MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

19 грудня 2002 р.-14 січня 2003 р

07.04.2004   
ПРАВА ЛЮДИНИ

1.1. Проблеми законодавства

Радмила Гривцова, адвокат, “Международная адвокатская помощь”:

“К сожалению, в нашей стране правовая защита пациента остается недостаточной. Причин этому несколько. Во-первых, несовершенство нашего законодательства, изобилующего коллизиями и “белыми пятнами”. Во-вторых, более чем скромная практика его применения судами и другими правоохранительными органами. В-третьих (и в главных), низкий уровень правовой культуры наших пациентов.

Законодательное определение термина “врачебная ошибка” отсутствует. Опираясь на существующую практику, под этим следует понимать неправильное установление диагноза или выбор методов лечения, не соответствующее общепризнанным стандартам лечения данного заболевания, в результате чего был причинен вред пациенту.

Что касается морального вреда, то, согласно постановлению Пленума Верховного Суда Украины, близкие родственники не имеют права на его возмещение.

Однако, действующее законодательство, несмотря на свое несовершенство, предоставляет пациенту достаточно возможностей для защиты своих прав...”.

(Объектив-НО, м. Харків, №51, 19 грудня 2002 р.)

1.2. Резонансні справи

Генеральный прокурор Украины подтвердил информацию о том, что его ведомство возбудило и расследует уголовные дела в отношении предприятий, с которыми связан бизнес народных депутатов, членов блока “Наша Украина”.

(“Киевские ведомости”, 20 грудня 2002 р.)

***

23 декабря около тысячи рабочих киевского судостроительного завода “Ленинская кузница” начали пикетирование здания Генеральной прокуратуры с требованием освободить генерального директора предприятия Петра Блиндера, задержанного Генеральной прокуратурой в ночь с 20 на 21 декабря. В трудовом коллективе связывают задержание руководителя с “политическими репрессиями власти в отношении трудового коллектива”. “Ленинская кузница” входит в состав концерна “Укрпроминвест”, почетным президентом которого является народный депутат Петр Порошенко, член блока “Наша Украина”. Трудовой коллектив намерен объявить политическую забастовку.

В этот же день Блиндер был выпущен из-под стражи.

(“День”, №237, 24 грудня 2002 р.)

***

20 грудня 2002 р. слідчий Генеральної прокуратури України на підставі постанови Печерського районного суду м. Києва від 19 грудня 2002 р. затримав генерального директора ВАТ “Завод “Ленінська кузня” Петра Бліндера. П. Бліндер підозрюється у скоєнні злочинів, передбачених ч.2 ст.364 (зловживання службовим становищем, що спричинило тяжкі наслідки) та ч.2 ст. 366 (службове підроблення, що спричинило тяжкі наслідки) КК України.

Зважаючи на вік підозрюваного, незадовільний стан його здоров’я, враховуючи дані про його особу та заслуги перед державою, 23 грудня 2002 року Петра Бліндера звільнено з-під варти під підписку про невиїзд.

(“Урядовий кур’єр”, №241, 25 грудня 2002 р.)

***

Генеральный прокурор Украины Святослав Пискун:

“... Мы получили недавно решение Московского арбитражного суда по ЕЭСУ. Корпорация, которую много лет возглавляла Юлия Тимошенко, согласно трем решениям суда, должна выплатить министерству обороны России и ООО “Газкомплектимпекс” более 300 млн. долларов.

(“Факты”, № 237, 20 грудня 2002 р.)

***

Народному депутату України Юлії Тимошенко вручено диплом члена і професора Академії безпеки й оборони Російської Федерації.

У такий спосіб російські наукові і політичні кола високо відзначили реформи Юлії Тимошенко в паливно-енергетичному комплексі, її боротьбу з корупцією і тіньовими впливами в цій сфері, кардинально нові підходи у формуванні систем безпеки в енергетиці, заявив на церемонії вручення представник Академії.

(“Галичина”, №187, 7 грудня 2002 р.)

***

Як повідомляє “Українська правда” з посиланням на “джерела в оточенні Юлії Тимошенко”, Апеляційний суд Житомирської області звільнив головного бухгалтера корпорації “Єдині енергетичні системи України” Лідію Сокольченко, яка була затримана в Туреччині та екстрадована до України. Сама Ю. Тимошенко неодноразово наголошувала на тому, що тримання в ув’язненні Сокольченко переростає у справжні тортури щодо цієї жінки, оскільки вона є важко хворою. “Лідія Сокольченко страждає на рак головного мозку, а також на рак жіночої сфери, а її тримають у підвальному приміщенні, що не обігрівається і практично не освітлюється, і не надають жодної медичної допомоги”, — зазначила Тимошенко на прес-конференції. Лідію Сокольченко випустили з-під варти просто в залі суду, новий запобіжний захід щодо неї ще не обрано. Водночас суд залишив за гратами трьох інших колишніх керівників компанії — Геннадія Тимошенка, Євгена Шаго та бухгалтера Антоніну Балюру.

“Я хочу нагадати, що по всіх епізодах цієї справи існує рішення Києво-Святошинського суду. Те, що робить зараз Генпрокуратура, — це репресії, пресинг на людей, які мене оточують. Щоб уявити весь бруд і всю жорстокість цієї системи, яка сьогодні знущається над нами, хочу навести такі дані. Наприклад, головному бухгалтеру ЄЕСУ, жінці 65 років, щоденно подають документи і говорять: “Або підписуйте покази на Тимошенко, або будете гнити в цій камері стільки, скільки буде треба”. В таких же жахливих умовах утримуються і інші. Якщо справу передадуть до суду, то після певних кадрових призначень у судовій системі розраховувати на справедливість не доводиться. Це просто буде судилище”, — розповіла Юлія Тимошенко.

(“Україна молода”, №5, 11 січня 2003 р.)

***

21 червня поточного року слідчий Жовтневого РВВС Одеси Тетяна Хомусько пред’явила голові Одеської молодіжної організації “Українське братство” Андрію Юсову звинувачення у скоєнні кримінального злочину, згідно зі ст. 293 КК України. Йшлося про організацію пікетування Жовтневого районного суду Одеси, де розглядалися справи про фальсифікацію виборів одеського міського голови. Юсов не був організатором масових акцій протесту і не подавав заяв про пікетування суду, а приходив туди, коли там збиралися десятки інших виборців.

Прокурор Жовтневого району Пімонов постановив закрити кримінальну справу проти Юсова, а прокурор Одеської області Косюта підтвердив таке рішення.

20-річний студент-юрист Юсов разом зі своїми однодумцями продовжував брати активну участь у громадянському житті Одеси, і прокуратура знову взялася за нього. Всупереч попередньому рішенню прокурора району, підтвердженому прокурором області, працівник обласної прокуратури Сігал через 5 місяців скасовує постанову про закриття справи через голову начальства. 10 грудня Андрію Юсову зателефонував слідчий Жовтневого РВВС Одеси Денис Євнюк і заявив, що на столі у нього лежить кримінальна справа Андрія.

“Мене намагаються притягти до кримінальної відповідальності з політичних мотивів. Постанову про закриття стосовно мене кримінальної справи скасовано необгрунтовано, всупереч нормам закону”, — каже Андрій Юсов.

(“Україна молода”, №234, 14 грудня 2002 р.)

***

Голосіївський місцевий суд Києва визнав винними всіх фігурантів “справи 9 березня”. Миколу Ляховича засуджено на 5 років позбавлення волі, Миколу Карпюка — на 4 роки і 6 місяців, Руслана Зайченка, Ігоря Мазура, Владислава Мирончука та Сергія Гальчика — на 4 роки, Олега Бойка та Володимира Горощука — на 3 роки і 6 місяців, Олега Бурячка — на 3 роки, Василя Назара — на 2 роки і 3 місяці, Володимира Павлюка, Станіслава Самофалова, Олега Селегу та Андрія Косенка — на 2 роки, Дениса Андрусенка, Григорія Ляховича, Павла Литвиненка та Сергія Кайдановича — на 2 роки умовно з випробувальним строком на рік. Останні, крім молодшого Ляховича, звільнені. Над Григорієм тяжіє ще одна кримінальна справа, на сьогоднішній день не розглянута.

(“Україна молода”, №243, 27 грудня 2002 р.)

Див. також — “Україна молода”, №238, 20 грудня 2002 р., с.4; №244, 28 грудня 2002 р., с.3 (матеріали Наталії Лебідь).

***

Голові Тернопільського обласного комітету УНА, який є начальником адміністративно-технічної інспекції міської ради, Руслану Срібному інкриміновано отримання хабара в розмірі 600 доларів США. Проти нього порушено кримінальну справу, обласна прокуратура розпочала слідство.

“Скрутили” Срібного в центрі міста працівники УБОЗ, продемонструвавши перехожим картинку справжнього бойовика (маски, зброя тощо). Сам затриманий категорично заперечує факт вимагання й отримання хабара, називаючи все це політичною провокацією.

(“Україна молода”, №236, 18 грудня 2002 р.)

***

24 грудня у місцевому суді Жовтневого району Полтави розпочато слухання ще однієї досить гучної “унсовської” справи за звинуваченням провідника обласної організації УНА-УНСО Сергія Кузовка у носінні, зберіганні та придбанні вогнепальної зброї без передбаченого законом дозволу.

(“Україна молода”, №242, 26 грудня 2002 р.)

***

З численними черепними травмами у реанімації однієї з лікарень Черкас перебуває бандурист, композитор, член низової організації УНА-УНСО Василь Лютий. За словами самого потерпілого, пізнього вечора, коли музикант повертався додому з чергового концерту, його перестріли хлопці у чорних “спецівках” і масках. Невідомі попросили пред’явити посвідчення особи. Коли ж він показав паспорт, у відповідь отримав різкий удар ногою в обличчя. Вже лежачи на асфальті, Василь отримав щедру порцію ударів кийками по голові, від чого, власне, й знепритомнів. Постраждалий припускає причетність до заподіяного місцевих правоохоронців. В. Лютий наполягає на “нападі, який спричинила його політична діяльність”.

Нагадаємо, що керівник Черкаського проводу УНА Руслан Зайченко був заарештований, а відтепер і засуджений у “справі 9 березня”.

(“Україна молода”, №243, 27 грудня 2002 р.)

***

“Справа 9 березня” розглядатиметься Апеляційним судом. Попри надто стислі терміни подачі апеляції, які до того ж звужувалися штучним шляхом (підсудним та адвокатам вчасно не був наданий текст вироку), сторона захисту встигла вчасно підготувати апеляцію на вирок по “справі 9 березня”. Після вердикту Апеляційного суду вирок вважатиметься таким, що набув сили. Це означає можливість етапування засуджених до місць відбування покарання, але не виключає касаційного подання до вищої судової інстанції — Верховного Суду України. Саме рішення цього органу є остаточним і таким, що не підлягає оскарженню.

26 грудня 2002 року Верховна Рада вже приймала звернення до керівництва Верховного Суду, а також до Апеляційного суду Києва з проханням “уважно розглянути” справу учасників березневої акції, але наразі про реакцію з боку цих судових структур поки що нічого не відомо. Юлія Тимошенко, як видно з її слів на прес-конференції 2 січня 2003 року, схиляється до скептичної оцінки можливого неупередженого правосуддя в нашій країні, що, однак, не заперечує необхідності активних дій і привертання громадської уваги до розгляду резонансних справ, в тому числі і “справи 9 березня”.

(“Україна молода”, №3, 9 січня 2003 р.)

***

Тим часом полку політв’язнів може прибути ще й за рахунок студента педінституту Любомира Гайсака, який під час проголошення вироку у “справі 9 березня” кинув стілець у скупчення задоволених собою суддів. Останні не постраждали, а от студенту реально загрожує рік ув’язнення. Його справа слухатиметься вже сьогодні у Дніпровському місцевому суді Києва, про що повідомляє агентство УНІАН.

(“Україна молода”, №6, 14 січня 2003 р.)

***

По крутій спіралі розкручується справа колишнього фінансового директора ВАТ “Запоріжжяобленерго” Олега Рижкова. Заарештований у Полтаві за підозрою у зловживанні службовим становищем, він був доставлений до Запоріжжя. Адвокат Олег Прудівус два місяці тому добився, аби пана Рижкова випустили з СІЗО під заставу, однак того ж дня екс-керівника знову “пов’язали”. Невдовзі суддя Орджонікідзевського місцевого суду Запоріжжя Роман Васецький ухвалив рішення продовжити термін утримання О. Рижкова під вартою до чотирьох місяців. А за кілька днів до нового року колегія Апеляційного суду за клопотанням адвоката скасувала постанову судді Васецького і вивільнила Рижкова з-під варти, задовольнившись заставою в 20 тисяч гривень. Доки рішення Апеляційного суду везли до СІЗО, звільненому під заставу ставало дедалі гірше. Після термінової операції на кишечнику у міській лікарні №9 Запоріжжя колишній арештант опинився у реанімації. Адвокат О. Продівус акцентує, що біля палати його підопічного постійно вартують бійці УБОЗу — у тих свій інтерес в оздоровленні соратника по бізнесу “того самого” бізнесмена Костянтина Григоришина, з чиїм іменем пов’язана епатажна сторінка діяльності убозівців.

(“Україна молода”, №2, 4 січня 2003 р.)

***

2 січня ц.р. судова палата з цивільних справ Верховного Суду задовольнила касаційну скаргу представників колишнього прем’єр-міністра України Павла Лазаренка і скасувала ухвали Печерського районного суду м. Києва від 12 червня 2002 року та Апеляційного суду м. Києва від 23 липня 2002 року щодо позову Павла Івановича про визнання незаконною постанову Верховної Ради України від 7 лютого 2002 року “Про припинення повноважень народного депутата України Лазаренка П.І.”. Таким чином, як сказано у прес-релізі представників Лазаренка Марини Довгополої та Івана Прозоровського, Верховний Суд “фактично поновив порушені права” екс-прем’єра, “визнав незаконними вищезазначені судові рішення стосовно нього та направив дану справу на новий розгляд до суду першої інстанції”.

(“Україна молода”, №3, 9 січня 2003 р.)

***

Як повідомлялося, П. Лазаренко просив скасувати постанову Верховної Ради України, якою було надано згоду Генеральній прокуратурі України на порушення проти нього кримінальної справи та його арешт. Своє прохання екс-прем’єр мотивував тим, що згадане рішення приймалось із суттєвими порушеннями регламенту. Зокрема, було проігноровано висновок Комітету ВР з питань регламенту про недостатню вмотивованість подання Генпрокуратури. Крім того, всупереч тому ж регламенту постанова приймалася за відсутності на засіданні парламенту самого П. Лазаренка, і голосування відбувалося за двома питаннями відразу, а не окремо по кожному, як вимагає регламент. Загалом позивач обгрунтував свій позов 11 пунктами конкретних порушень, до яких вдалася Верховна Рада, приймаючи вищезгадану постанову.

(“Юридичний вісник України”, №1-2, 4-18 січня 2003 р.)

***

Наглядова рада акціонерної рибопромислової компанії “Антарктика” ухвалила рішення звернутися до Президента Кучми та Генерального прокурора Піскуна зі скаргами з приводу грубих порушень законодавства правоохоронцями при розслідуванні вбивства гендиректора компанії Валерія Кравченка. Правоохоронці вилучили комерційні документи, з якими необхідно працювати з діловими партнерами чи вести спори в судах. Своїми діями вони загрожують паралізувати діяльність рибопромислової компанії. Факти беззаконня з боку працівників міліції та слідчих прокуратури, котрі ігнорують норми Кримінально-процесуального кодексу, підтвердив також народний депутат України Юрій Кармазін (“Наша Україна”). За його словами, “численні скарги керівників структурних підрозділів компанії на свавілля правоохоронців і вже виявлені факти грубих порушень чинного законодавства змушують ініціювати створення тимчасової парламентської комісії для забезпечення законності при розслідуванні вбивства гендиректора Кравченка”. Адже йдеться про те, що “деякі службові особи намагаються скористатися ситуацією навколо розслідування вбивства для одержання інформації, що не має ніякого відношення до резонансного злочину”.

Тут-таки, на прес-конференції в офісі “Антарктики”, на вимогу півсотні журналістів службою безпеки АРК “Антарктика” було затримано двох осіб, котрі, виявляється, виконували спецзавдання керівництва УМВС України в Одеській області. Це сталося після того, як один із журналістів центральних видань запримітив, що невідомий телеоператор спрямував об’єктив і протягом 4-5 хвилин знімає його нотатки в записнику, а зовсім не організаторів прес-конференції. Прес-секретар АРК “Антарктика” Тетяна Чубіна зажадала, щоб оператор-незнайомець поінформував присутніх, яку телекомпанію він представляє і як потрапив у офіс, де діє система перепусток. Той навідріз відмовився, спробував передати відеокасету іншій особі й ретирувався з приміщення. Працівники служби “антарктичної” безпеки затримали цих двох осіб, що так і не назвали імен, вилучили відеокамеру, касету та мобільний телефон. За телефонними викликами представники Приморського райвідділу міліції Одеси та УМВС України в області прибули до офісу на Дерибасівській більш як через півгодини. Спершу вони не могли впізнати серед затриманих “своїх”, а згодом перший заступник начальника облуправління міліції Геннадій Подройко таки визнав, що затримані — Андрій Галенко та Юрій Кіров — співробітники міліції. Найбільше обурило журналістів те, що “опери” “виконували тут спецзавдання слідчої групи з розкриття вбивства гендиректора “Антарктики” Кравченка”, як заявив присутнім полковник Подройко. У

такий спосіб. Виявляється, працівники міліції мали дізнатися про останні рішення наглядової ради АРК “Антарктика”. Але насправді, як заявили учасники прес-конференції начальникові УМВСУ на Одещині Юрію Івушкіну, велася передусім зйомка впритул самих журналістів, а не організаторів конференції. На вимогу представників ЗМІ Івушкін пообіцяв провести службове розслідування дій своїх підлеглих і поінформувати про результати.

(“Україна молода”, №4, 10 січня 2003 р.)

1.3. Катування та жорстоке поводження

У міліціонерів помер затриманий. І вони це визнали. Цей 34-річний чоловік, який помер у Шевченківському райвідділі міліції Запоріжжя, не впав безпосередньо перед затриманням і не зламав собі голову (така халепа сталася, за однією з “жартівливих” версій прокуратури з Георгієм Гонгадзе). Він також не послизнувся зимової днини і не набив собі гулі об міліцейські кийки (подібна історія, схоже, трапилася з Валентиною Семенюк 9 березня 2002 року). Він був доставлений як підозрюваний у скоєнні крадіжки до одного з приміщень дільничних інспекторів згаданого райвідділу, де після кількох годин перебування помер. Як повідомляє УНІАН, судмедексперти встановили, що безіменний “гість” запорізьких міліціонерів помер не від серцевої недостатності, як Юрій Вередюк, а від завданих йому тілесних травм. І щоб уже зовсім приголомшити користувачів новин, інформагенція передає, що “керівництво запорізького управління МВС визнало факт загибелі затриманого”.

“Містом поширилися чутки, — “пліткує УНІАН, — що затриманого забили до смерті співробітники райвідділу, до якого його було доставлено. Правдоподібності цій версії додало те, що розслідуванням інциденту зайнялася не лише прокуратура, а й інспекція з особистого складу Запорізького обласного управління внутрішніх справ”. Водночас, як додають кореспонденти інформагентств, у структурах УВС Запоріжжя відмовлялися коментувати те, що сталося.

Українським журналістам не звикати до “категоричної відмови” щось коментувати. Їм не звикати і до “годування” офіційними версіями. А остання, народжена у міліцейських надрах, виглядає наступним чином: “16 грудня 2002 року в Шевченківському РВ ЗГУ стався надзвичайний випадок. До орендованого приміщення відділення дільничних інспекторів міліції, розташованого в будинку гуртожитку, за підозрою в скоєнні злочину було доставлено 34-річного П., який зізнався у здійсненні низки крадіжок на території району. Внаслідок невтручання співробітників міліції затриманий був побитий цивільними особами. Від отриманих ушкоджень П. помер. Того ж дня прокуратура Шевченківського району Запоріжжя порушила кримінальну справу щодо дільничного інспектора міліції, який доставив потерпілого, і цивільної особи. Проводиться розслідування”.

Отже, якщо чиїсь зірочки на погонах і затьмаряться від тіні цього неприємного “надзвичайного випадку”, то йтиметься лише про те, що міліція не втрутилася у суворий, але справедливий суд Лінча, коли “цивільні особи” лупцювали нехорошого наркомана, який копирсався у чужих кишенях. Чутки ж про те, що вищезгаданий П. був забитий до смерті співробітниками міліції, так і залишаться чутками?..

(“Україна молода”, №5, 11 січня 2003 р.)

1.4. Армія

Александр Атаманюк, заместитель Генерального прокурора Украины, начальник Главного управления военных прокуратур:

“... В декабре 2001 года военная прокуратура Шепетовского гарнизона возбудила уголовное дело в отношении младшего сержанта и рядового одной из частей Западного оперативного командования, которые издевались над сослуживцем: избивали, вымогали деньги, насиловали. В итоге — самоубийство. Сейчас виновные привлекаются к уголовной ответственности.

В нынешнем году по этой же статье (“доведение до самоубийства”) также было возбуждено уголовное дело. Трагедия случилась в октябре в Феодосийском гарнизоне ВМС. Прапорщик в течение суток несколько раз закрывал матроса в комнате для хранения имущества, лишая его еды и сна. Сразу же после “освобождения” матрос повесился. По мнению следователей, вина прапорщика очевидна, однако с правовой точки зрения доказать это очень сложно.

Бывают ситуации и вовсе недоказуемые, когда факты о применении физического или психологического насилия невозможно найти по причине так называемой “круговой поруки”, либо из-за предвзятого отношения сослуживцев к погибшему.

В этом году совершено 135 преступлений, связанных с неуставными отношениями. Зарегистрировано также 89 фактов рукоприкладства со стороны командиров и начальников. В суде будут отвечать за “дедовщину” 129 человек. В этом году следователями и военными прокурорами было внесено 9 представлений командованию о недостатках работы, приведших к гибели военнослужащих. Все они рассмотрены на местах, меры приняты”.

(“Киевские ведомости”, 24 грудня 2002 р.)

1.5. Права дитини

Прокуратурой города Димитрово Донецкой области возбуждено уголовное дело против директора частного предприятия за использование детского труда. Как сообщили в пресс-службе Донецкой областной прокуратуры, директор ЧП нарушил требование КЗоТ Украины и принял на работу с опасными условиями труда в качестве заправщиков на АЗС несовершеннолетних, установив им график работы в виде смен продолжительностью 24 часа. Кроме того, директор выплачивал заработную плату в размере 100 гривен, то есть менее установленного законодательством минимального размера заработной платы. Уголовное дело возбуждено, в общей сложности, по трем статьям Уголовного кодекса Украины — ст. 172 ч.2 (“Грубое нарушение законодательства о работе относительно несовершеннолетних”), ст. 175 (“Невыплата заработной платы”) и ст. 150 (“Использование детского труда на вредном производстве”). Дело направлено в суд.

(“Время”, м. Харків, №4, 14 грудня 2002 р.)

1.6. Ксенофобія

Народний депутат України, почесний президент концерну “Орлан” Євген Червоненко звернувся до Генерального прокурора України Святослава Піскуна з вимогою порушити кримінальну справу за ознаками ст. 161 КК України (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії), ст. 346 цього кодексу (погроза або насильство щодо державного чи громадського діяча). Про це йдеться у відкритому листі Євгена Червоненка, переданому агентству УНІАН, який він адресує також Президенту України, прем’єр-міністру, голові парламенту, народним депутатам, іноземним послам, інвесторам Всесвітнього єврейського конгресу, правозахисним організаціям.

Як зазначається у листі, “12 та 16 грудня поточного року на території підприємств ВАТ “Орлан Транс” були розповсюджені антисемітські листівки брутального змісту, видрукувані великим накладом, що принижують мою честь та гідність, окрім того, в них висловлювалися погрози на мою адресу як народного депутата, як українського єврея”.

Є. Червоненко висловив переконання, що розповсюдження листівок антисемітського змісту є “помстою відомих політичних сил за те, що я не дав можливості створити лідеру блоку “Наша Україна” Віктору Ющенку “антисемітський образ”.

(“Сільські вісті”, №151, 24 грудня 2002 р.)

 

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ

2.1. Бібліографія.

1. Сергій Шолох, голова громадського об’єднання “Комітет захисту свободи слова та права на інформацію”, Володимир Горобцов, голова громадського об’єднання “Третейський інформаційний суд”. Свободи не буде навіть на радіо? Ліцензія на ретрансляцію: дозвіл держави чи державна реєстрація// “Україна молода”, №235, 17 грудня 2002 р., с.7.

2. Справа Володимира Лутьєва — див. “День”, №234, 19 грудня 2002 р., №236, 21 грудня 2002 р.

2.2. Деякі загальні дані

С 18 по 28 октября 2002 г. социологи Украинского центра экономических и политических исследований им. А. Разумкова попытались выяснить, как обстоят дела в Украине со свободой слова, политической цензурой и доверием граждан к СМИ. Исследование проводилось на базе всеукраинской общенациональной выборки и включало в себя опрос 2000 человек старше 18 лет.

Согласно результатам опроса, выяснилось, что украинским СМИ склонны доверять 39,5%, западным — 25,3%, российским — 35,5%. При этом “скорее не доверяют” или “не доверяют” отечественным СМИ 25,5 и 18,6% соответственно. Практически каждый третий опрошенный оценивает уровень свободы слова в Украине на 3 балла по 5-балльной шкале. Число граждан, поставивших свободе слова 1 или 2 балла, фактически в два раза превышает число тех, для которых материалы СМИ отличаются неограниченной свободой: 40,1% против 20,7%.

Наиболее интересные результаты были получены по проблеме наличия в Украине политической цензуры. Доказанным фактом существования таковой признают 46,4% респондентов, скорее уверены в этом 27,2%. 4,2% граждан считают, что в Украине таковой нет. Самые высокие показатели по наличию политической цензуры — 83,1% — на юге Украины, а наименьшие в центральной части — 68,6%.

А вот опаснее всего заниматься журналистикой, как выяснили исследователи, в восточном регионе нашей Родины, именно так считают 86,6% наших земляков. Для сравнения: так думают 73% жителей центра, 73,1% юга и 79,4% жителей Западной Украины.

(“Событие”, м. Харків, №49, 5-11 грудня 2002 р.)

***

Керівник Головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента Сергій Васильєв направив сьомого листа доповідачеві Парламентської Асамблеї Ради Європи Ганне Северінсен з аналізом критичних виступів на адресу Президента України, його Адміністрації та органів влади у вересні-листопаді 2002 року.

У листі відзначалося, що за цей час обнародували такі критичні матеріали 156 ЗМІ в усіх регіонах України. Найбільше критичних виступів у ЗМІ обнародувано в Івано-Франківській області — 11 газет і 7 місцевих ТРК. На другому місці Київ — 12 газет і журналів та 4 ТРК. Багато критикують владу також на Херсонщині, у Львові, а найменше критичних публікацій у Севастополі і Миколаївській області — всього по одній, повідомляє УНІАН.

(“Галичина”, №188, 10 грудня 2002 р.)

***

За період з 7 по 13 грудня 2002 року критичні матеріали про діяльність Президента України та його Адміністрацію розповсюдили 14 центральних газет загальним тиражем 1 млн. 472 тисячі примірників і 44 регіональні газети загальним тиражем 779 тисяч примірників; 2 центральні, 1 київська і 4 регіональні телекомпанії; 2 центральні і 3 регіональні радіостанції, 9 Інтернет-видань.

Критику на адресу уряду висловили 5 газет загальним тиражем 765 тисяч примірників, 2 телекомпанії, 2 Інтернет-видання.

Генеральну прокуратуру України критикувало 7 газет загальним тиражем 335 тисяч примірників, 6 Інтернет-видань, а МВС — 1 газета тиражем 35 тисяч примірників, 4 телекомпанії, 1 Інтернет-видання.

На адресу інших центральних органів влади критичні матеріали оприлюднили 3 газети тиражем 619 тисяч примірників і 10 телекомпаній.

(“Вісник і Кface="Times New Roman Cyr">° ”, м. Луцьк, №54, 26 грудня 2002 р.)

***

За словами голови Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України Івана Чижа, в Україні сьогодні зареєстрована 831 телерадіокомпанія, з них лише 3,8% — державної форми власності, тоді як комерційних у десять разів більше. На 1100 видавництв регіонального рівня всього 10% державних. В Україні є 77 інформаційних агенцій, з яких усього 3 засновані держструктурами. Серед друкованої періодики, відзначив глава Держкомінформполітики, тільки 9% від 16 тисяч видань знаходиться у віданні влади. Політичні партії “безперешкодно створюють свої видання, існує гостра й активна преса опозиційних партій, тиражі яких сукупно у виборчий період перевищують 300 мільйонів екземплярів”.

(“Вісник і Кface="Times New Roman Cyr">° ”, м. Луцьк, №54, 26 грудня 2002 р.)

***

Минулого року в Україні загинуло шестеро журналістів — на три більше, ніж у 2001-му. Такі дані Інституту масової інформації (ІМІ), української філії впливової міжнародної організації “Репортери без кордонів”.

Водночас, за інформацією МВС України, яку наводить начальник центру громадських зв’язків Управління МВС у м. Києві Олександр Зарубицький, торік офіційно не встановлено ЖОДНОГО факту загибелі журналістів через їхню професійну діяльність, повідомляє “Громадське радіо”. Ситуація із захищеністю українських журналістів поки що не поліпшується, вважає виконавчий директор ІМІ Леонід Звєрєв, адже кількість смертей подвоїлася. І більшість смертей журналістів пов’язана з їхньою професійною діяльністю. Серед таких пан Звєрєв називає повішення Михайла Коломійця, директора інформагенції “Українські новини”, а також смерті Валентина Селезня (керівника Черкаської телекомпанії), Андрія Фещенка (віце-президента Національної телекомпанії України), Юрія Шевцова (фотокореспондента “Кримської правди”).

“Фактів побиття і залякувань було торік близько 20, якщо брати до уваги найзухваліші випадки насильства і тиску на журналістів. Це дуже турбує”, — зазначає виконавчий директор ІМІ. Оцінка ж правоохоронців, як завжди, протилежна: начальник ЦГЗ столичного управління МВС Зарубицький каже, що в 2002 році “не зареєстровано ЖОДНОГО злочину, пов’язаного з перешкоджанням професійній діяльності журналістів. У загальній структурі злочинів стосовно працівників ЗМІ переважають посягання на їхнє майно. Це 73% (32 злочини), а також хуліганство — 23% (11 злочинів).

(“Україна молода”, №5, 11 січня 2003 р.)

2.3. Політична цензура

Депутати не підтримали достатньою кількістю голосів постанову про підсумки парламентських слухань “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні”. За відповідний проект проголосували 223 народних обранця з 438 зареєстрованих у залі. Жодного голосу на підтримку постанови, яка базувалася на визнанні існування політичної цензури в Україні, не дали пропрезидентські фракції — фракції ПППУ-“Трудова Україна” та Народно-демократичної партії і група “Народовладдя”; лише по одному “за” видали Аграрна партія та група “Демократичні ініціативи”; по два голоси — група “Європейський вибір” та фракція СДПУ(о). Опозиційна “четвірка” не додала загалом 16 голосів, зокрема, лише від БЮТ — 7.

Голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації Микола Томенко висловив думку, що це голосування засвідчило: парламент розділений чітко навпіл на тих, хто підтримує свободу слова в Україні, і тих, хто вважає, ніби український народ не повинен мати право на вільне слово, або ж це право може існувати не для всіх. Як заявив Томенко, фактично проти свободи слова (а значить — за політичну цензуру, незаконний тиск на журналістів і мас-медіа, неадекватні за розмірами судові позови проти ЗМІ тощо) виступили ті фракції, керівники яких контролюють найвпливовіші засоби масової інформації в Україні та здійснюють вплив на виконавчу й судову гілку влади.

(“Україна молода”, №3, 9 січня 2003 р.)

2.4. Утиски і переслідування з політичних мотивів

Борис Гривачевський, журналіст:

“... Деяких підписантів маніфесту з приводу політичної цензури вже вижили з “Новин” Першого Національного — Олександра Піддубного, Євгенію Усенко. Це в нас зветься “оптимізація колективу”, однак вижили кращих за професійністю. Колектив Національного телеканалу є заручником брудної політики керівництва, яка змінюється під тиском олігархічних кланів і працює під “темники”. Якщо чітко не затверджено естетичну концепцію каналу, сітку мовлення, редакційну політику, врешті, якщо протягом року так і не було підписано колективний договір і профспілка тишком-нишком “пересиджує” скрутну годину, значить, це комусь потрібно. Завдання попереднього керівництва — “розпорошити колектив” — було успішно здійснене.

Думаю, що програма прямого ефіру “Дискусії лідерів”, маючи чи не найвищий рейтинг, була “більмом в оці” для тодішнього віце-президента телекомпанії, а тепер — керівника Головного управління інформаційної політики АП Сергія Васильєва. Позаяк закон забороняв цензуру, тим паче з огляду на прямий ефір, “Дискусії” виходили досить гострими. Тиск наростав — програма свободи слова переповнила чашу терпіння, і пан Лешик (тоді президент телекомпанії) заборонив її, розчищаючи дорогу для “Саме тих”. Тих, яким дозволили бути в ефірі по кільканадцять разів...

“Новини” — без авторства, під одну гребінку у стилі так званого “бе-зе” (без журналістського писку і фейсу, як кажуть у наших коридорах). Для нинішнього керівництва не потрібні й “темники” — часто воно й саме нагадує їх. Наслідком такого керування є нинішня безликість УТ-1. Це черговий етап знищення української журналістики на каналі, якщо хочете — цілої школи публіцистики, авторського телебачення, професійного і національно-свідомого з метою створення інформаційного вакууму в суспільстві. Це насаджування напівправди або й відвертої фальсифікації подій. І це вже навіть не цензура. Це — інформаційний геноцид, який намагаються нав’язати телеглядачам через Перший Національний канал, що охоплює всю Україну. Ось чому вкрай необхідне суспільне телебачення. Свою неспроможність нинішні керівники УТ-1 довели під час таких трагічних подій, як скнилівська у Львові і “норд-остівська” в Москві, не змогли в такі тяжкі дні дати громадськості правду. Навіть попри те, що в Москві на час трагедії із заручниками випадково перебувала група з журналісткою “Новин” Бариновою і взялася робити прямі включення, їх затерли. Невже це і є державна політика. Абсурдно і дико, що “Новини” в Україні стало робити не престижно... За рік, що минув, із УТ-1 вилучено цілу плеяду творчих національно свідомих фахівців.

Протягом 2002 року в програмах УТ-1 з’явилося лише кілька моїх матеріалів. Понад два десятки аналітичних репортажів, зокрема й за участю Президента України (“Відродження малих міст”), а надто — про повернення посмертної маски Симона Петлюри до України, про першу українську Конституцію Пилипа Орлика, про 75-річчя масового розстрілу української інтелігенції у Карелії тощо — знімали з ефіру. Спочатку — за підписом першого віце-президента НТКУ Білоуса, пізніше — рукою директора “Новин” Петренка та його заступника Омельченка. Ще пізніше — без підписів, просто викидали...”.

(“Україна молода”, №3, 9 січня 2002 р.)

2.5 Право на інформацію

Длительный конфликт между главой Черновицкой облгосадминистрации Теофилом Бауэром и средствами массовой информации получил на днях скандальный поворот в связи с публичными угрозами, прозвучавшими от губернатора в адрес журналистов. Поводом для выступления буковинских журналистов стало заявление Бауэра на пресс-конференции 6 декабря о том, что “надо бить по голове. В первую очередь, тех, кто это говорит. А потом тех, кто это освещает”, и комментарий заведующего отделом по связям с общественностью и прессой облгосадминистрации Дмитрия Миронюка, который заявил, что газеты, называющиеся оппозиционными, “на сегодняшний день нужно было бы, может, и закрыть”.

Журналисты, кроме Президента Украины и премьер-министра, обратились к Уполномоченному Верховной Рады по правам человека, Генеральному прокурору, министру внутренних дел и председателю СБУ с просьбой обеспечить условия для их профессиональной деятельности и “привлечь к уголовной ответственности руководителя областной исполнительной власти и руководителя его пресс-службы за помехи в их профессиональной деятельности” (ст. 171 УК Украины).

Обращение подписали журналисты газет “Молодой буковинец”, “Час”, “Доба”, “Черновцы”, “Буковинське віче”, телекомпании “ТВА”, собкоры Радио “Свобода”, УНИАН и других СМИ,

(“Киевские ведомости”, 21 грудня 2002 р.)

***

Юрій Крикливий, “Слобідський край”:

“... І ми отримуємо “темники”. Але жодного разу не вказувалося, кого за що хвалити, а кого критикувати...

“Слобідський край” — офіційне видання. А з нового року в оновленому “СК” у співзасновниках будуть і облрада, і облдержадміністрація, і трудовий колектив газети. Ми були підлеглими у нашого дотеперішнього засновника (облради), а стаємо рівноправними партнерами...

Коли ми називаємо себе державною газетою, то це говорить, щонайперше, про державницьку позицію. Особисто я навідріз відмовлюся співпрацювати з автором, коли він обливатиме брудом обраного Президента...

А про те, що опозиції не дають висловитися... Сьогодні кожна партійна, ба навіть проста людина, без особливих зусиль може зареєструвати і видавати газету чи журнал. Були б гроші...

(“Слобідський край, м. Харків, №143, 17 грудня 2002 р.)

***

В Новой Каховке (Херсонская обл.) создана первая ячейка Независимого профсоюза журналистов Украины. Учредительное собрание состоялось в городе, который известен весьма жестким противостоянием местной власти с независимыми изданиями. Возглавил новую журналистскую организацию известный молодой новокаховский журналист Максим Бироваш., который за свою непродолжительную журналистскую карьеру выдержал около десятка судебных разбирательств. За острые критические материалы в свое время он был даже лишен аккредитации в местном совете. О после оригинально написанной новогодней комедии “Золотой мандат” местные депутаты даже обвинили М. Бироваша в попытке срыва выборов в городской совет (“Херсон-онлайн”).

(“В гору”, м. Херсон, №13, 26 грудня 2002 р.)

***

Журналіст телерадіокомпанії “ГОК” (дочірнє підприємство Полтавського гірничо-збагачувального комбінату, що у Комсомольську-на-Дніпрі) звернувся до громадської організації “Інститут масової інформації”, який представляє в Україні “Репортерів без кордонів”, із проханням захистити його від тиску міської влади. Депутати міської ради Комсомольська викликали його на засідання сесії 26 грудня, почали ображати і критикувати за гострий телесюжет про центральну міську лікарню Комсомольська, де мали місце фінансові порушення і нецільове використання бюджетних коштів. Це питання було віднесено до “різного”, а секретар міськради попросила журналістів покинути зал. Неабиякий гнів депутатів викликали два авторських сюжети С. Красулі, пов’язані з перевіркою КРУ центральної міської лікарні, які транслювалися 27 листопада і 6 грудня. З 35-ти депутатів міської ради тільки двоє виступили на його захист, а мер Олександр Попов залишився, так би мовити, нейтральним. Присутній на сесії депутат міськради, головний лікар згаданого в сюжеті лікувального закладу, не зміг спростувати інформацію про нецільове використання коштів: зараз на головного бухгалтера цієї міськлікарні за результатами перевірки КРУ накладені чималі штрафні санкції, а матеріали перевірки передані до прокуратури. Депутати дорікнули журналістові, що він звертає “надмірну” увагу на негативні аспекти життя міста. За словами Сергія Красулі, його відповідь, що в Україні вже більше року діє кримінальна відповідальність за перешкоджання професійній діяльності журналіста, депутати розцінили як... погрозу на свою адресу.

Представники Інституту масової інформації пообіцяли розібратися в конфлікті, зокрема, отримати коментарі від міської влади Комсомольська і надати юридичну допомогу журналістові, якщо він захоче звернутися до суду з позовом про захист честі й гідності та перешкоджання законній професійній діяльності журналіста. Адже, як стверджує Сергій Красуля, це перший випадок у Комсомольську, коли народні обранці намагаються вказувати, як і що робити представникам “четвертої” влади.

(“Новий день”, м. Полтава, №1, 6 січня 2003 р.)

***

Людмила Кучеренко:

“...У Полтаві 9 місяців не було легітимного міського голови. Анатолій Кукоба, обраний 31 березня народним депутатом, залишався ще й полтавським міським головою (хоча чинне законодавство забороняє парламентаріям мати інший представницький мандат). Я як полтавський кореспондент радіо “Свобода” 20 травня 2002 р. подала офіційний запит до Полтавської міськради, у якому просила у встановлений законом 10-денний термін відповісти на дуже прості запитання: хто станом на 20 травня є полтавським міським головою, чи складав А. Кукоба повноваження міського голови і де знаходиться його трудова книжка, щоб потім поінформувати широкий загал виборців. Однак ні через 10 днів, ні через місяць я не отримала ніякої відповіді. Оскільки через ненадання відповіді я не змогла виконати завдання радіо “Свобода” про підготовку відповідного матеріалу, я звернулася до прокуратури Полтавської області із заявою про злочин за ознаками ст. 171 КК України (перешкоджання законній професійній діяльності журналістів). Помічник прокурора Жовтневогого району м. Полтави Г. Кондратенко відмовив у порушенні кримінальної справи проти чиновників міськради, пославшись на те, що при поданні інформаційного запиту відповідно до ст. 25 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” я не підтвердила свою належність до друкованого засобу масової інформації... редакційним посвідченням, тобто не підкріпила до запиту ксерокопію посвідчення. Кіндратенко чомусь не помітив маленької деталі: я подавала запит як кореспондент радіо, а радіо не є друкованим ЗМІ. Свою лепту вніс у цю справу і місцевий Жовтневий суд м. Полтави. Замість 10-денного терміну розгляду моєї скарги на відмову Жовтневої прокуратури м. Полтави у порушенні кримінальної справи судове засідання відбулося лише через 2,5 місяці. Суддя Олександр Струков теж не завбачив у діях районної прокуратури порушень закону і відмовив мені у задоволенні скарги...”

(“Новий день”, м. Полтава, №1, 6 січня 2003 р.)

2.6. Судові справи за участю ЗМІ і окремих осіб

Орджонікідзевський місцевий суд Запоріжжя визнав, що стаття Володимира Кальцева, опублікована у газеті “Індустріальне Запоріжжя”, напередодні виборів 31 березня 2002 року, є такою, що ганьбить честь, гідність і ділову репутацію мера Олександра Поляка і його команди. Щодо морального відшкодування, то легким переляком відбулися оглядач газети Дмитро Болдирєв і редактор (вже екс-) Володимир Фризько — з них суд вирішив стягнути по одній тисячі гривень. На 1 млн. 800 тисяч гривень оштрафовано редакцію. Автор статті, екс-кандидат у міські голови Володимир Кальцев, має сплатити 2 млн. моральної компенсації завданих владі збитків.

(“Україна молода”, №239, 21 грудня 2002 р.)

***

Шевченковский районный суд столицы принял решение удовлетворить иск главы Киевской городской госадминистрации Александра Омельченко к Дмитрию Понамарчуку о признании незаконными действий, связанных с распространением информации, без каких-либо законных оснований снятой со средств телефонной связи. 9 января 2002 года Понамарчук обнародовал на пресс-конференции телефонный разговор, состоявшийся 13 декабря 2001 года между мэром столицы и лидером блока “Наша Украина” Виктором Ющенко.

24 декабря текущего года суд принял решение взыскать с Понамарчука за причиненный моральный ущерб 50 тысяч гривен в пользу А. Омельченко.

(“Сегодня”, №294, 27 грудня 2002 р.)

***

Нинішній мер Сіверськодонецька на Луганщині Володимир Грицишин уже втретє перемагає на виборах. Є у мера й непримиренний супротивник, як не дивно — колишній його заступник Олексій Свєтіков. У 1994 році недавній інститутський викладач був заступником голови міськвиконкому, а згодом, після відставки, очолив Луганську обласну організацію Комітету виборців України (КВУ).

Свєтіков випускає в Сіверськодонецьку газету з логотипом КВУ під назвою “Третій сектор”. Деякі свої матеріали він друкував як помічник-консультант народного депутата Юлія Йоффе. Матеріали газети діляться на три нерівноцінні групи. Перша й найбільша — те, що Свєтікову здається компроматом на Грицишина і міську владу; друга — висвітлення депутатської діяльності Юлія Йоффе. І зовсім трохи офіційних повідомлень від КВУ.

О. Свєтіков встиг програти суди за трьома позовами від тих, проти кого так активно виступав. Двоє — посадові особи міськвиконкому, мер Грицишин і його нинішній заступник Олександр Ольшанський. Останній подав до суду позов на 1000 гривень і виграв справу, в тому числі, в Апеляційному суді. Олексій Свєтіков розцінив свої програші як утиски преси. Може й так. Але про сумнівність такої практики він мав замислитися дещо раніше, коли його шеф Юлій Йоффе висував 100-тисячний позов проти редакції “Сіверськодонецьких вістей”.

Власне ставлення до свободи слова О. Свєтікова вирізняється оригінальністю. На виборах-2002 він працював у складі виборчкому, і в цій ролі проводив прес-конференції. І — дивна річ — захисник основних прав і свобод громадян дозволяв собі ділити журналістів на тих, хто має право бути присутнім на засіданнях виборчих комісій, та на тих, хто — ні за яких обставин. Мотивація — вони нічого не тямлять у виборчому законодавстві. Свєтіков і за кілька місяців після виборів не відмовився від такої думки, хоча в хибності її мав переконатися після двох судів, програних головному редакторові міського телебачення Наталі Ізразцовій. Наталя Євгенівна не могла не відкоментувати з екрана поведінку головного “виборчого” фахівця, а той у відповідь звинуватив її у розповсюдженні брехні. У розмові з автором цієї публікації він навідріз відмовився вважати свої дії перешкоджанням виконанню журналістами своїх обов’язків і наполягав на попередній своїй версії: дилетантам не місце на засіданнях виборчкомів.

Олексій Свєтіков заявив, що на Луганському апеляційному не зупиниться і дійде у відстоюванні своїх прав до Європейського суду.

(“Україна молода”, №3, 9 січня 2002 р.)

***

У місцевому суді Жовтневого району Полтави триває розгляд справи за позовом Людмили Кучеренко до генерального директора ОДТРК “Лтава” Миколи Ляпаненка про захист честі й гідності та відшкодування моральної шкоди. А образили відому полтавську журналістку-правозахисника листи, надіслані ще у 2001 році М. Ляпаненком керівництву Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, де вона на той час працювала представником у Полтавській області, та в інші поважні організації. Зміст листів явно був розрахований на те, що та, кого у них він так живописно характеризував і вимагав звільнити з роботи, ніколи не дізнається про їх існування. Л. Кучеренко й справді дізналася про них випадково через багато місяців. І голова Полтавської ОДА Є. Томін надіслав листа голові Нацради Б. Холоду про нібито “політичну неблагонадьожність” полтавського представника Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, у якому, між іншим, було зазначено, що “... за окремими особистісними якостями вона не в змозі якісно забезпечити доручену державницьку ділянку роботи. Це, зокрема, вмотивовує у своєму зверненні на моє ім’я від 4 січня 2002 року генеральний директор ОДТРК “Лтава” М.І. Ляпаненко (додається)”.

(“Новий день”, м. Полтава, №1, 6 січня 2003 р.)

2.7. Злочини проти журналістів

Михаил Коломиец одновременно являлся и топ-менеджером, и редактором, и даже поставщиком новостей. Именно на нем замыкались контакты со многими ньюмейкерами...

После появления подтвержденной информации о смерти М. Коломийца никакие версии случившегося повредить ему уже не смогут. Зато возникло устойчивое предчувствие, что история еще не окончена и будет иметь продолжение... Четко проявляется действие некоего внешнего фактора, который обусловил странное поведение Михаила в последние дни жизни. Главная особенность этого фактора — давление. Так ведут себя люди под мощным прессингом.

(“Харьковскій телеграфЪ”, №44, 25 листопада-1 грудня 2002 р.)

***

Жена погибшего директора информационного агентства “Українські новини” Людмила Коломиец заявила, что в начале года Михаил сообщил ей о поступивших в его адрес угрозах, непосредственно связанных с профессиональной деятельностью. “Он не сказал, кто они были. Сказал только, что это профессионалы, потому что они его не били, но очень напугали. Они сказали что-то в смысле “Лучше не выпендривайся...”.

(“Правда Украины”, №188, 18 грудня 2002 р.)

***

По сообщению информационного агентства ForUm , главный редактор газеты “Бердянск деловой” Татьяна Горячева заявляет об угрозах физического уничтожения со стороны неизвестных. По ее словам, инцидент произошел несколько дней назад. Незнакомцы вызвали Горячеву с работы и предложили сесть в автомобиль. Когда она отказалась, журналистку предупредили, что если она будет настаивать на продолжении следствия, ее уничтожат.

Напомним, что 28 января 2002 года неизвестный злоумышленник плеснул в лицо Горячевой раствором соляной кислоты. Вскоре после нападения милиция задержала подозреваемого — Владимира Белова, который признал себя виновным. Горячева, однако, в зале суда заявила, что Белов абсолютно не похож на человека, который напал на нее. В свою очередь, Белов в зале суда отказался от своих предыдущих показаний и сказал, что сознаться в совершенном преступлении его вынудили сотрудники милиции. Три месяца назад Бердянский городской суд направил дело по обвинению Белова в преступлении против Горячевой по ст. 121 УК Украины (умышленные тяжелые телесные повреждения) на дополнительное расследование. 10 декабря и.о. начальника городского отдела милиции Бердянска Виктор Бурмака заявил Горячевой, что следствие не считает необходимым рассматривать версию, связанную с ее журналистской деятельностью. Кроме того, он сказал, что “следствие не имеет намерений не учитывать версию, связанную с Беловым даже после его и Горячевой заявлений в суде”. На письменные запросы Горячевой о причинах бездеятельности милиции в рассмотрении преступления против нее прокуроры Бердянска и Запорожской области не отвечают уже месяц.

(“Запорізька січ”, №191, 14 грудня 2002 р.)

2.8. Ксенофобія в ЗМІ

Своєю постановою заступник прокурора Голосіївського району м. Києва Козелецький Я.В. відмовив у порушенні кримінальної справи стосовно статей “Новый мир по Щекину” і “Ректор МАУП обворовывает слепых”, які опубліковані в тижневику “Столичные новости” (№37, 1-7 жовтня 2002р.), та за заявою директора Всеукраїнського Єврейського Конгресу Смілянського Е. Причина відмови, як сказано в постанові, — “відсутність події злочину”.

Прокуратура Голосіївського району м. Києва провела перевірку за фактами, що викладені у зазначених газетних публікаціях, та за заявою директора Всеукраїнського Єврейського Конгресу Смілянського Е., в якій містилася вимога припинити розпалювання національної, расової, релігійної ворожнечі та ненависті, приниження національної честі та гідності, образи почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями та притягнути громадян Щокіна і Слісаренка до відповідальності, передбаченої ст. 161 КК України.

Прокуратура розглянула публікації журналу “Персонал”, в яких критично оцінюється агресивна політика держави Ізраїль та протиправна діяльність сіоністських організацій в Україні і за кордоном, спрямована на виправдання агресії та окупації Ізраїлем арабських територій. Всеукраїнським Єврейським Конгресом ці публікації було розцінено як такі, що ображають національну гідність значної кількості українських громадян єврейського походження, і спрямовані на розпалювання національної та релігійної ненависті до єврейського народу, принижують національну честь та гідність українських громадян у зв’язку з їхньою національною та релігійною належністю. Ретельно дослідивши матеріали перевірки та вивчивши проблему, що виникла, вбачається, — говориться в постанові, — що поняття “сіонізм” можливо трактувати по-різному у зв’язку з різним тлумаченням у науково-енциклопедичній літературі.

Крім того, як відомо, ідеологія сіонізму була засуджена Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН, Парламентською Асамблеєю Ради Європи та багатьма іншими авторитетними міжнародними організаціями. У журналі “Персонал” представлені в основному матеріали цих міжнародних організацій, в ухваленні яких брала участь Україна, історичні документи, а також статті авторів різних національностей, у тому числі євреїв, які виступають проти сіонізму, його міжнародної агресивної політики. Висловлення та висновки щодо сіонізму авторів статей журналу “Персонал” є досить виваженими, обгрунтованими, виконаними на основі аналізу відповідної літератури і мають певну науково-теоретичну та практичну цінність. Чинним міжнародним та вітчизняним законодавством не заборонена критика тих чи інших ідеологічних концепцій. Враховуючи викладене вище, говориться в постанові, можливо прийти до висновку, що журнальні публікації можна визнати як наукові й науково-публіцистичні. В публікаціях відсутні імперативні висловлювання, заклики, гасла, що закликають до якихось протиправних дій, тобто відсутня подія злочину за ст. 161 КК України.

(“Сільські вісті”, 15 листопада 2002 р.)

***

В Україні створено і зареєстровано нову громадську організацію — Антинаклепницьку лігу.

Як сказано в статуті цієї громадської організації, метою функціонування Ліги є задоволення та захист основних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних та інших спільних інтересів своїх членів.

Основними завданнями та напрямками діяльності Ліги є: отримання способами та засобами, не забороненими законодавством, достовірної інформації щодо різних сфер суспільного життя, історії, народознавства, релігієзнавства тощо; викриття різноманітних перекручень та фальсифікацій; участь у підготовці, виданні і поширенні літератури, преси, окремих видань з історичних, історико-патріотичних, етнографічних та інших питань, в порядку, визначеному чинним законодавством України; участь у вжитті заходів по запобіганню всім формам та видам тероризму, від кого б він не походив; участь у вихованні проти упереджень та стереотипів, у тому числі щодо українства, українського менталітету тощо; сприяння освіті з питань голодомору, утискань і актів геноциду щодо українського етносу, дійсних їх причин та наслідків, вивчення інших питань, які пов’язані з формуванням та розвитком української нації; співробітництво з правоохоронними органами і правозахисними організаціями з питань захисту прав і свобод людини, демократії та державності України, допомога у виявленні та притягненні до передбаченої законодавством України відповідальності за злочини, пов’язані з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі, посяганням на конституційний лад та територіальну цілісність України; сприяння вихованню молодого покоління в дусі патріотизму, національної гордості і самосвідомості, пріоритетів демократії, нетерпимості до спроб узурпації влади і повалення конституційного ладу в Україні, сприяння у проведенні роботи з виховання поваги до всіх людей, їх громадянських прав та особистих свобод; захист інтересів індивідуальних та колективних членів Ліги у державних та недержавних органах, установах, підприємствах та організаціях, у тому числі в судах; сприяння захисту особистості, її прав та свобод від будь-яких утискань у державі та суспільстві; участь у проведенні, в тому числі на договірних засадах, наукових досліджень і навчально-методичних розробок з основних питань діяльності Ліги, організація симпозіумів, конференцій, колоквіумів, виставок, конкурсів, виїзних засідань, курсів лекцій, семінарів, лекторіїв та інших акцій з проблем, що досліджуються; публікація та широке оприлюднення результатів досліджень, що проводяться Лігою; заснування та присудження премій, відзнак, нагород, стипендій та допомог.

(“Сільські вісті”, 15 листопада 2002 р.)

***

У Міжнародній академії управління персоналом відбулися установчі збори Федерації патріотичних видань України. Федерацію створено для об’єднання та координації зусиль вітчизняних ЗМІ у провадженні демократичних засобів формування інформаційного простору для підтримки свободи слова, вільного висловлення поглядів, переконань, що гарантується Конституцією України. До складу Федерації ввійшли газети “Демократична Україна”, “Гарт”, “Персонал плюс”, “Товариш”, журнали “Персонал”, “Дніпро”, а також Книжкова палата України та Антинаклепницька ліга України.

(“Сільські вісті”, №153, 27 грудня 2002 р.)

***

Антифашистський комітет України (група ветеранів Великої вітчизняної війни, в’язнів фашистських таборів і гетто, а також Всеукраїнський єврейський конгрес) зібрався на спільне засідання і, як повідомляє газета “Столичка”, обговорив публікації в газеті “Сільські вісті”, які, цитуємо, “не мають рівних за рівнем розпалювання міжнаціональної ворожнечі, наруги над історією України”. Основні претензії газеті пред’являються за статтю професора Василя Яременка “Міф про український антисемітизм”. Лідер Антифашистського комітету якийсь Олександр Шлаєн заявив: “Здійснено кримінальний злочин — великим тиражем поширено матеріали, які містять образу національних почуттів, приниження людської гідності і розпалювання міжнаціональної ворожнечі. І більше терпіти таке ми не збираємося”. Зібрання вирішило звернутися до суду з вимогою позбавити “Сільські вісті” свідоцтва про реєстрацію як видання, що порушує закони України, а також виставити редакції і автору статті моральні позови. Ряд ветеранів вирішили також подати особисті позови в суд.

Ми не збираємося вступати в полеміку з абсурдними звинуваченнями. А те, що вони з’явилися, означає тільки одне: газета і автор влучили якраз у точку. Не існувало і не існує українського антисемітизму об’єктивно ні на рівні народному, ні на рівні державному, і вимагати від нашого народу покути за якісь гріхи проти євреїв — вершина нахабства. Його побутові прояви були історично і об’єктивно обумовленими. Обумовлені вони і зараз небувалою активізацією єврейського капіталу в Україні, єврейським ядром вітчизняних олігархів, фактичним захопленням ними найвищих владних висот за кучмівщини.

(“Сільські вісті”, №149, 19 грудня 2002 р.)

***

Василь Яременко. Міф про український антисемітизм. Цитати:

“З українського боку бачимо підлабузництво, загравання або схиляння перед фінансовими та ідеологічними розбійниками з єврейського табору...

У 30-роках ХХ ст., як правило, євреї-чиновники вирішували, які храми треба було висаджувати в повітря...

Ми бачимо, як посилюється антиукраїнська ідеологічна кампанія в різних засобах інформації, що перебувають у руках сіоністських кіл...

Та так і було завжди. Єврейство злигувалося з владою або й само було владою, а український народ — лише засіб і джерело збагачення...

Ця так звана національна меншина відзначається надзвичайною агресивністю, що становить величезну загрозу національній безпеці України, а тому має бути під неослабним державним і громадським контролем, має регулюватися і регламентуватися. Як чужорідна політична сила...

І це вимагає державної пильності, коли хочете, державних законів, що контролювали б і регламентували діяльність структурованих міжнародним сіонізмом єврейських організацій в Україні...

Якщо єврейське населення в Україні становить менше одного відсотка, а у складі Верховної Ради третього скликання перебувало 136 (за іншими відомостями, 158) депутатів єврейської національності, то це викликає багато запитань.

90% українських банків очолюють “спеціалісти” єврейської національності. Себто український капітал перебуває в єврейських руках. Мене, як громадянина Уукраїни і представника корінної нації, це бентежить...

СДПУ(о) — партія бундівського типу, в якій керівні пости в руках євреїв, й існує вона на єврейські гроші...

Після того як партія Медведчука-Суркіса домагалася поставити першим міським головою Києва Григорія Суркіса, її в народі почали називати “партією не “об’єднаних”, а “обрізаних”... Висуненням Суркіса розтоптана не якась юридична норма, а елементарна національна й партійна етика...

Міф про український антисемітизм поширюють ЗМІ, які повністю перебувають у єврейських руках...

У Києві працює єврейська Антидифамаційна ліга, яку очолює дуже посередній журналіст О. Найман. Потрібна й українська Антидифамаційна ліга, яка через суди мала б боротися з образами українства й українців, спростовувала наклепи і викривала різні інсинуації...

В народі у зв’язку з Закарпаттям (“стихійні лиха”, спричинені організованим вивезенням деревини за кордон), як правило, називають відомий єврейський тандем. От що означає неконтрольована діяльність організованого єврейства в Україні... Єврейські бізнесмени варварським вирубуванням лісів організували стільки води, що зупинити її неспроможний державний бюджет...

Книга М. Шестопала “Євреї на Україні” є застереженням для українців на сьогодні і на завтра. Про що книга Матвія Шестопала? Як було сказано, поштовхом до написання стали власні зіткнення з організованим єврейством у стінах Київського університету...

Які наслідки, як із гіркотою пише М. Шестопал, єврейського жирування в Україні?.. Виганяли, але “слизький і влізливий” (слова І. Франка) єврейський елемент знову заполонив українські землі...

Коли терпець уривався, народ відповідав адекватно: знищував своїх кривдників, свого соціального й національного ворога. І не вина українців у звершенні актів помсти...

Історичний досвід підтверджує, що єврейство має бути контрольованим, інакше підуть по світу “обдерті євреєм монархи”, не кажучи за простолюддя...

За останнє десятиліття з України продано в борделі Європи, Африки, Азії 500 тисяч українських дівчат. Існують борделі і в самому Києві. Хто їх організатори, хто сучасні торгівці людьми і сутенери?.. Почерк той самий, що і в хозарські часи...

Я як громадянин держави Україна хочу знати, хто продав півмільйона моїх одноплемінниць у світові борделі, хочу знати національний склад Верховної Ради, хочу знати, в чиїх руках ринки України (від Петрівки в Києві до Барабашівки в Харкові), хто керує телеканалами на українському телебаченні, хто керує банками України, хто керує “прихватизованими” стратегічними підприємствами, — перевірити офіційні дані незалежними комісіями. І тоді відпаде чи постане на повен ріст проблема національної безпеки, загроза їй з боку єврейського елементу...

Держава і громадськість мусять регламентувати масове проникнення особливо небезпечного сіоністичного елементу в органи верховної влади, у фінансову сферу держави і в засоби масової інформації...

Звісно, в Україні є багато “ожидовілих”. Та на їх істеричний вереск зважати не слід...”

Його вихованці, які працюють у пресі і видавництвах, науковці і вчителі — горді за свого наставника і щиросердечно сіють зерна його мудрості і патріотизму в умах і душах нових поколінь. В отакому опосередкованому через своїх вихованців впливі на формування тисяч і тисяч юних громадян — найбільше досягнення педагога В.В. Яременка.

(“Сільські вісті”, 15 листопада 2002 р.)

 Поділитися