MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

9.5-year sentence minus 1 month for affirming that Crimea is Ukraine and Russia an illegal invader Renowned Crimean Solidarity journalist convicted of 'abusing' freedom of mass information in Russian-occupied Crimea Russia moves to ‘revoke’ Soviet decree recognizing Crimea as part of Ukraine Вже отримали дані щодо 170 постраждалих від воєнних злочинів Russians abduct 18-year-old from occupied Nova Kakhovka and torture out ‘confession to spying’ Russia’s supreme court rejects proof of innocence in favour of tortured-out ‘confession’ from Ukrainian human rights defender and POWПісля деокупації Київщини правоохоронці виявили 1590 тіл Засудили 15 військових РФ, які утримували 368 жителів села Ягідного у шкільному підвалі Ukrainian journalist and former editor abducted from Russian-occupied Henichesk Reshat Ametov and 10 years of Russia’s systematic torture, abductions and killings of civilians for supporting Ukraine Russia-Ukraine war: what does filtration mean?18-year-old Russian imprisoned for Shevchenko poem on anniversary of Russia’s full-scale invasion of UkraineRussia’s killings of Ukrainian prisoners of war are likely state-approved war crimes Oleg Orlov, renowned human rights defender and Memorial Co-Chair, sentenced to 2.5 years for condemning Russia’s war against Ukraine Sentenced to 17 years in Siberia for opposing Russia's invasion and affirming that Crimea is Ukraine Понад 113 тисяч воєнних злочинів від початку повномасштабного вторгнення РФДва роки повномасштабної російсько-української війни: Харківська областьRussia abducts, tortures and ‘sentences’ disabled Ukrainian to 16 years on legally absurd charges Правоохоронці розслідують 18 кримінальних проваджень за фактами вбивства 38 українських військовополонених 11 депортованих до РФ дітей мають повернутися до України (оновлено)

Свобода Висловлювань в Україні. 1 - 22 березня 2004 р.

15.04.2004   

ПРОБЛЕМИ ПРАВОЗАХИСТУ

Відкрите звернення правозахисних організацій України

Шановні народні депутати!

У парламенті планується до розгляду проект нової редакції Кримінально-процесуального кодексу України. Звертаємося до вас із проханням відхилити даний законопроект.

Можемо констатувати, що, незважаючи на те, що у вересні 2003 року розгляд цього проекту не відбувся і він був спрямований на доопрацювання, зміни, які були внесені до проекту Кодексу з того часу, є значною мірою поверхові.

Проект одного з найважливіших правових актів країни й надалі залишається репресивним і таким, що фактично легалізує вже складену адміністративну практику систематичного та системного порушення прав людини та основних свобод.

Він не враховує міжнародних зобов’язань України у сфері захисту прав людини, прагне законодавчо закріпити повну беззахисність особи та залишає широке поле для свавільних і безконтрольних дій правоохоронних органів.

Нормами цього проекту передбачені необмежені можливості для арешту без судового рішення, а також надзвичайно довготривалого позбавлення волі особи без судового контролю. Попереднє затримання і арешт особи й надалі залишаються швидше правилом, ніж винятком.

В проекті Кодексу практично взагалі відсутнє регулювання судового розгляду питань про позбавлення волі особи, надання санкцій на обмеження інших законних прав громадян, зокрема, таємницю листування та іншої кореспонденції, обшуку тощо.

Слід зазначити, що Проект значною мірою погіршує становище захисника у кримінальних справах у порівнянні навіть із чинним законодавством. Його права зведено до такого мінімуму, який не дозволить йому якісно та ефективно виконувати свої професійні обов’язки, тобто здійснювати захист особи від кримінального обвинувачення. Фактично, його функція стає декоративною. Це пов’язано з питанням допуску адвоката до справи, дозволів на зустріч із клієнтом, його правах збирати й подавати докази чи іншим чином активно захищати особу. Це створює більш ніж серйозну загрозу для засудження невинуватих осіб та є порушенням конституційного принципу змагальності кримінального процесу.

Суд і надалі фактично зберігає обвинувальну функцію, замість того, щоби на основі принципу змагальності встановити істину на підставі доказів обвинувачення і захисту. Так, у разі, якщо органи, що проводили досудове провадження у справі, не надали суду достатніх доказів, що підтверджують вину особи у вчиненні злочину, суд замість того, щоби виправдати таку особу, вправі давати доручення проводити певні слідчі дії, допитувати свідків, направляти справу на додаткове розслідування. Тобто суд фактично ставить себе на місце обвинувачення, намагаючись за будь-яку ціну довести винність особи, замість того, щоби, відповідно до Конституції, тлумачити всі сумніви на користь обвинуваченого. За таких обставин суд не може бути справедливим і неупередженим, а є, за сумною радянською традицією, частиною карально-репресивного державного апарату.

Таким чином, можна зробити висновок, що проект КПК встановлює широкий спектр можливостей для порушення конституційних прав людини та основних свобод на усіх стадіях кримінального процесу.

За оцінками багатьох українських та міжнародних експертів, даний проект КПК суперечить положенням Міжнародного Пакту ООН про громадянські та політичні права, Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, багатьом іншим міжнародним угодам, стороною-учасницею яких є Україна, та загальноприйнятим принципам, що втілюють фундаментальні засади кримінального судочинства у демократичних країнах.

Змушені констатувати, що під час розробки проекту КПК не було враховано значної кількості рекомендацій науковців, громадськості. На наше спільне переконання, даний кримінально-процесуальний закон є науково необґрунтованим. Він не враховує вимог Конституції та міжнародних зобов’язань у галузі захисту прав людини, та спрямований проти інтересів пересічної особи.

Маємо надію, що народні депутати України уважно поставляться до розгляду одного із найважливіших законів України та з усією відповідальністю перед своїм народом поставляться до встановлення гарантій захисту прав людини та основних свобод в умовах нестабільної демократії.

Вважаємо, що український парламент здатен більш плідно використати історичну можливість і створити закон, який втілить сучасні підходи та здобутки розвинутих країн у сфері кримінального судочинства.

Рада українських правозахисних організацій (РУПОР); Харківська правозахисна група; Вінницька правозахисна група; Севастопольська правозахисна група; Черкаський обласний комітет солдатських матерів; Громадська організація “Центр експертиз “Альтернатива” (м. Дніпропетровськ); Екологічно-культурний центр “Бахмат” (м. Артемівськ, Донецька область); Громадська правозахисна організація “Донецький Меморіал”; Херсонський обласний Фонд милосердя та здоров’я; Херсонська міська асоціація журналістів “Південь”; Чернігівський громадський комітет захисту прав людини; Чернігівський центр молодих правозахисників; Інститут з проблем розвитку регіонального управління, місцевих громад та самоврядування (м. Чернігів); Чернігівська обласна громадська організація “Правозахисник”; Професійна спілка працівників мас-медіа міста Чернігова; ГО ЦСД “Доброчин” (м. Чернігів); Центр правових та політичних досліджень “СІМ” (м. Львів); ЕГО “Зелений Світ” (м. Чортків, Тернопільська область); ЕГО “Зелений Світ” Тернівського району (м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область); Луганське обласне відділення “Комітету виборців України”; Сєвєродонецька міська організація “Зелений світ”; Українська Асоціація “Міжнародної Амністії”

(“Львівська газета”, 18 березня 2004 р.)

 

В Киеве сегодня проходит форум общественных правозащитных организаций «Права человека на выборах».

В форуме принимают участие свыше 110 представителей 82 общественных правозащитных организаций из большинства регионов Украины. Организации для участия в форуме были отобраны на конкурсной основе по анкетам-заявкам.

Организаторами форума выступили Совет украинских правозащитных организаций «Рупор» и Черниговский общественный комитет защиты прав человека при поддержке международного фонда «Возрождение».

На форуме обсуждаются направления совместной деятельности правозащитных организаций Украины во время избирательной кампании 2004 года. На форуме также должны разработать стратегию сотрудничества правозащитных организаций на ближайшие годы.

В рамках форума состоятся пленарные заседания и круглые столы на темы: «Активные действия по защите избирательных прав», «Мониторинг соблюдения прав человека во время избирательной кампании», «Просветительская и информационная деятельность во время избирательной кампании».

В рамках форума также состоятся встречи в рабочих группах на темы предотвращения пыток и жестокого поведения, обеспечения права на личную неприкосновенность, права на свободу мнения, совести и религии, права на мирные собрания, противодействия дискриминации.

На открытии форума выступили сопредседатель Харьковской правозащитной группы Евгений ЗАХАРОВ, уполномоченный ВР по правам человека Нина КАРПАЧЕВА и председатель Института открытого общества Джордж СОРОС.

(31.03.2004 13:26, УНИАН, www.2000.net.ua)

 

СУДОВА СИСТЕМА

24 лютого 2004 року адмінресурс може святкувати перемогу над правосуддям.

Все починалося з того, що судова колегія апеляційного суду Харківської області розглядала одну зі справ, пов’язаних із виборами в органи місцевого самоврядування. Суддя Б. був одним із членів цієї колегії. За результатами судового розгляду прийнято судове рішення, яке не сподобалося можновладцям. Як результат, колишній заступник прокурора м. Харкова К. порушив аж три кримінальні справи проти судді Б., вважаючи, що саме він обумовив неприйнятне для певних осіб судове рішення.

Суддя притягується до кримінальної відповідальності за судове рішення, яке не скасоване та, відповідно, є законним.

За скаргами Б. місцевий суд Жовтневого району м. Полтави своїм рішенням скасував всі три постанови про порушення кримінальних справ проти нього. У свою чергу, апеляційний суд Полтавської області своєю ухвалою від 12.05.2003 р. підтримав рішення суду першої інстанції.

Проте 24 лютого 2004 року судова колегія Верховного Суду України скасувала вищевказані судові рішення, а справу Б. направила на досудове слідство прокурору м. Харкова. Необхідно зауважити, що прокурор у касаційному поданні просив лише скасувати оскаржувані ним рішення. а справи направити на новий судовий розгляд. Як бачимо, Верховний Суд України зробив для прокурора навіть більше, ніж той міг очікувати.

Притягувати суддю до кримінальної відповідальності лише за прийняття судового рішення, яке має чинність і обов’язковість, але, на думку прокурора, є незаконним, виглядає досить дивним. Виходячи з того, що судове рішення ухвалювало троє суддів, тобто приймалось воно колегіально, а кримінальні справи порушено лише проти одного з них, то це все скидається на персональну розправу з конкретним суддею.

У цій історії питання навіть не в Б., а у тому, що робити тим суддям, рішення яких було скасовано вищестоящими судами, та які добросовісно припустились помилки? Адже з 24.02.2004 року щодо кожного судді можна ставити питання про порушення кримінальної справи з приводу прийнятих ними судових рішень. Приклад Б. — це наука іншим непокірним суддям: кожен із них у будь-який час може бути “підвішений на гаку” кримінальної справи.

Після 24 лютого 2004 року можна сміливо заявити, що знайдено ще один спосіб скасування судового рішення, а саме, через порушення кримінальної справи проти судді, а решта — справа техніки.

На сьогодні, як бачимо, прокуратура вже не церемониться з суддями і поводиться з ними, як із звичайним кримінальним елементом. Якщо взяти всі випадки по Україні подібного поводження з суддями, то видно, що починали з суддів місцевих судів. потім взялися за суддів апеляційного рівня. Що ж, на черзі і Верховний Суд України?

Ось і маємо нині, що судді прямо поставлені під сторонній вплив і тиск. Позиція судді у вирішуваних ним справах вже прямо пов’язується з небезпекою притягнення до кримінальної відповідальності.

(“Юридичний вісник України”, №11, 13-19 березня 2004 р.)

 

Українська мова поза законом? Святошинський районний суд відмовив громадянину України у праві отримувати інформацію державною мовою

Людмила Олтаржевська:

Історія ця почалася більше року тому, коли киянин Олексій Середюк придбав у магазині «Госптовари київські» засіб захисту металевих виробів від корозії. І справедливо обурився тим, що інструкція українською на етикетці цього такого потрібного у господарстві засобу була відсутня. Відсутня незаконно, всупереч ст. 10 Конституції України, ст. 36 Закону України «Про мови в Україні», ст. 3, ст. 12 ч. 1, 3, ст. 18, ст. 19 ч. 3 Закону України «Про захист прав споживачів», постанови Пленуму Верховного Суду...

Олексій Середюк вирішив звернутися до суду. «Я не вивчав російської мови, — пише у своїй позовній заяві Середюк. — Доказом цього може бути атестат про закінчення середньої школи. В атестаті серед числа навчальних предметів, зокрема іноземних мов, які я вивчав, російська мова не зазначена. Тому скористатись придбаним у Відповідача товаром — засобом захисту металевих виробів від корозії — не можу. Через відсутність на етикетці товару відповідної інформації про товар українською мовою. Зокрема, про призначення товару та заходи безпеки при його застосуванні. Звичайно, я міг би замовити переклад цієї інформації з російської мови на українську. Але закон покладає обов’язок надати покупцеві необхідну інформацію про товар на продавця товару, тобто на Відповідача».

Логіка залізна, і всі наведені претензії законодавчо обгрунтовані. Та й вимоги позивача повернути йому витрачені на цей засіб чотири гривні двадцять копійок говорять про те, що у цій ситуації для людини важливий принцип, а не бажання трішки поінтригувати в суді, аби урізноманітнити своє життя. Але, вочевидь, контекст — правовий, моральний, — у якому розгорталася ця історія, є настільки потужним, що вирішення проблеми, яке, здавалося б, було на поверхні, безнадійно розтягнулося у часі та просторі. Святошинський районний суд у задоволенні позову Середюка відмовив, ця ж доля спіткала і його вже наступну вимогу — про відшкодування моральної шкоди у розмірі одна тисяча гривень. Не занурюючись у законодавчі терміни, параграфи та витяги з документів, спробуємо просто відповісти на запитання: це нормально? Звісно, запитання, швидше, емоційне, аніж правове, але сьогодні, коли громадянам України відмовляють у праві спілкуватися українською, воно звучить, мов набат.

— Ситуація досить серйозна, — каже представник позивача Володимир Богайчук. — Так ставитися до української мови в Україні може лише чужа українцям держава... Люди добрі, та ми ж не на базарі живемо! І ми можемо вивчити будь-яку мову, але водночас ми достатньо інтелектуально розвинені, щоб розуміти, у чому порушуються наші права. Адже жоден українець на території України, незалежно від того, скільки іноземних мов він знає, не може бути зобов’язаний спілкуватися чужою йому мовою, навіть у місцях проживання громадян, не здатних вивчити українську. Я погоджуюся з Тургенєвим, який писав: «Я никогда, ни одной строки в жизни не напечатал не на русском языке; в противном случае я был бы не художник, а дрянь. Как это можно писать на чужом языке, когда и на своем-то, на родном, едва можно сладить с образами, мыслями»…

P. S. Наразі ухвалу Апеляційного суду Києва та рішення Святошинського районного суду за позовом Олексія Середюка до ЗАТ «Госптовари київські» скасовано. Боротьба за право спілкуватися українською триває ...

(“Україна молода”, №46, 12.03.2004)

 

РЕЗОНАНСНІ СПРАВИ

Цими днями на волю вийшли ще двоє членів УНА-УНСО: Володимир Горощук та наймолодший із в’язнів Сергій Гальчик. 26-го березня звільниться Ігор Мазур.

Надія Шерстюк:

А який термін покарання доведеться відбувати останньому ув’язненому унсовцю Миколі Карп’юку, наразі достеменно невідомо. Адже Апеляційний суд Києва зменшив термін його ув’язнення на два з половиною роки. За попередньою інформацією він перебуватиме за гратами до осені цього року.

Нагадаємо, що навесні 2001-го року 18 членів УНА-УНСО були заарештовані за участь в акції опозиції 9-го березня.

У грудні 2002-го року Голосіївський суд Києва позбавив унсовців волі терміном від 2-х до 5-ти років, але Апеляційний суд пом’якшив вироки більшості із них.

Моя колега Галина Терещук зустрілася із львів’янином Сергієм Гальчиком.

Галина Терещук:

Сергій Гальчик був серед тих 8-ми унсовців, кому не пом’якшили вирок. Він відсидів за гратами рівно 3 роки. 31-го березня Сергієві виповниться 22 роки.

Наймолодший політв’язень, за рішенням Голосіївського місцевого суду Києва, був найактивнішим учасником акції протесту під гаслом “Геть Кучму!” - такий висновок суд зробив з запису на відеокасеті, на якій було зафіксовано, що Сергій найбільше бігав туди-сюди.

Однак спершу суддя Волік хотів, тоді ще 18-річного хлопця, віднести до організаторів протесту біля Адміністрації Президента і позбавити його волі на 10 років.

До хлопця застосовували тортури, його били, як вислід, кровоточила права нирка. Медична експертиза була зроблена лише на 3 місяць.

А ще категорично відмовився Сергій стати інформатором в СІЗО СБУ

Сергій Гальчик:

Ходжають інформатори. Інформатор підводить мене до розмови. Потихеньку тижнями, навіть місяцями витягує з мене інформацію.

В числі таких осіб були люди, які мали не одну судимість. Вони непогано розбиралися в людській психології. Їхня робота винагороджувала тим, що їм обіцяли своєрідні пільги.

Галина Терещук:

Найважчими для Сергія були перші два тижні його перебування в камері–одиночці у СІЗО СБУ: без телевізора, радіо, преси, книг. Порушувалось право Сергія на конфіденційну розмову зі своїм захисником.

Розповів український політв’язень і про жахливі умови утримання заарештованих людей у Лук’янівському слідчому ізоляторі у Києві.

В одній камері там перебувало до 40 осіб, замість 10-ти. Хоча ще у 1996-му році Україна зобов’язалась зняти із вікон камер металеві панцирі, через які взагалі не потрапляє повітря у приміщення. Але досі Лук’янівське СІЗО, найбільше в Україні, не зняло їх.

Після судового вироку Сергія етапували у Дрогобицьку виправну колонію, де він провів дев’ять з половиною місяців.

Я поцікавилась, які були умови утримання уже на зоні в Дрогобицькій колонії і як його зустріли в’язні?

Сергій Гальчик:

Коли я приїхав на зону, то мені видалося, що я потрапив в рай, тому що 2 роки і 3 місяці перебування в камерній системі – це дуже важко.

А влітку то взагалі страшно. Моя остання камера в Лук’янівському СІЗО №150 була на 20 чоловік, а сиділо в ній 28 чоловік. Дуже було спекотно.

Я вам скажу, що туберкульоз тут процвітає.

Галина Терещук:

Для працівників Дрогобицької виправної трудової колонії перебування у них унсовця стало справжнім випробуванням, оскільки знали, що хлопець, вийшовши на волю, розповість про умови утримання журналістам, тому Сергій не відчував там якоїсь небезпеки.

Однак Сергія Гальчика ми таки не зустріли біля Дрогобицької колонії. Працівники зони були попереджені, що хлопця планують зустріти журналісти та рідні, тому й випустили його замість 12-ти години о 6-й, давши 10 гривень на електричку.

Сьогодні хлопець на волі, він намагається поновитися на навчання у львівський технікум екології. Сергій у скрутному матеріальному становищі.

Сергій Гальчик:

Я відбув свій термін від початку до кінця. Свої борги перед владою я списав.

Галина Терещук:

Жоден народний депутат від опозиції після їхнього звільнення не допоміг їм ані з роботою, ані не поцікавився життям цих молодих людей і навіть не запропонував своєї депутатської безкоштовної путівки для того, щоб ці молоді люди, втративши здоров’я, могли полікуватись у санаторіях Моршина чи Трускавця.

До слова, двоє хлопців в ув’язненні захворіли на туберкульоз.

(19-03-2004, Радіо "Свобода" Майдан-ІНФОРМ)

 

 

«Друга половина» Бориса Фельдмана. Хоча Верховний Суд України і зменшив термін ув’язнення Фельдману майже вдвічі, тавро злочинця судді на ньому залишили

Наталія ЛЕБІДЬ:

Буквально за кілька днів до остаточного вердикту, який виніс Верховний Суд України по справі банку «Слов’янський», я мала змістовну розмову з адвокатом Фельдмана Андрієм Федуром. Як завжди напередодні якоїсь важливої події, розмова вибудовувалася за схемою «що буде, коли станеться те-то й те-то». Що буде, якщо Верховний Суд залишить касаційну скаргу Фельдмана без задоволення? Ні, відказував Андрій Федур, такого статися просто не може — не потуратимуть же такому беззаконню (йдеться про вирок Фельдману) судді ВСУ! Для цього згаданий вирок є аж надто скандальним своєю непрофесійністю, а репутація судді — до того ж судді «верховного»! — надто великою цінністю, аби підставляти її під такий удар. 

Добре, а на що у такому випадку зважаться судді? Наївно розраховувати на те, що вирок луганських колег, які засудили Фельдмана до 9 років ув’язнення, ВСУ скасує, підсудного — звільнить, а звільнивши, притисне до грудей і, витираючи кінчиками мантій сльози розчулення, попросить усе простити і все забути. «Я побоююсь, що Верховний Суд може прийняти «соломонове» рішення, яке виявиться найгіршим для Бориса Фельдмана, — говорив Федур. — А саме: скасувати вирок та направити справу на новий розгляд в інший суд, не звільнивши при цьому Фельдмана з-під варти. Чотири роки йшов Фельдман до Верховного Суду. Якщо направити справу на новий розгляд — це що, знову все по колу? І яким виявиться це коло? Це було б найстрашнішим рішенням для Бориса Фельдмана. Бо тоді сталося б повне фізичне знищення людини, адже не може людина стільки перебувати в умовах СІЗО, ще гірших за умови виправної колонії. Тож вирок судді мають скасувати, бо це вже занадто...»

Ні, занадто у нас нічого не буває. Ми — країна невичерпних сюрпризів. І судова колегія у складі суддів Косарєва, Земляного і Короткевича хоча і не прийняла «соломонового» рішення, яке дозволило б згаданому панству благополучно перекласти відповідальність за «справу Фельдмана» на інший суд, вона, однак, ухвалила такий вердикт, котрий не може задовольнити ані самого Фельдмана, ані його захисників. Його суть полягає у наступному: Верховний Суд України скасував обвинувачення проти колишнього віце-президента банку «Слов’янський» Бориса Фельдмана у частині ухилення від сплати податків, а також пом’якшив покарання з 9 до 5 років позбавлення волі за статтею про розкрадання майна в особливо великих розмірах.

Це — з офіційного повідомлення про результативну частину постановленого ВСУ вироку. Задумаємося над тим, що це означає для Бориса Фельдмана? Чим для нього є відмінусована половина вироку? Перше, що спадає на думку: із суто людських міркувань, Фельдман, безумовно, має радіти. Адже п’ять років у тюрмі — це не дев’ять. Тим більше якщо згадати, що чотири роки він вже відсидів, а відтак до жаданої волі лишився всього лише один рік. (Недарма, каже Федур, владі знадобився цей рік — звільнення Фельдмана мало у будь-якому разі відбутися після виборів). 

Але якщо глянути на ситуацію з погляду не просто в’язня, який несподівано отримав надію на звільнення, а людини, яка передусім прагнула справедливості: чи можна радіти з того, що тобі сказали — так, ти злочинець, ти крадій, ти шахрай, але ми тебе, Бог із тобою, помилуємо? Як має почуватися будь-хто зі здоровим почуттям самоповаги після такої подачки?

Нагадаємо дуже коротко, кількома рядками, в чому звинувачували Фельдмана. У січні 2000 року проти нього та ще шести посадових осіб банку «Слов’янський» слідче управління податкової міліції Державної податкової адміністрації України порушило кримінальну справу. Усім її фігурантам тоді було пред’явлено обвинувачення в розкраданні майна в особливо великих розмірах на загальну суму 11 млн. грн., зловживанні службовим становищем, що призвело до майнових збитків на суму 335 млн. грн., ухиленні від сплати податків на суму понад 5 млн. грн., службовій підробці. Артемівський районний суд Луганська в 2002 році визнав Фельдмана винним у розкраданні коштів та в ухиленні від сплати податків, засудивши його до 9 років позбавлення волі з конфіскацією майна. При цьому, додамо, решта обвинувачених поступово залишила лаву підсудних, віддавши її у цілковите розпорядження Бориса Фельдмана.

Від першого дня ув’язнення Бориса Фельдмана і по сьогодні його захист послідовно обстоював позицію, згідно з якою всі обвинувачення проти екс-банкіра є надуманими і незаконними. Достатньо повно про це писала і «УМ». Все у цій справі було спрямоване на те, аби зруйнувати засади діяльності створеного ще у 1989 році банку «Слов’янський», який за розмірами капіталу входив у число найбільших українських банків. Банку, який привернув увагу навіть «гаранта» та його апологетів, завдяки чому удостоївся честі фігурувати у записах, зроблених Мельниченком у кабінеті Кучми.

І ось тепер ми маємо якусь половинчасту справедливість по відношенню до Бориса Фельдмана. А половинчаста справедливість, як і напіввагітність — це ніщо. «Ми ніколи не змиримося з таким рішенням», — заявив учора в коментарях для «УМ» Андрій Федур. Не змиритися — означає, зокрема, звернутися до Європейського суду з прав людини. Це буде зроблено обов’язково, обіцяє Федур. Бо хто знає, що є болючішим — просто жити з образою в душі чи жити з усвідомленням, що ті, хто образив, ще й «пожаліли» у такий самий спосіб, як Верховний Суд Бориса Фельдмана?

(“Україна молода”, №46, 12.03.2004)

 

Апеляційний суд Києва засудив колишнього голову Печерського районного суду столиці Миколу Замковенка до двох років позбавлення волі з річним випробувальним терміном

Ярема Городчук:

Апеляційний суд Києва засудив колишнього голову Печерського районного суду столиці Миколу Замковенка до двох років позбавлення волі з річним випробувальним терміном. Про це “Газету” повідомив адвокат Замковенка Андрій Федур.

За його словами, з підсудного знято звинувачення за ст. 365 Кримінального кодексу України (зловживання службовим становищем), ст. 176 у редакції КК 1960 року (винесення свідомо неправдивого рішення) і підтверджено обвинувачення за ст. 366 КК (перевищення службових повноважень) і за ст. 367 ч.1-2 (недбалість).

Нагадаємо, 24 липня 2001 року Леонід Кучма своїм указом звільнив Замковенка із займаних посад. Підставою для указу стало подання Вищої ради юстиції про звільнення з посади голови й судді Печерського райсуду Києва Замковенка “за порушення присяги судді”. Комісія Вищої ради юстиції, створена для перевірки обставин, викладених у поданні 24 народних депутатів України щодо Замковенка, встановила серйозні порушення, допущені суддею в понад 20 справах.

У травні 2001 року прокурор Києва Юрій Гайсинський порушив кримінальну справу проти Замковенка за ст. 165, ч. 2 КК України – зловживання владою або службовим становищем. Пізніше прокуратура притягла суддю як звинуваченого за ухвалення свідомо неправомірного рішення та зловживання службовим становищем. У жовтні 2002 року прокуратура Києва закінчила досудове слідство та скерувала справу в суд.

Рішення Апеляційного суду Києва не є остаточним, а відтак одразу ж після оголошення вироку Андрій Федур розпочав роботу над підготовкою оскарження рішення у Верховному Суді України. В даті виголошення вироку Федур бачить аж ніяк не збіг обставин, а саме реальний факт, який і став причиною засудження Замковенка.

Пан Федур також висловив переконання, що або до, або після президентських виборів вирок буде скасовано. Сам Микола Замковенко назвав присуджене йому покарання вироком усій українській судовій системі.

Нагадаємо, що Микола Замковенко, який очолював Печерський райсуд Києва, 27 березня 2001 року ухвалив рішення звільнити з-під арешту екс-віце-прем’єра, лідера “Батьківщини” Юлію Тимошенко, що перебувала в ув’язненні від 13 лютого того ж року за обвинуваченням Генпрокуратури в дачі хабара Павлові Лазаренку, контрабанді російського газу, підробці й ухилянні від сплати податків в особливо великому розмірі в роки її керівництва корпорацією “Єдині енергетичні системи України”.

(“Львівська газета”, 30 березня 2004 р.)

 

 

Прокуратура та міліція Закарпаття порушують чинне законодавство, – констатує Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України

Події в Мукачеві наприкінці минулого та на початку цього року стали предметом розгляду на засіданні Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України. Нагадаємо, що в ті дні працівники спецпідрозділів „Сокіл” та „Беркут” не допускали народних депутатів України та депутатів Мукачівської міської ради до приміщення мерії, сесійного залу. Більше того, проти них правоохоронці вжили фізичну силу. В результаті народні депутати України звернулися до Мукачівської прокуратури з проханням порушити кримінальну справу проти працівників міліції. Однак прокуратура Мукачева відмовила в цьому через відсутність ”складу злочину”.

На початку лютого Комітет на своєму засіданні вже розглядав матеріали перевірки, які надійшли з Генеральної прокуратури та Міністерства внутрішніх справ України і прийняв рішення, що у зв’язку з неадекватністю оцінки дій працівників міліції фактичним матеріалам та відеозапису, змушений був знову звернутись до зазначених органів провести повторну перевірку та повідомити Комітет про її результати.

І ось на черговому засіданні було розглянуто відповідь Генеральної прокуратури України, в якій вказано, що рішення про відмову у порушенні кримінальної справи стосовно працівників міліції прийнято передчасно, без перевірки доводів народних депутатів України щодо створення штучних перешкод при здійсненні ними своїх повноважень.

МВС України повідомило Комісію, що наказом начальника УМВС України в Закарпатській області сім співробітників міліції притягнуті до дисциплінарної відповідальності. Зокрема, заступник начальника УМВС України в Закарпатській області В.Цанько, в.о. заступника начальника відділу адміністративної служби міліції УМВС в Закарпатській області П.Буца, начальник Мукачівського міського відділу внутрішніх справ В.Дерновий, заступник начальника Мукачівського міського відділу внутрішніх справ І.Корнєєв, начальник Мукачівського відділу з боротьби із організованою злочинністю В.Бангрович та заступник командира окремого загону швидкого реагування „Беркут” В.Саран.

Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності вирішив провести чергове засідання в березні цього року після отримання результатів додаткової перевірки дій працівників міліції Генеральною прокуратурою України.

Тим часом начальник УМВС України в Закарпатській області п. Варцаба через обласні ЗМІ виступає з погрозами про порушення кримінальних справ проти народних депутатів України та колишнього керівництва Мукачева. Як говориться, на Київ дається одна інформація, а на місці здійснюються зовсім інші дії. І це цілком зрозуміло. Адже столиця далеко, а кабінет головного “есдека” Закарпаття, голови облдержадміністрації Івана Різака поруч...

Прес-служба регіонального представництва

(“Старий замок”, м. Мукачево, № 13-14, 26 лютого-3 березня 2004 р.)

 

РЕЛІГІЙНІ ПРОБЛЕМИ

Виталий Перевезий:

Досадно, но факт: дельцы от политики стремятся превратить в орудие влияния на массы религию и церковь. Причем подобные попытки характерны практически для всех политических сил, претендующих на кусок властного пирога, независимо от того, к какому лагерю они относятся, — то ли к находящемуся при власти сегодня, то ли к пытающемуся ему оппонировать. Религиозная карта стала козырной в раскладе этой игры.

Наверное, естественным покажется тот факт, что наиболее эластичным религиозным материалом, способным приобретать необходимую для заказчиков форму, стали православные церкви. На сегодня именно они в наибольшей степени втянуты в политические игры. Объяснить этот факт можно двумя причинами: во-первых, принадлежность к православию декларирует большинство наших соотечественников (для политиков — избирателей), во-вторых, в отличие от остальных церквей, православная имеет самый большой опыт служения государственно-административному аппарату — сотрудничество церкви с государством уходит корнями глубоко в историю.

Проблемой на пути утверждения традиционной для православия системы отношений между государством и церковью в Украине является наличие в религиозном поле Украины не одной, а трех православных церквей, которые остро оппонируют друг другу. Для власти подобная ситуация чрезвычайно сложна и нежелательна. Поддерживая одну из церквей, она рискует натолкнуться на оппозицию других. Поэтому находящиеся при власти политические силы пытаются разными способами сбалансировать свои отношения с церквями. Менее дальновидной кажется религиозная политика отдельных политических сил, которые ярко выражают свои симпатии к определенным конфессиям.

Основным критерием сотрудничества политических сил с церквями становится их общественно-политическая позиция. Так, УПЦ КП идентифицирует себя в качестве национального государственнического института и именно по этим характеристикам отличается от УПЦ, которая за утверждениями о наднациональном характере христианства скрывает свои симпатии к идее панславизма, духовному и государственническому единству восточнославянских народов. С другой стороны, государственническая позиция УПЦ КП отличается от позиции другой «национальной церкви» — УАПЦ. Для представителей первой ценностью является сама украинская государственность независимо от того, какой характер она приобретает. Протесты против действия государственной власти из уст представителей УПЦ КП звучат лишь в те моменты, когда непосредственно нарушаются права и интересы Церкви. УПЦ КП, даже несмотря на симпатии к силам, оппозиционным к власти, сама никогда такой силой не была. Иная ситуация сложилась с УАПЦ, которая, особенно тогда, когда ее первоиерархом был патриарх Димитрий, откровенно говорила власти о ее непрофессионализме или безнравственности. Примером бескомпромиссной позиции УАПЦ по отношению к некомпетентной политике власти в сфере государственно-церковных отношений стал Меморандум патриарха Димитрия к Президенту Украины Л.Кучме, в котором патриарх обвинял власть в том, что она стремится возродить средневековое право патроната над церковью. Представители УАПЦ в то время заявляли, что их церковь, в отличие от УПЦ и УПЦ КП, стремится к независимости от номенклатуры, пытается сохранить основы народности, на которых она была построена, и отвергает любые возможности собственного огосударствления. Ситуация изменилась после смерти патриарха. Двоевластие, установившееся в церкви, способствовало тому, что один из центров влияния, возглавленный митрополитом Мефодием, начал искать поддержки у власти. На этом завершился «неноменклатурный» период ее истории.

Таким образом, сегодня сложилась ситуация, когда все три православные церкви, независимо от того, каково их отношение к самому факту утверждения украинской государственности, стремятся заручиться поддержкой властной номенклатуры.

Именно благодаря поддержке власти стало возможным образование УПЦ КП в 1992 г. Одним из его инициаторов был президент Л.Кравчук.

Однако с течением времени ситуация начала изменяться. После президентских выборов УПЦ КП перестала быть фавориткой власти. Между тем все большую ее поддержку начала чувствовать УПЦ МП. Поведение власти изменилось после смерти и погребения патриарха Владимира (Романюка): трагические события, связанные с похоронами патриарха, «испугали» ее. С тех пор власть пытается балансировать между интересами церквей.

Борьба церквей за благосклонность власти начинается, на первый взгляд, с мелких процедурных вопросов. Например, который из иерархов сидит рядом с Президентом на праздничном торжестве или сколько приглашений на это торжество получила та или иная конфессия; касается эта борьба и вопросов участия государства в урегулировании межправославного конфликта. При этом власть, на первый взгляд, осуществляет непоследовательную религиозную политику, подыгрывая то одной, то другой церкви. УПЦ МП, например, в целом отрицательно отнеслась к заявлениям Президента о необходимости образования единой поместной автокефальной православной церкви, в то время как «национальные» церкви положительно оценили эти шаги власти. Правда, непредсказуемость и непоследовательность ее действий неоднократно ставила иерархов этих церквей в пикантное положение.

6 ноября 2001 г. патриарх Филарет заявил о появлении рабочего документа Кабинета министров Украины, в котором шла речь о «дальнейшем продвижении вопроса автономии УПЦ, в том числе об инициировании созыва Архиерейского собора». Пресс-служба Киевской патриархии заявила, что документ КМУ №15379/97 от 24 октября 2001 года свидетельствует об очередной попытке ликвидировать автокефалию Украинской православной церкви.

Характерной особенностью содержания этого документа является вера в то, что ответственность за подобные провокационные действия ложится не на Президента, а на чиновников. Пресс-службу удивляет, как могут государственные служащие откровенно игнорировать позицию Президента Украины, который постоянно заявляет о необходимости образования единой Поместной Украинской Православной Церкви. В заявлении также отмечается, что государственные чиновники один раз (летом 2000 года) уже подвели Президента Украины, подготовив ему письма на имя Московского патриарха Алексия II с просьбой предоставить автономию УПЦ. Тогда предстоятель РПЦ грубо отказал главе государства, чем оскорбил многомиллионный верующий народ Украины. Любопытен тот факт, что и УПЦ МП ответственность за негативные действия власти склонна возлагать на чиновников, а не на Президента. В заявлении Архиерейского собора УПЦ (28.07.2000) выражалось понимание позиции Президента, выступившего за преодоление конфликта в православии, но при этом отмечалось, что идея церковного единства оказалась искаженной по вине безответственных лиц... — некоторых политиков и чиновников.

Иным резонансным событием стало опротестование 26 февраля 2002 г. Генеральной прокуратурой Украины постановления Совета по делам религий от 1992 года о регистрации УПЦ КП. Поводом для подачи протеста было депутатское обращение 65 депутатов, преимущественно коммунистов, инициированное К.Самойлик, о возбуждении уголовного дела по факту присвоения руководителями УПЦ КП средств и имущества УПЦ МП. (Один из инициаторов обращения, лидер коммунистов П.Симоненко заявил, что было украдено денег и имущества на общую сумму 4,3 млрд. советских рублей). Рассмотрев протест Генпрокуратуры, Государственный комитет по делам религий отказал в его удовлетворении.

Президент Украины, вмешавшись в ситуацию, отметил, что ответ Госкомрелигий о законности регистрации УПЦ КП окончательный и призвал не спекулировать на теме межконфессионального мира в стране. Л.Кучма считает межконфессиональный мир «тонким делом». «За последние годы мы нашли консенсус, начали движение к единой Поместной Православной Церкви, и тут необходимо кому-то палку в колеса вставить», — подчеркнул Президент. Этим заявлением Президента, несмотря на готовность заместителя генпрокурора отстаивать свою точку зрения в суде, была поставлена точка в описываемой истории.

События, связанные с протестом Генпрокуратуры, заинтересовали средства массовой информации. В комментариях большинство из них обвиняли коммунистов в стремлении воспользоваться межконфессиональной враждой для достижения собственных политических целей. Действия Генпрокуратуры подавались как часть спланированной предвыборной кампании генпрокурора М.Потебенько, который получил двадцатый номер в избирательном списке Компартии. Подобным образом комментировали ситуацию представители УПЦ КП.

Но ситуация, на наш взгляд, не была столь однозначной, как ее подавали СМИ и официальные представители УПЦ КП. Их комментарии не способны ответить на некоторые непростые вопросы. Первый из них: могли ли коммунисты, даже при наличии собственного генпрокурора, использовать Генпрокуратуру для достижения своих политических целей? При этом чрезвычайно пикантной кажется роль, которую сыграл в этой истории заместитель генпрокурора А.Баганец. Он оказался в ней главным фигурантом. Мог ли чиновник подобного ранга стать простым орудием в руках своего руководителя-коммуниста, тем более зная, что тот собирается оставить должность, баллотируясь в парламент? Любопытной деталью является тот факт, что, сделав свое дело, А.Баганец даже не имел возможности дождаться ответа Госкомрелигий. Как сообщает «Интерфакс-Украина», 5 марта в Генпрокуратуре состоялось перераспределение обязанностей между руководителями: заместитель генпрокурора, отвечавший за надзор за соблюдением и применением законов, начал отвечать за надзор за расследованием уголовных дел. Чиновник Генпрокуратуры, чьи действия поставили в пикантную ситуацию Президента, попал лишь «под перераспределение обязанностей», что, возможно, было и не наказанием, а попыткой вывести его из дальнейшего участия в деле. Вышеупомянутое наводит на мысль о том, что сценарий истории писался не в кабинете генпрокурора или лидера украинских коммунистов.

Между историями об «автономии для УПЦ» и о «протесте Генпрокуратуры» есть определенная связь. Они, во-первых, вызвали широкий общественный резонанс; во-вторых, стали достоянием общественности в результате опубликования документов, «предназначенных для внутреннего пользования»; в-третьих, засвидетельствовали, на первый взгляд, чрезвычайную несогласованность действий отдельных органов власти. Сначала из стен Кабмина выходит документ, противоречащий государственной стратегии религиозной политики, затем Генпрокуратура провоцирует развитие ситуации настолько, что в нее вынужден вмешаться Президент. Именно он в обеих ситуациях выступает силой, способной остановить конфликт, конструктивно его разрешить. Именно этим объясняется вера в доброго «царя-заступника», за спиной которого недобрые чиновники творят несправедливость, но он своим справедливым вмешательством способен все исправить. Однако слишком мягкое отношение к тем, кто, по словам Президента, «вставляет палки в колеса», убеждает, что «моменты проявления высшей справедливости» были спланированы заблаговременно, еще до возникновения самих скандальных ситуаций.

Кроме того, трудно избавиться от мысли, что истории, которые произошли с УПЦ КП в 2001 и 2002 гг., являются акциями запугивания церкви. После того как симпатии западноукраинского электората повернулись в сторону оппозиционных сил, УПЦ КП также предпринимает немощную попытку выступить на стороне оппозиционеров В.Ющенко и Ю.Тимошенко. Но в это время власть делает шаги, которые дали понять иерархам, что разрывать отношения с ней пока опасно. В 2001 году появляется «неофициальный циркуляр» Кабмина о содействии обретению автономии для УПЦ в составе РПЦ, а в 2002 г. через действия Генпрокуратуры были использованы коммунисты для давления на церковь, которая ярко проявляла свои симпатии к оппозиционному блоку «Наша Украина». Иерархам церкви дали понять, чем может угрожать сотрудничество с оппозицией и, наконец, кто является истинным гарантом ее неприкосновенности. Ни в первом, ни во втором случаях ни В.Ющенко, ни Ю.Тимошенко не выступили в поддержку церкви, что вынудило ее руководство рассматривать заступничество Президента как великую милость.

Протест Генпрокуратуры по поводу законности регистрации УПЦ КП мог вызвать цепную реакцию и привести к аналогичному процессу, связанному с расследованием легитимности Харьковского собора УПЦ МП. Но это не помешало высшим руководителям государства через несколько месяцев принять участие в праздновании двух юбилеев, которые были полными антиподами: 10-летии Харьковского собора и 10-летии Всеукраинского православного собора и образования Киевского Патриархата.

Для власти, представляющей политические силы, которым удалось победить на прошлых выборах, реализация религиозной политики связана, прежде всего, со стремлением получить электоральную поддержку большинства избирателей для будущей победы. В разных регионах власть, проводя эту политику, вынуждена поддерживать те или иные конфессии. При этом следует помнить, что в Украине четко централизована вертикаль исполнительной власти, при которой местные органы строго подчинены центру. Благосклонное отношение к одним и прохладное — к другим конфессиям со стороны местных чиновников не может быть проявлением личных симпатий или антипатий: это государственная политика, направленная на поддержку в регионах тех конфессий, которые оказывают доминирующее влияние на местное население. Таким образом, исполнительная власть осуществляет религиозную политику в двух направлениях. С одной стороны, в Киеве звучат заявления о конституционном равенстве всех конфессий перед законом, с другой — реальная религиозная политика совершается в регионах.

Следовательно, все вышесказанное свидетельствует: православные церкви в отношениях с государством выглядят слишком жалкими, чтобы без страха оппонировать ей. Они заняты выяснением отношений, при этом постоянно оглядываясь на реакцию власти, а та, в свою очередь, используя принцип «разделяй и властвуй» и метод «кнута и пряника», делает из них послушных прислужников режима.

(«Зеркало недели», № 7 (482), 21-27 февраля 2004 г.,

http://zerkalo-nedeli.com)

 

***

Юрій Чорней:

Звісно, що новітні релігійні процеси в країні, які порівняно з 90-ми роками набули якісно нового звучання, аж ніяк не могли обминути мультинаціональну Буковину з її 1034 релігійними громадами у 417 населених пунктах краю. Навпаки, за словами начальника відділу у справах релігій ОДА Василя Настаса, область може претендувати на роль своєрідної релігійної мікромоделі всієї України. Першою несподіванкою виявилося те, що міф про нібито моноправославний характер населення країни щодо Буковини більше не відповідає дійсності. Порівняно навіть із початком 90-х років минулого століття область перетворилася на мультирелігійний край, де православні християни, навіть якщо до них зарахувати всіх старообрядців і греко-католиків, становлять лише 50 відсотків населення. Решта припадає на вірних новітніх протестантських церков, яких наразі в області налічується 12 напрямків. Щобільше, саме останні демонструють стійку тенденцію до зростання. За словами Василя Настаса, молодь, яка не знаходить духовного відродження у традиційних релігіях, шукає інші шляхи до Бога, а закон цьому не перешкоджає.

Нормалізації релігійної ситуації на Буковині не сприяє також криза українського православ’я, фактично розколотого на кілька напрямків. І хоча ті майже сто майнових конфліктів, які мали місце на Буковині на початку 90-х років, вдалося локалізувати і звести до десяти, до повного порозуміння ще дуже далеко. Домовленість про почерговість богослужіння у храмах діє лише між католиками і греко-католиками Буковини, релігійні громади УПЦ Київського та УПЦ Московського патріархатів категорично заперечують подібну можливість.

Трапляється, що існуючі протиріччя намагаються вирішувати своєрідними способами, яким позаздрили б навіть середньовічні єзуїти. Так, мешканці сіл Шилівці та Стара Жадова відповідно Хотинського та Сторожинецького районів вирішили розв’язати існуючі проблеми, обравши головами сільських рад колишніх церковних старост. За словами Василя Настаса, дійшло вже до того, що у вирішенні релігійних питань виборці намагаються диктувати свою волю безпосередньо сільським головам, заявляючи приблизно наступне: "ми тебе породили — ми тебе і погубимо".

Невизначеністю в українському православ’ї намагаються скористатися і сусіди. Скориставшись правом безвізового перетину кордону між Україною і Румунією, до області зачастили місіонери з сусідньої країни. Трапляється, стверджує Василь Настас, що закордонні гості несуть у 106 існуючих на Буковині румуномовних парафій не так слово Боже, як сепаратистські настрої. Громадянам України румунського походження розповідають, зокрема, про те, як багато для них робить румунська держава, а українська не допомагає навіть у спорудженні храмів. Ще одна проблема, яку на рівному місці створює вже не так церква, як румунські культурологічні товариства Буковини, — це створення румунського вікаріату у Чернівцях, який би підпорядковувався Румунській православній церкві. На думку начальника відділу у справах релігій ОДА, наслідком створення вікаріату на базі румуномовних парафій може стати новий церковний розкол.

Ще однією проблемою, що стосується вже не так внутріцерковного життя, як усіх мешканців регіону, є нищення буковинських дерев’яних церков, особливо у передгірних Вижницькому та Путильському районах області. Ремонтуючи ці пам’ятки архітектури, майстри не слухають порад фахівців і просто оббивають їх жерстю, мотивуючи це тим, що від цього церква стає гарнішою, бо її здалеку видно. Внаслідок такого "ремонту" всередині будівлі створюється своєрідний мікроклімат, який за 10-12 років остаточно руйнує споруду. До того ж саме самовільна реконструкція церков вже стала причиною того, що з кількох запропонованих до переліку всесвітньої архітектурної спадщини ЮНЕСКО дерев’яних церков Герцаївщини львівські фахівці відібрали лише одну.

Не все гаразд із внутрішнім наповненням православних святинь. Крім непроханих грабіжників, непоправної шкоди їм завдають саме ті, хто навпаки мав би про них дбати. За словами Василя Настаса, трапляються вже зовсім неймовірні випадки, коли самі священики обманюють людей, кажучи їм: "навіщо вам та тьмяна ікона, давайте я вам покладу яскраву". "Він покладе за 3 грн., а стару продасть за 20 тисяч", — розповідає начальник відділу у справах релігій. Так було, коли мешканці Ванчиківців Новоселицького району впізнали серед виявлених прикордонниками контрабандних ікон і свої власні. Тоді священик так і не зміг переконливо пояснити громаді, як раритети з їх церкви потрапили до виявлених на українсько-румунському кордоні мішків.

Словом, попри всю складність ситуації, зацікавлені сторони практично не демонструють бажання шукати шляхи подолання кризових явищ і у третє тисячоліття свого існування церква на Буковині вступає з рядом невирішених проблем і далеко не однозначними перспективами.

("Доба", м. Чернівці, №4, 30 січня 2004 р.)

 

На Львівщині немає релігійних проблем. Принаймні так вважає керівник відділу у справах релігії при Львівській облдержадміністрації Василь Білоус

Валентина Люля:

Після розмови з паном Білоусом склалося враження, що наразі основною проблемою в релігійному середовищі у Львівській області є майнові питання, які загострюють стосунки між громадами різних конфесій.

– Є майнові, так звані міжцерковні, міжконфесійні проблеми з приміщеннями релігійних громад, – сказав Василь Білоус. – Я завжди називав і називаю, що це – майнові проблеми. Нині в нашій області – 200 населених пунктів, де Богослужіння повинні проводити почергово. Але ми домоглися цього лише у 116 населених пунктах. У всіх решта є певне напруження. А у 20 населених пунктах це напруження є дуже серйозним. Є бажання однієї частини села бути в храмі, а друга частина села має іншу позицію і не пускає своїх односельців до храму.

На першому місці за напруженістю “релігійної” ситуації – село Жовтанці Кам’янсько-Бузького району, а після – Утішки Буського району, Ясениця Сільна Дрогобицького району, Жовтець, Ременівка Кам’янсько-Бузького району та низка інших. Це ті села, де приміщення храму громада не може поділити вже тривалий час.

– Здебільшого порушниками законодавства є громади УПЦ Київського патріархату або Автокефальна Церква, – сказав пан Білоус. – І тільки декілька випадків є, коли в храмі є греко-католики, а на вулиці чи де вони там є – православні. Чому в Жовтанцях одна громада Богослужіння відправляє в церкві, а частина людей на цвинтарі в холоді, в болоті, під плівкою?

На решту запитань журналістів пан Білоус відповідав або “я не знаю”, або “це не в нашій компетенції”. Коли Василя Білоуса запитали, чи існують нині на Львівщині організації або секти, які можуть шкодити суспільству або є забороненими, то він знову відповів, що не знає.

– Не вживайте слів “заборонені секти”. У нас є спеціаліст із сект, тобто новітніх течій. Ми фіксуємо, що в нас немає таких організацій, – зазначив Василь Білоус. – За законом, є релігійні організації, які зареєстровані, тобто ми про них знаємо, бо реєструємо статути, тож знаємо, яка їх діяльність. Але закон дає право релігійним організаціям не реєструватися. Якщо їм не потрібно мати рахунок у банку, печатку, то вони можуть існувати і проводити свою діяльність. Заборонено, коли якась громада закликає бити вікна чи до насильства.

Коли ж пана Білоуса попросили уточнити, чи він заперечує існування таких організацій, то він заперечив сам собі.

– Ні, я так не казав. Знаєте перелік таких організацій? То дайте нам. Мабуть, є, але ми не все знаємо. У нас, за звітом, є 60 фактів незареєстрованих громад. Та більшість цих громад є наші, це є традиційні організації – Свідки Єгови, православні, католики і так далі.

Прокоментувати, чи в компетенції відділу виконання закону про відокремленість Церкви від держави, Василь Білоус також не зміг однозначно, а особливо, коли йдеться про релігійне навчання в школах.

– Чи добре, що Церква відокремлена від держави і школа від церкви, я не знаю, ми не відстежуємо ці питання. Це не в нашій компетенції, і, в принципі, в нас немає скарг.

Після так званого звіту відділу у справах релігії в багатьох присутніх склалося враження, що основне його завдання – розподіл приміщень між релігійними громадами та видача дозволів на в’їзд у область іноземних релігійних діячів. Але й тут пан Білоус визнав, що останнє не завжди в компетенції їхнього відділу, і пригадав: “Небажані є “Місія Ізраїль”, пам’ятаєте, якісь концерти там були. Але це було не в нашій компетенції, бо вони були зареєстровані в Києві”.

(“Львівська газета”, №17, 30 січня 2004 р.)

 

Оце дають! Кіцманський переділ докотився до Чернівців і Львова

Юрій Чорней:

Релігійні проблеми на Буковині недавно вкотре нагадали про себе. Під гаслами "Україні – закон про реєстрацію за вибором релігійної громади" та "Закону України про свободу совісті та релігійні організації – так! Варлааму Кіцманському – ні!" прихожани Свято-Миколаївської церкви УПЦ КП (м. Кіцмань) пікетували приміщення Чернівецької облдержадміністрації. Члени "двадцятки" на чолі зі своїм церковним старостою, яких підтримали також деякі мешканці Чернівців, вимагали від чиновників ОДА перереєструвати їх незалежну релігійну громаду – вивести з-під канонічного підпорядкування архієпископа Кіцманського УПЦ КП Варлаама та підпорядкувати митрополиту Чернівецькому і Буковинському тієї ж церкви Данилу. Свої вимоги парафіяни кіцманської Свято-Миколаївської церкви мотивували незгодою з рішенням господарського суду Чернівецької області, який у ході судового розгляду справи 5-12 листопада 2003 року (рішення № 3257) задовольнив позов архієпископа Варлаама та "зобов’язав релігійну громаду Свято-Миколаївської церкви (м.Кіцмань Чернівецької області) усунути перешкоди з боку парафії у користуванні церквою для архієпископа Варлаама шляхом звільнення даної культової споруди".

Як повідомив заступник голови Чернівецької ОДА Франц Федорович, "проблема полягає у тому, що релігійна громада Кіцманя розкололася у питанні власної церковної підпорядкованості. Громада цього райцентру Буковини має тривалий конфлікт з архієпископом Варлаамом, якого не допускає до богослужіння у Свято-Миколаївському храмі. Сам Варлаам вважає саме цей собор духовним центром власної єпархії. Керівники релігійної громади не погодилися з рішенням господарського суду Чернівецької області, який задовольнив позов архієпископа Варлаама і оскаржили його в апеляційному суді Львівської області. По термінах цей суд вже мав відбутися 16 лютого, але його офіційного рішення у нас ще немає. Наскільки мені відомо, члени громади, які оскаржували згадане рішення чернівецького суду, на слухання своєї справи у Львів не з’явилися... Можу лише пообіцяти, що ми виконаємо будь-яке рішення суду".

Коментуючи ситуацію, архієпископ Кіцманський Варлаам, зокрема, повідомив, що "проблема загострюється через втручання у релігійні справи мирян, які намагаються таким чином використовувати церкву для власного збагачення. Після створення у 1997 році Кіцманської єпархії члени цієї релігійної громади спочатку заявили про свій вихід з-під канонічного підпорядкування патріарха Філарета, зареєстрували у 1998 році в ОДА поправки до свого статуту і стали незалежною релігійною громадою УПЦ, а тепер раптом знову згадали про митрополита Данила".

Нагадаю, що згідно з рішенням Священного синоду УПЦ КП від 30 вересня 1997 року, єдину до того Чернівецьку єпархію було розділено на дві – Чернівецьку і Кіцманську. Необхідність такого кроку мотивувалася непорозуміннями, які нібито існували між митрополитом Данилом та кіцманськими священиками. Волею патріарха Київського і всієї України-Руси Філарета останню тепер очолює архієпископ Варлаам. Проте частина вірних не погодилася з таким рішенням патріарха. Члени релігійної громади продовжують наполягати на своїй підпорядкованості митрополиту Чернівецькому і Буковинському Данилу, як це було до 1997 року. Наразі між Данилом і Варлаамом порозуміння з даного питання немає. Щобільше, Данило ігнорує заходи за участю патріарха Філарета та архієпископа Варлаама, а останній не бере участі у заходах, ініційованих митрополитом Данилом.

Як повідомив начальник відділу релігій ОДА Василь Настас, "згідно зі старою редакцією Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", церква як інституція не має статусу юридичної оособи, а тому не може претендувати на будь-яке майно. Згідно із законом, такий статус має релігійна громада, тому формально саме їй належить церковне майно. Тож поки питання не буде врегульовано саме на законодавчому рівні, подібні до кіцманського інциденти траплятимуться ще не раз". Оскільки проблема підпорядкованості конкретної релігійної громади є, радше, канонічним, а не юридичним питанням, то працівники відділу у справах релігії ОДА планують направити листа з вимогами пікетників до предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату Філарета з проханням розв’язати цю ситуацію.

("Доба", м. Чернівці, № 8 (380), 27 лютого 2004 р.)

 

Незаконне втручання правоохоронних органів у діяльність релігійних організацій

Михайло Якимович, прес-секретар Рівненського Єпархіального Управління УПЦ Київського Патріархату:

8-го лютого 2004 року в селах Острів та Солонів Радивилівського району згідно з Законом України “Про свободу совісті та релігійні організації” утворились Свято-Михайлівська та Свято-Параскевська релігійні громади Української Православної Церкви Київського Патріархату. Реєстраційні документи 10 лютого були направлені у відділ у справах релігій Рівненської обласної держадміністрації.

А вже 14 лютого цього року в села Острів та Солонів прибула група працівників Радивилівського РВ УМВС України в Рівненській області на чолі з офіцером Солімчуком Русланом Петровичем, які відвідали з надуманих причин помешкання активістів та засновників вищевказаних релігійних громад, запитуючи їх “що за революцію ви збираєтесь робити?”. Також працівники міліції безпідставно провели бесіду профілактичного характеру з Намісником Свято-Георгіївського монастиря на Козацьких Могилах в с.Пляшева Радивилівського району ігуменом Олексієм (Мензатюком). Безпідставне відвідання працівниками міліції духовенства та вірних Української Православної Церкви Київського ПатрІархату необхідно розцінювати як пряме порушення Конституції України, Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” щодо реалізації ними прав та свобод на вільне сповідування релігійних переконань та незаконне втручання правоохоронних органів у діяльність релігійних організацій. У зв’язку з цим, Рівненське єпархіальне управління та Свято-Георгіївський чоловічий монастир на Козацьких Могилах звернулись до прокурора Рівненської області  п.Ігоря Коморного та начальника Управління МВС України в Рівненській області генерал-майора міліції п.Михайла Цимбалюка з відповідною заявою, у якій просять їх дати оцінку незаконним діям співробітників Радивилівського РВ УМВС України в Рівненській області, встановити, з яких джерел міліції стали відомі списки засновників Свято-Михайлівської та Свято-Параскевської релігійних громад сіл Острів та Солонів УПЦ Київського Патріархату, та вжити заходів з недопущення подальшого втручання працівників міліції в діяльність релігійних громад, оскільки такі випадки в Рівненській області останнім часом є непоодинокими.

У разі нереагування на ці заяви будуть підготовлені запити народних депутатів України та озвучені на сесії Верховної Ради України, а також вони будуть направлені в Генеральну прокуратуру України, Міністерство внутрішніх справ України, в Парламентську Асамблею Ради Європи з повідомленням про порушення конституційних прав і свобод громадян України, у засоби масової інформації як нашої держави, так і закордонних.

(“Волинь”, м. Рівне, №8, 20 лютого 2004 р.)

 

МІЖЕТНІЧНІ ПРОБЛЕМИ

Характер межэтнических отношений в Украине во многом зависит от общественных организаций представителей разных национальностей

Валерий Иваськив:

По данным Всеукраинской переписи населения 2001 г., в Украине проживает 48 млн. 457 тыс. человек, из них 10 млн. 915 тыс. (или 22,2%) составляют представители 134 национальностей. Наиболее многочисленными являются 15 этнических сообществ: россияне (8,3 млн.), белорусы (275,8 тыс.), молдаване (258,6 тыс.), крымские татары (248,2 тыс.), болгары (204,6 тыс.), венгры (156,6 тыс.), румыны (151,0 тыс.), поляки (144,1 тыс.), евреи (103,6 тыс.), армяне (99,9 тыс.), греки (91,5 тыс.), татары (73,3 тыс.), ромы (47,6 тыс.), азербайджанцы (45,2 тыс.), грузины (34,2 тыс.).

По данным Госкомнацмиграции, в Украине сегодня действуют 85 центров культур национальных меньшинств. Девять тысяч любительских коллективов представляют песенное, музыкальное, танцевальное искусство своих народов. Сейчас в Украине зарегистрированы 188 печатных средств массовой информации для нацменьшинств, 58 из них – на общегосударственную сферу распространения.

Не все блины – комом

После обретения Украиной независимости в стране усилилась самоидентификация граждан по национальному признаку. Многие люди стали публично вспоминать, что они не принадлежат к титульной нации. Эту тенденцию, в частности, отражает процесс самоорганизации национальных меньшинств.

Так, количество официально зарегистрированных национальных объединений только за последние несколько лет значительно увеличилось. По данным Госкомнацмиграции Украины, если на начало 2002 г. в стране было зарегистрировано 877 объединений, то уже на первое сентября 2003 г. их насчитывалось 1067. Из них 33 имеют всеукраинский статус, 322 – областной, 628 – городской, 84 – районный.

Интересы венгерского нацменьшинства (151,5 тыс. чел.) представляют 483 общественные организации (всеукраинский статус имеет Демократический союз венгров Украины); еврейского (103,6 тыс.) – 105 организаций (всеукраинский статус – Еврейский совет Украины, Ассоциация еврейских организаций и общин Украины, Еврейский конгресс Украины, Еврейский фонд Украины, Еврейская конфедерация Украины). Греческого (91,5 тыс.) – 94 организации (входят в Федерацию греческих обществ Украины); русского (8,3 млн.) – только 62 организации (всеукраинский статус – Украинское общество русской культуры «Русь», Всеукраинское национальное культурно-просветительское общество «Русское собрание» и общественная организация «Русская община Украины»).

Интересы поляков (144,1 тыс.) представляют 59 организаций (всеукраинский статус – Союз поляков Украины и Федерация польских организаций Украины); немецкого нацменьшинства (33,3 тыс.) – 55 организаций (всеукраинский статус – Ассоциация немцев Украины, объединение «Немецкая молодежь в Украине»); ромского (47,6 тыс.) – 45 организаций (всеукраинский статус – Конгресс ромен Украины); азербайджанского (45,2 тыс.) – 33 организации; армянского (99,9 тыс.) – 31 организация.

Представленная статистика демонстрирует способность тех или иных нацменьшинств к самоорганизации, консолидации. Например, заметна пассивность самого многочисленного этноса в Украине – русского (8,3 млн.), не очень активны другие многочисленные этносы – белорусы (275,8 тыс.), молдаване (258,6 тыс.), румыны (151,9 тыс.). В некоторых центральных областях вообще не созданы общественные объединения русских.

Можно по-разному расценивать это явление. С одной стороны, продолжается процесс формирования этнической солидарности, сплоченности. С другой, эта тенденция не лишена сумбурности, излишней эмоциональности: иногда создается новая малочисленная национально-культурная организация под определенного политического или общественного лидера или же с целью получить зарубежные гранты.

Однако доминирующей остается тенденция консолидации этносов: создан ряд организаций, имеющих статус всеукраинских и региональных, в состав которых входят члены преимущественно одного этнического сообщества. В их структуре функционируют любительские и художественные коллективы, воссоздающие и пропагандирующие фольклор, традиции и обычаи своих этносов. При национально-культурных обществах создаются воскресные школы.

В последнее время учреждаются негосударственные высшие и средние учебные заведения, готовящие специалистов для учебных заведений, где преподавание ведется на языке нацменьшинств. Также издаются газеты и журналы.

В зависимости от численности, уровня самоорганизации, финансовых возможностей эти сообщества помогают своим этносам реализовать право на национально-этническую самоидентификацию, сохранение, свободное проявление и развитие этнической самобытности. Авторитет некоторых обществ достаточно высок.

В сообществах этносов пока достаточно проблем

Глава Госкомнацмиграции Украины Геннадий Москаль отметил негативный момент в деятельности этих организаций – малую продуктивность работы совещательных органов, созданных при облгосадминистрациях.

К тому же отдельные лидеры иногда выдвигают необоснованные требования к органам исполнительной власти, которые не всегда совпадают с точкой зрения членов общественных объединений.

На недавней Ассамблее национальных меньшинств говорилось о том, что по мере приближения президентских выборов отдельные политические силы пытаются использовать этнический фактор в собственных интересах, что не отвечает уставной деятельности этих организаций третьего сектора.

Встречаются случаи распространения печатной продукции, искусственно раздувающей страсти вокруг якобы сужения существующих прав нацменьшинств.

Пожалуй, едва ли не самый наболевший вопрос – обеспечение национально-культурных обществ помещениями, соответствующим оборудованием и средствами связи. По данным Госкомнацмиграции, в прошлом году из 785 обществ свою «жилплощадь» имела 321 община, и только 60 организаций получили ее в собственность.

Полностью обеспечены помещениями все объединения нацменьшинств в Закарпатской, Луганской и Черновицкой областях. А вот в Киеве уже более десяти лет никак не могут открыть Центр культур национальных меньшинств (Дом национальностей).

Многие проблемы связаны с финансированием обществ. На эти цели в 2003 г. из госбюджета было выделено только 697 тыс. грн.

Места компактного проживания национальных меньшинств

Область

Количество

тыс.чел.

% от общей численности этноса в стране

Болгары

Одесская

150,7

73,7

Запорожская

27,8

13,6

Венгры

Закарпатская

151,5

96,7

Гагаузы

Одесская

27,6

86,5

Греки

Донецкая

77,5

84,7

Грузины

Донецкая

7,2

21

Евреи

г. Киев

18

17,3

Днепропетровская

13,8

13,3

Одесская

13,4

12,9

Харьковская

11,6

11,2

Крымские татары

АР Крым

243,4

98,1

Литовцы

Донецкая

1,4

18,9

Молдаване

Одесская

123,8

47,9

Немцы

Донецкая

4,6

13,9

Поляки

Житомирская

49

34

Хмельницкая

23

15,9

Львовская

19

13,1

Рома

Закарпатская

14

29,4

Румыны

Черновицкая

114,6

75,9

Русские

Донецкая

1800

22,1

АР Крым

1200

14,2

Словаки

Закарпатская

5,7

89

(«Власть и политика», № 1–2(198–199), 16–22 января  2004

 

Чернівецька область є одним з найбільш поліетнічних реґіонів України. За переписом 1989 року на території краю проживало 69 національностей, тепер налічується до 76 національностей. Українське населення становило понад 70%, а за останнім переписом виросло до 75%.

Сергій Добржанський, студент ЧНУ:

Найбільш численною національною меншиною області, за даними перепису 1989 року, було румуномовне населення - 19,7%. До речі, під час перепису 10,7% румуномовного населення назвали себе румунами, 9% - молдованами. За останнім Всеукраїнським переписом румуномовна меншина залишилась найчисленнішою - 19,8%, але в ній відбулися зміни у співвідношенні румуни-молдовани, перших тепер налічується 12,5%, а кількість останніх зменшилась до 7,3%. Таким чином можна констатувати той факт, що значна кількість молдован за часів Незалежності перетворились на румунів. Без сумніву, такий процентний ріст румунської частини населення спричинив і природній приріст. Наприклад, у Сторожинецькому і Глибоцькому районах спостерігається проґресивне співвідношення народжуваність-смертність серед румунського населення, але воно не настільки високе, щоб дорівнювало 14% приросту румунів. Прикладом зрумунення молдован може стати розбір національного складу в Новоселицькому районі, де переважну кількість населення становлять молдовани (за переписом 1989 р. - 64%, а за переписом 2001 р. - 57%), кількість румунів за міжпереписний період зросла у кілька разів.

Румуномовне населення компактно проживає і збільшує свою процентну присутність у Герцаївському районі, де становило 92,9% усіх жителів у 1989 р., до 93,8% у 2001 р., у Глибоцькому - 56,8% і Сторожинецькому - 37,5% - за новим переписом приріст склав 0,4%, Новоселицькому - 64,8%, кількість румуномовного населення зменшилось, але лишень за рахунок молдовського населення, яке зменшилось до 56,9%, зате, як зазначалось вище, виросло населення румунів. Статистичні дані засвідчили, що румуни переважають у Герцаївському, Глибоцькому, Сторожинецькому районах, а молдовани - у Новоселицькому.

В умовах незалежної України на території краю створено весь спектр навчальних закладів з румунською мовою викладання, від дошкільних установ до вищих навчальних закладів. Так, в області діють 32 дитячі дошкільні установи з румунською мовою навчання. У краї існує 86 шкіл, де предмети ведуться румунською мовою з першого по випускний клас. Ще у шести - окремі класи вивчають румунську мову, а також є школа з українсько-російсько-румунською мовами викладання. В багатьох школах існують факультативи з вивчення румунської. Загальна кількість учнів, які навчаються в такого типу закладах - 23447. Так, відкрилась Чернівецька середня школа № 29, середня школа № 5 в Сторожинці, гімназія "Іона Негульча" в Боян-Бініци, ліцеї "Міхая Емінеску" в Карапчеві та "Георгія Асакі" в Герцах. Не можна обминути увагою повернення до румунської мови кількох шкіл, які в роки радянської влади були переведені на російську мову викладання.

В педагогічному коледжі існує група для підготовки спеціалістів для дошкільних закладів і початкових класів шкіл. Випускники кафедри румунської мови та літератури Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича викладають уроки в середніх румуномовних школах. Такі великі зрушення у розвитку освіти румунською мовою на Північній Буковині особливо відчутні в порівнянні з тим, що робиться для чималої української національної меншини в Румунії. За останні п’ятнадцять років там було відкрито тільки один український ліцей та декілька українських початкових класів в українських селах Південної Буковини.

Чимала увага в Чернівецькій області приділяється відродженню та розвиткові національних культур. В населених пунктах, де проживають румуни та молдавани, працюють 74 клубні заклади, при яких діють 42 аматорські театри, 114 хорових колективів, 63 танцювальні колективи, 82 музичні ансамблі та 80 бібліотек з книжковим фондом 201,7 тис. примірників літератури румунською мовою.

Широко відомі на Буковині та за її межами румунські танцювальні ансамблі "Мерцішор" та "Ізвораш", оркестри румунської музики "Плай" та "Муґурел". Нещодавно хору "Драгош Воде", який діє при Товаристві румунської культури ім. М. Емінеску, було присвоєно почесне звання "народний аматорський хоровий колектив".

Для забезпечення національно-духовних запитів румунів у Чернівецькій області налагоджена відповідна інформаційна мережа. Зокрема, для румуномовного населення розповсюджуються ґазети: "Конкордія" - румуномовний додаток до ґазети Верховної Ради "Голос України" (тираж - 10800); "Зоріле Буковіней" - ґазета Чернівецької обласної ради (тираж - 6881); "Ґазета де Герца" - ґазета Герцаївської районної державної адмініст-рації та районної ради (тираж - 1050); "Кувентул адверентулуй" - ґазета Новоселицької районної державної адміністрації та районної ради (тираж - 2310); "Мелеаг натал" - газета Сторожинецької районної державної адміністрації та районної ради (тираж - 578); "Тімп ноу" - ґазета Глибоцької районної державної адміністрації та районної ради (тираж - 4650); "Плай романеск" - незалежний часопис румунської громади області (тираж - 1500); незалежне видання "Аркашул" (тираж - 5000); ґазета "Кур’єр де Чернауць" (тираж - 5000); ґазета Ліґи румунської молоді "Юнімеа" (тираж - 5000); "Септентріон літерар" - журнал румунських письменників Чернівців; "Лумеа-Світ" - незалежний часопис румунів України (тираж - 5000); журнал для дітей "Фагурел". А з 9 травня 1996 р. виходить обласна незалежна ґазета румунською мовою "Гласул адеверулуй".

Також для румунської меншини виділено ефірного часу для телепередач румунською мовою на Чернівецькому телебаченні, на місяць - 35,6 годин, велика кількість румуномовних передач транслюються на Чернівецькому радіо. Цікавим є те, що більшість цих видань, всі теле- і радіопередачі фінансуються українською владою. Якщо провести паралель з румунськими ЗМІ, то побачимо, що в них окремих україномовних передач немає взагалі, лишень в передачі для 14 національних меншин дуже рідко можна почути українське слово.

Порівнюючи переписи 1989 р. і 2001 р., рідною мовою своєї національності серед румунів вважають 91,9%, хоча за попереднім переписом цей показник дорівнював 53,00%, а от українську мову за свою рідну вважають 6,8%, а на 1989 р. таких налічувалось 11,7%. І ще одні цифри, які взагалі вражають. В державі, де Конституцією проголошена українська мова державною (ст. 10), 58,7% румунського населення не володіють нею. Такі показники дозволяють припустити, що створення Незалежної Української держави консолідувало і згуртувало національну румунську меншину, а заяви місцевих екстремістів про денаціоналізацію румунів можна вважати розпалюванням міжетнічної нетерпимості.

В політичній сфері також робиться чимало для румунського населення. На території Чернівецької області діють дві загальноукраїнські національні громади румунів: Християнсько-демократичний альянс румунів України, Всеукраїнська науково-педагогічна Асоціація "Арона Пумнула", з обласним статусом - Союз буковинських румунів, Товариство румунської культури ім. М. Емінеску, культурно-спортивний клуб "Драгош-Воде", Ліґа румунської молоді "Жунімя"; з міським статусом - Товариство "Голгофа", екологічне товариство "Стежарул", об’єднання румунських письменників (засноване 1997 р.).

Представники національних меншин беруть досить активну участь у державних управлінських процесах краю: в Чернівецьку обласну раду було обрано 22 румуни і 1 молдован, в районні ради області відповідно 87 і 58, міські ради - 12 і 11, селищні - 25 і 1, сільські ради 503 і 468.

Отже, на основі статистичних матеріалів можна зробити такі висновки. По-перше, в незалежній Україні створено сприятливі умови для розвитку національних меншин, зокрема румунського населення Чернівецької області. Про це яскраво засвідчують переписні дані, розвиток освіти румунською мовою, видання ґазет, журналів, книг, діяльність національно-культурних товариств, залучення представників румунів до управлінських структур. Особливо сприятливе становище румунської меншини підкреслив перепис 2001 року, який показав, що, незважаючи на загальне зменшення населення області, кількість румунської меншини росте. По-друге, становище румунів в Україні абсолютно не йде ні в яке порівняння зі становищем українців в Румунії, де тільки в останній час відкрито перший український ліцей.

(“Час”, м. Чернівці, № 05 (4062), 29 січня 2004 р.)

 

Питанню міжетнічних конфліктів, усвідомленню важливості формування системи толерантних відносин в українському суспільстві приділяється значна увага

Прикладом цього можуть бути різноманітні зібрання, такі як Міжнародний форум з культури та національної ідентичності "Місцеві культури Криму, їхня роль у майбутньому України", що проходив у жовтні 2002 року в Криму, семінар-тренінг "Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві", який відбувся у листопаді 2002 р в місті Ужгород, круглого столу "Проблеми національного відродження етносів в Україні", що проходив 13-15 лютого 2004 року в Києві.

Вивчаючи питання міжнаціональних відносин, причин міжетнічних конфліктів у суспільному розвитку поліетнічних країн, член-кореспондент НАН України Володимир Євтух відзначає: "Становище етнічної спільноти в суспільстві виступає джерелом конфлікту, а сам конфлікт виникає там, де відчутна їхня соціально-економічна нерівність та культурна занедбаність".

Як вважає В.Євтух, українській спільноті властиві стадії як етнічної неприязні, так і етнічної ворожості, в основі яких лежить несприйняття людей з відмінною від своєї культури, ментальністю. Як правило, таке ставлення до інших базується на системі етнічних стереотипів, зазвичай непозитивних, а ще точніше - неадекватних, а подеколи й негативних. Самі ж стереотипи формуються на основі тієї інформації, якою володіють учасники міжетнічної взаємодії.

Розглянемо висвітлення теми ромів у деяких вітчизняних ЗМІ. На чому зосереджують увагу читачів журналісти і як подають інформацію спільноті про представників однієї з національних меншин України - ромів?

Найбільша кількість публікацій про негативне ставлення членів суспільства до циган. Такі публікації, як не прикро, часто трапляються у одній з найбільших за своїм тиражем газеті "Факти". Так, за 4 червня 2003 р., під рубрикою "Беда, да и только" на сторінці "Ситуація", подається матеріал під заголовком "Двухнедельную кроху горе-мамаша на всю зиму сдала в "аренду" цыганам - попрошайкам". І хоча головною героїнею статті була не ромка, всі ті, хто був знайомий з нею, одностайно стверджують про зв’язок з циганами і їх негативну поведінку і засоби заробляти гроші: і сусіди, і начальник ЖРЕРу, і головний лікар дитячого будинку, і заступник прокурора Подільського району м.Київ.

Так і напрошується висновок: не спілкуйтеся з циганами (ромами) - вони погані люди і приносять тільки нещастя.

Автори Тарас Кадар (стаття "Поколядував - і в курник" ("Репортер" від 1 лютого 2003 року.), Михайло Пискач ("Варфоломіївська ніч на Різдво Христове" ("Відомості міліції" від 18 січня), Володимир Кульчицький ("Грабіж під гіпнозом" ("Труд", від 19 вересня) та Данило Дмилін "Очи чёрные, очи жгучие" та його ж "Увага, шахраї" (газета "Товариш" від 23 жовтня 2003 року) подають матеріали з "криміногенним нахилом", що найбільш негативно формує думку суспільства стосовно ромів.

Список подібних публікацій можна продовжувати.

Чого вартий заголовок публікації Омара Узарашвілі у "Високому замку" від 24 серпня цього року: "Якщо в Україні зародиться наркомафія, то її колискою стане Львівщина", або Ярослава Галаса "Перечинські селяни громили хати у волоському таборі", (газета "РІО" від 4 жовтня 2003 року). Цілком природно, пересічному читачу, який ознайомиться із вказаними публікаціями, й самому захочеться піти і погромити хати цих злодюг, крадіїв, наркопоширювачів.

Ми розуміємо, що газети, на кшталт "Відомостей міліції", в основному друкують матеріали з кримінальним підтекстом, така вже специфіка цих газет. Однак тільки стосовно ромів підкреслюється національна приналежність. Наприклад, у рубриці "Звідусіль по рядку" у замітці "На лаві підсудних - наркобарони " ("Відомості міліції" від 12 липня 2003 року). Проте й іншим колегам теж хочеться заманити читача таким кримінальним чтивом. Ось і вишукують по системі Інтернет факти, роблять передрук, але під своїми прізвищами. Популярністю користується сайт "Цыгане и криминал: разделимы ли эти понятия", підготовлений, мабуть, для службового користування адвокатом Олегом Кучерявим.

Його матеріал з прив’язкою до тієї чи іншої місцевості опублікували три газети у різних регіонах Росії: 2 лютого 2002 року газета "Мир и криминал" - "Секреты цыганской мафии ", "Вечерняя Макеевка" - Криминал информ. "Здесь властвует один закон - табор" від 18 жовтня 2002 року, "Вісті тижня" - у статті "Цыгане" від 8 лютого 2003 року. Воістину автори використовують тезу Гімлера "Щоб неправда була правдоподібною, вона має бути чудовиськом!". Так і у вказаних публікаціях свідомо неправдиву інформацію видають за аксіому, що не потребує доказу.

Значна частина публікацій про ромів - проста констатація фактів, без спроб їх осмислення, вияснення причин тої чи іншої події. До них належать замітки Федора Філіпа "На Радванці стався витік хлору" (газета "РІО" від 12 липня 2003 року), "Роми і ЗМІ" (про проведення конференції, про висвітлення взаємовідносин ромів у ЗМІ) в газеті "Репортер" від 22 лютого 2003 року, Світлани Вишневської "Старый Новый год пол-Винницы и звёзды встретили вместе" (газета "RIA Ділової Вінничини" від 22 січня 2003 року), "На Закарпатті найвищий рівень бідності" ("РІО" від 8 липня 2003 року).

Єдина газета, на наш погляд, яка інформує читачів про дійсне становище ромів та ставлення до них правоохоронних органів, є газета "Кремінь" міста Кременчука, Полтавської області. В публікації Олени Оленич "Слабонервное" следствие по делу о сожжённых цыганских детях зашло в тупик" (від 28 листопада 2003 року) без упереджень подається матеріал про ведення слідства стосовно дій майора міліції, який організував підпал ромської сім’ї за те, що вони відмовились поширювати наркотичні речовини.

І, як не прикро це констатувати, тільки ще одна стаття за минулий рік була позитивно налаштована стосовно ромів. Цей матеріал Адріяни Гельбіг "Ми - протяг золотий...", надрукований у "Львівській газеті" від 9 січня 2003 року, де авторка подає своє бачення ромської спільноти, оскільки майже протягом року жила в ромському таборі, вивчаючи особливості побуту, вірування, традиції ромів "з середини", щоденно спілкуючись з його мешканцями. Шкода, що ця стаття була єдиною позитивною серед усіх друкованих видань, а на сьогодні саме такого ставлення до ромської національності нам не вистачає, оскільки, як свідчать новітні дослідження, йде повне зниження рівня толерантності в українському суспільстві. Соціологи фіксують зсув до різного виду ксенофобії (до євреїв, кримських татар, ромів). І значна вина ЗМІ в цьому процесі, як видно з вищесказаного – безперечна.

(“Романі Яг”, м. Ужгород, №1 (43), 20 лютого 2004 р.)

 

У селі Веселе поблизу Судака у Криму сталася масова бійка між членами місцевої козачої громади та кримськими татарами

Про це агентство “Контекст-Медіа” повідомив отаман Сурозької козачої громади Василь Евенко.

За словами отамана, увечері 9 січня приблизно 50 судацьких козаків приїхали у Веселе, довідавшись про побиття кількома кримськими татарами в місцевому барі селянина. Як повідомив В. Евенко, козаків зустріла приблизно така ж ватага репатріантів, спалахнула бійка.

“Ми потрапили в засідку, – заявив пан Евенко. – Виявилося, що все спланували заздалегідь. В одному з магазинів навіть складували обрізки арматури, які потім використали репатріанти”. За словами отамана, під час бійки зі сусідніх сіл прибули ще близько сотні кримських татар. Забіяк розборонив спецпідрозділ “Беркут, прибувши пізно ввечері у Веселе.

Як повідомив агентство “Контекст-Медіа” секретар Судацької міської ради Василь Царук, наразі співробітники міліції з’ясовують обставини події (ForUm)

(“Львівська газета”, №4, 13 січня 2004 р.)

 

Правоохоронні органи Судака готуються до всекримської акції протесту кримських татар, запланованої на 4 лютого

Про це агентству “Контекст-Медіа” повідомив начальник Судакського міського відділу міліції Микола Федорян. “Вживатимемо заходів і підтягнемо додаткові сили з інших регіонів Криму”, – зазначив начальник судакської міліції. За його словами, в Судак для підтримання порядку прибудуть також бійці спецпідрозділу “Беркут” і службовці Внутрішніх військ МВС України.

Сьогодні Судакський регіональний меджліс проведе у Всекримську акцію протесту, в якій візьмуть участь кримські татари з різних регіонів півострова, а також керівники Меджлісу кримськотатарського народу. За словами голови Судакського регіонального меджлісу Мемета Усманова, мотивом для проведення акції стало затримання судакською міліцією мешканця села Сонячна долина Ісмета Салієва.

І. Салієва підозрюють у побитті його односельчанина Володимира Махнакова. Саме те, що його затримали, стало мотивом безладдя в Судаку 1 лютого, коли близько 300 кримських татар намагалися прорватися в міський відділ міліції, щоб звільнити Салієва. Учасники акції заявили, що міліція не має доказів провини І. Салієва. Крім того, їх обурило, що І. Салієва взяли під варту під час мусульманського свята Курбан-байрам. Увечері 2 лютого Салієва звільнили з-під варти під підписку про невиїзд.

ForUm
(“Львівська газета”, №20, 4 лютого 2004 р.)

 

Кримськотатарські письменники вважають недоцільним подальше перебування Геннадія Москаля на посаді голови Державного комітету України у справах національностей і міграції

Про це йдеться в заяві, яку прийняли на загальних зборах кримськотатарських літераторів, повідомляє “Контекст-Медіа”.

“Ми, кримськотатарські письменники, глибоко обурені безвідповідальним висловлюванням голови Державного комітету України в справах національностей і міграції Геннадія Москаля на прес-конференції в Криму 30 січня цього року, – зазначено в заяві. – Його висловлювання розповсюдила газета “Кримська правда” (№ 19 від 31.01.04) курсивним жирним шрифтом на першій шпальті: “Г. Москаль: “У циган, ассірійців і кримських татар немає історичної батьківщини, а у Криму немає міжетнічних конфліктів”.

Автори документа вважають це висловлювання “образою кримськотатарського народу”, який, на їхню думку, є “корінним народом Криму, а Крим – його історичною батьківщиною”. “Подібною явно помилковою заявою голова Державного комітету України у справах національностей і міграції викликає міжетнічний конфлікт напередодні 60-річчя депортації кримських татар, і це на руку деяким шовіністично настроєним проти кримських татар газетам для розпалювання міжнаціонального конфлікту”, – йдеться в заяві.

Письменники вимагають від Г. Москаля публічного вибачення перед кримськотатарським народом.

Заяву підписали 23 кримськотатарські літератори (ForUm)

(“Львівська газета”, №21, 5 лютого 2004 р.)

 

Розмова з Мустафою Джемільовим, головою Меджлісу кримськотатарського народу, народним депутатом (розмовляв Ярема Городчук)

Крим стає “гарячішим”. На півострові частішають зіткнення татар зі “слов’янським” населенням. Цього тижня протистояння надзвичайно загострилося.

У Судаку в середу відбувся велелюдний татарський мітинг, учасники якого прийняли резолюцію, в якій закликають відновити Кримськотатарську національну автономію. Вони також вимагали ліквідувати місцеве козацтво як структуру, “створену для протидії кримським татарам”.

У відповідь російські організації Криму оприлюднили заяву, в якій закликали татар “не повторювати власних помилок, допущених у період Великої Вітчизняної війни”. На думку авторів документа, під час війни “представники антиросійсько налаштованої татарської еліти, а також духовенства, пішовши на змову з фашистами, буквально підставили свій народ під молот воюючої Радянської держави”.

“Не повторюйте своїх помилок, – закликають кримських татар автори документа, – не провокуйте слов’янське населення Криму, тоді і нам не доведеться їх повторювати”. Нагадаємо, “молот Радянської держави” полягав у брутальній депортації татар із Криму.

Аналізуючи кримські події, чимало оглядачів переконалися, що нині там свідомо створюють напруження для того, щоб влада у відповідний момент мала підстави оголосити надзвичайний стан.

Найбільші песимісти переконані, що невдовзі Україна матиме свою Чечню. Про те, що насправді відбувається у Криму, “Газета” вирішила поцікавитися у голови Меджлісу кримськотатарського народу Мустафи Джемільова.

– Якою є атмосфера у Криму, зокрема в татарській спільноті?

– Ви знаєте, що у середу в Судаку відбувся пікет, у якому взяли участь близько двох тисяч татар. Прийняли резолюцію мітингу. Влада стягнула війська, міліцію, хоча жодної потреби в цьому не було. Проблема дуже серйозна, а причина – в тому, що всі наші проблеми у різних сферах життя залишають без уваги. По-перше, питання землі, і не лише в Судаку, а й у всьому Криму, особливо - на Півдні. Землю направо і наліво роздають, продають, між собою ділять чиновники, а кримським татарам, які повернулися на свою землю після депортації 1944 року, не дають, пояснюючи це по-різному. А якщо дають, то в таких місцях, де будувати нічого не можливо. Та й Земельний кодекс не врахував особливостей Кримського півострова. Землю роздають тільки членам місцевих колгоспів, а татари не могли працювати в цих структурах, перебуваючи далеко за межами Батьківщини. По-друге, кадрова дискримінація татар. Наразі ми становимо лише 13% в управлінських структурах, а в органах влади – лише 3-4%.

– Ще однією проблемою, очевидно, є козацькі загони...

– Люди, які називають себе козаками, жодного стосунку до того, що називається козацтвом, не мають. Як відомо, на території Криму, козацтва взагалі не було. Ось вони, вчорашні комсомольці, понатягували на себе різні костюми і назвали себе козаками. Вони носять російську символіку і постійно висувають шовіністичні гасла. І, що найбільш негативне – їх реєструють, незважаючи на те, що в установчих документах “козаки” мають пункти, які передбачають наведення громадського порядку. Що це означає, якщо є відповідні органи для забезпечення таких функцій?

– Чи є реальні передумови для початку міжнаціонального конфлікту, зважаючи на зазначені проблемні питання?

– Передумови для міжнаціональної ворожнечі у Криму, звичайно, є, але ми всіляко намагаємося цього не допустити. Це не буде вигідно нікому: ні Україні, ні татарам, ні тим же козачкам. Але не може бути вічним мир на території півострова за рахунок поступок однієї сторони. Далі йти на поступки нам нікуди. Нас просять не проводити пікети, але ж люди не бавитись ідуть, а через те, що їх відкрито дискримінують. Ми оголошували мораторій на проведення пікетів. Я розмовляв із керівництвом Криму, а вони, зі свого боку, обіцяли вирішити проблеми, насамперед проблеми землі, але нічого не відбувається. Наприклад, у Ялті нам заявили, що під час II світової війни татари співпрацювали з німцями, тому землю нам не дадуть.

– Ви, напевно, вже неодноразово зверталися в Київ зі скаргами...

– На всіх зустрічах із президентом ми піднімали це питання, і він давав відповідні доручення. Але ці доручення на 99% не виконували, а просто саботували. Завжди знаходяться якісь причини, аби відмовити.

– Учора проросійські організації Криму оприлюднили доволі провокаційну заяву щодо татар. Чи реагуватимете ви?

– Ці люди постійно оприлюднюють такі заяви. На жаль, вони ніяк не можуть усвідомити, що їхній потяг уже давно пішов. Для повного їхнього щастя кримських татар потрібно було взагалі всіх до одного депортувати з Криму, щоб там були росіяни. Або ще краще – взагалі передати півострів Росії. Татари не ставляться вороже до будь-кого за національною ознакою. А всі протести є суто реакцією на шовіністичні дії певних груп та офіційної влади. Ми не хочемо виходити з протестами на вулиці, а намагаємося зробити все можливе, аби нас почули. Але коли нічого не допомагає, залишається єдиний вихід.

 (“Львівська газета”, №22, 6 лютого 2004 р.)

 

Казаки получат официальный статус

Сергей Степанов:

В ближайшие дни Бахчисарай станет первым городом полуострова, где будут официально закреплены права казаков.

Местная администрация готовит договор о сотрудничестве с Запорожским войском. Как ожидается, в обязанности казаков будет входить поддержание общественного порядка, а также пресечение самозахватов земли, которые периодически проводят татары на полуострове.

Бахчисарай уже имеет успешный опыт взаимодействия с казаками: на протяжении нескольких месяцев они несут дежурство на одной из городских дискотек. Ранее здесь регулярно происходили столкновения «стенка на стенку» между славянской и крымскотатарской молодежью. Однако после появления казаков конфликты прекратились, утверждают городские власти.

— Российское казачество поддерживает нас только морально. Порядок в своем доме нужно наводить самим, — говорит верховный атаман Союза казаков Украины — войска Запорожского Александр Панченко.

О войске Запорожском

Сегодня на Украине существует одиннадцать разрозненных казачьих организаций, которые зачастую находятся в конфронтации по отношению друг к другу. Например, лидер «Украинского казачества» не чурается контактировать с раскольниками-филаретовцами или Папой Римским. В то же время войско Запорожское поддерживает Московский Патриархат, каноническое православие на Украине.

— Нам часто ставят в укор, что мы с «московскими попами». Простите, но у нас одна вера, другой ведь нет, — считает А. Панченко.

— Как вы считаете, почему власти до сих пор допускают существование меджлиса?

— В Киеве сложился образ угнетенного, обиженного крымскотатарского народа. Этим пользуется меджлис.

— Что нужно делать для стабилизации обстановки на полуострове?

— В Крыму необходимо увеличивать численность казачьих формирований, которые будут сотрудничать с властью.

(“Севастопольская газета”, №11, 11 марта 2004 г.)

 

Не усвідомлюючи загрози виникнення міжетнічних конфліктів, влада не реагує на події в Криму

Ярема Городчук:

Дев’ятеро осіб постраждали, двоє з них отримали ножові поранення під час бійки в одному з барів у центрі Сімферополя між групою кримських татар і відвідувачами. Як повідомив у середу журналістів начальник центру громадських зв’язків ГУ МВС України в Криму Олександр Домбровський, за попередніми даними, мотивом до бійки послужило те, що близько 22.00 у вівторок на вулиці Пушкіна декілька молодих людей побило кримського татарина, внаслідок чого той отримав ще й легке ножове поранення.

Це вже не перший випадок міжнаціонального протистояння в Криму. Представники татар стверджують, що місцева міліція не реагує на такі конфлікти, тому кримські татари змушені захищатися самотужки. Біля лікарні, в яку доправили потерпілого, через деякий час зібралася група кримських татар, близько 50 переважно молодих осіб. Ці люди, взявши зі собою свідка нападу, вирушила на пошуки кривдників. Знайшовши напали на них. Унаслідок бійки постраждали 9 відвідувачів бару, де стався конфлікт, двоє з них отримали ножові поранення.

Міліція з’ясовує подробиці інциденту, інформації про затриманих поки що немає. При цьому О. Домбровський заперечує, що нападники були скінхедами (останнім часом у деяких кримських газетах з’явилися повідомлення про те, що в Сімферополі діє група скінхедів, які нападають на кримських татар). Ба більше того, керівник ЦГЗ заявив, що у Сімферополі немає організованого руху скінів. За його даними, група скінхедів існує в Севастополі, а в Сімферополі мешкає декілька її членів, яких міліція відстежує.

Натомість голова Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемільов дотримується іншої думки і стверджує, що бійку спровокували саме люди з групи скінхедів, які останнім часом дедалі активніше намагаються загострювати міжетнічну ситуацію в Криму. “Вони часто б’ють безпомічних дітей і літніх людей, – розповів “Газеті” депутат. – Ось два дні тому вони кинули в річку хлопчика, той ледве не втонув. Учора побили юнака. Звичайно, татари такого не терпітимуть. Тому й відбулася бійка в барі”. За словами Мустафи Джемільова, найдивнішою є поведінка правоохоронців. Місцевий начальник міліції навіть погрожував татарам, які зверталися зі скаргами, розправою “козаків”. “Виглядає на те, що вони відіграють роль союзника бандитів. Наскільки мені відомо, на місце події мав виїхати один із високих посадовців міліції Криму, але які результати цього візиту – ще не знаю”, – додав пан Джемільов.

Навряд чи ця бійка стане останньою. Мустафа Джемільов володіє інформацією, згідно з якою 20 квітня в Криму планують зібратися члени нацистських організацій, аби відсвяткувати річницю від дня народження Адольфа Гітлера. Вони нібито мають намір влаштувати антитатарські провокації.

Для етнічної меншини півострова не меншою є ще одна проблема – земельна, ситуація навколо якої залишається без змін. “Роблять видимість вирішення проблем, але в результаті все залишається, як і було, – розповів Джемільов. – Не з’ясували питання суперечностей щодо землі із зятем Грача, який збудував аквапарк на території, перед тим закріпленій за татарами. Нібито досягли домовленості, що влада надасть власникам рівнозначну площу (1,5-2 га), хоча я й надалі наполягаю, щоб незаконне захоплення покарали. Але виявилося, що земля, яку надали татарам, уже комусь належить. Ми розцінюємо це як провокацію з метою нацькувати татар на українців і навпаки”.

(“Львівська газета”, 25 березня 2004 р.)

 

Председатель Верховной Рады Крыма Борис Дейч обратился к жителям Судакского региона с призывом не идти на поводу «различных организаций, разыгрывающих антитатарскую карту»

Выступая на расширенном заседании Судакского городского совета, спикер крымского парламента сказал: «Прежде, чем идти на поводу, задумайтесь, какой сложной, большой и драматичной была дорога этого народа домой. И с какой лёгкостью, спекулируя на противостоянии, вас втягивают в политические игры, которые могут принести в наши дома хаос, разруху и боль».

По мнению председателя крымского парламента, силовые действия по разрешению межнационального конфликта в ряде населённых пунктов привели к тому, что в обществе появились тревога, озабоченность, осуждение акций протеста крымских татар. «В результате в регионе, фактически, по разные стороны оказались представители разных народов», - считает Дейч.

Глава парламента отметил, что если пойти «на поводу у крайних сил», поддаться на призывы, разжигающие национальную рознь, игнорируя при этом существующее законодательство и интересы друг друга, то непременно можно оказаться не по разную сторону баррикад, а на самих баррикадах.

Дейч подчеркнул, что причинами эскалации конфликта в регионе стали, с одной стороны, справедливые требования депортированных по улучшению обустройства, с другой стороны - провокации отдельных политиков, откровенно спекулирующих на бедах народа, его национальном самосознании. При этом, по словам главы парламента автономии, неспособность судебной, правоохранительной системы остановить этот процесс, привести его в законные рамки, не только обострила эмоции, но и вызвала у определённой части населения недоверие к действиям властей и антитатарские настроения. «К сожалению, этим воспользовались политические и общественные организации, о существовании которых в Крыму уже начали забывать. Кто ещё два года назад вспомнил бы о существовании казаков в Судакском регионе? А кто из депутатов прошёл бы в городской совет, используя казацкую, либо крайне национальную русскую идею? Да никто», - сказал Дейч.

Результатом расширенного заседания городского совета Судака, в котором приняли участие руководители сельских советов, совхозов, предприятий, представители национальных общин и интеллигенции, стало решение о создании Координационного совета согласия для рассмотрения межнациональных и земельных вопросов в регионе.

Можно только сожалеть о том, что заседание проигнорировали 8 депутатов из числа крымских татар, а также приглашённые лидеры меджлисов Судака и сёл региона. Как пояснил «Полуострову» председатель Судакского регионального меджлиса Мемет Усманов, все они отказались участвовать в заседании, поскольку знали, что на нем будет «антитатарская истерия». Вспомнить бы в эту минуту лидерам крымских татар Владимира Ленина, который в свое время советовал большевикам использовать любую представившуюся возможность для разъяснения своей позиции. А крымскотатарским депутатам неплохо было бы еще и учесть, что они представляют интересы избирателей разных национальностей.

Нечем крыть?

С горечью приходится констатировать, что антитатарские настроения, о которых обмолвился Борис Дейч, охватывают все большие и большие слои населения. Вести о различного рода провокациях поступают из самых разных мест.

В Бахчисарае неизвестные злоумышленники на протяжении нескольких месяцев в буквальном смысле слова терроризируют учащихся крымскотатарской национальной школы. На школьную территорию регулярно подбрасывается рваная одежда с фотоизображениями окровавленных трупов и надписями: «То же будет и с вами. Казаки».

В Феодосии редактор местной газеты «Кафа» Ирина Прокопюк, заметившая в одной из своих статей, что ей нравится жить в Украине, а у крымчан возникнет масса проблем, если Крым опять станет российским, получила на днях письмо угрожающего содержания: «В Крыму будет бойня, после Чечни за нами Турция! Украина за перекопом, вот туда и убегай пока не поздно. России вы не нужны, а хохлов мы возьмем голыми руками. Крым - татарам! А вы вон из Крыма! Сеит Сейтназинов».

Сама Ирина убеждена, что это письмо писал не крымский татарин. «Вероятно, кому-то хочется разжечь межнациональную рознь», - полагает она. Редактор «Кафы» написала заявление на имя начальника милиции Феодосии и передала ему письмо и конверт. «Я не отношусь к угрозе серьезно, но хочу сказать, что и звонки в редакцию примерно такого же содержания были, то есть это не случайно», - говорит она.

Данный перечень можно продолжать и дальше. Только есть ли смысл? Ведь наверняка правоохранительным органам при наличии желания не составит особого труда выявить организаторов подобных провокаций. Будут ли они этим заниматься - другой вопрос…

К сожалению, заявления крымских властей об антитатарской карте также остаются всего лишь словами. Ведь тех, кто ее разыгрывает, даже искать не нужно - все они на поверхности и даже не думают скрываться в подполье. Достаточно почитать некоторые «популярные» крымские газеты, для того чтобы разложить целый пасьянс из «вчерашних» и «позавчерашних политиков», оказавшихся сегодня на коне и позволяющих себе публичные высказывания, задевающие честь и достоинство крымских татар.

(«Полуостров», Крым, 4 апреля, 2004 г.)

 

Дні єврейської культури в Україні

В Україні розпочалися Дні єврейської культури, присвячені 145-річчю від дня народження видатного єврейського письменника Шолом-Алейхема. Ця подія святкується раз на п’ять років і в Україні відзначатиметься вже втретє.

Планується, що Дні єврейської культури триватимуть в Україні до 18 квітня. Головні заходи - вечори, виставки, концерти - проходитимуть не лише у Києві, але й на батьківщині письменника - у селі Вороньків поблизу Переяслава-Хмельницького, а також у кожному місті, де проживає єврейська громада.

Фінансову та організаційну підтримку святу надають Міністерство культури і мистецтв України, Державний комітет України у справах національностей та міграції, Міжнародна громадська організація "Центр "Джойнт", єврейська агенція "Сохнут - Україна" та єврейська конфедерація України ((Укрінформ).

("Кримська Свiтлиця", №8, 20.02.2004,
ttp://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1763)

 

Торік в Ізраїль емігрували 300 кримчан

У 2003 році Ізраїль прийняв 300 нових репатріантів з числа кримчан. Про це повідомив генеральний директор департаменту країн СНД і Балтії Всесвітнього єврейського агентства "Сохнут" Амос Лахат на зустрічі в Сімферополі зі співробітниками Кримського представництва агентства "Сохнут - Україна".

А. Лахат повідомив, що усього в минулому році Ізраїль прийняв 25 тисяч нових репатріантів. З країн СНД на історичну батьківщину приїхало 12 тисяч чоловік, у тому числі з Росії й України - по 4 тисячі. На думку А. Лахата, це порівняно невелика кількість, і Ізраїлю варто направляти більше коштів на допомогу репатріантам і забезпечення їхньої безпеки. "Часи прямої абсорбції минули", - заявив він і додав, що "треба більше допомагати людям".

У ході зустрічі А. Лахат розповів про завдання Всесвітнього єврейського агентства "Сохнут" на сучасному етапі. Говорячи про політику "Сохнута" на території України й інших країн колишнього Союзу, А. Лахат заявив: "Ми не умовляємо людей їхати в Ізраїль. Люди тут розумні, їм потрібно дати інформацію, допомогу, напрямок". На думку представника "Сохнута", найголовніше сьогодні - це пояснити людям, що ж насправді відбувається в Ізраїлі, розповісти їм про реальні переваги життя в цій країні ("Контекст-медіа").

("Кримська Свiтлиця", №8, 20.02.2004,
http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1763 )

 

Жоден(!) єврей не вважає, що українці ставляться до його нації дуже добре чи, принаймні, добре. Кожен другий упевнений, що це ставлення залежить від конкретної людини. І аж 44,1% оцінюють ставлення до осіб єврейської національності як не дуже добре

Іван Гайванович:

Такими є результати опитування, яке серед євреїв Києва провів Благодійний фонд “Інтелектуальна перспектива”. Звичайно, будь-яке соціологічне дослідження не застраховане від похибки. Але навіть врахування її навряд чи змінить загальну картину. А виглядає вона справді похмуро. Не виключено, що картина була б ще похмурішою, якби дослідження проводили після скандальної публікації в “Сільських вістях” і не менш скандального рішення суду про закриття газети.

Але ситуація виглядає так, нагадаємо, єврейськими очима. Якщо ж зіставити її з даними, отриманими на підставі опитування всіх українських громадян, то відмінності просто разючі: українці кажуть, що дуже люблять євреїв.

Українці не люблять чеченців

Щороку Інститут соціології НАН України видає збірник “Українське суспільство. Соціологічний моніторинг”, з якого можна почерпнути чимало цікавого. Зокрема, у ньому на підставі соціологічних досліджень виведено так званий індекс національної нетолерантності або індекс соціальної дистанції, що характеризує ставлення українського суспільства до певної національності.

Останні дані стосуються 2003 року, і подано їх за семибальною школою, де 7 – максимальний індекс нетолерантності. Виявляється, найбільше українців насторожують чеченці, індекс національної нетолерантності яких 6,33.

На другій і третій позиціях перебувають афганці й араби – 6,22 та 6,13 відповідно. За ними цигани – 6,04. Більшою, ніж цигани, терпимістю, користуються з боку українців навіть діти африканського континенту – індекс національної нетолерантності до чорношкірих становить 5,95.

А вже далі розташувалися турки (5,88), китайці (5,85), азербайджанці (5,83), кримські татари (5,62), грузини (5,40), румуни (5,39), американці (5,38), угорці (5,35), чехи (5,31), молдовани (5,30), німці (5,24), словаки (5,12) і, нарешті, євреї (5,05).

Більше ніж євреїв толерують в українському суспільстві лише поляків (5,01), білорусів (4,21), росіян (3,34), і, звичайно ж, самих українців – 2,38 в Україні і 3,46, які мешкають в інших країнах (останній показник є не лише свідченням взаємної “нелюбові” серед українців – опитували ж респондентів різних національностей, які становлять українську націю, і не всім їм, можна припустити, подобаються українці).

Про що свідчать ці цифри у контексті “єврейського питання”? Про те, що, по-перше, насправді євреї є однією з найбільш толерованих національних меншин в Україні. А з іншого боку, що самі євреї, вочевидь, не зовсім адекватно сприймають ставлення до себе з боку оточуючих. Бо якщо і є якийсь прояв негативізму (а у суспільстві він є, як можна було побачити, навіть щодо українців), то він не більший, аніж до представників інших національностей.

Якщо й може щось викликати занепокоєння, то це симптоми зростання національної нетолерантності. Так, якщо тих же євреїв у 1994 році згодні були допустити в якості мешканців України 76,5% опитаних, у 1998-му – 77,8%, то у 2002-му кількість таких різко зменшилася – 50,0%(!). Натомість тезу “Взагалі не допускав би євреїв в Україну” 1994 року підтримали 7,7%, 1998-го – 8,9%, а 2002-го – 17,0%. Євреїв узяли тут для прикладу, але річ у тому, що аналогічна динаміка спостерігається щодо абсолютно всіх наведених у таблиці національностей! Висновок напрошується такий: станом на 2003 рік українське суспільство стало більш ксенофобним, аніж було кілька років тому.

Втім, припущення, що суспільство вразив вірус інтегрального націоналізму, в результаті чого на прапор підняли гасло: “Україна для українців!”, руйнується з однієї причини – негація зросла також і щодо самих українців. Так, коли у 1994 році взагалі не допускали б в Україну українців (йдеться про “тутешніх”, а не “заокеанських” – то ж для них “не допускав би” рівноцінно “виселив би”) 0,2%, у 1998-му – 0,1% опитаних, то в 2002-му – вже 0,8%. Пояснення “навиворіт” – що дедалі більше представників інших національностей не хотіли б бачити українців в Україні – видається абсурдним.

У всьому винуваті гроші

Завідувач відділом етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України Олександр Майборода пояснює згадану динаміку зростанням загального невдоволення погіршеннмя економічного становища людей. “Коли зростає кількість населення, яке вважає себе матеріально незабезпеченим, коли населення невдоволене ситуацією взагалі, наслідком є негативне ставлення до влади, до партій, до інших людей. І в такій ситуації зростання недовіри переносять і на національності” – стверджує він.

А взагалі, віросповідання, національність чи навіть колір шкіри мають для українців не надто велике значення. Так, переважно негативне ставлення до людей іншої національності відчувають лише 3,9% наших земляків, нейтрально до них ставляться 60,1%, а переважно позитивно – 35,6%. Люди інших релігійних переконань викликають здебільшого негативні емоції у 6,5% наших громадян, 68,4% ставляться до цього факту нейтрально, а 24,7% населення – переважно позитивно. Картина щодо расової толерантності майже така ж. Навіть політичне “інакомислення” – і те стає причиною здебільшого негативного ставлення частіше для 9,6% опитаних. Хоча радикальним чином це ситуацію не змінює – нейтрально до людей інших політичних поглядів ставляться 71,5% українців, а переважно позитивно – 18,6%.

А якщо й може щось стати причиною недоброго ставлення з найбільшою імовірністю, то це не національність чи релігія, а… гроші. Втім, так само, як і навпаки. До багатих людей переважно негативно ставляться 18,8% опитаних. Ні добрим, ні поганим, а нейтральним ставленням до багатіїв себе проявляють 61,0% українців. І нарешті, як не дивно, саме багаті користуються найбільшою кількістю доброзичливого, переважно позитивного ставлення з боку своїх співгромадян.

Окрім усього сказаного, ми, українці, мабуть, ще й досить недовірлива нація. За результатами соціологічних опитувань, 27,7% наших земляків зовсім не довіряють сусідам, переважно не довіряють майже стільки ж – 27%.

Одним із головних здобутків державної політики останніх 12 років називають відсутність міжетнічних конфліктів. Одним із небагатьох здобутків, правду кажучи.

Події довкола “Сільських вістей” лише актуалізували цю проблему. І в цьому є навіть користь – напередодні виборів, які, за всіма прогнозами, будуть найбруднішими в нашій новітній історії. І бруд цей зачепить, без сумніву, також етнічний чинник. Непоодинокі спроби протиставити “западенців” і “східняків”, росіян і українців, кримських татар і всіх інших “ненав’язливо” роблять уже нині. Із наближенням виборів ця “ненав’язливість” посилюватиметься, й тема розколу в суспільстві лунатиме ще гучніше. На жаль, дуже часто саме від тих, хто цей розкол інспірує.

В Україні проживають, згідно з переписом 2001 року, 103 тис. євреїв. У 1989 році, за даними останнього всесоюзного перепису, на теренах України їх мешкало у чотири-п’ять разів більше – 489 тис. Виїхали. Понад дві третини тих, що залишилися, не мають наміру покидати Україну. Менше третини – хіба що у віддаленій перспективі. Це також і їхня земля, їхня Батьківщина. Як і українців, татар, росіян, болгар і сотень інших національностей. Такою вона й повинна залишитися (“Українська правда”, публікуємо зі скороченнями)

(“Львівська газета”, 9 лютого 2004 р.)

 

 

Відповідальність за приниження національного почуття повинна бути. Але в демократичній державі вона мусить бути рівною й адекватною

Олесь Старовойт:

Переглянувши матеріали “Сільських вістей”, які стосуються єврейської проблематики, я цілком погоджуюся – вони заслуговують морального осуду. У першу чергу – автор, і можливо – видання. Але як на мене, закриття газети – це вже занадто. І не тому, що вона є опозиційною до влади, а хоча б тому, що саме такі дії провокують побутовий антисемітизм. “Це що ж – мою, українську націю, ображати можуть, а когось іншого зась?” – запитає посполитий і буде правим.

Чого гріха таїти, чи не в кожному виданні, перевіреному за принципом національної толерантності, завжди знайдеться хоча б натяк на образу. Тим паче, коли публікація стосується історії, яка об’єктивно минала у війнах і національному самоутвердженні. І це предмет досліджень і дискусій. Але от чого я ніколи не зрозумію і з чим ніколи не примирюся – це із шовіністичним хамством чиновника, а найчастіше – просто із хамством. Я не вважаю нормальним, коли віце-прем’єр показово ігнорує державну мову та закон про її застосування. Я вважаю злочином коментар державного мужа, який, ситуативно намагаючись вислужитися перед керівником сусідньої держави, називає своїх предків бандитами та різунами. А невдовзі, вже на зустрічі із главою іншої сусідки, запопадливо мимрить про спільну історію, культуру та менталітет.

То чого ж дивуватися, коли голова Державного комітету України у справах національностей і міграції (!) дозволяє собі висловлювання на кшталт “у циган, ассірійців і кримських татар немає історичної батьківщини”. І далі, мовляв, зайди ви, а не суб’єкт міжетнічного спілкування. Якщо міжетнічні конфлікти, які насправді, на жаль, тліють в Україні, керівництво нашої країни вирішуватиме таким чином – то гріш нам ціна як носіям культури великого народу.

 (“Львівська газета”, №21, 5 лютого 2004 р.)

 

На вулицях Львова з’явилися нові листівки двома мовами – російською й українською – із підписом: “Русский блок”. Зміст листівок відверто провокаційний

Валентина Люля:

“Ні українському фашизму!” – такий заголовок листівки, яка закликає не допустити спорудження пам’ятника Степану Бандері й акцентує увагу на тому, що “ОУН-УПА завжди були і залишаться поплічниками нацистсько-фашистських загарбників... Вони хочуть встановити у Львові пам’ятник Бандері. Ми не можемо допустити такої наруги над пам’яттю визволителів нашої Батьківщини”. У такому стилі витримано весь зміст листівки. Насамкінець мешканців Львова закликають не допускати встановлення пам’ятника “всіма доступними методами”.

Олександр Свістунов, керівник “Русского блоку”, заявив “Газеті”, що не має до цієї листівки жодного стосунку.

– Я згідний із текстом листівки, але “Русский блок” не має до цього жодного стосунку, – сказав “Газеті” Олександр Свістунов. – Пам’ятник Бандері для нас не є героїчним. Поява цих листівок нині – загострення національного питання у Львові. Я не давав розпорядження виготовляти чи розповсюджувати такі листівки, а самодіяльності у нас немає.

Окрім цього, Олександр Свістунов наголосив, що за останні півроку листівки провокаційного змісту, які нібито підписав “Русский блок”, з’являлися шість разів. На його думку, це роблять для того, щоб спровокувати міжнаціональну ворожнечу.

– Не думаю, що це призведе до серйозних конфліктів, бо і росіяни, й українці тут живуть нормально. А про те, що у нас різні погляди, відомо всім. Але я категорично проти того, що підписують нашим іменем.

Юрій Шухевич, багаторічний політв’язень, також вважає, що поява листівки “Ні українському фашизму”– це провокація.

– Якщо “Русский блок” відрікається від причетності до цієї листівки, то я не знаю, хто це робить і для чого, – сказав “Газеті” Юрій Шухевич. – Очевидно, це справа рук тих, хто хоче викликати збурення і серед ветеранів Радянської армії, і серед ветеранів ОУН-УПА. Але це така ж провокація, як напад на книгарню та погром “Молодої Галичини”.

“Русский блок” і Російський культурний центр у Львові доволі часто опиняються в центрі провокацій. Здебільшого страждає приміщення РКЦ, а декілька місяців тому організували “оригінальну” акцію. Нібито від імені російської громади Львова розповсюдили листівки проти голови “Русского блоку” Олександра Свистунова та зробили написи на стінах “Свистунов - предатель”.

 (“Львівська газета”, №22, 6 лютого 2004 р.)

 

ПРАВА ДИТИНИ

Майже звичним явищем у нашому суспільстві стає насильство над дітьми

Галина Степанюк:

За тією ж звичкою, ми залишаємо такі проблеми за зачиненими дверима. Мовляв, усе це стосується тільки моєї сім’ї. Та все ж зрідка із ЗМІ дізнаємося, що від побоїв батьків померла дитина, батько зґвалтував своє чадо тощо. Жахаємося і думаємо, що такі випадки є поодинокими. Та чи так воно насправді?

За словами Галини Кіри, начальника відділу нагляду за дотриманням законів про права неповнолітніх Львівської обласної прокуратури, 2003 року в області офіційно зареєстрували 26 справ про насильство над дітьми. Найбільш поширеними його формами є сексуальне розбещення та фізичне насильство. Одна з трагедій сталася в Жовківському районі. Там матір, зловживаючи алкогольними напоями, не годувала свою дитину – та померла. У Сколівському районі дворічна дитина отримала опіки ніг, однак батьки навіть не намагалися її лікувати – маля також померло.

У Сихівському районі м. Львова зареєстрували випадок, коли матуся систематично била трьох малолітніх дітей. Одній зламала ногу, іншій розсікла на голові шкіру.

Є чимало справ про те, що вітчим або навіть рідний батько домагаються дитини сексуально. У Шевченківському районі матір дитини зверталася за допомогою, оскільки батько чинив розпусні дії стосовно рідної доньки.

Верховна Рада України прийняла закон “Про попередження насильства в сім’ї”. Згідно з ним, Кабінет Міністрів розробив порядок розгляду заяв і повідомлень про вчинення насильства в сім’ї або реальну його загрозу. Проте не можна сказати, що цей закон повноцінно виконують. Зокрема, Львівська обласна прокуратура не задоволена роботою Центру соціальних служб для молоді та діяльністю міліції.

“Здебільшого, – розповіла Галина Кіра, – міліція уникає вирішення цих проблем. А Кримінальний кодекс передбачає порушення кримінальної справи в разі заподіяння тяжких або середньої важкості тілесних ушкоджень. Якщо їх немає, це стає справою приватного звинувачення, і батьки повинні самі вирішувати ці проблеми. Але реально люди нікуди не звертаються. І коли батько знущається над жінкою та дітьми – це насильство залишається поза увагою суспільства”.

У Законі “Про попередження насильства в сім’ї” зазначено захисні приписи, офіційні попередження, узяття на облік. Тобто з важкими сім’ями повинні працювати органи державної профілактики. Проте вони не виконують свою роботу належним чином. А тим часом стаття 166 Кримінального кодексу “Неналежне виконання батьками своїх обов’язків по відношенню до дітей, що потягло тяжкі наслідки” передбачає відповідальність тата й мами. Порушників карають обмеженням волі від 2 до 5 років або позбавленням волі на такий термін. Під тяжкими наслідками слід розуміти тілесні ушкодження, розумову відсталість, невиліковні хвороби через провину батьків.

За словами Мар’яни Нартікової, завідувача Львівського обласного центру дитячої психотерапії та сімейного консультування при Львівському обласному психоневрологічному диспансері, слід розрізняти фізичне та психологічне насильство. І якщо перше ще можливо довести в суді, то друге – майже ніколи. Про нього взагалі мало хто говорить, тому часто це сприймають за норму. Одним із поширених прикладів психологічної наруги є насильство у школах із боку вчителів. Зокрема, торік батьки подали до суду на дирекцію однієї школи, бо вчителька, принижуючи їхню дитину, довела її до невротичного стану. І позивачі виграли суд. Наслідками психологічного насильства є низька самооцінка в дітей, зневіра в собі, нищення особистості.

“Серед моїх пацієнтів були дітки, яких зґвалтували. Їхні батьки відмовилися від психологічної допомоги та не побажали з’ясувати ситуацію з юридичної точки зору (притягувати когось до відповідальності). В нашому суспільстві винуватою стає зґвалтована дитина. На неї вказуватимуть пальцем, а не на її ґвалтівника. Тому люди не хочуть розголосу. А наслідки для дитини після вчинення наруги, особливо якщо це зробив батько чи вітчим, стають невиправними. Незважаючи на те, скільки років було дівчині, життя може виявитися поламаним”, – розповіла п. Мар’яна.

Варто зауважити, що діти, які потерпають від насильства дорослих, не знають, що діють різноманітні центри, які надають відповідну допомогу. Щоправда, є багато випадків, коли неповнолітні бояться звертатися туди через зневіру або страх перед розголосом.

(“Львівська газета”, №20, 4 лютого 2004 р.)

 

Скандал есть. Где доказательства?

Елена Зеленина:

О ней говорят в Европе. Круто замешанная интрига — рожденного ею живого ребенка похитили в харьковском 6-м роддоме, сказав, что она родила мертвого, — приковала к ней внимание ведущих каналов центрального и местного телевидения, многих украинских и зарубежных СМИ.

Комиссар по правам человека Евросоюза занимается этим делом. Представителя Светланы Пузиковой, харьковскую правозащитницу, председателя Всеукраинской федерации многодетных семей Татьяну Захарову (сейчас Исаева) приглашают выступить в Европарламенте.

А я все никак не могу встретиться со Светланой, чтобы услышать рассказ из первых уст. Сначала Пузикова «пропала». Никто не знал, где она. Татьяна Исаева предположила, что уехала к больной бабушке в село. Наконец, в канун 8 марта Светлана объявилась. И мне Исаевой была назначена встреча.

Да, да, Исаевой. Она пояснила: «Мы Свету одну не отпускаем. На нее ведь были уже покушения. И вообще мы прячемся. Нам неоднократно угрожали».

9 марта, в день назначенной встречи, мне позвонила Исаева.

— Света одна не поедет к вам. А мне надо ехать в Генеральную прокуратуру.

Чем объяснить эти крутые виражи? Сначала сама назначает встречу, затем резко меняет планы. Так ведут себя люди, которым нечего сказать. Но ведь не раз выступали по телевидению с громкими заявлениями о злодеяниях врачей 6-го роддома. Очевидно, это проще, чем говорить, глядя в глаза друг другу.

Через какое-то время Захарова сказала мне: «Сидите и ждите». Но вскоре ее телефон перестал отвечать. Теперь уже «пропала» и Захарова.

Шли дни. В ожидании встречи я вела свое расследование.

Так что же произошло теперь уже во «всемирно» известном 6-м роддоме? Сюда 4 ноября 2002 года в 3 часа 45 минут «скорой помощью» была доставлена 22-летняя Светлана Пузикова. Через пятнадцать минут она родила мертвую девочку. Ее будто бы спросили: «Ты поняла, что произошло?» Показывать матери обезображенное тельце врач не счел нужным по медицинским соображениям, хотя отцу, по словам врачей, предлагали посмотреть погибшего ребенка, но он отказался. Через пять дней ее выписали из роддома, а на одиннадцатый день со дня родов и разгорелся этот грандиозный скандал, что дало основание врачам заподозрить: его инициировали посторонние люди.

Я беседовала со многими: главврачом роддома, доктором медицинских наук, профессором Ларисой Назаренко, акушеркой Ириной Цаплюк, принимавшей роды, врачами, заместителем прокурора Харьковской области Владимиром Суходубовым. Познакомилась с заключением комиссии Минздрава Украины, в ее составе работали восемь высококлассных специалистов из разных областей Украины.

Сопоставляла ужасающий в своих подробностях рассказ Татьяны Исаевой со свидетельствами очевидцев, выводами специалистов, и чем дальше шла в своем расследовании, тем сильнее рождалось ощущение зыбкости здания обвинения, выдвинутого против коллектива 6-го роддома.

Назвать его безгрешным в этой ситуации я не могу. Светлане Пузиковой, которая, это подтвердила комиссия Минздрава, «доходила» беременность, при приеме в роддоме записали срок 26 — 27 недель, хотя в первоначальных документах было 39 — 40. А коль так, к такому выводу пришла комиссия Минздрава, она родила мертвого ребенка, и руководителей 6-го роддома обязали зарегистрировать мертворождение. А в документах роддома до того была запись: «Неуточненный поздний аборт».

Ничего бы этого не было, считает главврач роддома Назаренко, если бы Пузикова прибыла в роддом с обменной картой, как обычно роженицы. У нее же на руках не было никаких документов. Роды начались, и врачи кинулись помогать роженице. Уже позже мы убедимся, что в истории ее медицинского обследования много загадок. Жительница Харькова почему-то наблюдалась у акушерки села Новая Покровка. И только где-то в середине беременности обследовалась в Чугуевской ЦРБ. В последний месяц она и вовсе не посещала врачей, и это при том, что в чугуевской больнице был установлен тревожный диагноз — фетоплацентарная недостаточность. Именно эта болезнь (она вызывает отставание в развитии плода) и привела к гибели его в утробе матери, что случилось за 5 — 7 дней до родов.

Это версия роддома. И будь медицинская документация оформлена в строгом соответствии с приказом Минздрава Украины №31 от 19.02.96 года, сегодня не возникало бы вопросов. Но в ней, как отметила комиссия Минздрава, не было записей о жизнедеятельности ребенка: отсутствии сердцебиения, дыхания и т. д. Более того, со слов женщины записано: беременность протекала гладко.

Собственно патологоанатомический анализ, который проводил врач В. Закревский, подтвердил срок беременности 26 — 27 недель. Причина смерти — антенатальная асфиксия плода.

Но Татьяна Исаева, поймав, похоже, медперсонал на отдельных прегрешениях, используя разночтение в медицинских документах и предвидя масштабы скандала, ставящего ее в центр внимания европейской общественности, обратилась с заявлением к украинским и зарубежным средствам массовой информации по поводу исчезновения ребенка Светланы Пузиковой, где заявила, что роды были нормальными.

В апреле 2003 года Исаевой в руки попадает еще один «жареный» факт. Другая роженица, Елена Захарова, делает заявление, что в декабре 2002 года она родила нормального ребенка, видела, как он двигал ручками и ножками. Но позднее ей сказали, что ребенок умер. Она этому не поверила. Однако об этом заявила спустя четыре месяца. И эти факты были проверены. Вынесено постановление об отказе в возбуждении уголовного дела из-за отсутствия события преступления.

Во время эксгумации, которая проводилась в рамках уголовного дела по заявлению С. Пузиковой, где присутствовала Исаева, в гробу обнаружили вместе с абортивными плодами из всех харьковских роддомов (захоронение производит перинатальная прозектура при 5-м роддоме) взрослого ребенка, не внесенного в перепись. И уже звучит ее новое заявление: это может быть ребенок Пузиковой.

В горячке никто не сопоставляет факты. Вначале речь шла о рождении и похищении нормального ребенка. Теперь же говорят о мертвом, как о ребенке Пузиковой, у которого изъяты некоторые органы для каких-то исследований. В подтверждение ссылаются на то, что Пузиковой не отдали ни живого, ни мертвого ребенка. Но в роддоме мертвых детей не оставляют, их отдают родным в течение трех дней, если они заявят о своем желании забрать. Такого заявления от Пузиковой и ее мужа не было.

Казалось бы, можно было быстро дать ответ на вопрос: ребенок ли это Пузиковой, проведя анализ ДНК. Но Светлана, представьте себе, категорически отказалась сдать кровь, ссылаясь на то, что нет денег проводить подобный анализ.

В Европе информационный бум. В газете «Нюрнберг Нахрихтен» от 21 февраля этого года появляется корреспонденция под названием «300 младенцев мертвы?». Подзаголовок — «Загадка о детях в Харькове».

Приведу ее полностью. «Согласно репортажу передачи «Мона Лиза» программы телевидения ЦДФ, на протяжении 2003 года из клиник города Харькова исчезло более 300 новорожденных, которые были убиты с целью пересадки органов и исследования стволовых клеток, или были забраны у их родителей для усыновления другими людьми. Теперь фракция ХСС хочет знать, что в этом репортаже правда и что по этому вопросу делает муниципальный отдел международных связей.

Руководитель международного отдела Норберт Шюргерс не получил ответа на свой первый запрос в Харьков и попробует еще раз запросить официальных лиц города-побратима, что скрывается за этими страшными репортажами».

Сообщение в немецкой прессе взбудоражило общественность Нюрнберга, города-побратима Харькова. Там началась дискуссия — не разорвать ли дружеские связи?

Известно, что корреспондента «Мона Лизы» в Харькове сопровождала Исаева. Но откуда взялась цифра 300?

Я вспомнила, как, обсуждая необходимость моей встречи со Светланой Пузиковой, Татьяна Исаева сказала: «Ведь я знаю все только со слов Светы».

Но разве это основание, чтобы делать заявление на всю Европу? А как же с презумпцией невиновности у правозащитницы? Можно ли на подозрениях строить обвинения?

Сегодня нет ни одного факта, говорящего о том, что Светлана родила нормального ребенка. На следствии она, между прочим, сказала, что не слышала крика ребенка. Так или иначе, в роддоме с ней контактировали девять сотрудников медперсонала и просто невозможно предположить, что все они были в сговоре. Шило-то в мешке не утаишь. Когда в немецкой газете появилась корреспонденция, уже были выводы комиссии Минздрава Украины. Но, похоже, они уже никого не интересовали.

«Что скрывается за этими страшными репортажами?» — так заканчивается корреспонденция в немецкой газете. Я бы ответила: желание Исаевой-Захаровой приковать к себе внимание, укрепить имидж правозащитницы, «одной из 100 Героинь Мира, общественного деятеля высокого международного уровня, известной в Совете Европы, Европейской экономической комиссии, Международном комитете семьи ООН, семейной сети Центральной и Восточной Европы, Всемирной федерации украинских женских организаций, всемирной организации семьи, в неправительственных организациях более 100 стран, с которыми работают на высоком уровне, всемирных форумах, саммитах и в международных программах» — именно так себя представляет Исаева-Захарова, обращаясь с иском в местный суд Орджоникидзевского района к главврачу Л. Г. Назаренко и корреспонденту газеты «Киевские ведомости» Е. А. Тышкул. И диву даешься, что мы, харьковчане, так мало наслышаны о ее героических подвигах.

Похоже, она предвидит интерес к своей особе, и вот уже депутат Габриэла Штаунер приглашает Татьяну Захарову рассказать в Европарламенте об известных ей случаях исчезновения детей.

Параллельно с этим Исаева создает образ великомученицы, преследуемой врачами-убийцами. Ей и Пузиковой угрожают по телефону. Ее сына избили, он доставлен в больницу. Она не дает скучать правоохранительным органам. Теперь они заняты расследованием факта избиения сына. Установят: это произошло вследствие элементарной драки, но новость уже запущена, она работает на Татьяну Исаеву. Женщины-роженицы, потерявшие своих детей, избитый собственный сын — все сгодится в ее борьбе.

Кое в чем Исаевой помогают правоохранительные органы.

Я выскажу, возможно, смелую мысль, но убеждена, что бывший прокурор Орджоникидзевского района города Харькова (ныне заместитель прокурора города Харькова) С. А. Задыхайло без достаточных оснований возбудил уголовное дело по статье 140 ч. 1 УК Украины по факту ненадлежащего исполнения профессиональных обязанностей медицинскими работниками роддома №6 города Харькова. Ни тогда, ни сейчас, спустя больше года, таких фактов не установлено. А тогда, на момент вынесения постановления, было заключение патологоанатома В. Закревского, которое исключало вывод о ненадлежащем исполнении профессиональных обязанностей медицинскими работниками. Это же подтвердила комиссия облздрава. Будет вынесено постановление о прекращении уголовного дела по ст. 6 п. 2 — отсутствие состава преступления. Но поезд уже ушел. В руки Исаевой попал документ, который дорогого стоит. И это дало ей право делать громкие заявления. Правоохранительные органы удовлетворяли любое ее требование. Ее допускают к эксгумации, хотя главврач 6-го роддома при этом не присутствует.

Видимо, можно понять стремление правоохранительных органов проверить всесторонне и обстоятельно все факты, отвечая на доводы заявительницы и ее представителя, но на это ушло больше года. Сегодня материалы уголовного дела находятся в Генеральной прокуратуре Украины. Точка в этом деле не поставлена. А за этот год имиджу Украины нанесен ощутимый вред.

Татьяна Захарова снова собралась в Генеральную прокуратуру. Между прочим, мне она сказала: я просто так захожу в Администрацию Президента, Генпрокуратуру, к Нине Карпачевой, уполномоченному по правам человека. Она продолжает «выписывать» подробности криминального сюжета. Врач, который принимал роды у Светланы Пузиковой, уволился (и это так, человек устал давать объяснения), умерла палатная медсестра (да, вследствие гипертонического криза, она не имела к Пузиковой никакого отношения). Исаева же связывает эти события в единую нить, заставляя проверять и эти факты, отдаляя установление момента истины. Похоже, она ей не нужна.

Заместитель прокурора области В. С. Суходубов сказал мне: «Исаева позорит Украину».

Да, Украина переживает все новые и новые международные скандалы. Ей отводят незавидную роль — в каждом случае оправдываться. Но череда скандалов, даже если все проясняется, остается в памяти европейской общественности. Украина, как тот боксер, забитый на ринге. Но когда же независимое государство начнет жить не

оглядываясь, что скажут по каждому поводу в Европе, а держать ответ лишь перед своими гражданами, как и приличествует демократической державе?

В Харькове посеян страх. По словам Исаевой, роженицы будто бы теперь обращаются к ней (она снова востребована), чтобы их поместили в любой роддом, кроме 6-го. И Исаева, по ее словам, договаривается. А потом стоит под дверью в ожидании родов. Это небезобидно. Она идет еще дальше: забирает из 6-го роддома без согласования с врачами будто бы свою племянницу, которой необходима была медицинская помощь, о чем главврач сообщит правоохранительным органам. Но одернуть Исаеву никто не смеет. А правозащитница уже заявляет об организованной преступной группе врачей (называет громкие имена). Логика ее такова: ну где-то же берут они мертвых и живых детей для своих исследований.

Как заявила главврач 6-го роддома Лариса Назаренко, подозревать врачей в похищении детей Пузиковой и Захаровой абсурдно, ведь в последнее время в роддомах втрое выросло количество женщин-отказниц, а желающих усыновить меньше, чем оставленных детей.

Больше года коллектив 6-го роддома живет в условиях информационного террора. Это надо было все пережить: и передачу «Без табу», где Исаева заявила «Я считаю, что ребенок рожден живым, что ребенка украли», и заявление по каналу «Интер»: «Я считаю, что в 6-м роддоме ведется подмена и похищение детей», и статью «Украли ребенка?», и многочисленные комиссии. Шок у медперсонала вызывал вопрос немецкого корреспондента, побывавшего в Харькове в феврале этого года, обращенный к роженицам, находившимся в роддоме: вы слышали, что в этом роддоме творятся ужасные вещи, что здесь воруют детей?

И снова и снова надо было принимать рожениц, отвечая за их жизнь и жизнь их детей, которые, оглашая эти стены криком, возвещали о своем приходе в жизнь. Она-то продолжается!

(«Время», г. Харьков, март 2004 г.)

 Поділитися