MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

25 червня - 11 липня 2003 р

08.04.2004   
ПРАВА ЛЮДИНИ  
1. Новини правозахисту


Уповноважений з прав людини ВР України Ніна Карпачова в останні дні вивчала стан дотримання прав і свобод жителів Закарпаття. Тоді до українського омбудсмена звернулись за захистом своїх прав близько 4 тисяч жителів цієї області. Як повідомили УНІАН у прес-службі Уповноваженого, рівень бідності у Закарпатській області залишається найвищим у державі і становить понад 46%.

На заробітки в різні країни щорічно виїжджає близько 300 тисяч жителів Закарпаття.

(“Сільські вісті”, №77, 4 липня 2003 р.)


1.1. Резонансні справи


Комітет Верховної Ради по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією тримає на контролі резонансні справи, пов’язані з діяльністю співробітників служби по боротьбі з організованою злочинністю МВС України. Голова Комітету Володимир Стретович зауважив, що справа про зберігання наркотиків і зброї, за якою російський бізнесмен Костянтин Григоришин був затриманий 12 жовтня 2002 року у Києві в автомобілі народного депутата України Володимира Сивковича, закрита Генеральною прокуратурою через відсутність складу злочину. Зі слів Стретовича, пістолет, який нібито був знайдений у Григоришина при затриманні, у 1996 році вже фірурував в аналогічній справі, якою теж займалися убозівці. Після інциденту з Григоришиним Генпрокуратура затримала у грудні минулого року одного зі співробітників спецпідрозділу “Сокіл”, який брав участь в обшуку офісу бізнесмена, однак пізніше він був звільнений. А у травні поточного року начальник ГУБОЗ Юрій Черкасов повідомив, що справа, порушена відносно співробітників очолюваної ним служби, закрита у зв’язку з відсутністю в їхніх діях складу злочину.

Також Стретович повідомив, що його Комітет самостійно розслідує справу про самогубство директора філіалу №10 Київського центру соціально-трудової реабілітації інвалідів Олександра Зарічного, який 12 червня викинувся з вікна будівлі столичного УБОЗу. “Необхідно з’ясувати — було це самогубство чи приховання слідів злочину”, — сказав депутат. Стретович нагадав, що у приміщенні Головного управління МВС України у Києві два роки тому стався схожий випадок, і у тій справі залишилося без відповідей багато питань. А у червні 2000 р., як уже повідомляла “Свобода”, з вікна будівлі столичного міліцейського главку під час допиту викинувся заступник начальника податкової інспекції Московського району столиці, затриманий співробітниками міліції напередодні. Володимир Стретович вважає, що і в цій забутій справі залишилося без відповідей багато питань.

(“Свобода”, №24, 17-23 червня 2003 р.)


***

В преддверии периода летних отпусков замечательный подарок гражданам сделала отечественная прокуратура: уголовные дела в отношении лиц, находящихся в отпуске, отныне возбуждаться не будут!

Начало новой тенденции в работе прокуратуры положила помощник прокурора Артемовского района г. Луганска Елена Коваленко. 11 июня 2003 г. в прокуратуре района был получен замечательный документ.

Называется этот документ “Постановление об отказе в возбуждении уголовного дела”, датирован 23 мая 2003 г. и подписан собственноручно Е.Коваленко. Первым отпускником, удостоившимся прощения всех своих грехов, стал председатель Артемовского районного суда г. Луганска Станислав Лубяной, который известен тем, что судебная коллегия под его председательством, рассматривая уголовное дело по обвинению Бориса Фельдмана, запретила подсудимому и адвокатам заявлять в судебном процессе ходатайства и жалобы, лишила подсудимого последнего слова за цитирование учебника уголовного права, а адвокатов — возможности выступать в дебатах и т.д. и т.п. Лично Лубяной запретил адвокатам в суде общаться с подсудимым, мотивируя тем, что это общение “практически теряет какой-либо смысл”.

Речь же в “Постановлении...” вот о чем: “Помощник прокурора Артемовского района г. Луганска Коваленко Е.В., рассмотрев материалы проверки по заявлению гр-на Фельдмана Б.М., установила, что председатель Артемовского районного суда г. Луганска Станислав Макарович Лубяной в ноябре 2002 года незаконно составил документ об этапировании заявителя из ВТК в СИЗО, в марте 2003 года незаконно поставил печати на ксерокопиях документов, а в январе 2003 года незаконно передал уголовное дело в другой суд, чем причинил заявителю существенный ущерб и тем самым нарушил порядок производства по уголовному делу”. Но оказалось, что как раз в то время, когда, безусловно, надо было возбуждать в отношении Лубяного уголовное дело или, как говорят юристы, принимать решение в порядке ст. 97 УПК, Лубяной оказался в отпуске! И вот что решили в Артемовской прокуратуре: “Исходя из того, что на момент принятия решения в порядке ст. 97 УПК Украины председатель Артемовского райсуда Лубяной С.М. находился в отпуске и опросить его по существу заявления не представляется возможным, руководствуясь ст. 6 п.1 УПК Украины, в возбуждении уголовного дела по заявлению гр. Фельдмана Б.М. отказать за отсутствием события преступления”.

Но ведь в Украине, согласно ч.1 ст. 24 Конституции, все граждане равны перед законом. Это значит, что если в отношении Лубяного нельзя возбуждать уголовное дело, поскольку он находится в отпуске, то точно также нельзя возбуждать уголовное дело в отношении любого другого находящегося в отпуске гражданина.

(“Свобода”, №24, 17-23 червня 2003 р.)


***

Микола Замковенко, колишній голова Печерського районного суду Києва:


“... Кримінальна справа проти мене нараховує 30 томів, котрі більше року збирала слідча група у складі 35 осіб. Слідчі допитали понад 100 чоловік, справи котрих я колись розглядав, і кожному з них пропонували сказати, що я вимагав чи навіть узяв гроші. За доносом Ніни Фадєєвої, яка після мене заступила на посаду голови Печерського райсуду, до раніше пред’явлених мені 7 епізодів обвинувачення додало ще 9...

Коли допитували слідчого І. Демидова, який проводив незаконні обшуки в моєму службовому кабінеті й приватному помешканні, то прокурор навіть попросив суд випровадити А. Федура із зали, хоч той не сказав жодного слова. Я впевнений, що й кримінальну справу порушили проти нього тільки задля того, щоб позбавити можливості працювати адвокатом...

Як повідомляють поінформовані джерела, прокурор запропонує засудити мене до п’яти років позбавлення волі — така у нього вказівка. І це незважаючи на те, що обвинувачення грунтується на доказах, здобутих у ході обшуків, які визнані незаконними Апеляційним судом Київської області, а згодом і Верховним Судом...

Слідчий Демидов уже став начальником відділу столичної прокуратури; начальник відділу прокуратури Кузовкін, який разом із колишнім заступником прокурора м. Києва Вєтохою викрав з мого службового кабінету справу, сьогодні працює бориспільським міжрайонним прокурором; заступник Генерального прокурора Кудрявцев, який санкціонував проведення в мене обшуків, отримав чергову зірку на погони. А от слідчого Бурима, котрий відмовився брати участь у проведенні незаконних обшуків, звільнили з органів прокуратури.

А оскільки протиправні дії Кудрявцева не отримали належної оцінки, він у вересні 2001 року вже видав припис про заборону виконання рішення Печерського райсуду про звільнення з-під варти Б. Фельдмана. А нещодавно він же ініціював проведення обшуків у кабінетах суддів апеляційного суду, котрі ухвалили звільнити родичів Ю. Тимошенко...

Кримінальні справи прокуратура сфальсифікувала не лише проти мене, а й ще проти кількох суддів нашого суду. А потім з’явилося подання Вищої Ради юстиції до Президента і його указ про моє звільнення з посади судді та голови суду. Мою скаргу на рішення ВРЮ суддя Шевченківського райсуду Л. Шибко з надуманих підстав залишила без задоволення, а апеляційний і Верховний суди не звернули на це жодної уваги. Згодом я звернувся до Верховного Суду із заявою про перегляд рішення в цій справі за нововиявленими обставинами, але з червня минулого року моя заява не розглянута. Так само ось уже два роки, як не розглядається моя скарга на указ Президента...

Печерський суд часто називали Верховним судом, бо у нас розглядалися такі справи, до яких в інших судах навіть підступатися боялися. Зауважу, що я ніколи не давав ці смердючі, як їх у нас називають, справи молодим, щойно призначеним суддям, щоб не ламати їм кар’єру, а завжди розглядав їх сам... Голова суду Фадєєва кидає на амбразуру суддів, які тільки вчора прийшли працювати. Це ж просто непорядно...

Подивіться, кого сюди понабирали працювати. У Києві своїх кадрів немає чи як, що переводять із областей та ще й колишніх прокурорських працівників? І вони, ледь змінивши мундир на мантію, постановляють такі рішення, за які країні має бути соромно.

Узагалі, таке враження, що там уже навіть не намагаються дотримуватися хоча б видимості неупередженості. Маю на увазі гучні справи, які розглядалися в цьому суді останнім часом...

Захисником я працювати не можу, бо проти мене порушена кримінальна справа. То ж сьогодні я безробітний...

Подивіться, яку вивіску почепили на дверях Печерського райсуду: “Міністерство юстиції України. Печерський райсуд”. Це при тому, що суд вже кілька років вважається незалежною владою, а Мін’юст часто виступає як відповідач. А чи може суддя, якого призначає Президент, визнати незаконним його указ? І таких питань безліч...

Тепер щодо мого останнього слова. Захищаючи одного священика, відомий адвокат Плевако звернувся до присяжних із такими словами: “Ця людина відпустила вам стільки гріхів, що відпустіть і ви їй один раз”. Я теж за незначний проміжок часу розглянув стільки справ, які сприяли покращенню репутації України, що, очевидно, міг би сподіватися на відпущення гріхів...”

(“Свобода”, №24, 17-23 червня 2003 р.)


***

Судья Соломенского райсуда г. Киева Владимир Москалюк назначил на 16 июля т.г. рассмотрение уголовного дела по обвинению адвоката Андрея Федура в мошенничестве и подделке доверенности на автомобиль.

(“Свобода”, №26, 1-7 липня 2003 р.)


***

“Порушення кримінальної справи за фактом протиправних дій народних депутатів” — таким є зміст новини від прокурорів міста, які інформують пресу про те, які наслідки матиме для парламентаріїв-бютівців їхнє півторадобове перебування на території Лук’янівського СІЗО (йдеться про події 20-21 червня цього року).

З ранку 20 червня депутати від БЮТ прибули на територію СІЗО, “вимагаючи звільнення незаконно утримуваних під вартою колишніх керівників корпорації ЄЕСУ Геннадія Тимошенка та Антоніни Болюри”. Член БЮТ Степан Хмара розповів, як довго і марно він з колегами очікував на звільнення Геннадія Тимошенка і Антоніни Болюри — звільнення, що мало відбутися, оскільки жодних правових підстав для подальшого утримання цих осіб у камерах у тамтешнього керівництва не було. Керівництво це начебто усвідомлювало, годуючи нардепів обіцянками звільнити колишнього директора та колишнього бухгалтера ЄЕСУ буквально з хвилини на хвилину. Але хвилини складалися в години, а жодного просування зі звільненням не спостерігалося. Не пришвидшив справу і лист-звернення від Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової, котра намагалася докричатися до почуття законності в керівництва СІЗО. Так минула п’ятниця і ніч з п’ятниці на суботу. “А вранці полковник Скоробогач (начальник СІЗО) втік до лікарні. Скоробогач раптово захворів, а з ним разом якась атипова тюремна хвороба підкосила і всіх осіб, що несуть відповідальність за звільнення арештованих. В суботу, приблизно о 16-й годині депутати залишили СІЗО.

Зауваження від прокурорів отримала Ніна Карпачова. У виступі на “Громадському радіо” вона повідомила, що Генеральна прокуратура України звернулася до Господарського суду м. Києва в інтересах Держдепартаменту з виконання покарань із заявою, в якій міститься прохання “зупинити дію подання Уповноваженого з прав людини і заборонити Лук’янівському СІЗО звільняти з-під варти” екс-керівників ЄЕСУ. Змушена вдаватись до якихось пояснень, Карпачова нагадала, що запобіжний захід, обраний стосовно Геннадія Тимошенка і Антоніни Болюри, “був скасований рішенням Апеляційного суду, і за рішенням суду вони мають бути звільнені”. “Я хочу спитати, відколи це Господарський суд вирішує — зупиняти подання Уповноваженої з прав людини чи не зупиняти”, — сказала Н. Карпачова.

(“Україна молода”, №115, 27 червня 2003 р.)


***

27 червня Апеляційний суд Чернігівської області задовольнив скарги адвоката В. Швеця і скасував постанови Печерського райсуду м. Києва (судді В. Кузьменко й В. Малінін) від 23 травня п. р. про повторний арешт екс-керівників корпорації “ЄЕСУ” Г. Тимошенка й А. Болюри. Того ж дня на телебаченні була розповсюджена інформація прес-служби Генпрокуратури прямо протилежного змісту. Постає питання: кого намагається дезінформувати керівництво Генпрокуратури? Чи, пославшись на повідомлення ЗМІ, С. Піскун заявить про фальсифікацію судової ухвали цього разу в Апеляційному суді Чернігівської області і необхідність проведення там обшуків? Те ж стосується й повідомлення Генпрокуратури про направлення до суду кримінальної справи по обвинуваченню Г.Тимошенка й А. Болюри. Як повідомив адвокат В. Швець, до Шевченківського райсуду надійшла справа, яку Апеляційний суд Київської області закрив 13 травня п. р. Цікаво, хто з суддів Шевченківського райсуду ризикне за таких обставин розглянути цю справу й постановити по ній вирок?

(“Свобода”, №26, 1-7 липня 2003 р.)


***

Виконуючи доручення Голови Верховної Ради України Володимира Литвина від 28 червня 2003 року, комітети ВР — з питань правової політики, з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією — на підставі розгляду пакета документів щодо утримання під вартою Г.Тимошенка і А. Болюри дійшли висновку, що цей запобіжний захід щодо колишніх працівників корпорації “ЄЕСУ” застосовано незаконно і без жодних юридичних підстав.

(“Сільські вісті”, №78, 8 липня 2003 р.)


***

Шевченківський районний суд Києва відмовив у задоволенні скарги адвокатів Г. Тимошенка та А. Болюри щодо незаконності тримання в СІЗО. Партія “Батьківщина” однозначно розцінює рішення суду як виконання брудного замовлення голови адміністрації президента Віктора Медведчука, Генерального прокурора Святослава Піскуна та особисто Президента Леоніда Кучми на здійснення психологічного пресингу на одного з лідерів української опозиції Юлію Тимошенко.

(“Україна молода”, №121, 9 липня 2003 р.)


***

3 квітня 2003 року Президент України підписав Закон України “Про внесення змін до КПК України”. Цим законом докорінно змінюється порядок та терміни тримання в слідчих ізоляторах осіб, взятих під варту, на стадії ознайомлення з матеріалами кримінальної справи. Обвинувачуваному законом зменшений термін тримання під вартою під час ознайомлення з матеріалами кримінальної справи строком до 1 місяця, який, правда, може бути продовжений, але тільки суддею апеляційного суду за поданням слідчого, погодженого з Генеральним прокурором України чи його заступником, або поданням цього прокурора чи його заступника.

Зазначеним законом встановлюються конкретні строки тримання осіб у місцях попереднього ув’язнення під час досудового слідства, найбільший з яких до 18 місяців.

У Законі України від 3 квітня законодавець виключає норму, яка регламентувала те, що ознайомлення обвинувачуваного, який тримається під вартою, з матеріалами справи при обчисленні строку тримання під вартою не враховується, та визначає конкретні терміни пред’явлення матеріалів на ознайомлення — не пізніше як за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою.

(“Закон і обов’язок”, №23, червень 2003 р.)


***

Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова заявила, що в Україні нехтують і її права. Зокрема, вчора на прес-конференції омбудсмен сказала, що порушується її право на безперешкодну зустріч з Президентом України, прем’єр-міністром, Головою ВР і Генеральним прокурором, повідомляє “Ліга-Бізнес-інформ”. “На превеликий жаль, я маю сьогодні перешкоди для зустрічі з найвищими посадовими особами держави”, — каже Карпачова, додаючи, що декілька її звернень і прохання про зустріч з Президентом Кучмою і прем’єром Януковичем “не знайшли розуміння і підтримки їхнього апарату”.

(“Україна молода”, №121, 9 липня 2003 р.)


***

Московський окружний військовий суд виправдав двох офіцерів Міноборони Росії, що обвинувачувалися в отриманні хабарів від колишнього керівника корпорації “ЄЕСУ” Юлії Тимошенко.

(“Україна молода”, №122, 10 липня 2003 р.)


***

8 липня суддя Шевченківського райсуду м. Києва Тетяна Ізмайлова продовжить розгляд скарги судді столичного Апеляційного суду Юрія Василенка на рішення Вищої Ради юстиції звернутися з поданням до Верховної Ради про звільнення його з посади за порушення присяги судді.

Дисциплінарне провадження проти Ю. Василенка було відкрито з ініціативи члена ВРЮ В. Євдокимова після того, як суддя Василенко порушив кримінальну справу проти Президента Кучми за 11-ма статтями КК України.

(“Свобода”, №26, 1-7 липня 2003 р.)


***

Правозахисник Леонід Ковальчук, якого було незаконно засуджено за зберігання зброї, не має наміру вдовольнятися лише самим фактом свого звільнення. Він сповнений рішучості притягти до відповідальності всіх, хто так чи інакше доклав руку до його ув’язнення. 10 січня 2002 року Верховний Суд України скасував усі рішення по його справі, позбавивши його, таким чином, від необхідності відбувати 3,5-річний термін ув’язнення як покарання за злочин, якого Ковальчук не скоював. ВСУ направив справу на додаткове слідство, яке проводилося слідчими головного управління МВС у Київській області. Додаткове слідство тривало до 23 листопада 2002 року, після чого було винесено постанову про закриття кримінальної справи, однак із формулюванням “за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину”. Хитромудра слідча система залишила за собою, таким чином, право викрити потенційцного “обвинуваченого” Ковальчука трохи згодом, видобувши для нього десь іще один несправний револьвер. Ковальчук же наполягає на тому, аби його справу було закрито за відсутністю складу злочину. Крім того, зазначає Леонід Ковальчук, навіть із зазначеним вище мотивуванням, держава повинна була негайно відшкодувати йому завдану матеріальну шкоду. Справа про матеріальні збитки “полюбовно” не закінчилась, ставши предметом розгляду в суді. Але Васильківський міський суд пристав на бік земляків-міліціонерів, з ласки яких у судовому засіданні раптом вигулькнула безсумнівна фальшивка — постанова нібито Генеральної прокуратури, яка засвідчувала, що кримінальне провадження по відношенню до Ковальчука відновлено. Розглянувши цей документ, Апеляційний суд Київської області “погодився з доказами, що вказаного у фальшивці управління Генпрокуратури в дійсності не існує, що на постанові немає підпису особи, яка її постановляла, немає також вихідного номера, не використані бланк та штамп Генпрокуратури, а в тексті допущені суттєві помилки — вказана неправильна дата винесення вироку та закриття справи”, — говорить Ковальчук. Суд вивчив також текст відповіді Генпрокурора Святослава Піскуна, даної ним після депутатського запиту Євгена Жовтяка та Івана Бокого, де також немає підтверджень існування такої постанови. Після чого апеляційна інстанція скасувала рішення Васильківського міського суду, відправивши справу про сплату Ковальчуку матеріальних збитків назад, у Васильків, для розгляду її новим складом суду. Водночас правозахисник виставляє системі, що кинула його за грати, ще один рахунок. 1 млн. 40 тисяч гривень — саме стільки, на думку Ковальчука, винні йому певні державні структури за всі завдані моральні страждання. “Васильківський районний суд прийняв мою позовну заяву про відшкодування мені моральної шкоди і зробив абсолютно унікальну справу — в переліку співвідповідачів по моїй справі суд визначив міліцію та прокуратуру, а крім того, притягнув до відповідальності самого себе”, — розповідає Ковальчук. Йдеться про те, що Васильківський районний суд самим фактом своєї ухвали визнав власну вину в незаконному засудженні Леоніда Ковальчука, але, мабуть, тут же знітившись перед нетривіальністю колізії, відправив матеріали позовної заяви до Верховного Суду для визначення підсудності справи.

(“Україна молода”, №116, 2 липня 2003 р.)


***

Провладні ЗМІ галасували тільки на початковій стадії “справи грибників”. Саме таку іронічну назву дали тверезомислячі українці операції СБУ з ліквідації злочинного угрупування, яке начебто ледь не здійснило в країні державний переворот. Справу таки довели до суду. У підсумку із 17-х де-факто Феміда ув’язнила за спробу державного перевороту лише запоріжця Юрія Петровського (ще один “заколотник” отримав 5 років позбавлення волі умовно). З шести років за гратами лідер “грибників” відбув два з половиною. Цього терміну вистачило, аби Президент Кучма по-новому оцінив ситуацію і підписав указ про помилування Петровського.

(“Україна молода”, №116, 2 липня 2003 р.)


***

У лютому нинішнього року глядачів телеканалу “1+1” приголомшив сюжет з Дніпропетровська про вбивство Костянтина Крупеннікова — з демонстрацією його лежачим у калюжі крові зі слідами від куль. Проте буквально через день прокурор Дніпропетровської області Володимир Шуба та начальник місцевого УСБУ Юрій Самойленко на спільній терміновій прес-конференції буквально шокували журналістів повідомленням про те, що все це була інсценізація. Обоє потім довго і терпляче пояснювали, чому мусили вдатися до такого неординарного кроку. Мовляв, замовник у разі зриву задуму мав твердий намір терміново виїхати за кордон, отже, необхідно було продемонструвати йому, що Крупеннікова вбито. Такі дії з боку СБУ та прокуратури у громадській свідомості викликали неоднозначне ставлення. А голова правління національної спілки журналістів України Ігор Лубченко взагалі виступив категорично проти використання журналістів у таких іграх. Тим часом на прес-конференції було повідомлено про затримання і замовника, і посередника, і виконавця. На лаві підсудних опинилися двоє — колишній директор ТОВ “ПКС” “Арго” Сергій Лігай та Ярослав Язловецький. Попереднє слідство першому приписало роль замовника, а другому — виконавця.

Але вже на першому засіданні Язловецький заявив, що після затримання у стінах УСБУ у Дніпропетровській області він почав давати правдиві свідчення, але його шляхом тортур змусили назвати замовником саме свого директора. Мовляв, на обличчя натягнули шапочку, і протягом п’яти годин тривала екзекуція. Але остаточно Язловецький погодився говорити те, що від нього вимагали, лише коли його почали мучити за допомогою спеціальної конструкції, яку оперативники між собою називали “Марією Іванівною”. Отже, тепер Ярослав Язловецький однозначно заявив про примусові дії з боку співробітників СБУ, внаслідок чого він обмовив свого директора. Насправді убивство Крупеннікова йому замовляли двоє чоловіків, з якими він зустрічався тричі і запам’ятав в обличчя добре.

(“Україна молода”, №120, 8 липня 2003 р.)


***

Операція завершилася вдало. Проте місцеві телевізійники ледь не зіпсували все, виступивши наступного дня після відеосюжету з повідомленням, що нічого такого не трапилось, а столичні колеги, по суті, ввели народ в оману. Можливо, для більшої вірогідності й щоб не було подібних проколів, треба було запросити на “криваву” операцію і своє телебачення.

Як повідомив прокурор області Володимир Шуба, основою цих подій є економічне підгрунтя. Цікаво, що й тут все упирається в добре відомого Павла Лазаренка. Ще в часи його прем’єрства фірмі “Науковій” було передано в оренду на 99 років Дніпропетровський лікеро-горілчаний завод. У 2001 році на цьому підприємстві відбрунькувалася фірма “Арго”, керували якою Крупенніков та киянин Л. І киянин замовив свого напарника...

(“Крок”, №4, лютий 2003 р.)

До відома: газета “Крок” — видання Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президенті України.




1.2. Правоохоронні органи


На Закарпатье из табельного пистолета застрелился 24-летний следователь Виноградовского районного отделения милиции Юлий Конар. Инцидент произошел в г. Виноградове, а милиционер покончил с собой после резкого разговора со своим начальством. Еще живого Ю. Конара нашли в туалете райотдела его же сослуживцы. Правоохранитель был немедленно госпитализирован в реанимационное отделение Виноградовской районной больницы, однако врачам так и не удалось его спасти. Ведется следствие.

(“Магнат”, №26, 3 июля 2003 г.)




1.3. Місця ув’язнення


Правоохоронці говорять, що в Україні заклад тимчасового утримання такого класу з’явився вперше. Дивує він одразу двома речами: готельним комфортом і тією приємною обставиною, що в цьому місці все поруч — слідчий ізолятор, спецприймальник для адміністративних арештантів і приймальник-розподільник для безпритульних. Дітей з останньої категорії виділили в окремі апартаменти, аби ті хоч під пильним оком полісменів не переймали неадекватну поведінку дорослих.

Влаштований під спільним дахом комфорт заслуговує окремого слова. Камери на 2-3 чоловіки. У кожній — телевізор, холодильник, гаряча і холодна вода, туалетна кімната. Типові нари замінили на ліжка, вкрили пристойною білизною. Замість малесеньких прорізів під стелею — нормальні вікна. Правда, з броньованим склом. Місцем прогулянок слугує невеликий дворик під решітчатим дахом.

Як запевняють фахівці, саме таких умов утримання правопорушників та підозрюваних у скоєнні злочинів вимагає від України Європа. Хоча сама вона місцями таки поступається харківському рівню. Вартість нового приміщення — близько 4-х мільйонів гривень. Левову частку цієї суми забезпечив міський бюджет. Решта — благодійна допомога.

(“Україна молода”, №115, 27 червня 2003 р.)




1.4. Армія

В редакцию написала мать солдата, проходящего срочную службу в учебном центре МО Украины “Десна” в Черниговской области. Она, как и другие родители, обратилась в военную прокуратуру с просьбой прекратить противоправные действия мелких жуликов, зарабатывающих на материнских чувствах тысячи гривен. Действуют мошенники примитивно, незатейливо. Наложенным платежом высылают солдатским матерям, чьи сыновья служат в учебном центре МО Украины “Десна”, ценные письма завышенной стоимости с копеечными фотографиями и другим. В частности, некий Вадим Сливка, скрывающийся под адресом а/я №124 “Дембель” 133-го киевского почтового отделения, обманом вынудил нашу читательницу Светлану Н. выкупить за 10 гривен незаполненный бланк присяги на верность украинскому народу. Недавно Светлана вновь пришла в редакцию и рассказала, что подобную “шутку” прохиндеи проделали с родителями многих сослуживцев сына.

Подметный “лохотрон” набирает обороты, и втянуто в него немало людей. Ясно одно: кто-то из мошенников или их подручных имеет непосредственное отношение к базе данных военнослужащих учебного центра “Десна”.

(“Франт”, Купянск-узловой, Харьковская обл., №22, 22 мая 2003 г.)
 

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ 

2.1. Перешкоджання розповсюдженню ЗМІ

Радимо прочитати:


1. Лубченко звинувачує “Укрпошту”// “Сільські вісті”, №78, 8 липня 2003 р., с.1

2. Микола Юрчишин. Насильство над передплатниками// “Сільські вісті”, №79, 10 липня 2003 р., с.3

***

Про вилучення співробітниками міліції 17 червня цього року в Харкові 410 примірників газети “Без цензури”


Начальник УВС м. Харкова В.В. Єгупенко, відповідаючи на запит народного депутата України від блоку “Наша Україна” Володимира Філенка (адже випадки переслідування поширювачів газети “Без цензури” у Харкові траплялися не раз), ще раніше, 30 квітня, повідомив, що “факт неналежного виконання міліціонерами ППС своїх функціональних обов’язків розібрано на оперативній нараді, а самі міліціонери, звичайно ж, “суворо попереджені”. Але така недбалість підозріло часто повторюється.

(“Без цензури”, №19, 20 червня 2003 р.)


***

23 червня 2003 року активістами блоку “Наша Україна” Є. Полтавцем та Г. Ігумновим було проведено повторне, після інциденту 17 червня, поширення безкоштовної газети “Без цензури” (№19) у переході станції метрополітену “Пролетарська” м. Харкова. Під час розповсюдження знову підійшли співробітники міліції, вже конкретно поцікавились, що за газета, і дізнавшись, що блоку Віктора Ющенка, попросили примірник, а пізніше — ще кілька примірників для колег і керівництва.

(“Без цензури”, №20, 27 червня 2003 р.)


***

Минулого тижня відбувся дебютний телепоказ фільму відомого тележурналіста Андрі Шевченка “Обличчя протесту”. Першими його мали змогу подивитися жителі Полісся завдяки телекомпанії “Полісся-TV”, що віщає на Луцьк і Волинську область. На часі очікується показ “Облич протесту” в Рівному і у Львові. Заплановано покази на Івано-Франківщині, Одещині, Харківщині, в Запоріжжі тощо. Попри зібрані “Телекритикою” сотні підписів (серед яких є і підписи кількох десятків народних депутатів) із проханням показати “Обличчя протесту” на національних каналах, жоден із них на трансляцію фільму поки що не погодився. За словами Шевченка, “Обличчя протесту” є спробою осмислення подій, що відбулися 9 березня 2001 року і призвели до сумнозвісних наслідків.

(“Без цензури”, №19, 20 червня 2003 р.)


***

17 червня Радивилівське відділення зв’язку (Рівненська обл.) прийняло 95 відправлень на замовлення книг Дмитра Чобота, а наступного дня відмовилось приймати хоча б одне. Оператор зв’язку демонстративно розірвала один пакет і кудись з ним зникла. Через 2 години вона повернулась і відмовилась приймати книги, пославшись на пункт 40 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених Постановою КМ України №1155 від 11 серпня 2002 р. У цьому пункті дано перелік предметів, які заборонено пересилати поштою: зброя, вибухові, легкозаймисті і отруйні речовини, наркотики, психотропні засоби і подібне.

Інформацію надало видавництво “Просвіта”, яке випустило книги Дмитра Чобота “Нарцис”, “Свистун”, “Час підлої влади”.
(“Сільські вісті”, №79, 10 липня 2003 р.)




2.2. Право на інформацію


Днями між власниками та керівниками телеканалів НБМ, “Експрес-інформ” і журналістським колективом новин було підписано угоду про взаєморозуміння. Угоду уклали шеф-редактор інформаційних програм “Експрес-інформу” Андрій Шевченко, голова Фонду медіа-ініціатив Роман Скрипін, почесний президент концерну “Укрпромінвест” Петро Порошенко, керівники телекомпаній: “Експрес-інформ” — Владислав Лясовський та НБМ — Іван Адамчук.

Під час підписання угоди Андрій Шевченко зазначив, як повідомляє “Українська правда”, що “дороговказом для журналістів каналу є не “темники”, не телефонне право, не генеральна лінія партії, а засади інформаційної політики”. Петро Порошенко, концерн якого володіє 60% акцій телекомпанії “Експрес-інформ”, висловив сподівання, що цей приклад наслідуватимуть і інші телекомпанії.

Телеканал “Експрес-інформ” володіє ліцензією на мовлення на 48-му дециметровому каналі у Києві. НБМ за ліцензією мовить на 14 обласних центрів, серед яких — вся Західна Україна, Кіровоград, Херсон, Севастополь, Миколаїв тощо. Крім того, за словами І. Адамчука, НБМ виходить у кабельній мережі практично у всіх обласних центрах.
(“Без цензури”, №18, 13 червня 2003 р.)




2.3. Факти цензури в ЗМІ


На прес-конференції фракції “Наша Україна” журналістка Львівської обласної держтелерадіокомпанії Ангела Лавринович заявила, що офіційно знімає з себе авторство за сюжет про форум “НУ”, який вийшов на обласному телебаченні. За словами журналістки, авторський матеріал зазнав цензури і значного спотворення. Зокрема, з сюжету були вирізані певні частини, натомість додані коментарі. Ангела Лавринович додала також, що авторство даного матеріалу необхідно приписати Людмилі Майор, яка здійснювала редагування даного сюжету. Журналістка зазначила, що у сюжеті були додані коментарі з приводу відсутності на форумі “НУ” лідера блоку БЮТ Юлії Тимошенко, згадки про лідера “НУ” Віктора Ющенка були просто вирізані, а загальна ідея форуму була подана необ’єктивно і упереджено. А. Лавринович зазначила, що це не перший прояв цензури на ЛОГТРК.

(“Без цензури”, №9, 4 квітня 2003 р.)




2.4. Судові справи за участю ЗМІ


Повторний адміністративний штраф у розмірі 340 гривень накладений держвиконавцем на гендиректора “Студії “1+1” Володимира Оселедчика за невиконання вже понад 6 місяців рішення суду про надання прямого ефіру Юлії Тимошенко.

(“Свобода”, №26, 1-7 липня 2003 р.)


***

Суддя Київського райсуду м. Донецька Яків Рассуждай повернув без розгляду позовну заяву журналіста Володимира Бойка про відшкодування збитків, заподіяних незаконним притягненням до кримінальної відповідальності. Причиною такого рішення стало те, що журналіст не сплатив 5 тисяч гривень державного мита.

Хоча відповідно до статті 4 п. б декрету Кабінету міністрів України “Про державне мито” судові справи про відшкодування збитків, завданим незаконним притягненням громадянина до кримінальної відповідальності, державним митом не обкладаються, у своїй ухвалі суддя послався на нещодавно внесені зміни до законодавства. Нагадаємо, що за підсумками парламентських слухань з питань свободи слова Верховна Рада внесла зміни й до декрету Кабміну “Про державне мито” — аби запобігти необгрунтованим позовам до ЗМІ, депутати збільшили ставки держмита за позовами про відшкодування моральних збитків, завданих приниженням честі і гідності. Як і слід було очікувати, першою жертвою нового “антицензурного” законодавства стали самі журналісти. При цьому суддю Я. Рассуждай в його бажанні захистити ініціаторів ув’язнення журналіста не зупинило не тільки те, що відшкодування збитків, заподіяних незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, не має ніякого відношення до захисту честі та гідності, але й те, що В. Бойко звернувся до суду 23 квітня 2003 р., а названий закон був опублікований 6 травня.
(“Свобода”, №26, 1-7 липня 2003 р.)




2.5. Брудні технології


Днями на одеському інтернет-сайті “Наша Одеса” розміщено чергову фальшивку — у вигляді розлогого інтерв’ю Віктора Ющенка кореспонденту празького бюро радіо “Свобода”, в якому Ющенкові приписані слова, яких лідер “Нашої України” ніколи не говорив і які мають відверто провокаційний характер. “По суті, автори та власники сайту намагаються використати сумний досвід відомих пропрезидентських кіл з розповсюдження фальшивих листів Віктора Ющенка”, — йдеться в заяві голови обласної організації партії “Реформи і порядок”, редактора газети “Юг” Володимира Курінного. Викликає обурення, що населення призвичаюють до зухвалого продукування фальшивок, заявляє місцевий лідер ПРП. “Періодичність розповсюдження подібних провокацій та їх стиль свідчать, що кампанія дезінформації та дискредитації, спрямована проти Ющенка, координується по всій країні з єдиного центру, господарі якого чомусь вважають себе провідними політтехнологами... Водночас дивують правоохоронні органи, які обрали позицію спостерігачів і не втручаються в антизаконні дії політичних провокаторів”.

(“Україна молода”, №118, 4 липня 2003 р.)




2.6. Ще про самогубство М. Коломійця


По словам Егора Соболева, одного из участников независимого журналистского расследования обстоятельств смерти Михаила Коломийца, директора информационного агентства “Українські новини”, решающим обстоятельством стала угроза перехода его доли акций информагентства под контроль другого совладельца — Валерия Хорошковского, потому что создание и дальнейшее существование агентства “Українські новини” было делом жизни Михаила. По словам Е. Соболева, “в 2002 году М. Коломиец проводил рискованную политику увеличения расходов для развития агентства. Он рассчитывал на внесение средств партнером — В.Хорошковским, которому он передал в свое время 50%-ю долю акций агентства бесплатно, в надежде на инвестиции в будущем. Но эти договоренности не были юридически оформлены, “то есть носили только устный характер”.

6 июля 2002 года Коломиец взял кредит на 100 тысяч гривен на 6 месяцев в “Укрсоцбанке” под залог имущества и имущественных прав агентства (кредитное соглашение №71). Все это привело к тому, что на конец октября 2002 года без привлечения дополнительных денег “УН” не могло вернуть “Укрсоцбанку” кредит. Осознав, что “Укрсоцбанк” вскоре получит права на агентство, 22 октября Михаил Коломиец решил выехать в Белоруссию...

(“Магнат”, г. Киев, №16, 24 апреля 2003 г.)


***

Собрание акционеров “Укрсоцбанка” освободило от обязанностей председателя наблюдательного совета министра экономики и по вопросам европейской интеграции Валерия Хорошковского. В. Хорошковский сказал, что оставляет должность председателя наблюдательного совета банка в связи с тем, что не может совмещать ее с работой в должности министра экономики.

(“Магнат”, г. Киев, №17, 1 мая 2003 г.)




2.7. Ксенофобія в ЗМІ


Роксана Гедеон. Моральний терор. Його як засіб боротьби з опонентами практикують газети з видавничого дому “CN-Столичные новости”


З публікації: “... Дотепники почали зауважувати, що український парламент дедалі більше нагадує ізраїльський кнесет. На додачу до цього, представники єврейської нації, опинившись на найвищих щаблях влади, дуже часто демонстрували таке зухвальство і загребущість, що це не могло не викликати обурення...”.

(“Сільські вісті”, №74, 27 червня 2003 р.)


***

Нічим завершився скандал, пов’язаний із затриманням волинською міліцією сімох активістів Соціал-національної партії України, які розклеювали листівки до 60-річчя відомих подій в регіоні. Хоча керівництво правоохоронних органів області вустами начальника УМВС Олександра Справедливого висловлює переконання, що агітаційні матеріали, розповсюджені в Луцьку хлопцями з СНПУ, “були покликані спровокувати ескалацію конфлікту між поляками і українцями, які мешкають на Волині”, суд зробив інший висновок.

Як уже писала “УМ”, 7 липня соціал-націоналістів виправдали за відсутністю доказів і складу злочину. В інтерв’ю УНІАН суддя Луцького міського суду Тетяна Лівандовська, котра розглядала справу про затримання активістів СНПУ, зазначила: “Факт про те, що у роки Великої Вітчизняної війни мав місце українсько-польський конфлікт, був широко висвітлений у пресі, а тому, на думку суду, провадження справи відносно цих громадян слід закрити за відсутністю у їхніх діях адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 79 “прим” Адміністративного кодексу”.

Уже після виправдального судового вердикту міліцейський начальник Олександр Справедливий зібрав прес-конференцію, на якій фактично висловив незгоду із судовим рішенням. Він вважає, що праворадикали справді розпалювали міжнаціональну ворожнечу, “мали на меті отримати політичні дивіденди”.
(“Україна молода”, №123, 11 липня 2003 р.)


2.8. Власний погляд на проблеми ЗМІ


Валерій Іванов, президент Академії української преси:


“... Зараз трохи виправляється становище із судовими позовами проти журналістів — начебто обмежили їх суми, але все одно вони залишаються величезними. І хоча я не маю якихось симпатій до газети “Столичные новости”, я не розумію рішення Печерського суду Києва. На мій погляд, це знущання над здоровим глуздом, над Європейською конвенцією, це не що інше, як спроба залякати журналістів не тільки цієї газети, а й інших видань, тому що журналісти бачать, що такі суми в Україні можливі. А що значить для вітчизняного медіа сума позову в 3 млн. гривень? Відразу закриття...

Тільки в такій нецивілізованій країні, як наша, лейтенант податкової міліції може припинити випуск газети, як, наприклад, у випадку з “Сільськими вістями”...

Академія разом з Інститутом соціології проводили низку контент-аналізів, які довели повну залежність мас-медіа, особливо великих телеканалів. Днями ми завершили контент-аналіз радіоновин чотирьох провідних українських і чотирьох західних радіостанцій, які мають власні редакції в Україні. Достатньо сказати, що позитивним лідером в українських новинах є Президент, а в західних — Україна. До того ж є величезна різниця в джерелах інформації. Якщо західні беруть відповідальність за інформаційний продукт на себе (майже 83% інформації — від власних кореспондентів, і лише 3% — з невизначених джерел інформації), то в політичних новинах українських радіостанцій інформації від власних кореспондентів вдвічі менше, чверть надходить з офіційних кіл і більше чверті(!) — невідомо звідки. Тобто взагалі немає посилання на джерело інформації, що є порушення стандартів журналістики. Крім того, в політичних новинах західні компанії в 2,5 рази частіше дотримуються принципу об’єктивност, тобто надання різних точок зору в ефірі. Натомість, українські, як правило, подають лише одну точку зору. На телебаченні ситуація ще гірша: навіть там, де опозиційні політичні гравці виступають ініціаторами якихось подій, більшість синхронів, згадувань, посилань, коментарів дається... від провідних політичних діячів...”.

(“Без цензури”, №17, 6 червня 2003 р.)

 Поділитися