на Барабашовском рынке нашли практическое воплощение начертанные на долларовой бумажке два фундаментальных масонских принципа: „Новый порядок на века“ и „Из множества — одно“.“

(„Красное знамя“, №20, 17 травня 2002 р.)

***

Очередной, уже восьмой за последние два года „налет“ на Русский культурный центр им. Александра Пушкина во Львове произошел средь бела дня. Ранее Центр взрывали, обстреливали, забрасывали бутылками с зажигательной смесью, выбивали окна и двери. Директор Центра Валерий Провозин рассказал, что около пяти часов вечера трое парней в возрасте 18-20 лет подошли к зданию Центра и принялись бросать в окна пустые бутылки. Судя по всему, молодчики прекрасно знали, что здание после предыдущих погромов милиция берет под охрану только в вечернее и ночное время. По словам В. Провозина, он обратился с соответствующим заявлением в Лычаковский райотдел милиции Львова, однако никакой реакции пока не последовало. Традиционно отмолчались областные и городские власти, общественные и политические организации.

(„Факты“, №88, 18 травня 2002 р.)

6. Проблеми правозахисту

Андрій Шкіль, народний депутат України, лідер УНА-УНСО:

„. Мушу сказати, що інституція Уповноваженого з прав людини перед виборами активізує свою діяльність, а після виборів, мабуть, буде спад. Хоча я розумію, що пані Карпачова прагне щось змінити, але самого прагнення мало. Крім того, на цій посаді не політв’язню немає чого робити. Ми живемо у такій країні, де за права людини треба воювати. Як омбудсмен потрібен не стільки юрист, правник, скільки політв’язень, який 10-20 років їв тюремну баланду і з власного досвіду знає, що таке порушення прав людини. Цим шляхом пішли в Польщі.“

(„Україна молода“, №81, 30 квітня 2002 р.)

***

За словами Уповноваженого у справах дотримання Конвенції про захист прав і свобод людини в Україні Валерії Лутковської, до Європейського суду з прав людини зверталися понад 3,5 тисяч українців. Водночас лише 7 заяв із 3,5 тисяч є прийнятними для розгляду Європейським судом.

(„Рух“, ч.19, травень 2002 р.)

***

Уполномоченный по делам соблюдения Конвенции о защите прав и свобод человека в Украине Валерия Лутковская также заметила, что больше всего жалоб поступило от осужденных, на втором месте — жалобы на неправомерные аресты, на третьем — на невыполнение решений национальных судов.

(„Юридическая практика“, №21, 22 травня 2002 р.)

***

Прикро, але, як і раніше, в нашій системі правового захисту громадянина домінує принцип „абсолютної непогрішимості“ державних органів дізнання та розслідування. Тож будь-які недоліки, „проколи“ у професійній діяльності співробітників прокуратури чи міліції розглядаються як надзвичайні події. За виправдувальний вирок суду слідчий і прокурор, які „вели“ справу, одразу одержують догани, „накачки“ від свого керівництва тощо. Навіть у тому випадку, коли їхні недогляди чи відверта непрофесійність стають очевидними, перешкоджають встановленню істини, система права працює не на виправлення недоліків і помилок, а на їх прикриття, приховування, сумнівний захист честі мундира. Не секрет, що тих же таких потерпілих, їхніх захисників, а подекуди й суддів наші правоохоронці часом намагаються „взяти на виснаження“ „паперовим футболом“ або відверто шантажувати, втягти у незаконні „торги“ з однією метою — створити видимість тієї ж власної непогрішимості. Хоча все це лише дискредитує і закон, і діяльність тих, хто за службовим обов’язком покликаний стежити за його неухильним дотриманням.

(„Юридичний вісник України“, №18-19, 4-17 травня 2002 р.)

 

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ

1. ЗМІ та влада

20 квітня вінничани не побачили на звичному каналі програму ТРК „Іштар“ — вона не вийшла в ефір. Незалежна позиція ТРК, яка в ході передвиборчої кампанії чи не єдина у Вінниці не надавала переваги жодній з політичних сил чи жодному з кандидатів і забезпечила рівні умови доступу до ефіру, явно муляла очі. В самий розпал передвиборної боротьби були знайдені важелі впливу, і ними негайно скористувалися, щоб нейтралізувати „Іштар“ хоча б в останні два тижні. Державна інспекція електрозв’язку по Вінницькій області „раптом“ виявила, що „Іштар“ не має дозвільних документів на право використання телевізійного простору, і зажадала з 12 березня припинення трансляції на 40-му каналі. На якийсь час виконання припису відтягнули, але вранці 20 квітня передавач не ввімкнули. За словами генерального директора ТРК „Іштар“ Олександра Абрамчука, компанія діяла в межах закону та підзаконних актів, адже дозвіл на використання телевізійного передавача дається тільки після отримання ліцензії Нацради з питань телебачення і радіомовлення, а поки питання знаходиться в стадії розгляду, продовжується дія дозвільних документів, виданих раніше.

(„Україна молода“, №76, 23 квітня 2002 р.)

***

Голова Чернівецької організації Комітету виборців України Олександр Мостіпака 24 квітня заявив, що місцева влада готує „політичну розправу“ над кількома опозиційними до губернатора Теофіла Бауера ЗМІ. На засіданні „круглого столу“ Мостіпака заанонсував, проти яких саме мас-медіа буде ініційовано судові процеси. За його інформацією, „отриманою з достовірних джерел“, сокиру занесено над незалежними газетами „Молодий буковинець“, „Час“ і „Доба“, виданням обласної ради „Буковинське віче“ та місцевим телеканалом „ТВА“. Позови проти цих мас-медіа нібито стосуватимуться „наклепницької кампанії“, яку вони вели щодо голови облдержадміністрації та місцевої влади. „Наклепництво“ полягало в тому, що названі видання звинуватили можновладців Буковини в організації масової фальсифікації виборів до Чернівецької облради.

(„Україна молода“, №79, 26 квітня 2002 р.)

***

Голова Держкомінформації Іван Чиж передав на розгляд уряду проект концепції державної інформаційної політики, який охоплює весь інформаційний простір держави від телебачення до друкованої преси та мережі Інтернет. Водночас він відмовився розголосити будь-які подробиці змісту цього документу. Представник української філії Міжнародної правозахисної організації „Репортери без кордонів“ — Інституту масової інформації — Андрій Сайчук порівняв поведінку Держкомінформу із закриттям для громадського розгляду Радою нацбезпеки та оборони за дорученням Президента питання про розвиток в Україні мережі Інтернет: „Це ненормальна ситуація. Будь-які подібні закони мають обов’язково виноситись на широкий загал для обговорення. Цей процес не може бути непрозорим, оскільки в нас є серйозна проблема державної опіки ЗМІ“.

(„Рух“, ч.19, травень 2002 р.)

2. Злочини проти журналістів

В українських журналістів фактично немає шансів довести справу до суду, якщо проблема пов’язана з органами виконавчої влади, вважає віце-президент Інституту масової інформації Сергій Таран. Журналістам надзвичайно важко довести, що та чи інша конфліктна ситуація була результатом їхньої професійної діяльності, оскільки прокуратура, міліція „з надзвичайним небажанням це визнають“. На думку С. Тарана, „в Україні робиться усе можливе, щоб випадки нападів на журналістів, погрози на їхню адресу пояснювалися особистими мотивами, кримінальною активністю, хуліганством, але не професійною діяльністю журналістів“. Якщо журналістам вдається довести, що та чи інша справа є наслідком їхньої професійної діяльності, то суб’єктами судових процесів стають „хто завгодно, лише не представники влади“, заявив С. Таран, додавши, що ІМІ відомі лише два випадки, коли органи виконавчої влади стали суб’єктами подібних судових процесів. Під контролем ІМІ на сьогодні перебуває розслідування 14 кримінальних та 11 цивільних справ щодо переслідування ЗМІ. Кількість фактів залякування і перешкоджання у здійсненні журналістської діяльності зростає. Позаторік зафіксовано 13 випадків залякувань українських журналістів, а 2001 року таких випадків було вже 32.

(„Сільські вісті“, №60, 23 травня 2002 р.)

***

В Берегово Закарпатской области 11 мая ночью пытались поджечь дом местного корреспондента областных газет „Фест“ и „Старий Замок“.

Во Львове 12 мая ночью прямо на улице к журналисту одной из местных телекомпаний подошли двое молодчиков и забрали 700 гривен. Милиция по горячим следам задержала злоумышленников.

В Херсоне на прошлой неделе произошли сразу два нападения на журналистов. Сотрудница местного издания „Мини-газета“ была избита 42-летним мужчиной. По предварительным данным, женщина стала жертвой хулиганства. А журналистка регионального представительства телекомпании ICTV в Херсоне обратилась в милицию с заявлением о том, что двое неизвестных отобрали у нее сумочку, в которой находилось 300 гривен, мобильный телефон, удостоверение журналиста и ключи от квартиры.

Ранее, в ночь на 3 мая, в Киеве были жестоко избиты неизвестными еще двое журналистов телекомпании ICTV. По словам заместителя главного редактора блока новостей телеканала Александра Семирядченко, телекомпания не связывает это нападение с профессиональной деятельностью своих сотрудников. Служба безопасности телекомпании совместно с милицией расследует этот инцидент.

(„Факты“, №84, 14 травня 2002 р.)

***

Чашу терпения журналистов Севастополя переполнила последняя капля — недавнее бандитское нападение на мать четверых детей, известную в городе журналистку, корреспондента газеты „Панорама Севастополя“ Елену Литвинову.

Крымские журналисты считают, что причиной избиения Е. Литвиновой стала ее газетная публикация о противозаконных деяниях одной из коммерческих структур Севастополя, занимающейся скупкой металла и грубо попирающей законы Украины об охране окружающей среды. „Обиженные“ бизнесмены обратились в суд с исковым заявлением —„в качестве компенсации взыскать с корреспондента газеты „Севастопольские известия“ (ранее Е. Литвинова работала в этом издании) гр. Е. Литвиновой 250 тыс. гривен. В результате многочисленных и длительных разбирательств севастопольские судьи приняли сторону журналистки, которая в течение полутора лет доказывала объективность и справедливость своей публикации. „Расхожая обывательская версия, что на журналистку напали с целью ограбления представители уголовного мира или наркоманы, не имеет, по нашему мнению, никаких оснований, — говорит главный редактор газеты „Панорама Севастополя“ Лучия Пузикова. — Бандиты ничего не тронули, лишь жестоко избили беззащитную женщину“.

Поиск злоумышленников пока не дал результатов.

(„Факты“, №91, 23 травня 2002 р.)

3. Судові справи

25 березня прокурор Оболонського району Києва Василь Бородій звернувся з касацією до Верховного Суду України. Касація стосувалася ухвали Київського апеляційного суду від 18 жовтня минулого року, що скасував вирок Мінського районного суду столиці, яким Олега Ляшка було засуджено до двох років позбавлення волі із забороною займатися журналістською діяльністю. Прокурор Бородій вимагав перегляду рішення Апеляційного суду в тій його частині, якою О. Ляшко визнавався раніше не судимим. У разі позитивного рішення Верховного Суду з цього приводу на одного кандидата в народні депутати по 217-му округу стало б менше. Але суд відхилив подання Василя Бородія, Так само вчинила і окружна виборча комісія, бо лише суд (і аж ніяк не прокуратура) встановлює факт судимості.

„Прокуратура вкотре використовує усі можливі важелі для того, аби розправлятися з невгодними владі“, — зауважив О. Ляшко. Але він сподівається зрештою покласти край прокурорському свавіллю.

(„Україна молода“, №79, 26 квітня 2002 р.)

***

Донецкий суд оправдал 42-летнего Юрия Вередюка, обвиняемого в убийстве журналиста Игоря Александрова за недоказанностью его участия в убийстве. А это значит, что дело будет возвращено на новое расследование. Вередюк был освобожден из-под стражи прямо в зале суда.

(„Факты“, №88, 18 травня 2002 р.)

***

Аргументируя свое решение, судья Донецкого апелляционного суда И. Корчистый, среди прочего, обратил внимание на тот факт, что прокуратура, обвинившая Ю. Вередюка в убийстве журналиста, не указала мотивы преступления. Кроме этого, по словам судьи, „органы досудебного следствия построили обвинение Вередюка на допущении, не подтвердив его вину другими доказательствами“. В тот же день заместитель Генерального прокурора Украины Сергей Винокуров заявил, что приговор Донецкого апелляционного суда не вступил в законную силу, поскольку Генпрокуратура Украины имеет право обжаловать его в вышестоящем суде. 20 мая Донецкая прокуратура обжаловала решение Донецкого апелляционного суда.

(„День“, №88, 21 травня 2002 р.)

4. Точка зору

Скандалы вокруг притеснения свободы слова в Украине развернулись вокруг таких проектов, как „Континент“, „Obkom.net“, „Украинская правда“, „Свобода“, — но по странному стечению обстоятельств ни один из этих проектов по своему содержанию не был нейтральным, объективным, независимым при оценке властей, и пострадал, главным образом, из-за односторонней критичной оценки действий Президента Леонида Кучмы. Очевидно, что власти не нравятся оппозиционные медиа-проекты не потому, что они независимы от олигархов, а потому, что власть знает, кто финансирует часто неоправданный поток критики. Также бесспорно, что арест тиража газеты „Свобода“ произошел не потому, что Генеральная прокуратура понятия не имеет о принципах демократии — просто анализ содержания этого издания, видимо, указывает, что создано оно с целью дискредитации абсолютно конкретных лиц. Ну, а поскольку эти конкретные лица стоят во главе государства, то „Свобода“ считается изданием антигосударственным, или антирежимным. В любом случае мы имеем дело с борьбой тех, кто использует грубые методы защиты против тех, кто аморально атакует. И что закономерно, после ареста тиража или судебного иска о „чести и достоинстве“ стороны меняются местами — власть обвиняет, обличает, а притесненные начинают кричать о нарушении принципов свободы слова, ну, и заодно своих чести и достоинстве.

Критикуемым чиновникам объективные СМИ, конечно, не нравятся, но мысли о масштабной мести у них возникают, как правило, лишь если они видят за публикацией целенаправленный, заказанный кем-то „наезд“. Именно в такую ситуацию в свое время попали и „Континент“, и „Obkom.net“, и другие, имеющие отношение к „оппозиции“. Но, к сожалению, не к независимости.

Сегодня владельцы всех без исключения центральных телеканалов и газет, похоже, заключили с властью негласный договор, позволяющий информационному рынку жить и развиваться. Суть этого договора сводится к отсутствию негативных оценок в адрес Леонида Кучмы. Время от времени подобные табу в тех или иных СМИ появляются и относительно Николая Азарова. Ведь реализация любого проекта может быть приостановлена обычным изъятием компьютеров редакции для изучения деталей дела, как это произошло с „Obkom.net“.

Для власти слабым позитивом такого компромисса стало изгнание заангажированных оппозицией антипрезидентских СМИ в малодоступный большинству украинцев Интернет и телечастоты низкого качества.“

(„День“, №89, 22 травня 2002 р.)

 Поділитися