24 травня - 5 червня 2002 року

1. Катування та жорстоке поводження

Инспектора Леонида Проценко (с. Чулаковка, Херсонской обл.) судебная палата по уголовным делам Херсонского апелляционного суда разжаловала и приговорила к 12 годам лишения свободы, обязав выплатить семье погибшего от его руки 36,8 тысяч гривен возмещения морального и материального ущерба.

Приняв жалобу от обворованной сельчанки, чулаковский „шериф“ решил навестить дом потерпевшей. Там он застал изрядно выпившего гостя и основательно его избил. Под вечер того же дня лейтенант с дружинником добрались до хаты подозреваемого в краже денег. Инспектор без лишних препирательств выволок беднягу во двор, ударил его по лицу и выстрелил из „Макарова“ в висок. Трагедии могло не случиться, обрати тогдашнее руководство Голопристанского районного отделения милиции внимание на сельского участкового. Менее чем за две недели до убийства лейтенант, заподозрив трех местных жителей, мирно угощавшихся пивком у здания сельсовета, в каких-то неблаговидных деяниях, вынул пистолет и обыскал всю компанию. Один из любителей пива заикнулся было о правах человека, за что рассвирепевший офицер ударил его по лицу, приставил к голове пистолет и спустил курок. К счастью, в ствол не был дослан патрон, и человек остался жив.

Руководителей районной милиции отправили в отставку.

(„Киевские ведомости“, 28 травня 2002 р.)

***

Во Львове удовлетворен иск Уполномоченного по правам человека Нины Карпачевой о выплате СБУ и прокуратурой 130 тысяч гривен родителям Юрия Мозолы, умершего от пыток в следственном изоляторе СБУ. После окончания процесса Н. Карпачева заявила журналистам, что удовлетворена решением суда, „однако у нее нет ощущения победы“.

Впервые в Украине иск был предъявлен не конкретным людям из правоохранительных органов, а самой системе. И вот процесс подтвердил действенность статьи Конституции Украины о том, что высшая ценность государства — человеческая жизнь. Ответчики неоднозначно встретили решение суда. Если начальник Управления СБУ во Львовской области Богдан Ваврик еще на первом заседании заявил, что выполнит решение суда (спецслужбы должны выплатить каждому из родителей Мозолы по 50 тысяч гривен), то представитель областной прокуратуры Юрий Макогон отметил, что они готовы возместить моральный и материальный ущерб только в размере. зарплаты Юрия за три дня, в течение которых он находился в СИЗО. А посему, скорее всего, решение Франковского районного суда будет обжаловано в апелляционном суде.

(„Факты“, №96, 30 травня 2002 р.)

***

Город Ясиноватая расположен вблизи Донецка. Именно здесь в начале марта разыгралась драма. Неизвестными лицами был избит бывший друг Николая Мацыка. 5 марта Николая вызвали в местное отделение милиции в качестве свидетеля по делу. Вошел он в двери милиции живым, здоровым и полным надежд. Через трое суток его вынесли через черный ход фактически инвалидом.

С самого начала Мацыка начали „бросать“ из кабинета в кабинет, от следователя к следователю. Требовали признаться в избиении бывшего друга. Но парень оказался не из слабаков. И тогда его бросили в камеру!

Встревоженная семья находит адвоката Пархоменко, и тот во второй половине дня начинает поиски Николая. В горотделе милиции ему, не моргнув глазом, соврали, что такого не было. Помощник городского прокурора Д. Лысенков раскопал в стоге милицейских бумаг упоминание о Мацыке, не находит оснований для его задержания и распоряжается освободить. Но заместитель начальника ГОВД Никитенко игнорирует это распоряжение. Он сам проводит допрос Николая, выдворив адвоката за дверь. Это было в 16.00. И только в 22.50 начался допрос в присутствии адвоката, а сам протокол составлен в 23.15. Мацык отрицает свою вину, а у дознавателей нет изобличающих доказательств. Тем не менее, задержанного, несмотря на протесты адвоката, повторно водворяют в камеру. Николай Мацык твердо стоит на том, что с полуночи, пять часов подряд, его поочередно избивали зам. начальника ясиноватской милиции Никитенко и его подручные Сидоров, Филатов, Гончаренко. Об этом стало известно донецким журналистам, и газеты области донесли эти фамилии до широких кругов общественности. Тогда-то стражам правопорядка и пригодился Уголовный кодекс. Вызванные наутро врачи „скорой помощи“ нашли Николая в бессознательном состоянии. Милиционеры отказались отправить его в больницу, разрешив „откачать“. По-видимому, экзекуция продолжалась далее, потому что через два часа снова была вызвана „скорая“. На этот раз врачи настояли на госпитализации парня. У него было сотрясение мозга, ушибы грудной клетки и поясницы, области промежности. „Он был синий от побоев“, — утверждают свидетели. Милиционеры, напуганные тем, что „клиент“ может отдать концы, вытаскивают его через черный ход. Забросив бессознательное тело в „УАЗ“, отправляют в больницу. Там его приковали наручниками к кровати, выставив конвой. Расконвоировали Мацыка только по истечении 72 часов после задержания. Так велит закон. Тот самый, которым парня били по голове. За это время из него выбили признание в преступлении, объяснение по поводу ушибов по классическому образцу. Но после освобождения потерпевший направил жалобу в прокуратуру города. Там ее рассмотрели, не допросив даже врачей „скорой помощи“, и вынесли решение — в действиях сотрудников милиции нет состава преступления. К такому же выводу пришли в областной прокуратуре и ведомственной службе внутренних расследований.

А вот Ясиноватский горсуд 3 апреля не согласился с решениями этих ведомств, отменил их и направил дело в ту же городскую прокуратуру для повторного рассмотрения. Прокуратура это решение не обжаловала, нос возбуждением уголовного дела (по статьям „незаконное задержание“ и „нанесение телесных повреждений“) не спешит. 16 апреля тот же суд под председательством судьи Валентины Бойченко признал незаконным задержание Н. Мацыка. Это решение суда направлено в Генеральную прокуратуру и МВД, однако реакции пока не последовало. А вот в адрес Мацыка и его адвоката раздаются угрозы, их пытаются втянуть в какой-нибудь конфликт, спровоцировать драку. Поэтому они стараются лишний раз не выходить на улицу. Местные журналисты утверждают, что в день принятия судом решения о незаконности задержания Мацыка к председателю Ясиноватского горсуда А. Добрынину настойчиво добивались прокурор города Мирошниченко и начальник милиции Мартынюк. Потерпевший решил идти до конца.

(„Свобода“, №20, 28 травня-4 червня 2002 р.)

***

Как сообщили в информационном центре „Антитеррор“ УМВД Украины во Львовской области, сотрудники правоохранительных органов задержали 16-летнего М., сорвавшего на бегу с женщины золотую цепочку, по подозрению в совершении грабежа. На третий день пребывания в ИВС городского управления милиции подросток сделал из своей рубашки петлю и повесился на ручках двухъярусной металлической кровати. Заместитель начальника Львовского городского управления внутренних дел Михаил Курочка заявил, что прокуратура отказала в возбуждении уголовного дела по признакам халатного отношения сотрудников изолятора к своим обязанностям. Все, допустившие ЧП, отделались выговорами.

ЧП произошло в помещении, где в свое время был следственный изолятор Управления СБУ во Львовской области.

(„Факты“, №100, 5 червня 2002 р.)

***

3 июня в 18.35 с подростком разговаривал начальник изолятора, спрашивая о возможных жалобах и пожеланиях. А спустя 7 минут дежурный увидел, как парень засовывает голову в петлю. Сотрудники изолятора бросились спасать „подопечного“, но ни они, ни прибывшие по вызову врачи не смогли вернуть его к жизни. По словам Михаила Курочки, подросток стоял на учете в милиции с 11 лет.

Это уже не первый подобный инцидент в изоляторе Львовского городского управления милиции. За последние три месяца трое подследственных пытались свести счеты с жизнью: двое — через повешение, а третий пытался перерезать вены.

(„Сегодня“, №121, 5 червня 2002 р.)

2. Кримінально-виконавча система

Заместитель председателя Верховного Суда Украины Василий Маляренко на международном семинаре рассказал, что „за колючкой“ каждый десятый осужденный болен туберкулезом, при этом уровень заболеваемости здесь в 17 раз выше, чем на свободе, а смертность — в 10 раз.

(„Киевские ведомости“, 24 травня 2002 р.)

***

За словами заступника голови Держдепартаменту з питань виконання покарань Михайла Вербенського, за гратами зараз 2800 дітей-злочинців (14-18 років). У Кримінально-виконавчій інспекції, яка займається з 1 вересня 2001 року виконанням покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, ще 2054 на обліку. Відстрочку мають 1893 неповнолітніх. 13% з тих, що за гратами, — віком 14-16 років, 70% — 16-18 років. Щодо термінів покарання, то третина одержала 1-3 роки ув’язнення, половина — 3-5 років, 17,5 відсотка — 5 років. 49% виховувались в неповних сім’ях 15% мають освіту від 1 до 6 класів. Були випадки, коли до колонії попадали діти, які не вміли ні читати, ні писати. Торік 421 дитина отримала свідоцтво про закінчення базової школи, 291 — атестати про середню освіту, 1291 — свідоцтво про набуття робітничої професії.

(„Молодь України“, №66-67, 31 травня 2002 р.)

***

На территории Украины в 11-ти колониях общего и усиленного режима отбывают наказание около 5 тысяч несовершеннолетних. Половина — за кражи,25% — за злостные нападения, 171 человек — за убийства. 42% имели раньше судимость, 41% до отбывания наказания нигде не учились и не работали.

Об этом сообщил заместитель председателя Госдепартамента по вопросам исполнения наказаний Михаил Вербенский.

(„Правда Украины“, №79, 4 червня 2002 р.)

3. Армія

У редакцію часопису „Шлях перемоги“ надійшов відкритий лист на ім’я Президента України, Генеральної прокуратури України та прокуратури Дніпропетровського гарнізону від Миколи Марусяка, жителя с. Ільці Верховинського району Івано-Франківської області. Ось уже півтора року він не може отримати відповідь, чому загинув його син, Микола Марусяк, який служив у в/ч 3021 м. Дніпропетровська.

Із листа М. Марусяка:

„. Я заявляв і заявляю — били товариші по службі. Але тут камінь спотикання — „честь мундира“. Недарма мені говорив дізнавач в полку: „Вам від того легше не буде, що полетять чиїсь голови“. Мені не буде, іншим буде легше.“.

(„Шлях перемоги“, ч.22, 23-29 травня 2002 р.)

4. Резонансні судові справи

Згадаємо, як у 1999 році, напередодні президентських виборів, довірену особу Олександра Мороза Сергія Салова прокуратура Донецька визнала винним у виготовленні фальшивих примірників газети „Голос України“ з інформацією про кандидата в Президенти Леоніда Кучму. За звинуваченням відбулись 11 діб перебування в СІЗО, протягом яких Салову щодня влаштовували нічні допити. Його протримали за гратами ще 8 місяців, після чого Куйбишевський районний суд Донецька засудив адвоката до 5 років позбавлення волі із відстрочкою вироку на 2 роки.

С. Салов звернувся до Європейського суду з прав людини, який прийняв його справу в своє провадження і вже незабаром, у червні, має винести остаточне рішення з приводу законності вироку. Що ж до Верховного Суду України, в якому з ініціативи Салова також оскаржувався винесений йому вирок, то у 2000 році суд цю скаргу відхилив, але 24 травня Судова палата з цивільних справ ВСУ визнала незаконними дії Донецької прокуратури із затримання, арешту та утримання під вартою С. Салова, а також зобов’язала державу виплатити Салову компенсацію за моральну шкоду у розмірі 3 тисячі гривень (Салов оцінив свої збитки у 500 тисяч). Рішення остаточне і оскарженню не підлягає.

(„Україна молода“, №94, 25 травня 2002 р.)

***

28 травня суддя Іван Волик звільнив під підписку про невиїзд Павла Литвиненка (за станом здоров’я) та Андрусенка (за зразкову поведінку, відсутність намірів зникнути), які проходять у „справі 9 березня“. Головний підсумок полягає в тому, що справа, так ретельно вибудувана „компетентними органами“, розвалюється на очах. Адже обрання Андрія Шкіля народним депутатом, звільнення під підписку про невиїзд Литвиненка та Андрусенка означає, що „государеві злочинці“ насправді не становлять жодної суспільної небезпеки.

(„Україна молода“, №96, 29 травня 2002 р.)

5. Права дитини

Украина — одна из последних стран в Европе, где осталась официальная категория необучаемых детей.

У нас сохранилась архаическая практика 30-х годов: чтобы не мешать родителям рожать еще детей, умственно отсталых необучаемых ребят помещают в заведения закрытого типа. Мы просто обязаны создать в стране систему учебных заведений, где дети с любыми умственными способностями могли бы обучаться хотя бы жизненно необходимым навыкам.

(„Киевские ведомости“, 4 червня 2002 р.)

6. Ксенофобія

Дмитрий Киселев, Севастополь:

„. С каждым годом становится все яснее: в порыве обрести независимость от России украинское правительство фактически вырастило в Крыму „пятую колонну“ и отдало полуостров в сферу влияния Турции. Михаил Грушевский писал когда-то: „Украине независимость нужна только для того, чтобы кому-нибудь ее подарить“. Не сомневайтесь, турки оценят такой подарок. И отблагодарят — по-турецки.

(„Событие“, Харьков, №22, 30 травня-5 червня 2002 р.)

***

В мартовском номере достаточно солидного на вид журнала „Персонал“ (№3), издаваемого Межрегиональной академией управления персоналом (МАУП), появилась пространная по объему, как бы научная по стилю статья „Сионизм: идеология Untermenschen“. Автор — Георгий Щекин, президент МАУП.

Цитата: „. В 1933 году Мировой еврейский конгресс объявил войну нацистской Германии, поставив тем самым в положение „воюющей стороны“ миллионы беззащитных евреев практически всех европейских стран и спровоцировав, по сути, их дальнейшее массовое уничтожение“. То есть, не германский нацизм, а евреи-сионисты сами виноваты в истреблении своего народа? Выступая как политолог, Г. Щекин выдвигает гипотезу о „сионистском следе“ в терактах 11 сентября, причем, ссылаясь на некоего харьковчанина Э. Ходоса, называет подлинное имя Бен Ладена — Беня Ландау. Щекин уверяет: „Сегодня христиане знают, что Ветхий Завет уже 2 тысячи лет назад навсегда отменен Новым“. Он уверяет, что „арабская цель“ якобы промежуточная, тогда как, достигнув ее, „сионисты приблизятся к главному оплоту сопротивления — православным славянским землям“. Здесь, на Украине, они уже якобы захватили парламент и СМИ. Цитата: „. Народные депутаты (и не только они) мрачновато шутят, что по своему составу украинский парламент все больше напоминает израильский Кнессет.“.

По мере чтения статьи Г. Щекина крепчает, переходя в уверенность, мысль о том, что „антисионизм“ у автора — только словесное алиби, эвфемизм более точного словца — „антисемитизм“. Автор связывает сионизм с „его основаниями и в иудаизме, и в национальном характере“. Специально подчеркивается, что ответственные за голодомор большевики были „историческими соотечественниками“ сионистов. Ссылаясь на Библию, Талмуд, К. Маркса и другие старинные и из вчерашних газет „еврейские источники“, Г. Щекин внятно артикулирует несомненные оскорбительные и порочащие целый народ инвективы: о приоритете иудеев в практике геноцида, о „талмудистской мести“ иудеев славянам за разгром киевским князем Хазарского каганата, о врожденном своекорыстии, культе торгашества и корыстолюбии. В финале своего пламенного воззвания г-н Щекин заявляет, что „. С сионизмом нужно бороться его же методами и во всех странах мира“.

(„Зеркало недели“, №20, 1-7 червня 2002 р.)

7. Політика і права людини

СБУ наградила правозащитника Семена Глузмана почетным знаком, символизирующим благодарность за содействие в развитии Службы безопасности Украины.

(„Сегодня“, №119, 3 червня 2002 р.)

***

Після 31 березня Комітет виборців України переслідують невдачі. У ніч з 25 на 26 травня невідомі особи пограбували офіс Луганської обласної організації КВУ, в якому, до того ж, розташовані корпункт Інтернет-порталу „Політична Україна“ та редакція газети „Третій сектор“, яку видають місцеві „кавеушники“. З цього приводу Комітет виборців розповсюдив заяву, в якій не виключає політичних мотивів злочину. Представники КВУ вважають, що приводом для „наїзду“ могли бути публікації про порушення під час виборів на Луганщині, які нещодавно були оприлюднені в газеті „Третій сектор“ та на порталі „Політична Україна“. Навряд чи пройшов повз увагу „недругів“ і запит обласної організації КВУ до Сіверськодонецького управління СБУ з приводу допиту, якому співробітники СБУ піддали волонтерів Комітету — спостерігачів на виборах. У відповіді управління пояснюється, що такі дії представників Служби не суперечать чинному законодавству.

(„Україна молода“, №95, 28 травня 2002 р.)

8. Здоров’я нації

В Украине зарегистрировано почти 46 тысяч больных ВИЧ-инфицированных, из них 3284 ребенка, 56% — наркоманы, 30% — зараженные гетеросексуальным путем, 13% — от матери к ребенку. Если в благополучных странах ВИЧ-инфицированные проживают 8-12 лет, то в Украине — 5-7 лет.

(„Правда Украины“, №80, 5 червня 2002 р.)

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ

1. ЗМІ та влада

Рудименти комплексу „ворожбізму“ і пошуків ворога — невгамовний біль нашого суспільства, і логічним завершенням ідеологічної кризи стала боротьба за усунення капіталістичного інформаційного монстра, яким для колишніх володарів комуністичного простору є Радіо „Свобода“. З українськими партнерами Радіо „Свобода“ боротьба почалася. І цей факт має підтвердження у вигляді постанови Нацради з питань телебачення та радіомовлення „Про оголошення мораторію на розбудову радіомереж у зв’язку з недотриманням радіокомпаніями мережевого мовлення вимог чинного законодавства та умов ліцензії“. У цьому списку і ТРО „Довіра“, яку офіційні представники Радіо „Свобода“ вважають „своїм провідником до слухацьких сердець“. Дізналися про це представники ЗМІ нещодавно, під час роботи Асамблеї партнерів Радіо „Свобода“.Серйозні проблеми у „довірівців“ з’явилися з виходом на авансцену політичних сенсацій — так званої справи Мельниченка і касетного скандалу. Погрожували, ставили умовою існування — розірвання партнерських зв’язків зі „Свободою“. Де і хто ставив такі умови — краще здогадатися.

До „Свободи“ добратися не просто, а з „Довірою“ проблеми є, хоча ліцензія цієї ТРО дійсна до 2007 року. Сергій Сай-Бондар — директор ТРО „Довіра“ — певності не відчуває, бо знає, що найближчим часом Нацрада має намір вирішити питання стосовно „Довіри“, а на сьогодні вже припинила своє існування „НІКО-FM“, і стоїть питання про так зване переліцензування. Що стосується і „Довіри“.

До цього часу українська редакція Радіо „Свобода“ не співпрацювала з жодною з комерційних станцій. Сьогодні програми „Свободи“ складають 20% ефірного часу „Довіри“.

(„Слово Просвіти“, ч.22, 31 травня-6 червня 2002 р.)

2. Злочини проти журналістів

Николаевский корреспондент газеты „Команда“ Александр Двойнисюк обратился в МВД, Генеральную прокуратуру и в другие органы с заявлением о том, что помощник главного тренера баскетбольного клуба „Николаев“ Сергей Петренко избил его за критику в адрес руководства клуба. С. Петренко, однако, заявил, что никаких претензий к журналисту не имеет.

(„Киевские ведомости“, 3 червня 2002 р.)

***

31 мая утром покончил жизнь самоубийством вице-президент Национальной телекомпании Украины Андрей Фещенко, назначенный на эту должность всего неделю назад. До этого он работал на телеканале СТБ. Фещенко застрелился из ружья в своей машине, оставив предсмертную записку, в которой сообщил, что к этому шагу его подтолкнули. Возбуждено уголовное дело. Следствие ведет прокуратура.

(„Сегодня“, №118, 1 червня 2002 р.)

***

По факту гибели Андрея Фещенко возбуждено уголовное дело по ст.120 УК Украины (доведение до самоубийства). Как передал „Миг Ньюз“, президент НТКУ Игорь Сторожук видел Фещенко вечером перед трагедией на рабочем совещании. Настроен он был, по словам Сторожука, нормально. Недоверчиво относятся к идее самоубийства и на канале СТБ, откуда Фещенко ушел за месяц до смерти.

(„Сегодня“, №119, 3 червня 2002 р.)

***

Прокурор Шевченковского района Киева Михаил Самчук сказал, что пока не будут получены исчерпывающие данные всех экспертиз, следствие станет отрабатывать все возможные версии, в том числе и инсценировку суицида. В предсмертной записке упомянуты две фамилии. М. Самчук сказал, что люди допрошены, но беседа не пролила свет на загадку гибели вице-президента Национальной телекомпании Украины.

(„Сегодня“, №120, 4 червня 2002 р.)

***

Последние два года Андрей Фещенко был генеральным продюсером, членом правления СТБ.

(„Факты“, №99, 4 червня 2002 р.)

3. Судові справи

Досить було місцевому суду міста Слов’янська прислухатися до голосу розуму й виправдати підсудного Юрія Вередюка, звинуваченого в убивстві директора ТРК „ТОР“ Ігоря Александрова, та вислухати з цього приводу схвальні відгуки ЗМІ, як грім пролунав з зовсім іншого боку. Незадоволення діями Феміди висловив не хто-небудь, а міністр внутрішніх справ України Юрій Смирнов. Обурила його. незалежність українського правосуддя, яке головний міліціонер країни жорстко розкритикував.

„Судова система, на мій погляд, безконтрольна, некерована“, — сказав Смирнов у Києві, підкресливши, як передає агентство „Інтерфакс-Україна“, що „заявляє це офіційно для преси“, що й було розтиражовано ледь не всіма телеканалами. „Правосвідомість, якою сьогодні судді й суди керуються, як говорив Ленін, — революційна правосвідомість“, — сказав міністр. На ці невтішні висновки його наштовхнув, як уже було сказано, виправдувальний вирок підсудному у справі про вбивство Александрова. Пан Смирнов був таким рішенням суду „здивований“, а прочитавши його, „просто взявся за голову“. Міністр також повідомив журналістам, що прокуратура готує акт прокурорського реагування на це рішення. Особисто керманич української міліції вважає, що „із залу суду був звільнений злочинець“.

(„Україна молода“, №90, 21 травня 2002 р.)

***

Із наказу Генерального прокурора Михайла Потебенька від 10 вересня 2001 року №662: „Відзначаючи сумлінне виконання службового обов’язку, вагомий особистий внесок в розкриття вбивства Ігоря Александрова. видати грошову премію в розмірі посадового окладу Винокурову, Новіку, Медведку.“.

Перші два — це представники Генеральної прокуратури, Медведко — представник прокуратури Донецької області.

(„Україна молода“, №96, 29 травня 2002 р.)

***

Черкаський прокурор Олександр Литвин визнає, що на початок обшуку видавництва „Республіка“ зміст газети „Свобода“ вже був відомий, і в прокуратури були підстави вважати, що в цьому випуску містилася „конфіденційна інформація“. Прокурор не уточнив, щодо кого конфіденційна ця інформація. Кваліфікація справи прокуратури „знищення майна“ викликає подив. Юрист Інституту масової інформації Марія Самбур вважає, що прокуратура намагається применшити соціальну значущість злочину вже в його кваліфікації. Бо насправді знищення тиражу друкованого органу повністю і дослівно відповідає статті 171 Кримінального кодексу про перешкоджання законній професійній діяльності журналіста. До речі, нещодавно черкаська прокуратура двічі відмовляла видавцеві і журналісту Валерію Воротнику (газета „Антена“) у відкритті справи за фактом перешкоджання професійній діяльності.

(„Україна молода“, №95, 28 травня 2002 р.)

***

На минулому тижні редактор „Свободи“ Олег Ляшко звернувся з позовом до суду про визнання протиправними дії прокурора Соснівського району м.Черкаси Григорія Кучеренка та слідчого цієї ж прокуратури Івана Лута, які 23 березня поточного року на підставі незаконної постанови виконуючого обов’язки голови Соснівського районного суду Миколи Дмитренка вилучили в черкаському видавництві „Республіка 103-тисячний наклад „Свободи“ начебто у зв’язку з розслідуванням порушеної напередодні кримінальної справи за фактом зловживання посадовими особами видавництва своїм посадовим становищем. Через кілька днів потому заступник начальника слідчого відділу прокуратури Черкаської області Іван Бабенко порушив проти Олега Ляшка кримінальну справу за вчинення опору працівникам правоохоронних органів, які вилучили наклад „Свободи“, а 15 квітня затримав його та спровадив у черкаський ізолятор тимчасового утримання, де журналіст провів майже 9 діб.

24 квітня Апеляційний суд Черкаської області визнав незаконним затримання О. Ляшка, однак вже після цього прокурор Черкаської області Олександр Литвин затвердив обвинувальний висновок у кримінальній справі проти О. Ляшка, і нині вона передана для розгляду до того ж Соснівського районного суду. Прокурор Кучеренко і слідчий Лут визнані потерпілими. Справа ж про зловживання керівництвом видавництва „Республіка“ прокуратурою й досі не розслідується, так само, як і справа про напад 23 березня на вантажівку, яка перевозила до Києва 107-тисячний наклад „Свободи“.

До речі, ніхто з вказаних осіб й досі не відповів за незаконне затримання та ув’язнення Олега Ляшка. Бабенка покриває його начальник А. Гулаков, того — прокурор області Литвин, а останнього — керівництво Генеральної прокуратури (О. Баганець, М. Гарник).

(„Свобода“, №20, 28 травня-4 червня 2002 р.)

***

На думку Юрія Зайцева, головного редактора видання „Практика Європейського суду з прав людини“, в Україні відсутні досі закон про нормативні акти та про законодавчу діяльність. Так, у сфері права на інформацію фігурують законодавчі терміни „недостовірна інформація“, „інформація, що не відповідає дійсності“, „неправдива інформація“, а фактичне їх наповнення та співвідношення між ними не встановлене. Таких неточностей можна знайти багато. Тому для звернення особи до Європейського суду з прав людини стосовно конкретного факту порушення ст.10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини („Свобода вираження поглядів“) та постановлення на її користь рішення Суду навіть навряд чи знадобилося б доводити існування такого порушення, достатньо довести, що особа не могла прогнозувати свої дії, виходячи з вимог законів України.

Формальні умови обмеження свободи вираження поглядів, передбачені ч.2 ст.10 Конвенції, повинні бути:

визначені законом;

в інтересах суспільства;

необхідними у демократичному суспільстві.

З цієї тріади умов правомірності обмеження свободи вираження поглядів найважчою для з’ясування, найбільш спірною є вимога необхідності у демократичному суспільстві. Йдеться про те, яку інформацію і в якому обсязі суспільство може і повинне отримувати, а яка інформація не підлягає поширенню. Прийнято, що найбільш відкритим для суспільства є уряд у широкому розумінні, як влада всіх рівнів. Інформація про неї, про її представників — публічних осіб — повинна бути максимально доступною для всіх, адже коли особа задіяна в управлінні суспільством, її життя і діяльність у певному сенсі перетворюється з приватної справи на справу всього суспільства.

(„Юридичний вісник України“, №22, 1-7 червня 2002 р.)

4. Деякі загальні дані

Українські ЗМІ за рівнем довіри населення поступаються лише церкві. Про це свідчить один з результатів дослідження читацької аудиторії періодичних друкованих видань, яке провела Українська асоціація видавців періодичної преси. Українським ЗМІ довіряють 66% населення. Раз на тиждень в Україні читають періодичні видання 88% населення, раз на два тижні — 91%, раз на місяць — 93%; рідше разу за півроку — 6% населення. Для отримання новин українські читачі найчастіше використовують національні телеканали — 71%, місцеві газети та журнали — 51%, загальнонаціональні газети та журнали — 37%. Таке дослідження було проведено вперше за 10 років незалежності.

(„Сільські вісті“, №61, 24 травня 2002 р.)

***

Сьогодні інформаційний простір Харківщини складається з понад 880 видань. Щоправда, більшість з них виходить „під замовлення“, тоді, коли засновник має у цьому потребу. Періодично з’являється на ринку друкованих ЗМІ 243 газети і 58 журналів. Переважна більшість періодичних видань — 170 — двомовні (українські, російські), 73 — україномовні, 52 — російські, 4 — в’єтнамські, 2 газети — німецька мова та івріт. Середній разовий наклад видань становить близько 2 млн. примірників, у тому числі, державних і комунальних — понад 150 тисяч, з них районних — 70 тисяч. Періодика обласних організацій політичних партій представлена 18 виданнями. Найбільша кількість регіональних партійних газет належить КПУ — 7, місцеві народні демократи видають 4 газети, соціалісти — 3, Аграрна партія України, Народний Рух, Селянська партія — по дві, Партія селян України та Партія слов’янської єдності — по 1 газеті.

(„Слобідський край“, №60, 30 травня 2002 р.)

***

Пресса Донбасса — это 787 печатных изданий. Их разовый тираж составляет 1,7 млн. экземпляров. Тираж книг, издаваемых на украинском языке — 35% общего книжного тиража.

(„Киевские ведомости“, 4 червня 2002 р.)