Справа «9 березня», УНА-УНСО
08.04.2004
Наталія Лебідь про справу “9 березня”:
“Відверто кажу: такого лікування на свободі ви не отримуєте”. Ці слова належать Уповноваженому Верховної Ради з прав людини Ніні Карпачовій. Ніна Іванівна шарудить якимись паперами і цитує по телефону: “Так, у Мазура туберкульоз, уражена верхівка правої легені. Але є розсмоктування... Ага, у Зайченка грижа. Але здебільшого там емоційні проблеми... Хто ще цікавить? Самохвалов? Так, і в нього проблеми. Але відверто вам кажу, що на свободі він такого лікування не отримав би”...
Признайтеся, Ніно Іванівно, коли вам щось болить, то чи не стукаєте ви, бува, до Лук’янівського СІЗО?
А Ніна Іванівна тим часом править своє: “У Самохвалова були наші представники, і він їм письмово підтвердив, що претензій у нього немає”. “Але, можливо, на нього тиснули, хоча б те саме тюремне начальство, від якого він цілком залежить?”, — припускаю я. “До мене ніхто не звертався з жодними претензіями. А Ляхович навіть просив переказати Ніні Іванівні свою вдячність”, — говорить про себе в третій особі Карпачова.
А ось інші голоси. “Руслан знаходиться в камері на 26 чоловік, близько місяця чекає, поки прийде хірург, — говорить дружина Руслана Зайченка. — Два тижні він чекав на терапевта”. Продовжує розмову мама Ігоря Мазура: “Бачилася із сином я давно, тоді виглядав він нібито краще, але, щоб усе з’ясувати, потрібні рентгенівські знімки, яких не роблять. Знаю, що у нього було запалення легенів”. І це на додачу до туберкульозу, який у Мазура на тій стадії, коли ще є можливим медикаментозне лікування. Але починати треба негайно і протягом щонайменше шести місяців суворо дотримуватися режиму прийняття ліків. Та чи буде хтось за цим слідувати в умовах тюремної лікарні? Якою в контексті рішення Апеляційного суду буде подальша доля Ігоря Мазура. І що чекатиме на Руслана Зайченка, котрого одного разу вже невдало прооперували в умовах СІЗО? Навряд чи його суто “емоційні проблеми” спричинили необхідність хірургічного втручання. Важко визначити, до кого з політв’язнів ставлення є найбільш бездушним. Можливо, претендентом на це є Станіслав Самофалов, який має вийти на волю наприкінці травня, але термінової операції потребує вже зараз.
А тим часом “стан здоров’я у більшості політв’язнів є негативним. Хто на нього не скаржиться, той просто рахує дні до виходу”, — говорить народний депутат України Андрій Шкіль. Знадобилися два депутатські запити Шкіля і два місяці очікування для того, щоб Ігор Мазур зміг отримати фахову консультацію в інституті пульмонології. Після чого Мазура знову зустріли тюремні стіни. Водночас Станіславу Самохвалову вдалося привернути увагу до своїх проблем зі здоров’ям лише після того, як він оголосив голодування, до якого приєдналися ще кілька політв’язнів. Цей факт у розмові зі мною категорично спростовували і Ніна Карпачова, і начальник Лук’янівського СІЗО Іван Скоробогач. Днями Самофалова перевели до тюремного стаціонару, де вже знаходиться Ігор Мазур, повідомив адвокат Євген Ніколенко.
Проте самим лише ненаданням належної медичної допомоги “принади” тюремного життя не обмежуються. Приміром, перманентні обшуки, які закінчуються вилученням у в’язнів предметів, дозволених законом, заборона листування та передач, “буц-команди”... “Напередодні апеляційного розгляду справи умови для політв’язнів створюються найгірші, — розповідає Андрій Шкіль. — Неодноразово вже вривалися до камер, де сидять наші хлопці, так звані “буц-команди”, тобто структури, які займаються силовим вирішенням питань у тюрмі. Вони заходять, б’ють, кого бачуть, і йдуть собі. Навіщо? А так: бити заради бити — щоб залякати, “заспокоїти”. Такого раніше не було, ніхто не наважувався. Плюс до цього заборона на листування, на передачі. Репресії в Лук’янівці проти політв’язнів стали звичним явищем. Як тільки перестали забороняти передачі, почали забороняти листування, почали заганяти “буц-команди”, тобто використовують по черзі весь арсенал”.
Підзахисний адвоката Ніколенка Сергій Гальчик постраждав від “роботи” “буц-команди” і “описав у листі до Карпачової, як його били”. Начальник СІЗО Іван Скоробогач не пригадав жодного випадку “позастатутної” поведінки його підлеглих по відношенню до в’язнів.
(“Україна молода”, №65, 9 квітня 2003 р.)
***
Початок апеляційного розгляду справи відзначився інцидентом з підсудним Олегом Бойком. Чимало людей (і преса зокрема) були свідками того, як відбувалося транспортування до суду учасників подій 9 березня. Журналісти, що припали до маленьких вікон, які виходять з коридору Апеляційного суду до його внутрішнього двору, були неприємно вражені тим, як брутально поводилася з підсудними конвойна служба. Її новими атрибутами, яких не було раніше, стали автомати та здоровезні пси.
“Хлопців вважають уже засудженими, тому й етапують, як засуджених”, — пояснив потім Андрій Шкіль. У якийсь момент при виході з автозаку Олег Бойко опинився під ногами конвоїрів, які кинулися його бити, допоки гуркіт у вікна свідків цього випадку не поклав край міліцейській люті. В зал засідань Бойка — єдиного з усіх підсудних — ввели у наручниках.
(“Україна молода”, №78, 26 квітня 2003 р.)
“Відверто кажу: такого лікування на свободі ви не отримуєте”. Ці слова належать Уповноваженому Верховної Ради з прав людини Ніні Карпачовій. Ніна Іванівна шарудить якимись паперами і цитує по телефону: “Так, у Мазура туберкульоз, уражена верхівка правої легені. Але є розсмоктування... Ага, у Зайченка грижа. Але здебільшого там емоційні проблеми... Хто ще цікавить? Самохвалов? Так, і в нього проблеми. Але відверто вам кажу, що на свободі він такого лікування не отримав би”...
Признайтеся, Ніно Іванівно, коли вам щось болить, то чи не стукаєте ви, бува, до Лук’янівського СІЗО?
А Ніна Іванівна тим часом править своє: “У Самохвалова були наші представники, і він їм письмово підтвердив, що претензій у нього немає”. “Але, можливо, на нього тиснули, хоча б те саме тюремне начальство, від якого він цілком залежить?”, — припускаю я. “До мене ніхто не звертався з жодними претензіями. А Ляхович навіть просив переказати Ніні Іванівні свою вдячність”, — говорить про себе в третій особі Карпачова.
А ось інші голоси. “Руслан знаходиться в камері на 26 чоловік, близько місяця чекає, поки прийде хірург, — говорить дружина Руслана Зайченка. — Два тижні він чекав на терапевта”. Продовжує розмову мама Ігоря Мазура: “Бачилася із сином я давно, тоді виглядав він нібито краще, але, щоб усе з’ясувати, потрібні рентгенівські знімки, яких не роблять. Знаю, що у нього було запалення легенів”. І це на додачу до туберкульозу, який у Мазура на тій стадії, коли ще є можливим медикаментозне лікування. Але починати треба негайно і протягом щонайменше шести місяців суворо дотримуватися режиму прийняття ліків. Та чи буде хтось за цим слідувати в умовах тюремної лікарні? Якою в контексті рішення Апеляційного суду буде подальша доля Ігоря Мазура. І що чекатиме на Руслана Зайченка, котрого одного разу вже невдало прооперували в умовах СІЗО? Навряд чи його суто “емоційні проблеми” спричинили необхідність хірургічного втручання. Важко визначити, до кого з політв’язнів ставлення є найбільш бездушним. Можливо, претендентом на це є Станіслав Самофалов, який має вийти на волю наприкінці травня, але термінової операції потребує вже зараз.
А тим часом “стан здоров’я у більшості політв’язнів є негативним. Хто на нього не скаржиться, той просто рахує дні до виходу”, — говорить народний депутат України Андрій Шкіль. Знадобилися два депутатські запити Шкіля і два місяці очікування для того, щоб Ігор Мазур зміг отримати фахову консультацію в інституті пульмонології. Після чого Мазура знову зустріли тюремні стіни. Водночас Станіславу Самохвалову вдалося привернути увагу до своїх проблем зі здоров’ям лише після того, як він оголосив голодування, до якого приєдналися ще кілька політв’язнів. Цей факт у розмові зі мною категорично спростовували і Ніна Карпачова, і начальник Лук’янівського СІЗО Іван Скоробогач. Днями Самофалова перевели до тюремного стаціонару, де вже знаходиться Ігор Мазур, повідомив адвокат Євген Ніколенко.
Проте самим лише ненаданням належної медичної допомоги “принади” тюремного життя не обмежуються. Приміром, перманентні обшуки, які закінчуються вилученням у в’язнів предметів, дозволених законом, заборона листування та передач, “буц-команди”... “Напередодні апеляційного розгляду справи умови для політв’язнів створюються найгірші, — розповідає Андрій Шкіль. — Неодноразово вже вривалися до камер, де сидять наші хлопці, так звані “буц-команди”, тобто структури, які займаються силовим вирішенням питань у тюрмі. Вони заходять, б’ють, кого бачуть, і йдуть собі. Навіщо? А так: бити заради бити — щоб залякати, “заспокоїти”. Такого раніше не було, ніхто не наважувався. Плюс до цього заборона на листування, на передачі. Репресії в Лук’янівці проти політв’язнів стали звичним явищем. Як тільки перестали забороняти передачі, почали забороняти листування, почали заганяти “буц-команди”, тобто використовують по черзі весь арсенал”.
Підзахисний адвоката Ніколенка Сергій Гальчик постраждав від “роботи” “буц-команди” і “описав у листі до Карпачової, як його били”. Начальник СІЗО Іван Скоробогач не пригадав жодного випадку “позастатутної” поведінки його підлеглих по відношенню до в’язнів.
(“Україна молода”, №65, 9 квітня 2003 р.)
***
Початок апеляційного розгляду справи відзначився інцидентом з підсудним Олегом Бойком. Чимало людей (і преса зокрема) були свідками того, як відбувалося транспортування до суду учасників подій 9 березня. Журналісти, що припали до маленьких вікон, які виходять з коридору Апеляційного суду до його внутрішнього двору, були неприємно вражені тим, як брутально поводилася з підсудними конвойна служба. Її новими атрибутами, яких не було раніше, стали автомати та здоровезні пси.
“Хлопців вважають уже засудженими, тому й етапують, як засуджених”, — пояснив потім Андрій Шкіль. У якийсь момент при виході з автозаку Олег Бойко опинився під ногами конвоїрів, які кинулися його бити, допоки гуркіт у вікна свідків цього випадку не поклав край міліцейській люті. В зал засідань Бойка — єдиного з усіх підсудних — ввели у наручниках.
(“Україна молода”, №78, 26 квітня 2003 р.)