MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

У 2023 році в Україні розпочали 3622 кримінальні провадження щодо домашнього насильства 22-year-old Ukrainian jailed for 3 years for writing that Russia is destroying Ukraine Хотів піти служити після 22-х років неволіРФ скоїла понад пів тисячі злочинів проти українських журналістів і медіа від 24.02.2022 Chilling silence after 22-year-old Crimean Tatar abducted by Russian FSB and vanishesВ ООН зафіксували понад 10 000 випадків загибелі цивільних в Україні від 24.02.2022At least 89 civilians abducted from occupied Ukraine since 2022 charged by aggressor state with 'terrorism' 22 Crimean Tatars, including the fathers of imprisoned Crimean Solidarity activists, jailed for trying to attend an ‘open court hearing’Есе про свободу. Український Католицький Університет. Юридична школа. 2023 р.Amnesty International: У 2022 році у світі стратили 883 людини за рішенням судуНебо свідок. Пошук літака, що скинув бомби на Миколаїв 21 березня 2022 рокуAssistance worth millions. Volunteer activities of the Kharkiv Human Rights Protection Group in 2022Belarusian 'railway partisans' receive 22-year sentences for obstructing Russia’s full-scale invasion of UkraineWhat did the media team of the Kharkiv Human Rights Protection Group deal with in 2022?Хронологія подій у Харкові та Харківській області під час російсько-української війни. 31 січня 2022 рокуХронологія подій у Харкові та Харківській області під час російсько-української війни. 28 січня 2022 рокуЧим займалася медіакоманда Харківської правозахисної групи у 2022 році?Хронологія подій у Харкові та Харківській області під час російсько-української війни. 25 січня 2022 рокуДопомога на мільйони. Волонтерська діяльність Харківської правозахисної групи у 2022 роціХронологія подій у Харкові та Харківській області під час російсько-української війни. 22 січня 2022 року

Огляд публікацій української преси (22 березня-30 квітня 2004 р.)

22.05.2004   

Огляд публікацій української преси за темою «Права людини» (22 березня-30 квітня 2004 р.)

Проблеми правозахисту

Украинцы 8 тыс. раз обращались в Европейский суд по правам человека за последние 4 года

Приемлемыми признаны 29 заявлений, из них по 11-ти было вынесено решение. По информации «Международной лиги защиты прав граждан Украины», в 2000 г. в суд поступило 1,5 тыс. заявлений, в 2001 г. – 2,1 тыс., в 2002 г. – 2,5 тыс., в 2003 г. – 1,8 тыс. По количеству исков в Европейский суд Украина находится на 4 месте после Турции, России и Польши. Большая часть исков связана с невыполнением решений местных судов (в том числе решения о выплате заработной платы) или с затягиванием судебных процессов в Украине.
(«Власть и политика», № 14(211), 2–8 апреля 2004 г.)

Права людини на виборах

Під такою назвою на початку квітня відбувся Форум громадських правозахисних організацій, зібраний Радою українських правозахисних організацій за підтримки Міжнародного Фонду „Відродження”, в якому взяли участь близько 150 представників українських громадських правозахисних організацій, органів влади, посольств.

За час його роботи учасники та гості мали можливість послухати виступи та поспілкуватися з Ніною Карпачовою — Уповноваженим ВРУ з прав людини; Людмилою Алєксєєвою — президентом міжнародної Гельсінської федерації з прав людини, головою Московської Гельсінської групи; Джорджем Соросом — головою Інституту Відкритого Суспільства та мережі Фондів Сороса; Сергієм Ковальовим — першим уповноваженим Державної думи Росії з прав людини, головою правління міжнародного товариства “Меморіал”.

У рамках Форуму відбулися пленарні засідання і круглі столи на такі теми: “Активні дії із захисту виборчих прав”, “Моніторинг дотримання прав людини під час виборчої кампанії”, “Просвітницька й інформаційна діяльність під час виборчої кампанії” та зустрічі в робочих групах: із запобігання катуванням та жорстокому поводженню, забезпечення права на особисту недоторканість; на свободу думки, сумління і релігії; на мирні збори; на свободу вираження і приватності; протидії дискримінації. Представники організацій презентували свої проекти та обмінювалися досвідом.

За результатами обговорень було прийнято Резолюцію, в якій зазначено:

“Ми, учасники Форуму громадських правозахисних організацій України “Права людини на виборах”, вимагаємо від учасників виборчого процесу та громадськості за будь яких обставин не допускати порушення прав людини та основних свобод під час майбутніх виборів Президента України.”

Також була прийнята Заява учасників Форуму щодо забезпечення права на мирні збори в Україні, яка закінчується зверненням:”...учасники Форуму звертаються до народних депутатів України — не схвалювати законопроект Президента “Про мітинги, збори, походи і демонстрації” у зв’язку з тим, що він порушує основоположні права людини та основні свободи й суперечить статті 39 Конституції України.”

Повний текст Заяви та Резолюції, а також матеріали Форуму можна переглянути на сайті http://humanrights.civicua.org

Пропонуємо Вашій увазі фрагменти виступів учасників Форуму „Права людини на виборах”, записаних нашими кореспондентами.

Активність — індикатор демократизації

Оке ПЕТЕРСОН, Посол Швеції в Україні

Я представляю країну Швецію, де роль громадських організацій дуже важлива і допомагає розвитку. Ми працюємо для того, щоб з боку Швеції і всього Європейського Союзу підтримати правозахисні прагнення активних українських громадян. Приємно бачити незаангажованість цього зібрання і таку представницьку участь громадських організацій зі всієї України. Це є для мене своєрідним індикатором українського народу, який прагне продовжувати процес демократизації і розвитку національної економіки.

Законодавство не відповідає духу прав людини

Євген ЗАХАРОВ, співголова Харківської правозахисної групи

Сьогодні ми маємо сотні правозахисних організацій, які охоплюють різні напрямки роботи.

При них діють громадські приймальні — загалом в Україні їх біля сотні, більшість з них працюють ефективно і допомагають людям: виграно сотні справ у судах, вирішено тисячі питань, з якими люди не могли справитися самостійно. Але дуже швидко після початку роботи цих приймалень стало ясно — цього замало, бо в нашому суспільстві панує правове невігластво, нерозуміння що таке права людини, як їх захищати. Тому правозахисні організації працюють над поширенням інформації щодо механізмів захисту прав людини, читають лекції у школах, вузах. Багато вчителів ентузіастів розробили власний курс з прав людини і читають його на рівні факультативу, який входить в правознавство. Є курси громадянської освіти і т.д., є групи, які працюють із засудженими, з малолітніми правопорушниками, діє чимало програм „Допоможи собі сам”.

Але головна проблема — чинне законодавство, яке не відповідає букві і духу прав людини. Якщо воно не зазнає змін, то порушення прав людини, які є, будуть системними . Тому необхідно аналізувати законодавство в контексті зобов’язань України з дотримання прав людини, слідкувати за судовою та адміністративною практикою, за законопроектною роботою з тим, щоб не пропускати ті законопроекти, які містять в собі порушення прав людини. Наше законодавство останні вісім дев’ять років має тенденцію до звуження прав людини. Певною мірою Конституція була зведена нанівець підзаконними актами.

Пассивность избирателей — мечта властей

Людмила АЛЕКСЕЕВА, Председатель Московской Хельсинской группы

Начиная с 1999 года Московская Хельсинская группа проводила мониторинг выборов, и тут я могу уже квалифицированно сказать, что выборы не были демократическими и честными из- за привлечения административного ресурса и пассивности избирателей. Власти воспользовались пассивностью избирателей и включили админресурс по полной программе в 70 из 89 российских регионов. В результате анализа нарушений избирательного законодательства мы пришли к выводу, что главные нарушители не кандидаты и партии, хотя и они допускали нарушения, а местная администрация на местном и региональном уровне. И наши жалобы на действия властей не достигали слуха наших избирательных комиссий. Потому что в избирательных комиссиях сидят такие тетечки, которые искренне уверены, что основное их задание — ждать звонка от начальника и сделать как он сказал. Их тоже нужно просвещать.

Мы наблюдали выборы в Чечне. Думаю, это отрабатывалась некая модель, чтобы нас реально лишить избирательного права, если мы это позволим своей инертностью.

Управляемые демократии

Сергей КОВАЛЕВ, председатель российского общества „Мемориал”

Я слышал, что в Украине тоже есть тенденция к управляемой демократии, или состоянию общества, где есть управляемая пресса, управляемый суд и общество, в большинстве своем готовое мириться с такими несвободами.

Чего хочет власть? Она вовсе не хочет заткнуть рот всем, а указывает границы того диапазона, в которых вы можете открывать рот. Пресловутое и знаменитое дело Ходорковского — это границы для тех воротил крупного бизнеса, которые нетипично для российского бизнеса вдруг заинтересовались общественными проблемами и пожелали жить в стране открытой политики и открытого отношения к бизнесу власти и общества. Власть хочет, чтобы каждая точка, где вообще возможна независимая активность, была поставлена перед четким пониманием границ — до сих пор можно, дальше нельзя. Так, например, как нынешнее НТВ продолжает сохранять публично некий критический заряд, но граница жестко обозначена. Например, ни слова правды о Чечне вы никогда не услышите на этом привилегированном в смысле свободы слова канале. Я думаю, что вообще- то говоря, на востоке более открыто, западнее и южнее — более завуалировано, в общем, политическая эволюция постсоветского пространства в границах бывшего СРСР происходит более менее одинаково.

РУПОР — все більше спільних проектів

Володимир ЯВОРСЬКИЙ, виконавчий секретар Ради українських правозахисних організацій

Восени 2002 року за сприяння Міжнародного Фонду „Відродження” було створено Раду українських правозахисних організацій без статусу юридичної особи, а її сайт став рупором українського правозахисного руху: щоденні новини та аналіз законопроектів, кампанії та ініціативи.

В результаті, у 2003 році вдалося суттєво вплинути на законотворчий процес. Варто нагадати про вилучення із проекту Закону „Про боротьбу з тероризмом” положень, які суперечили Конституції України, ще на етапі попереднього розгляду було піддано нищівній критиці проект Закону „Про моніторинг телекомунікацій”, який посилював повноваження СБУ і суттєво звужував свободу вираження поглядів і погіршував умови праці для журналістів, оскільки про імунітет джерел вони вже могли фактично забути.

За більше ніж рік діяльності РУПОРу кількість спільних проектів правозахисних НДО збільшилась у кілька разів. Зокрема, за певними напрямками функціонують робочі групи, такі як :  захисту прав на свободу думки, совісті та релігії;  запобігання катуванням та жорстокому поводженню;  захисту приватності;  захисту права на доступ до інформації.

Створюється група щодо захисту права на мирні збори та зібрання. Загалом організовані дії НДО дають результати, адже у випадку, коли акції впливу щодо дотримання прав людини не відбуваються, влада вважає, що все нормально.

Які Ваші враження від Форуму громадських правозахисних організацій „Права людини на виборах”? БЛІЦ- ОПИТУВАННЯ

Таїсія ШКРЮМ, президент Дніпропетровського відділення Міжнародного Товариства Прав Людини:

Селяни у глибокій ямі незнання

Мої враження чудові. Маю надію, що всі присутні будуть нести це в регіони і ми врешті-решт розворушимо Україну. Краще запалити одну свічку, ніж постійно нарікати на темряву. Наша організація провела на Придніпров’ї 15 семінарів-тренінгів для сільської молоді: учнів професійно-технічних училищ, школярів старших класів і лідерів сільських організацій. Тут говорили, що це не зоране поле, а я вважаю, що це ще глибока яма. Там не знають нічого, ні про права людини, ні про право на рівні, вільні, прозорі вибори. Вони дуже дивуються, що хтось до них приїжджає і може взагалі говорити про такі речі досить сміливо і приводити приклади про порушення прав людини, про порушення прав на виборах. Якщо ми не залучимо до своєї діяльності широкі верстви населення, мабуть, ми не зможемо досягти того результату, який би хотіли.

Валерій ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, голова екологічного клубу „Єол” м. Южний Одеської області:

На фоні Молдови Україна — правозахисниця

Зібралися фахівці у правозахисній справі серед НДО, щоправда відчувається деяка помпезність. Якби так продовжувалося, але щоб трохи ближче до народу — було б добре. Адже справи в Україні, як зазначають європейські експерти все-таки кращі ніж у Молдові чи Білорусі.

Антоніна ЧЕРЕВКО, експерт фундації „Відкрите суспільство”, Київ

Право може перемогти

Той факт, що така подія відбулася є суперпозитивним. Правда, можна було провести трошки по-іншому. Важливо, щоб було більше людей з країн, які вже вирішили ці проблеми.

Ми повинні пам’ятати, що не можемо подарувати людям права, але можемо дати їм інформацію, навчити боротись і не боятись, але для цього нам потрібна віра в те, що право може перемогти, в те, що правда може перемогти, в те, що ми всі разом справді можемо перемогти.

(“Громадський захисник”, №4, квітень 2004 р.)

Должностные лица Ягодинской таможни привлечены к дисциплинарной ответственности за незаконное задержание представителей Международной Лиги защиты прав граждан Украины

13 апреля Международная Лига защиты прав граждан Украины получила письмо из Гостаможни за подписью заместителя начальника Управления технологии таможенного контроля А.Сербайло, в котором Государственная таможенная служба приносит извинения за "неприятное происшествие", которое произошло 6 марта 2004 года на украинско-польской границе. В тот день представители Международной Лиги защиты прав граждан Украины были задержаны таможенниками без пояснения причин задержания.

Как сообщили ЛІГАБізнесІнформ в этой правозащитной организации, в письме Гостаможни сообщается, что должностные лица Ягодинской таможни, виновные в незаконном задержании, привлечены к дисциплинарной ответственности.

"Приятно отметить, что при рассмотрении нашего заявления должностные лица Государственной таможенной службы Украины руководствовались не корпоративными интересами, а буквой закона и ведомственными инструкциями. Привлекая к ответственности должностных лиц органов государственной власти, мы, граждане Украины, тем самым защищаем свои права и принимаем участие в становлении правового демократического государства в Украине", – говорится в сообщении Международной Лиги защиты прав граждан Украины.

(ЛігаБізнесІнформ, 15.04.2004 р.)

Кто поможет человеку?

Александр Алиев:

В Донецком пресс-клубе состоялась встреча с представителями общественных правозащитных организаций. Речь шла о том, каким образом человек может защитить себя в случае грубого нарушения его прав и добиться справедливости.

Сама по себе проблема правового нигилизма населения является одной из важнейших на сегодняшний день. Ведь наши права, гарантированные Конституцией, нарушаются постоянно и на всех уровнях. Основная причина такого отношения к людям - недостаточная информированность наших граждан, и многие чиновники этим пользуются.

Общественные организации, представленные на встрече, работают в разных направлениях. К примеру, макеевский "М.АРТ.ИН-клуб" основное внимание уделяет детям и работает в форме театра. Молодежный центр гражданских инициатив ориентирован на студенческую аудиторию, как и инициативная группа Донецкого профессионального строительного лицея. Центр реабилитации "Скала спасения" оказывает помощь наркоманам, алкоголикам и ВИЧ-инфицированным, людям, у которых в нашем обществе вообще фактически нет никаких прав. Община "Первомайская" занимается реальной поддержкой тех, кто живет на так называемых "депрессивных территориях".

Что и говорить, организации разные, но проблемы у всех одни. В первую очередь, это - непонимание со стороны власти, особенно на местном уровне. Что вполне логично: чиновнику грамотные в правовом отношении люди - как кость в горле. Поэтому здесь на особую поддержку рассчитывать не приходится, основная помощь приходит в виде грантов от зарубежных организаций, таких, как Британский центр общественных инициатив или Фонд содействия демократии при посольстве США в Киеве. Увы, на них особо не разгуляешься - помещение, оргтехника и т.п. И опираться в этом случае приходится на работу волонтеров, тех, кто занимается своим делом исключительно на энтузиазме. Привлечение профессионалов становится роскошью, которую позволить себе могут не все - им нужно платить, и хорошо. Отсюда - качество юридической поддержки населения, оставляющее желать лучшего.

А вот вторая проблема гораздо серьезней. Это, помимо незнания своих прав, пассивная жизненная позиция потенциальных пострадавших, нежелание отстаивать свою правоту и недоверие к международной и государственной системам правозащиты. С другой стороны, для доверия нужно время. Так что все еще впереди!

(“Донбасс”, г. Донецк”, №55, 23 марта 2004 г.)

Право на справедливый суд

Влада гальмує правову і судову реформи

Микола Хандурін, кандидат юридичних наук:

Практика державного будівництва, економічних та соціальних реформ на шляху становлення України як демократичної і правової держави свідчить про те, що значна частина проблем, які унеможливлюють проведення реформ, не вирішується через те, що влада гальмує правову і судову реформи. Питання проведення правової реформи діюча влада взагалі не порушувала, а адміністративної реформи — тільки імітувала, що на практиці призвело до провалу політичних, економічних, державно-правових і соціальних реформ.

Така ситуація з проведення правової і судової реформ склалася і через те, що діюча влада, яка, по суті, уособлює тоталітарну, адміністративно-командну систему, ігнорувала свої зобов’язання протягом року після вступу України до Ради Європи прийняти «Рамковий документ про правову та судову реформи», що передбачено висновком № 190 (1995) щодо заявки України на вступ до Ради Європи.

Всупереч конституційним вимогам досі законодавчо не врегульовано дії органів центральної державної влади, бо не прийнято закони про Регламент Верховної Ради України, про Кабінет Міністрів України, про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Верховна Рада, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади приймають нормативно-правові акти, які за своїм змістом і природою нічим не відрізняються від тих, що існували за часів радянської влади, коли діяла система тоталітарного адміністративно-командного права. Це не дає можливості громадянам та юридичним особам на практиці реалізувати свої права і свободи, як це здійснюється в цивілізованих демократичних розвинених правових державах, яким притаманне публічне право.

Крім того, в Україні немає демократичної за формою і структурою збалансованої системи права, бо досі не визначено якісних і кількісних співвідношень у регулюванні правовідносин між нормативно-правовими актами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Через це тільки незначна частина суспільних відносин регулюється законами Верховної Ради України і нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, а левова частка — наказами й інструкціями міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які обслуговують відомчі корпоративні інтереси, а не інтереси громадян та юридичних осіб. Тобто, у нас існує не законне демократичне право, а середньовічне наказове волюнтаристське тоталітарне кабінетне право чиновників, яке має мало спільного з реальними суспільними відносинами.

У державі не приступили до розробки механізму розмежування відповідальності політичних партій, органів державної влади, зокрема органів центральної виконавчої влади, за розробку та визначення правової політики в різних сферах суспільного життя. Про відстороненість і безвідповідальність Кабінету Міністрів України щодо розробки законодавчих пропозицій яскраво свідчить те, що приблизно вісімдесят відсотків законопроектів готують і подають на розгляд Верховної Ради України народні депутати України, і тільки двадцять відсотків — Кабінет Міністрів України. У цивілізованих європейських державах ця пропорція зворотна.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, без винятку, здійснюють переважно управлінські й контрольні функції, тобто є центральними органами виконавчої влади адміністративно-командної системи. Практично вони не здійснюють правової політики у своїх сферах діяльності. Для переважної більшості працівників міністерств підготовка законодавчих пропозицій і проведення їх через парламент, як свідчить практика, є другорядною справою. А саме це має бути їхньою основною функцією. Тільки тоді в країні правитиме не посадовець, а закон.

Законодавчі акти діючої влади містять у собі не реальний, а паперовий волюнтаристський віртуальний зміст. Не можна ігнорувати слушне зауваження К. Маркса про те, що мудрий законодавець не є законотворцем, і він не творить закони, а формалізує прогресивні суспільні відносини, які існують у житті. Ми ж вдаємося до крайнощів: у одних випадках — навіть улітку боїмося позбутися дірявого зношеного радянського кожуха або шинелі (суспільних відносин, які віджили своє), в інших — накидаємо на себе, перебуваючи в болоті, сучасне європейське плаття. І це не випадково, вдаємося до химер, а діалектику, рух реального життя «опустили» у підвали бібліотек і сховалися від нього у кабінетах посадовців.

Тому дуже дивною є ситуація, яка має згубні наслідки для громадян і народу України, що нинішня влада взагалі не порушувала питання про проведення правової реформи, аби перейти від тоталітарного до демократичного права. Отож чи варто дивуватися, що закони влади не виконуються, водночас посадовці звинувачують у цьому наших громадян, а не себе — «законотворців», які готували віртуальні волюнтаристські закони? Громадян України, які діють за природними законами, всупереч неприродним законам, влада звинувачує у тому, що вони переступають закон, тобто «скоюють злочини», хоча, якщо керуватись засадами верховенства права, беззаперечного пріоритету прав і свобод людини і громадянина та справедливості, то злочинними є закони влади, бо вони неприродні і суперечать зазначеним принципам.

Судову владу в Україні, завданням якої є захист прав і основних свобод людини і громадянина на засадах верховенства права, у період становлення незалежності України, як і інші гілки влади, також не обминула глибока криза.

Фактично новий Закон України «Про судоустрій України», який передбачав реформування судової влади, тільки поглибив її кризу — суди не стали незалежними, неупередженими і справедливими. На кінець 2003 року в судах України залишилися нерозглянутими кожна шоста цивільна і кожна п’ята кримінальна справи, у Верховному Суді України — більш як десять тисяч цивільних справ, на розгляд яких треба роки. Спроби посадового впливу на суди в особистих і корпоративних інтересах, як і раніше, не є поодинокими.

У судах триває тяганина з розглядом справ, зростає бюрократизація судів, з’явилися тенденція збільшення кількості судових помилок, порушення правил судової етики, суди стали менш доступними для населення, про що свідчить зростання у геометричній прогресії кількості скарг на роботу судів.

Як і в тоталітарні часи, суди залишаються органами кримінального переслідування з боку держави. Бо й досі при відсутності достатніх доказів для постановлення обвинувальних вироків, усупереч юридичним канонам і європейській традиції, суди направляють десятки тисяч справ на додаткове досудове слідство замість виправдувальних вироків. Незважаючи на прийняття нового Кримінального кодексу України, який гуманізував кримінальні покарання, суди, як за радянських часів, щодо третини засуджених призначають покарання у вигляді позбавлення волі. Незважаючи на те, що право арешту підозрюваних і обвинувачених у ході дізнання і досудового слідства від прокуратури передано судам, становище не змінилося — кiлькiсть затриманих і арештованих у процесі дізнання і досудового слідства не зменшилась і залишилась на тому ж рівні.

Як наслідок, у місцях позбавлення волі перебувають майже 200 тисяч засуджених і 50 тисяч обвинувачених і підсудних — у місцях попереднього ув’язнення. Це один із найгірших показників у світі: 400 осіб на сто тисяч населення в Україні щорічно, за вироками судів, перебувають у місцях позбавлення волі, у той час, як у європейських країнах — 60 осіб на 100 тисяч населення. Якщо додати до цього арешти за адміністративні правопорушення, які в європейських країнах є кримінальними проступками, то цей показник становитиме приблизно 1000 осіб на 100 000 населення (щорічно кожний сотий громадянин України, тобто один відсоток, опиняється в місцях позбавлення волі). Показник судимості населення в Україні у три рази перевищує середній показник у країнах Європи. Виникає запитання: що ми будуємо — декларовану правову чи реальну поліцейську державу?

Питання реформування кримінальної політики держави в нас звели до реформування системи виправно-трудових установ, яке, по суті, не змінить вищенаведене становище. На мій погляд, потрібно комплексно реформувати кримінальну політику держави і систему відбування покарань, аби поетапно гуманізувати її упродовж 2-3 років і зменшити кількість засуджених до позбавлення волі і виправно-трудових установ принаймні втричі. Це відповідатиме засадам справедливості, закріпленим у принципі верховенства права, реаліям життя і європейським стандартам.

У 2003 році через те, що немає законодавчого врегулювання конституційного права громадян на отримання безоплатної юридичної допомоги, у випадках, встановлених законом, 27 відсотків громадян України, які живуть за межею бідності, 60 відсотків бідних громадян та майже половина підсудних, які були малозабезпеченими і захищали себе у кримінальних справах у судах самостійно, без участі захисників, фактично були позбавлені свого конституційного права на судовий захист. Це є кричущим порушенням основних прав і свобод людини.

Вимоги щодо реформування та становлення незалежної і справедливої судової влади відповідно до стандартів Ради Європи містяться в документах, що передбачають умови вступу України в ЄС та НАТО та в її зобов’язаннях при вступі у Раду Європи.

За офіційним висновком експертів Ради Європи від 19 грудня 2002 року, діючий Закон України «Про судоустрій України» не відповідає європейським стандартам як у частині побудови системи судів, так і організації судової влади, елементи яких дублюють одне одного, є нечіткими, занадто складними, розпорошеними по вертикалі і горизонталі, непрозорими, і тому мають бути переглянуті українською владою. Зокрема, на їхню думку, не відповідають європейським стандартам чотирирівнева система судів, тому функції ліквідованого Касаційного суду України мають бути передані Верховному Суду України, а ще не створена як окрема ланка система спеціалізованих адміністративних судів повинна бути інтегрована в загальні суди із запровадженням у них спеціалізації суддів з розгляду адміністративних справ, як це є в абсолютній більшості європейських країн. Такої легковажності і «розкоші» у створенні нових ланок судів, як зауважили експерти Ради Європи, не дозволяють собі навіть заможні європейські країни.

На думку експертів Ради Європи, українське законодавство розпорошує повноваження щодо організації судової влади між надмірною кількістю органів: пленумами, президіями, радами, комісіями, комітетами, а також судовими інстанціями, що робить її залежною від виконавчої влади. Тобто, українська судова влада побудована за римським правилом: розділяй і владарюй. Така судова система, на думку експертів Ради Європи, не працюватиме. Про це красномовно свідчить суттєве погіршення роботи судів щодо здійснення правосуддя. Але діюча влада замовчує цей висновок експертів Ради Європи.

Слід також зауважити, що у процесі здійснення так званої «малої судової реформи» і реалізації Закону «Про судоустрій України» були допущені грубі помилки і прорахунки при визначенні кількості суддів загальних місцевих та загальних апеляційних судів. Практика європейського і вітчизняного судочинства свідчить, що в апеляційних судах оскаржується не більше двадцяти відсотків судових рішень місцевих судів, тому співвідношення кількості суддів апеляційних і місцевих загальних судів у європейських країнах становить 1 до 5. В Україні ж кількість суддів загальних апеляційних судів збільшили, перевівши до них суддів загальних місцевих судів, з 1000 до 2000, а загальних місцевих судів — з 3500 до 4600 суддів, майже 1000 посад яких не укомплектовано, тобто співвідношення кількості суддів у зазначених судах становить 1 до 2.

Ця диспропорція призвела до того, що середньомісячне навантаження на одного суддю загального апеляційного суду становить усього 7 справ, а на одного суддю загального місцевого суду — 106 справ. Як наслідок, загальні апеляційні суди були не завантаженими і працювали, по суті, вхолосту.

У той час, як у європейських країнах порядок розгляду цивільних, господарських і адміністративних справ, за винятком кількох країн, урегульовано тільки Цивільним процесуальним кодексом, деякі політики намагаються проштовхнути через парламент процедуру розгляду цих справ трьома окремими Цивільним процесуальним, Господарським процесуальним і Адміністративним процесуальним кодексами. Це не тільки суперечить європейській практиці і здоровому глузду, а й зменшить доступність правосуддя для громадян та можливість для них отримати кінцеве судове рішення.

Як відомо, окремі члени Комітету Верховної Ради України з питань правової політики та Центру політико-правових реформ, щоб «стимулювати» процес судової реформи, розробили Концепцію розвитку системи правосуддя в Україні на 2004—2014 роки. Її автори — ті ж самі особи, які «творили» малу судову реформу, що призвела до напівруйнації системи судів і судочинства. Запропоновані ними засадничі положення щодо утворення чотирирівневої системи судів, аналогів якої немає в жодній країні світу, а також подальше «по живому» штучне розрізання діючої судової системи призведе до знищення конституційного принципу верховенства права й остаточної руйнації судової системи і судочинства.

Водночас політики і народні депутати безпідставно ігнорують розроблений мною та внесений групою народних депутатів iз фракції «Наша Україна» 4 квітня 2003 року і взамін нього 17 вересня 2003 року — вдосконалений проект Великого судового кодексу України (№ 3338), який передбачає комплексне реформування судової системи і судочинства на демократичних засадах, в основу якого покладено трирівневу класичну європейську систему судів, що повністю узгоджується з Конституцією України і Рекомендаціями експертів Ради Європи. На жаль, його досі не розглянуто в комітетах та на пленарному засіданні Верховної Ради України.

(“Україна молода”, №58, 30 березня 2004 р.)

“Справа Фельдмана” як дзеркало українського правосуддя

Віктор Агєєв, адвокат:

9 березня 2004 року у Верховному Суді України має бути проголошений вердикт судової палати у кримінальних справах за розглядом касаційної скарги екс-віце-президента і головного акціонера банку „Слов’янський” Бориса Фельдмана на вирок Артемівського районного суду м. Луганськ. Попри те, що справа належить до категорії найбільш „гучних” і свого часу про неї багато говорилося й писалося, для широкого кола громадськості досі залишається невідомим, про які „злочини” дійсно йде мова і що насправді відбувалося в судах далекої Луганської губернії, куди чомусь відправили на розгляд цю справу. Хоча багато хто здогадується, що справу направили у Луганськ не з метою забезпечити максимально відкритий, публічний і „прозорий” розгляд справи, і навряд чи тому що луганські судді більш кваліфіковані і незалежні, ніж київські.

Це пов’язано певною мірою з тим, що ті, хто намагався отримати певні кар’єрні дивіденди від цієї справи, і, у першу чергу, сумно відомий колишній начальник податкового слідства і колишній Генеральний прокурор України Святослав Піскун, не тільки намагалися зробити все можливе, щоб приховати дійсні обставини справи, а й свідомо поширювали завідомо неправдиву інформацію. Загалом, оцінка надзвичайної „правдивості” Піскуна вже дана керівництвом держави й практично офіційно визнано, що по керованих ним кримінальних справах Піскун поширював заяви, які не мали жодного відношення до дійсності. Але при цьому якось обходили головну справу в житті Піскуна, завдяки якій він і став Генеральним прокурором — справу банку „Слов’янський”.

Міфи та міфотворці

Свого часу й у газетних публікаціях, і на міжнародних конференціях гучно заявлялося, що Фельдман відмивав чи то мільйони, чи то мільярди доларів. В одній з промов Піскун договорився до того, що справа „Слов’янського” — найбільша в світовій (!) історії справа про відмивання брудних коштів. Заявлялося також, що начебто „немає окремої справи Фельдмана, окремої справи Тимошенко, окремої справи Лазаренка, а є єдина велика справа Тимошенко-Лазаренка-Фельдмана”, і все це супроводжувалося називанням сум в мільйони-мільярди доларів — чи то відмитих, чи то розкрадених, чи то „виведених за кордон”. Логіка, закладена у намаганні об’єднати Фельдмана зі справою Лазаренка-Тимошенко, очевидна — мовляв, я на посаді начальника слідчого управління податкової адміністрації вже запроторив за ґрати Фельдмана, тож дайте мені попрацювати Генеральним прокурором, і я розберусь з Тимошенко-Лазаренком. Чим закінчилось перебування достойника на посаді Генерального — відомо.

Зараз прокуратурою визнано (і це підтвердила історія з допитом Фельдмана представниками американської юстиції у справі Лазаренка), що жодного відношення до висунутих Лазаренку чи Тимошенко обвинувачень Борис Фельдман не має. Також документально й офіційно прокуратурою визнаний факт, що насправді ніколи у кримінальній справі проти Фельдмана не йшлося про відмивання брудних коштів. Коли захисники Фельдмана намагалися отримати від прокуратури пояснення з вищезазначених заяв Піскуна після відставки останнього, представник прокуратури відповів, що треба звертатися з претензіями до самого Піскуна, а прокуратура за його безглузді заяви відповідати не хоче. Але „під шумок” за часи Піскуна продавити в суді винесення вироку все ж таки встигли. Правда, нічого спільного з висловлюваннями Піскуна вирок не має. Та й те, що відбувалося в луганських судах, на правосуддя аж ніяк не було схоже.

Висунуті Фельдману обвинувачення, викладення фабули вироку

Винесеним луганським судом вироком Фельдман був засуджений лише за двома епізодами обвинувачення: 1) за начебто ухилення від сплати податків підприємством „Ібріс”, 2) за начебто розкрадання коштів з банку „Слов’янський. Це все, чим закінчилася трирічна епопея. Ні про яке „відмивання коштів”, ні про яких Лазаренків та Тимошенків, звісно, мова не йде й не йшла.

До речі, Фельдман був затриманий і утримувався під вартою за обвинуваченням, яке до банку „Слов’янського” відношення не мало — це „ухилення від сплаті податків” ТОВ „Ібріс”. За цим обвинуваченням і суд потім призначив Фельдману п’ять років позбавлення волі з конфіскацією майна.

А мова йде про наступне:

У 1998-99 роках підприємство „Ібріс” отримало в позику кошти від двох фізичних осіб.

Обвинувачення й суд стверджують, що, отримавши кошти в позику, підприємство повинно було вважати ці кошти своїм доходом і повинно було негайно сплатити 30% суми позики як податок на прибуток.

Не треба бути великим фахівцем з оподаткування, щоби зрозуміти, що від позичання грошей в позичальника ніяких прибутків не з’являється, а навпаки — виникає борг і зобов’язання той борг вчасно повернути. І тому відповідно до норм Закону „Про оподаткування прибутку підприємств”, які діяли на той час, кошти отримані в позику не повинні були включатися до валових доходів. Отримання коштів у позику є поширеною практикою серед підприємств. І ніхто в Україні, окрім Фельдмана, не притягався до кримінальної відповідальності за те, що з таких коштів не сплачувався податок на прибуток. Більше того, Вищий господарський суд України прямо роз’яснив, що кошти, отримані підприємством у позику від фізичних осіб, не повинні вважатися доходом.

Те, що це не є правопорушенням, зазначено також і у відповідному податковому роз’ясненні Державної податкової адміністрації України. Отже, це не є порушенням законодавства ні для кого в Україні. Ні для кого — окрім Фельдмана. Але ж так не повинно бути — Конституція України встановлює, що всі громадяни рівні перед законом. Отже, або за таке „правопорушення” не можна притягати до відповідальності Фельдмана, або на лаву підсудних поряд з ним треба посадити голову Вищого господарського суду України та голову Державної податкової адміністрації України, які затвердили відповідні роз’яснення закону. А може, й тих народних депутатів, які ухвалили закон, за яким запозичені кошти не є доходом. Ну не може бути так, щоб це вважалося злочином для одного громадянина та не вважалося для всіх інших.

До того ж очевидно, що затримувати й утримувати під вартою людину за підозрою у скоєнні такого „злочину” незаконно. Це так само, як затримати й утримувати під вартою людину за те, що вона пила каву або мала у власності велосипед, а тим часом провадити слідство, збираючи докази того, що вона дійсно пила каву чи їздила на велосипеді. Абсурдність і незаконність самого обвинувачення автоматично тягне за собою незаконність слідства по збиранню доказів такого обвинувачення.

Ще однією особливістю даного обвинувачення є те, що з фабули цього епізоду, записаного у вироку, ясно видно, що Фельдман відповідних податкових декларацій не складав і не підписував. Декларації складали і підписували виконавчий директор та бухгалтер ТОВ “Ібріс”, які, на щастя, до кримінальної відповідальності не притягнені. Тому Фельдмана довелося засудити як „організатора” цього „злочину”. Правда „організатор” він вельми дивний, бо жодного іншого співучасника цього „злочину” у нього немає. До того ж з встановленого вироком та ухвалою апеляційного суду витікає, що у складанні податкової звітності Фельдман ніяким чином участі не брав.

Іншими словами, Фельдман засуджений за „діяння”, на перебіг яких він жодним чином не впливав і які здійснені іншими особами, до того ж ці діяння (а саме — складання податкової звітності) були цілком правомірними.

За другим епізодом обвинувачення („розкрадання шляхом зловживання посадовим становищем”) Фельдман засуджений до 9 років позбавлення волі з конфіскацією майна за наступне:

Банк „Слов’янський” мав борг перед компанією „Дата технолоджі”, наявність цього боргу судом встановлена. Маючи таку заборгованість, банк „Слов’янський” придбав у підприємства „Ібріс” борг компанії „Дата текноложі” у розмірі 7 466 260 грн. перед „Ібрісом” (іншими словами, придбав право вимоги грошових коштів від компанії „Дата текнолоджі” у повній відповідності з нормами чинного на той момент Цивільного кодексу України). Придбавши борг, банк „Слов’янський” провів взаємозалік зустрічних однорідних (грошових) вимог з компанією „Дата текнолоджі”, яким зарахував у повній сумі саме ті вимоги, які були придбані в „Ібріса”. А за деякий час „Слов’янський” заплатив „Ібрісу” за придбане право вимоги 7 466 260 грн.

Очевидно, що придбання суб’єктом підприємницької діяльності боргових вимог, з наступною їх реалізацією за ту ж вартість, за яку вони були придбані, не завдає ніяких збитків такому суб’єкту. А якщо право вимоги придбано на умовах відстрочки платежу і за нього розрахувались вже після того, як придбані вимоги було реалізовано (як у наведених угодах за участю банку „Слов’янський”), то така господарська операція є вигідною для зазначеного суб’єкта. Отже, банк в результаті цих операцій не тільки нічого не втратив, а й отримав значну вигоду.

Суд же, встановивши всі ці факти у вироку, попри явну вигідність цих операцій для банку, дійшов абсурдного висновку, що ці угоди кваліфікуються як розкрадання майна банка Фельдманом шляхом використання свого посадового становища в банку.

При цьому, судом встановлено, що від імені банку в цих взаємовідносинах діяв зовсім не Фельдман, а начальник фінансового управління банку, від імені „Ібріса” діяла виконавчий директор. Фельдман ніякої участі в цих угодах не брав і ніяких документів не підписував, що також встановлено судом. Суд у вироку вказав, що немає ніяких доказів, що начальник фінансового управління, який здійснював всі ці операції і підписував всі відповідні документи, “знал, или мог знать о намерении Фельдмана Б.М. присвоить указанную сумму — 7 466 260 грн. и способствовать ему, Фельдману Б.М. в оказании помощи в этом” і „судом не добыто каких-либо доказательств о наличии сговора между Фельдманом Б.М.” та зазначеним начальником фінансового управління.

З цих встановлених судом фактів витікає очевидна абсурдність висновку про те, що Фельдман у даному випадку використовував своє посадове становище в банку для здійснення розкрадання (хоч і самого розкрадання, як бачимо, не було).

Таким чином, у даному випадку, як і в епізоді „ухилення від сплати податків”, Фельдман засуджений за діяння, які, по-перше, є правомірними, по-друге, нікому не завдали шкоди, по-третє, до вчинення яких він ніякого відношення не мав.

Порушення кримінальної справи, проблема визнання судових рішень

У справі фігурував ще один епізод — „ухилення від сплати податку банком Слов’янський”. Цей епізод не вказаний у вироку, і за ним ніколи нікому не були пред’явлені обвинувачення. Але він має величезне значення, бо саме за цим епізодом сама справа була порушена.

Історія його така:

У 1998 р. податкова провела перевірку банку „Слов’янський”, в результаті якої дійшла висновку, що у 1996-97 рр. банк КАБ “Слов’янський” шляхом безпідставного віднесення на собівартість банківської діяльності (на валові витрати) “витрат у вигляді сплати за користування гарантією нерезидента України” та витрат з “перерахування грошових коштів у вигляді виконання умов договорів комісії” ухилився від сплати податку на прибуток.

Це рішення податкової банк оскаржив до суду. Справа пройшла всі судові інстанції аж до Вищого арбітражного суду України, і у всіх судових інстанціях позиція банка була визнана законною. Суд скасував рішення податкової і визнав, що вказані витрати банк включив до валових витрат абсолютно правомірно. Рішення Вищого арбітражного суду є остаточним і досі чинним.

І от саме за цим фактом, тобто за фактом віднесення банком у 1996-97 рр. вказаних “витрат у вигляді сплати за користування гарантією нерезидента України” та витрат з “перерахування грошових коштів у вигляді виконання умов договорів комісії” (що визнано судом цілком правомірним), 2 лютого 2000 р. податкова міліція порушила кримінальну справу щодо „умисного ухилення від сплати податків посадовими особами КАБ „Слов’янський”. Так і виникла кримінальна справа № 1480001, яка потім стала відома як „Справа Бориса Фельдмана і банку „Слов’янський”.

Справа порушена за ініціативою тодішнього начальника слідчого управління податкової міліції Державної податкової адміністрації України С.М.Піскуна, про що в справі є документи, ним особисто підписані. Всі подальші дії слідчих, у тому числі й пред’явлення нових обвинувачень (за епізодами, вказаними вище), відбувалися в межах цієї кримінальної справи.

Конституція України встановлює: „Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України”. Зрозуміло, що порушення кримінальної справи за фактом дій, які визнані судом правомірними — це брутальне порушення конституційного принципу обов’язковості судових рішень. Ігнорування судових рішень, дії всупереч судовим рішенням органу виконавчої влади (яким є податкова служба) є також порушенням встановленого Конституцією України принципу розподілу влади на судову, виконавчу та законодавчу. Адже в даному випадку виконавча влада фактично намагається нівелювати владу судову.

У кримінально-процесуальному праві є загальновизнаним, що незаконне порушення кримінальної справи веде до незаконності всіх слідчих дій, проведених у цій справі, недопустимості всіх зібраних по ній доказів і т.д. Взагалі, однією з ключових концепцій кримінального процесу, визнаною в усьому цивілізованому світі, є так звана „теорія про плоди отруєного дерева”. Тобто, усякі дії слідства (суду, прокурора), джерелом яких була протиправна „процесуальна” дія, також є протиправними, хоч би самі по собі вони формально відбувалися в рамках процесуальних норм. Наприклад, якщо на підставі незаконно отриманого доказу слідчий отримав можливість відшукати інші докази, а на їх підставі ще нові докази, то ВСІ докази, отримані таким шляхом, суд повинен визнати недопустимими. І якщо винність підсудного обґрунтовується такими незаконними доказами, суд повинен підсудного виправдати. Це — вимога статті 62 Конституції України.

У даному випадку, внаслідок незаконного порушення справи всі, підкреслюю, ВСІ процесуальні дії та зібрані докази мають бути визнані незаконними. Може, комусь і здається, що такі „педантичні” вимоги до слідства — надто жорсткі. Але, повторюю, це — принципи, створені на підставі багаторічного (в цивілізованих країнах — навіть багатовікового) досвіду і закріплені у Конституції України. І ніякі посилання на „необхідність боротьби зі злочинністю”, „захист інтересів держави”, „необхідність наповнення бюджету” тощо тут недопустимі. Боротися з правопорушеннями шляхом вчинення правопорушень — безглуздо. Таким чином можна лише створити державну машину свавілля, але ніяк не вдасться таким чином підтримувати правопорядок.

Будь-який інший підхід до цього питання означає, що норми про порядок і підстави порушення кримінальних справ і, взагалі, норми, які регулюють порядок провадження у кримінальних справах втрачають своє значення. Інакше ми дійдемо до того, що за фактом сходу сонця або за матеріалами п’єс Шекспіра будуть порушувати кримінальні справи про ухилення від сплати податків, а потім у таких кримінальних справах будуть проводити обшуки, виїмки, допити, арешти, висувати обвинувачення, порушувати в ході „розслідування” нові кримінальні справи, і будуть обґрунтовувати все це тим, що „треба ж було на якійсь підставі порушити кримінальну справу, щоби можна було шукати відмивання коштів та ухилення від сплати податків”. Так ми дійдемо до повної профанації Права. Власне кажучи, у нашій державі до такого вже дійшли, якщо не пішли далі — адже при порушенні кримінальної справи за фактом сходу сонця хоч не було б ігнорування судового рішення, бо не було судового рішення про визнання сходу сонця законним.

Саме такі підходи, коли на місце права й логіки ставлять хибно витлумаченні „інтереси держави” та „політичну доцільність”, приводять до таких рішень, як вирок Фельдману, як ганебне рішення Конституційного суду про підрахування президентських термінів тощо.

Діяльність чиновників, що керуються такими „підходами”, призводить до того, що авторитет України та її керівних органів ганьбиться на міжнародному рівні — досить нагадати Рішення Європейського суду у Страсбурзі у справі „Совтрансавто” проти України”, Резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи та інші.

Інші процесуальні порушення

Зрозуміло, що провести досудове слідство й постановити обвинувальний вирок у незаконно порушеній справі за абсурдними обвинуваченнями не можна без брутальних порушень процесуального законодавства.

Зараз вже рішенням суду (тільки, звісно, не луганського, а Шевченківського районного м. Києва) та Верховного Суду України, встановлено, що під час досудового слідства Фельдман утримувався під вартою незаконно. Це рішення є чинним, хоч воно й проігноровано луганськими суддями. Незаконне утримання Фельдмана під вартою, мабуть, найбільш суттєве, але далеко не єдине порушення його прав на досудовому слідстві. Слідчі не дали йому та його захисникам ознайомитися з матеріалами справи, не допускали до участі у справі захисників, не розглядали клопотання обвинуваченого, фальсифікували матеріали справи тощо.

Але луганські судді, які засудили Фельдмана, в кількості й брутальності процесуальних порушень значно випередили слідство та вийшли далеко за межі того, що взагалі можна було б собі уявити. Весь цей „судовий розгляд” у Луганську був нічим іншим, як відчайдушною боротьбою суддів зі здоровим глуздом.

В межах однієї статті навіть не можна розглянути всі ті неподобства, яких припускалися луганські судді. Досить назвати лише деякі: незаконне утримання Фельдмана під вартою під час судового розгляду; відмова суду розглядати відводи при наявності обґрунтованих причин до відводу; заборона судом заявляти захисникам скарги та клопотання; позбавлення підсудного й захисту права висловити свої заперечення щодо обвинувачень шляхом позбавлення можливості виступити у дебатах; позбавлення підсудного останнього слова у місцевому та апеляційному судах; заборона підсудному спілкуватися із захисниками і багато-багато інших.

Закінчення та деякі висновки

На жаль, останнім часом у суспільстві насаджується ідея, що вести успішний бізнес в Україні, не порушуючи нормативних актів, неможливо, іншими словами, правоохоронні органи намагаються довести: щоб там не робив бізнесмен, при наявності бажання з боку влади — його кинуть за ґрати та позбавлять майна. Гасло: „Відсутність у вас судимості — не ваша заслуга, а наше недоопрацювання” виявляється дуже живучим, і „правоохоронці” не поспішають від нього відмовлятися.

З огляду на резонансність „Справи Фельдмана”, на те, як принципово поставлені в ній ключові питання побудови правосуддя та правопорядку в країни, можна без перебільшення стверджувати, що розгляд цієї справи Верховним Судом України та рішення, яке ухвалить Верховний Суд, будуть визначальними для України. Саме з огляду на результат цієї справи будуть окреслені фактичні взаємовідносини держави й бізнесу, та й взагалі держави і громадянина в Україні. На жаль, існує небезпека, що цією справою може бути встановлена повна відсутність правосуддя й правопорядку в країні. Не допустити цього — завдання всіх, кому не байдуже майбутнє держави. Треба дати юридичну і суспільну оцінку всьому тому неподобству, яке вчинили у цій справі податкові міліціонери на чолі з Піскуном та луганські судді, і зробити неможливим повторення такого в майбутньому.

(“Грані+”, №9, 8-14 березня 2004 р.)

Новий виток “справи Фельдмана”

10 березня 2004 року Верховний Суд України нарешті розглянув касаційні скарги колишнього віце-президента банку “Слов’янський” Бориса Фельдмана та його захисників Андрія Федура та Віктора Агєєва на вирок, згідно з яким Б.Фельдман був засуджений до 9 років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна. Вирок був винесений за двома епізодами — несплата податків та розкрадання майна банку. За фактом несплати податків банкір Верховним Судов повністю виправданий. Вирок у частині так званого “розкрадання” змінено — призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк у 5 років без конфіскації майна. Про перебіг “справи Фельдмана” адвокат Віктор Агєєв розповів у інтерв’ю Володимирові Бойку.

Розкажіть, будь ласка, про зміст рішення, яке виніс Верховний Суд України.

— 10 березня 2004 р. була оголошена лише резолютивна частина ухвали, повний її текст (тобто з мотивуванням винесеного рішення) буде оголошений 24 березня. Проголошений судом текст є досить стислим:

“Ухвала.

Іменем України

Колегія Суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у складі

головуючого Земляного, суддів Косарєва, Короткевича

за участю прокурора Слободенюка,

захисників Агєєва, Федура

розглянула в судовому засіданні 10 березня 2004 р. кримінальну справу за касаційними скаргами засудженого Фельдмана та адвоката Агєєва на вирок Артемівського міського суду м. Луганська від 19 квітня 2002 р., ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 14 вересня 2002 р., окрему ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 14 вересня 2002 р. на адресу заступника Генерального прокурора України та на адресу КДКА м. Києва, постанову судді Артемівського місцевого суду м. Луганська від 12 грудня 2001 р. про призначення справи до судового розгляду, ухвалу Артемівського місцевого суду від 20 березня 2002 р. про виділення справи,

керуючись статтями 394, 396 КПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Касаційні скарги засудженого Фельдмана і захисника адвоката Агєєва задовольнити частково.

Вирок Артемівського місцевого суду м. Луганська від 19 квітня 2002 р. та ухвалу судової колегії у кримінальних справах Апеляційного суду Луганської області від 14 вересня 2002 р. щодо Фельдмана Бориса Мордуховича в частині його засудження за ст. 27 ч. 3, ст. 212 ч. 3 КК України — скасувати, а справу на підставі п. 2 ст. 6 КПК України — закрити за відсутністю в його діях складу злочину.

Ці ж судові рішення в частині засудження Фельдмана за ч. 5 ст. 191 КК України — змінити. Пом’якшити йому покарання за ч. 5 ст. 191 КК України із застосуванням ст. 69 КК України до 5 років позбавлення волі.

Із окремої ухвали судової колегії у кримінальних справах Апеляційного Суду Луганської області від 14 вересня 2002 р. на адресу заступника Генерального прокурора України виключити вказівку суду на необхідність перевірки обґрунтованості закриття справи щодо Єськової і Бочки.

З урахуванням складності справи, що вимагає значного часу для складення судового рішення, повний текст ухвали оголосити 24 березня 2004 р. о 14:00 годин”.

Таким чином, ВСУ виправдав Бориса Фельдмана в частині несплати податків — тобто за тим епізодом, за яким він був арештований податковою міліцією й утримувався впродовж кількох років у СІЗО на вимогу тодішнього Голови ДПА Азарова.

— Більш того, раніше Верховний Суд України вже встановив, що Борис Фельдман утримувався під вартою впродовж 1,5 року начальником Лук’янівського СІ №13 незаконно, оскільки була відсутня відповідна санкція. Багатьом пам’ятна історія про те, як Печерський райсуд м. Києва ще два роки тому виніс рішення про звільнення Б.Фельдмана з-під варти, але начальник СІЗО відмовився виконувати рішення суду на тій підставі, що тодішній заступник Генерального прокурора України В.Кудрявцев (нині — перший заступник Генпрокурора) видав “припис”, яким заборонив начальникові Лук’янівського СІЗО виконувати рішення суду.

І ось тепер ВСУ встановив, що Фельдман ніколи не скоював злочин, за який його арештували та протримали 2,5 роки у в’язниці.

— Це вірно, але не можу не зазначити й того, що розгляд касаційних скарг на вирок Артемівського райсуду продемонстрував: судді Верховного Суду України не здатні приймати самостійні рішення. Інакше кажучи, основні положення судового рішення приймаються не в нарадчій кімнаті. Для всіх, хто хоч якоюсь мірою був знайомий з фабулою обвинувачення, була очевидною його повна абсурдність по всіх епізодах, а не тільки по несплаті податків. Було очевидно також і те, що кримінальна справа була порушена незаконно, за відсутності події злочину, порушена на підставі акту податкової перевірки, результати якої незадовго перед тим були всіма судовими інстанціями визнані незаконними та скасовані. За таких обставин Верховний Суд України був зобов’язаний кримінальну справу закрити, а Бориса Фельдмана негайно звільнити. Але суддям було поставлена умова: “Фельдмана не випускати” Це було основною вимогою до суддів з боку їхніх хазяїв, а як це буде виконуватись, як це співвідноситься з законом — хазяїв не турбує. Деталі, те, як це буде оформлено, хазяїв не турбували — “нє царскоє дело”, деталі — то вже на розсуд суду.

І судді виконали даний їм наказ, незважаючи на його злочинність, незважаючи на те, що, виконуючи такий наказ, вони змушені були прийняти рішення, яке є явно незаконним і явно суперечить здоровому глузду. Але слід визнати, що судді намагалися прийняти рішення найменш шкідливе для Фельдмана. Тобто, з одного боку видно, що в суддів, які виконують чужу злу волю, залишилось щось людське, вони намагалися якось полегшити долю людини, яку вони незаконно засуджують, але з іншого боку — як можна ставитись до ката невинної жертви, який відчуває до жертви співчуття, але не має ні честі, ні мужності відмовитись від виконання даного йому наказу? Навіщо ці люди носять мантії? Що символізують ці мантії? Чи можна до таких суддів звертатися “Ваша честь”?

І все ж таки, я чув думку, що суддям потрібно було немало мужності для того, щоб хоча б знизити міру покарання Б.Фельдману всупереч тиску з боку Азарова.

— Якщо є мужністю засудити невинну людину до 5 років позбавлення волі замість 9, то що тоді називається боягузтвом?

Попри те, що в Україні немає прецедентного права, рішення Верховного Суду уважно вивчаються суддями нижчих ланок з метою однакового застосування законів. Отже, рішення в справі Фельдмана неминуче вплине на все українське судочинство.

— Це рішення створило дуже небезпечний прецедент. Людина пережила чотири роки слідства й судових розглядів, чекаючи можливості розгляду її справи Верховним Судом. Ми з самого початку розуміли, що собою являють луганські судді, які розглядали справу Фельдмана, але ми сподівалися що вже ж Верховний Суд не зможе на біле казати “чорне”.

Засудження Верховним Судом України людини до 5 років позбавлення волі за обвинуваченням у явно не протиправних діях, які явно не стосуються самого обвинуваченого, та ще й за явно незаконно порушеною кримінальною справою — це дуже велика небезпека для країни. Не тільки для громадян, а й для тих, хто при владі. Закон слугує, з одного боку, для захисту громадян від влади, з іншого боку — і для захисту влади. Знищення межі між правомірною і протиправною поведінкою однаково небезпечно і для громадян, і для влади.

Основною ознакою демократії в країні є не виборність влади (як відомо, нацисти у Німеччині прийшли до влади в результаті виборів, формально вибори проводились і у СРСР). Основною ознакою демократичного устрою є Верховенство Права. Ніяка влада, хоч би й виборна, що не дотримується основних прав та свобод людини, не є легітимною. І ніяка конституційна реформа тут не допоможе. Без утілення в життя принципів Верховенства Права, без створення судової влади, що буде відправляти Правосуддя, а не слугувати інтересам влади виконавчої, немає сенсу ні в яких конституційних реформах. Ще в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. було записано: “Суспільство, де не забезпечена гарантія прав і немає розподілу влад, не має Конституції”. Для суспільства, а особливо для політиків треба зрозуміти, що без наявності ефективної судової системи неможливо перетворити в життя положення законів, тому без судової влади стає безцільною діяльність влади законодавчої, а діяльність виконавчої влади неминуче перетворюється на свавілля.

Сьогодні для України як ніколи актуальні слова П’єра-Анрі Тайтжена, який пройшов тюрми гестапо і був одним з ініціаторів створення Європейського суду з прав людини та одним з авторів проекту Європейської конвенції з прав людини. На засіданні Консультативної Асамблеї з приводу утворення Європейського суду, на якому Тайтжен представляв уряд Франції, він, звертаючись до Асамблеї, проголосив:

“Демократичні країни не стають нацистськими за один день. Зло просувається підступно, як це було, через діяльність меншості, спрямовану на усунення важелів контролю. Одна за одною пригнічуються свободи у тій чи іншій сфері. Придушуються громадська думка і вся національна совість. А тоді, коли все гаразд, встановлюється “фюрер”, і процес розвивається, доходячи навіть до печей крематорію. Необхідно втрутитися поки не пізно. Десь повинна жити совість, яка заб’є тривогу в умах нації, що потрапила під загрозу такої прогресуючої руйнації” ... “Вважаю, що тепер ми можемо одностайно протиставити “державним міркуванням” єдиний суверенітет, за який варто померти, який варто захищати, поважати і оберігати за усіх обставин, — суверенітет Справедливості і Права”.

Якими будуть подальші дії захисту у цій справі?

— Ми будемо домагатись перегляду цього рішення у порядку виключного провадження.

За законом, перегляд судових рішень у порядку виключного провадження здійснюється шляхом розгляду справи на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, уповноважених законом на розгляд кримінальних справ, тобто на спільному засіданні військової та кримінальної палати (за наявності не менше двох третин складу кожної з палат). Саме таким шляхом у Верховному Суді України колись була скасована постанова судді Василенка про порушення кримінальної справи проти громадянина Кучми.

Для того, щоб таке засідання відбулося, необхідно подання не менше п’яти суддів Верховного Суду України. Ми будемо звертатися до суддів Верховного Суду України з клопотанням про внесення такого подання. Можливо, що таке клопотання буде направлено нами кожному з суддів Верховного Суду України (звичайно, крім тих, які винесли ухвалу від 10 березня). За вимогами закону і совісті, кожен суддя, отримавши таке клопотання, повинен буде вирішити питання про внесення подання про перегляд справи. Верховному Суду не вдасться сховатися від вирішення цього питання.

Чи є сенс цим займатися? Адже на це може знадобитися значний час, а Фельдман і так через рік вийде на свободу.

— Так, це має сенс, і ми будемо цим займатися. Це принципове питання.

Винесення законного рішення необхідно вже не стільки Фельдману, скільки самому Верховному Суду. Ми повинні дати Верховному Суду можливість виправдатися за ганебне рішення суддів Земляного, Косарєва та Короткевича. Або вже точно встановити, що Верховний Суд України є нелегітимним органом, оскільки, на мій погляд, ніяка державна установа не є легітимною, якщо її діяльність на базується на Праві, тим більше спрямована на порушення прав та основних свобод людини.

Дозвольте Вам побажати успіхів у наступній боротьбі.

— Дуже дякую. Користуючись нагодою, хотів би висловити велику подяку всім, хто підтримує нас, хто заступався за Справедливість і Право, тим, хто направив до Верховного Суду письмові звернення з проханням звільнити Бориса Фельдмана, а також всім тим журналістам, які не боялися писати правду про цю справу.

(“Грані+”, №10, 15-21 березня 2004 р.)

Ошибки судов и прокуроров

Верховный суд Украины удивлен упреком Генпрокуратуры в свой адрес относительно смягчения наказаний для осужденных, заявил журналистам заместитель председателя ВСУ Петр Пилипчук. Некоторые факты, изложенные в письме генпрокурора Геннадия Васильева, «нас не могут не удивлять», отметил он. В частности, не соответствует действительности то, что каждый десятый приговор по рассмотренным ВСУ обвинениям в 2003 г. необъективно смягчен. В прошлом году Верховный суд рассмотрел 5,6 тысячи дел, и только в 156 из них приговоры были смягчены (2,3%). А по 263 уголовным делам — даже усилены.

Петр Пилипчук также отметил, что цель Верховного суда при определении степени вины подсудимого — не столько лишить свободы человека, сколько дать ему возможность исправиться, применяя к нему альтернативные меры наказания.

В своем письме Геннадий Васильев приводит несколько фактов смягчения приговоров, которые, по его мнению, сложно признать объективными. В частности, экс-вице-президенту банка «Славянский» Борису Фельдману срок наказания был уменьшен с девяти до пяти лет. «Он (Фельдман) в содеянном не раскаялся, причиненный ущерб не возместил, суд еще рассматривает его дело по ряду обвинений», — отметил генпрокурор.

Заместитель председателя ВСУ признал, что в работе судов и впрямь есть недочеты, но делать вывод о том, что суды незаконно принимают решения, — некорректно.

Он упомянул также и о прокурорских недоработках: «Каждое десятое дело возвращается на дорасследование». А при рассмотрении дел в судах распространена «практика, когда прокурор отказывается от поддержки обвинения (хотя состав преступления налицо!) и дело вынужденно закрывают». В таком случае, подчеркнул Петр Пилипчук, исправить ошибку прокурора почти невозможно, сообщает УНИАН.

(“Киевские ведомости”, №74, 6 апреля 2004 г.)

Доступ до інформації

27 незаконных актов должны отменить Госкомстат и Национальное космическое агентство по результатам проверки Минюста

27 незаконных нормативно-правовых актов выявлено в Национальном космическом агентстве Украины и Государственном комитете статистики Украины в результате проверки, которую провело Министерство юстиции относительно соблюдения законодательства о государственной регистрации нормативно-правовых актов. Как сообщила заместитель Министра юстиции Украины Лидия Горбунова, выявленные акты содержали нормы, которые затрагивали законные права и интересы граждан Украины, а также юридических лиц.

Акты подлежат отмене. При необходимости, по словам Л.Горбуновой, вместо отмененных должны быть разработаны и утверждены новые акты, с представлением на государственную регистрацию.

Как сообщили ЛІГАБізнесІнформ в пресс-службе Министерства юстиции, Госкомстат должен определиться относительно 13 нормативно-правовых актов, которые устанавливают порядок заполнения форм государственных статистических отчетов. По определению Минюста, применением этих незаконных актов Госкомстат затронул законные интересы как физических, так и юридических лиц в Украине.

В ходе проверки Национального космического агентства Украины выявлено 14 незаконных актов за 2000-2004 годы.

Л.Горбунова сообщила о положительных результатах поведенной Минюстом проверки. Ни одного незарегистрированного нормативно-правового акта не выявлено в ходе проверки Национальной комиссии регулирования электроэнергетики.

"Это первый орган центральной власти из проверенных за последние два года, в котором не выявлено ни одного нарушения законодательства о государственной регистрации нормативно-правовых актов", – подчеркнула заместитель Министра юстиции.

По информации пресс-службы, в прошлом году Минюстом было проведено 8 проверок министерств, других центральных органов исполнительной власти на предмет государственной регистрации нормативных актов. Было выявлено 45 незарегистрированных, незаконных нормативно-правовых актов.

До конца текущего года Минюст проверит государственную регистрацию нормативно-правовых актов в 16 министерствах и других центральных органах исполнительной власти. В частности, в Национальном банке Украины, Госкомрезерве, Департаменте ветеринарной медицины, Гослесхозе, Минтрансе, Минэкоресурсов, Госкомземе, Высшей аттестационной комиссии, Минкультуры, Минобразования.

Напомним, что на протяжении 2002 года Минюст выявил 75 незарегистрированных нормативно-правовых актов министерств, других центральных органов исполнительной власти, которые нарушали интересы и права граждан.

За весь период государственной регистрации нормативно-правовых актов - с 1993 года - органами юстиции было предупреждено принятие более 17 тысяч незаконных правовых норм.

(ЛігаБізнесІнформ, 07.04.2004 р.)

Справа лікарів» — 88 тисяч гривень виграв вінничанин у лікарні №1. Виконавча служба арештувала рахунки медичного закладу. Адміністрація лікарні та міське управління охорони здоров’я не погоджуються з цим. Вони подають апеляцію

Напевно, в Україні це перший випадок, коли пацієнт у судовому порядку доводить, що у лікарні йому надали некваліфіковану допомогу. Минулого року суддя одного із судів, який проходив обстеження та лікування у Військово-медичному центрі, звернувся до цієї лікарні, аби зробити у спеціалізованій лабораторії біопсію печінки. Він підписав усі документи, і йому було зроблено відповідну пункцію. До цього він через Інтернет брав консультації у багатьох провідних медичних установах світу про наслідки біопсії. Але на другий день чоловікові стало зле, і, за його проханням, було переведено назад у медичний центр ВПС.

Тамтешні лікарі, зважаючи на його стан здоров’я, вимушені були робити термінову операцію — видалення жовчного міхура. (Чому міхура? Жовчний міхур знаходиться, образно кажучи, під печінкою. — авт.) До речі, операцію по видаленню міхура робив головний хірург медичної служби ВПС України, кандидат медичних наук.

Через деякий час пацієнт звернувся до відповідних медичних комісій, де було встановлено, що він втратив 25% працездатності. Після цього він подав позов на 250 тисяч гривень до Ленінського райсуду. Ці гроші він вимагав виплатити міською лікарнею як моральну і матеріальну компенсацію за неякісно проведену біопсію. Суд, вислухавши аргументи обох сторін, присудив до виплати 120 тисяч гривень. Представники міської лікарні звернулися з апеляцією до обласного суду. Той, розглянувши справу, зменшив суму виплат до 80 тисяч, але позов задовольнив.

Минулого четверга судові виконавчі служби блокували рахунки Вінницької міської лікарні. Тепер всі кошти, які будуть спрямовані на рахунок, мають виплачуватися позивачу.

В свою чергу медики лікарні, а також і представники міського управління охорони здоров’я не погоджуються із рішенням суду.

Валентин Фіщук, начальник управління охорони здоров’я:

— На сьогоднішній день лікарня опинилася у критичній ситуації. Якщо не розблокують рахунок, то запасу ліків для ургентної допомоги вистачить на три доби. Не буде коштів і на харчування хворих, а цей найбільший у місті медичний заклад обслуговує понад 400 пацієнтів. Ми вже не говоримо про зарплату працівників.

Олександр Турський, головний лікар:

— Ми не погоджуємося із рішенням суду, тому що не було проведено судово-медичної експертизи, на якій ми наполягаємо. Аргументи наших представників, лікарів із науковими ступенями, з великим стажем, працівників медичного університету не бралися до уваги. Їх вважали зацікавленою стороною. Зараз ми направляємо апеляцію до Верховного суду. І просимо наш місцевий суд дати дозвіл на розблокування рахунків лікарні до того часу, поки не буде рішення із Києва. Якщо і столична Феміда підтвердить рішення попередніх інстанцій — ми готові платити гроші.

(“33-й канал”, м. Вінниця, №12, 17 березня 2004 p.)

***

В минулому номері ми висвітили точку зору медиків. Сьогодні розмова із позивачем — військовим суддею Олегом Ткачуком.

— У лютому 2003 року я проходив обстеження у Військово-медичному центрі ВПС. Після цього мені було рекомендовано пройти біопсію у спеціалізованому відділенні першої міської лікарні.

Лікар пояснив, що в самій процедурі нічого страшного немає. Коли мене поклали у відділення, то я розписався на історії хвороби, що ознайомлений із лікарняним режимом і щодо паління. Лікарі взяли кров на предмет «згортання». І розпочали операцію.

Коли голка увійшла у тіло, то я відчув страшенний біль. Про це сказав лікарям. Почали вводити знеболююче, але нічого не допомагало. Біль не зник протягом доби. Майже кожні три години до мене підходили різні лікарі, але нічого не було застосовано.

Вже наступного ранку дружина поїхала у Військовий медичний центр, де лікарі сказали, що візьмуться за мене. Я відмовився від продовження лікування у першій міській лікарні. Коли мене мали везти на «швидкій», то у лікарні відмовилися дати навіть якісь простирадла, щоб вкрити мене під час перевезення. Після того, як дружина у сльозах благала дати хоч що-небудь, мені погодилися дати якесь «сторічне простирадло».

Через 30 хвилин, як я поступив у реанімаційне відділення шпиталю, головний військовий хірург Військово-медичного центру Микола Драчевський розпочав операцію, яка тривала чотири години. Вже потім лікарі розповідали, що викачали з мене майже літр жовчі, яка вилилася у живіт, і видалили жовчний міхур. За тиждень перебування у реанімаційному відділенні мені було зроблено 720 крапельниць. І лише сьогодні лікарі №1 кажуть, що я був попереджений про наслідки біопсії, і сперечаються, чи потрібно було робити УЗД перед нею, чи ні.

Через тиждень після видалення жовчного я зрозумів, що був однією ногою на тому світі. Я відчув, чого варте життя людини, коли розумієш, що ти залишаєш на цьому світі маленьких дітей із дружиною, вже стареньких батьків.

— Олеже Степановичу, як виникла ідея відстоювати свої права у суді? І чому саме така сума морального збитку?

— Чесно кажучи, я не хотів нікуди подавати. Але я зустрів лікаря, який, посміхаючись, зазначив, що мені, грубо кажучи, «надурняк», видалили орган. Я був шокований, що жодний із тих людей, які проводили біопсію, не отримав ні догани, ніякого нарікання після очевидних професійних помилок. Окрім цього, він заявив, що буде відстоювати «честь мундира» своїх підлеглих. Напевно, це був перший поштовх.

Потім я поміркував: якщо влада щорічно витрачає на чергові (підкреслю «чергові») автомобілі, мобільні телефони сотні тисяч гривень, то невже життя однієї людини варте меншого? Я вже говорив, що виграну суму витрачу лише на допомогу хворим і у жодному разі не перерахую їх лікарні №1.

— Коли розглядалася ваша справа, ви розраховували на те, що ваші колеги-судді підтримають вас?

— У жодному разі. Я, напевно, із числа тих людей, які вірять у правосуддя, представляючи закон. Невже, будучи суддею, я міг неграмотно скласти позов чи не обґрунтувати свою позицію з боку закону?! Я знаю, що влада найняла у захист доволі дорогого адвоката, окрім цього, інтереси лікарні представляла юрист. Саме остання вимагала експерта. Особисто я звернувся із запитом до одеських медиків, які після вивчення історій хвороби із лікарні №1 та Військово-медичного центру дали відповідь, що у міській лікарні мені не надали допомоги у ті терміни, які існують у подібних випадках, а військові лікарі вчинили за всіма канонами. Ви знаєте, мені спадає на думку, що для міських медиків було б вигідніше, якби я помер, не було б ніякої тяганини. І знаєте, я зрозумів одне: якщо я, юрист, не зможу відстояти правду у суді, то що вже говорити про простих людей, не обізнаних із законодавством?

— Олеже Степановичу, про розгляд вашого позову у суді тоді не знали ні громадськість, ні журналісти. Дивним здається, що один лікар поставив під сумнів професійність іншого лікаря...

— Зараз багато хто каже, що у судовому засіданні були баталії між представниками Центру і першої лікарні. Нічого такого не було. Драчевський та війьскові медики розповіли суду про те, у якому стані я потрапив до нього і що він побачив під час операції. В свою чергу лікар міської лікарні на запитання судді, чи був я ознайомлений із наслідками біопсії сказав, що боявся мене лякати, говорячи про наслідки невдало проведеної операції.

— Наскільки мені відомо, то у проведенні біопсії брали участь лікарі із досить знаних у місті та в країні лікарських династій...

— Так, це правда. І під час розгляду позову суддя відмовився брати до уваги їхню думку, вважаючи, що вони зацікавлена сторона. Хоча вони говорили, що не є співробітниками лікарні, а представниками медичного університету.

— Під час прес-конференції представники влади та лікарні сказали, що будуть вимагати проведення судово-медичної експертизи... Як ви вважаєте, її результати можуть бути об’єктивними?

— Саме це я беру під сумнів. Ви вже говорили про ті самі династії лікарів, які були присутні при біопсії. Якщо зараз так ретельно відстоюють честь мундиру, то жодний лікар-експерт не ризикне своїм робочим місцем, поставивши підпис під документом, де буде інша точка зору, а не така, яку підтримали діти дуже впливових у Вінниці медиків.

До речі, два тижні тому виконавча служба заблокувала рахунки першої міської лікарні до того моменту, доки не буде виплачено Олегу Ткачуку 88 тисяч. Саме після цього піднявся скандал навколо цієї справи. Представники міськздоровуправління та лікарні просили суд відстрочити виконання вироку до того моменту, поки вони не подадуть скаргу у Вищий суд і не буде його вироку. Суд не погодився.

Але, як не дивно, цього ж дня рахунки було розблоковано.

“Вони не поспішають виконувати постанову суду, — каже Олег Ткачук. — Чиновники — люди підневільні, постанову суду не хоче виконувати керівництво міста. А це вже зневага до закону України в цілому”.

Зрозуміло, що подібного прецеденту в Україні ще не було. Зрозуміло і інше — якщо влада вимагає від своїх громадян законослухняності, то і сама має виконувати ці ж закони, але подає нам зовсім інший приклад...

(“33-й канал”, м. Вінниця, №13, 24 березня 2004 p.)

Правоохоронні органи

Непорядні, три кроки вперед!

Іван Ілляш:

Чи багато порядку в органах правопорядку? Щодо цього у генерала своя думка, а у громадянина, який мав справу з погононосіями, - своя. Багато хто готовий сказати добрі слова стражам порядку. І є за що, погодимося. М. з Донецька, скажімо, щиро вдячний працівникам спецпідрозділу "Кобра" за те, що витягли взимку його автомобіль з кювету. Мій сусіда емоційно розповідав, як йому молоді патрульні допомогли відбитися від циганок. Сотні співгромадян пам’ятають людей у мундирах, які відстояли їх честь і гідність, а то й урятували життя.

Усе це, як полюбляв казати знайомий прапорщик, має місце бути в наявності.

Але має бути й інше. Про що генерали і полковники воліють мовчати. Я про порядність наших міліціонерів. Хабарники на автошляхах, виявляється, квіточки...

Свого часу в редакції побувала мати Андрія Н., киянина. Ще в серпні 2002-го його жорстоко побили, після чого хлопець перебував у реанімації шість (!) днів. Покидьків знайшли, одного з них заарештували. На їхній совісті - пограбування, бійки та інші "подвиги". Сидіти за ґратами їм не хотілося, і вони почали "підмазувати" потерпілого та його батьків. Спочатку обіцянками компенсувати інвалідність солідною сумою. Потім - погрозами. Коли Андрій був уже вдома, його виманила з квартири однокласниця. Вийди, мовляв, поговоримо, давно не бачилися. Хлопець вийшов і додому не повернувся. У дворі приятельки до парочки, що мирно гомоніла, підійшли люди в цивільному. Саме в цей час дівчина попросила Андрія потримати пакет. Той узяв, що називається, потримався за нього, й отут зап’ястя його рук "обійняли" наручники. До райвідділу парочку повезли разом, незабаром "приманку" відпустили, а Андрія довго обробляли за ґратами, "просячи" підписати документи, котрі свідчили про те, що його ніхто на вулиці не бив. Інвалідність він нібито одержав унаслідок падіння на асфальт. Кількаразового. Погрожували посадити на лаву підсудних як наркомана (в пакеті були "колеса").

Хуліганів засудили. Відтоді Андрій і його мати стали об’єктом психологічного тиску з боку, як вони стверджують, слідчого і дільничного. Потерпілий фактично не виходив з лікарні, а його невтомно і з завидною наполегливістю запрошували до міліції. Він не приходив (через хворобу й острах бути заарештованим), після чого правоохоронці оголосили... розшук Андрія. Його як і раніше обвинувачували у збереженні, вживанні, збуті наркотиків.

Така само історія сталася і з Вадимом С. Але йому "пришили" зґвалтування і пограбування жінки в під’їзді. Взяли його тепленького у прямому розумінні – з ліжка. Алібі хлопця, підтверджене десятком свідків, слідчі знехтували. Тупо і цинічно. До того ж знущалися з нього, про що свідчать сліди на тілі, зафіксовані медпрацівниками "швидкої допомоги". Чи варто дивуватися, що через кілька днів катувань Вадим написав признання. Під диктовку "слідака".

Жертву сваволі все-таки звільнили, він пройшов судмедекспертизу. Але це не допомогло йому притягти до відповідальності бузувірів. І суд, і прокуратура відмовили в порушенні кримінальної справи. А тим часом Вадима тримають на короткому повідку: підписка про невиїзд діє, статус обвинувачуваного не знято...

А ось картинка з життя міліцейського колективу. Похорон одного з керівників підрозділу райміліції. Промови, сльози, промови. Слово бере начальник. Ми не забудемо... У пам’яті збережеться... Родина нехай розраховує на нашу всіляку постійну допомогу...

І ось поминки в ресторані на кілька сотень товаришів по службі, родичів, знайомих покійного. Знову промови, але застільні. Знову клятви й обіцянки.

А ранком наступного дня міліцейський начальник зателефонував удові й запросив до кабінету.

- Оце рахунок, треба знайти гроші й оплатити його, - сказав жалісливий...

Немає межі цинізму отаких порядних...

 ("Голос України", №0904, 2004.04.09)
Пару лет назад на международном семинаре конфронтации данных, проведенном под эгидой ООН, были обнародованы для узкого круга специалистов результаты уникального международного опроса жертв преступности в Киеве Этот долгосрочный проект осуществляется Межрегиональным институтом ООН по изучению преступности и правосудия и является одним из наиболее авторитетных среди международных исследований в этой области. Круг стран, охватываемых международным опросом жертв преступлений, постоянно расширяется. На сегодняшний день в него входит уже около 60 государств Европы, Америки, Африки и Азии. В нашем государстве подобный опрос впервые был проведен в 1997 году и повторно - в 2000-м году.Сомневаться в достоверности полученных данных нет оснований. Методология опроса отвечает общепринятым в цивилизованном мире стандартам социального исследования (путем отбора респондентов при помощи маршрутного метода). Был опрошен управленческий персонал 502 предприятий негосударственной формы собственности, отобранных во всех районах Киева. Использовались научно обоснованные, надежные и многократно апробированные методики исследований, что дает экспертам возможность формулировать достоверные заключения.Опрос свидетельствует о том, что с 1996 по 2000 год жертвами самых различных преступных посягательств стали 58,2 процента респондентов-киевлян. Они отмечают высокий риск стать жертвами краж личных вещей (кражи карманные и из автомобилей). От обмана в сфере торговли и услуг постоянно страдает более половины жителей Киева, которые также считают, что взяточничество со стороны государственных служащих превратилось ныне в не менее рядовое явление, нежели кража кошелька. Небезынтересно, что уровень распространенности различных преступлений заметно выше в малопрестижных районах столицы.Но при всем при этом жертвы преступлений далеко не всегда обращаются за помощью в милицию. Таким образом, резюмируют эксперты, официальная статистика не может быть полной. К тому же молодые люди до 30 лет значительно реже, чем граждане зрелого возраста и пожилые, считают своей обязанностью добровольно информировать милицию о том, что с ними произошло, особенно если речь идет о кражах из автомобилей, грабежах, нападениях или угрозах.Среди причин, которые повлияли на решение жертв не обращаться в милицию, чаще всего фигурируют ее неспособность что-либо сделать в силу субъективных и объективных факторов, а также нежелание что-либо предпринять по конкретному делу. На первую причину в опросе 2000 года указали от половины до трети граждан. На вторую - от 40 до 20 процентов. Именно неэффективность работы милиции все чаще является мотивом отказа с ней сотрудничать.Большинству тех, кто обратился в милицию, это, в конечном итоге, не принесло удовлетворения. Среди них 85,7 процента - жертвы грабежей, 82 – квартирных краж, 71 - краж из автомобиля, 69 - нападений и угроз, 67,3 – сексуальных домогательств. В этих же пределах колеблются данные за период 1992 - 1996годов.Опрос 2000 года показал также, что две трети жертв, которые обратились в милицию, столкнулись с тем, что не было надлежащей заинтересованности, чтобы помочь в их беде. Три четверти (особенно жертвы грабежей) остались недовольны тем, что милиция так и не нашла преступника и потерпевшим не вернули их собственность. Те же причины неудовлетворенности фигурировали и в опросе 1997 года, хотя тогда они были выражены несколько слабее.В целом работа милиции по борьбе с преступностью в районе по месту жительства оценивается респондентами негативно. В опросе 2000 года более половины респондентов посчитали работу милиции "плохой" и "очень плохой" (50,8 процента) и только 29,8 - "хорошей" и "очень хорошей". Во время опроса 1997 года соответствующие данные составляют 37,8 и 15,7 процента, 46,5 процента не имели своего мнения на этот счет. Наиболее критично к милиции настроены жители непрестижных районов Киева и те, кто уже стал жертвами преступлений.Отмечу, что, по данным опроса 2000 года, 59 процентов респондентов-киевлян испытывают страх перед уличной преступностью и не чувствуют себя в безопасности в темное время суток. Такая обеспокоенность наиболее характерна для женщин, пожилых людей и жителей городских окраин.Не так давно крупнейшая неправительственная общественная организация на Среднем Западе США "Правозащитники Миннесоты", которая занимается делами защиты прав человека на международном уровне и имеет специальный консультативный статус при Организации Объединенных Наций, со своей стороны провела специальное социологическое исследование по проблеме так называемого домашнего насилия в нашем государстве. И вот какое заключение вывели эксперты этой организации: "Милиция традиционно не проявляла понимания или сочувствия к женщинам, которые стали жертвами насилия. Такое отношение отбивает у них желание обращаться к правоохранителям. Зачастую они не сочувствуют жертвам домашнего насилия, а иногда даже обвиняют их в том, что это насилие произошло. Поскольку милиция недостаточно эффективно реагирует на вызовы, женщины в Украине редко обращаются в органы внутренних дел за помощью. Они предпочитают искать поддержку у соседей и родственников и решать проблему домашнего насилия неофициальными путями".Быть может, отечественные социологи в своих исследованиях получили какие-либо иные, отличные от исследований своих зарубежных коллег данные? Увы. Предлагаю вашему вниманию обобщенные ответы респондентов-украинцев на вопрос "Какова степень вашего доверия милиции?", полученные в ходе восьми общеукраинских опросов общественного мнения 1994 - 2001 годов, проведенных Институтом социологии НАН Украины при участии Фонда "Демократические инициативы" и компании Социс.Как видим, эти ответы неутешительны для наших стражей правопорядка. Да и в так называемом отчете МВД Украины перед украинским народом "Об оперативно-служебной деятельности органов внутренних дел в 2000 году", распространенном пресс-службой этого ведомства, состояние правопорядка в различных регионах страны опрошенное население оценило так: 17 процентов отметили его улучшение, 35 - посчитали, что оно не изменилось, 26 - пожаловались на его ухудшение.В конце прошлого года были обнародованы данные социологического исследования, проведенного Центром социального прогнозирования 7 - 14 октября в 58 населенных пунктах страны, в ходе которого были опрошены 1364 человека. И этот соцопрос подтвердил негативное отношение населения к правоохранителям.Так, 61,8 процента респондентов назвали ГАИ "полностью коррумпированной", 52,9 были такого же мнения и обо всей милиции...Как видим, постоянные громогласные обещания бывших руководителей МВД навести порядок в собственном доме и поднять престиж милиции, прозябающей в бедности и не имеющей при этом достойной поддержки со стороны государства, оказались дешевым популизмом. В результате пропасть недоверия между милицией и обществом не уменьшается. Кому же выгодна такая милиция, которая, по сути дела, оторвана от народа и не пользуется у него доверием? Налогоплательщики, за счет которых существуют силовики, вправе требовать от них уважительного к себе отношения и более профессиональной работы. Впрочем, от бедствующих стражей правопорядка, чей бюджет из года в год урезается и урезается, нельзя требовать невозможного. Надежда - на новое руководство МВД, которое сможет найти взаимопонимание с законодателями в вопросах достойного финансирования правоохранителей системы и добьется наконец не на словах, а на деле того, что нелегкий милицейский труд станет не только престижным, но и уважаемым. ("Правда Украины", 2004.04.01)

Данные социологического опроса, проведенного Украинским центром экономических и политических исследований имени Александра Разумкова, свидетельствуют: 46% процентов опрошенных оценивают деятельность правоохранительных органов Украины негативно, а позитивно — лишь 9%. 71,6% граждан называют причиной негативного отношения к правоохранительным органам коррупцию

О том, что правоохранительные органы «плохо справляются» с возложенными на них задачами по обеспечению личной безопасности граждан, защите прав и свобод граждан заявили 47,7% опрошенных, защите собственности от преступных посягательств — 50,9%, по предоставлению социальной и правовой помощи — 47,8%, предотвращению правонарушений и их прекращению — 46,0%, выявлению и раскрытию преступлений — 45,0%. Только 26,6% респондентов считают, что правоохранительные органы не справляются с обеспечением безопасности дорожного движения, 37,4% — с охраной и обеспечением общественного порядка.

Среди причин недостатков в работе органов правопорядка чаще всего граждане называют низкий уровень моральности и культуры их сотрудников (53,3%), слияние правоохранительных органов с криминальными структурами (42,1%), недостаточный уровень финансирования (39,6%). Лишь 16% опрошенных полагают, что проблема заключается в политизации правоохранительных органов.

73,4% граждан Украины считают самой важной задачей правоохранительных органов обеспечение безопасности граждан, защиту их прав и свобод. 57,8% опрошенных считают главной задачей правоохранительных органов выявление и раскрытие преступлений, 48,2% — предупреждение правонарушений и их прекращение, 42,6% — охрану и обеспечение общественного порядка. 28,5% назвали приоритетными задачами правоохранительных органов защиту собственности от преступных посягательств, 11,1% — обеспечение безопасности дорожного движения, 9,9% — участие в предоставлении социальной и правовой помощи гражданам.

Директор невоенных программ центра Разумкова Леонид Поляков обратил внимание на то, что более 60% опрошенных украинцев считают, что само государство не создает правоохранительным органам условий для нормальной работы. Улучшить деятельность правоохранительных структур, считают опрошенные украинцы, позволят более жесткие методы наказания сотрудников за нарушение закона и злоупотребление служебным положением. В этом убеждены 61,3% респондентов.

(“ВЕРЖЕ”, г. Запорожье, №18, 29.04.2004 г.)

Армія

Безоружная армия. За 12 лет альтернативную службу прошли 12 тысяч украинцев

Елена Теплова:

В Министерстве обороны говорят, точное количество «альтернативщиков» будет известно только в конце призывной кампании. По состоянию на 1 января, альтернативную (невоенную) службу проходили 2 500 человек. За 12 лет независимости таковых набралось 12 000 человек.

Столь малое количество призывников объясняется тем, что закон об альтернативной службе и постановление Кабинета министров от 10 ноября 1999 г. (№ 2066) освобождают от армейской службы только тех украинцев, которые держать в руках оружие не могут по религиозным убеждениям.

Постановление правительства определяет и перечень религиозных организаций, вероисповедание которых не позволяет проходить срочную военную службу. К таковым относятся Адвентисты-реформисты, Адвентисты седьмого дня, Евангельские христиане, Христиане евангельской веры и Христиане веры евангельской, а также Евангельские христиане-баптисты, «Покутники», Свидетели Иеговы, харизматические христианские церкви и Общество сознания Кришны.

Более половины призывников, проходящих альтернативную службу, принадлежат к евангельским христианам-баптистам и христианам веры евангельской, а также приравненным к этим организациям обществам. Каждый пятый из них – свидетель Иеговы.

Чтобы пройти альтернативную службу призывник – представитель одной из указанных религиозных организаций, должен написать соответствующее заявление и прийти с ним военкомат до объявления призыва.

Однако заявление еще не является гарантией того, что он будет проходить альтернативную службу. Истинность своих религиозных убеждений претенденты должны доказать, и лучше всего, как не абсурдно это звучит – документально.

Отсутствие доказательств, а также несвоевременная подача заявления, неявка в военкомат без уважительной причины – все это служит причиной для отказа в прохождении альтернативной службы.

Ответственность за выполнение закона об альтернативной службе несет не военное ведомство, а Министерство труда и социальной политики Украины и его территориальные подразделения.

В принципе, это правильно: служба ведь невоенная. В «альтернативе» служат 27 месяцев, т.е. в полтора раза дольше, чем в армии. Исключение составляют призывники с высшим образованием – срок службы у них 18 месяцев.

Служат дольше потому, что в отличие от военных свой долг перед обществом «альтернативщики» выполняют не круглосуточно. Они имеют четко регламентированный рабочий день, заработную плату, живут, как правило, дома и могут учиться на вечерних и заочных отделениях вузов.

Альтернативную службу можно проходить только на предприятиях государственной и коммунальной собственности. Перечень таких предприятий установлен все тем же постановлением Кабмина №2066.

Список предприятий обширен, начиная с отделений социальной помощи на дому, зоопарков и заканчивая моргами и диспансерами. Место прохождения службы выбирает не сам призывник, а соответствующая комиссия.

Единственное условие – предприятие должно находиться в том же населенном пункте, где проживает призывник.

Зачастую это условие становится серьезным препятствием для полноценного несения службы: не всегда на предприятиях есть свободные рабочие места, которые могли бы занять «альтернативщики». Наиболее актуальна эта проблема в регионах с высоким уровнем безработицы.

Да и самих предприятий с государственной или коммунальной формой собственности, принимая во внимание приватизацию, с каждым годом становится все меньше.

Поэтому может произойти так, что кроме морга или психоневрологического диспансера, проходить службу будет негде. А за уклонение от прохождения альтернативной службы «светит» такая же ответственность, как и за уклонение от военной.

Министерство труда и социальной политики внесло на рассмотрение Верховной Рады законопроект «О внесении изменений в Закон Украины «Об альтернативной (невоенной службе)». Основной целью принятия этого документа является усовершенствование действующего законодательства, регулирующего вопросы несения альтернативной службы.

В министерстве надеются, что этот документ позволит расширить возможности трудоустройства «альтернативщиков», усилить их ответственность и обеспечить систематический контроль за исполнением службы.

Что поделаешь, свобода вероисповедания, гарантированная Конституцией, еще не означает освобождение от всеобщей воинской повинности, которую в Украине пока никто не отменял. Права должны уравновешиваться обязанностями, иначе это уже не права, а привилегии.

(«Власть и политика», № 15, 9–15 апреля 2004 г.)

Параллельная армия. "Ведомственные войска" удваивают реальную численность ВС Украины

Сергей Гончаров:

Когда речь заходит о вооруженных силах, все обычно сразу вспоминают о ВСУ. В принципе, это правильно. Однако специфическая проблема военной организации нашего государства как раз и состоит в том, что "юридические" и "фактические" Вооруженные Силы Украины — это, как говорят в Одессе, две большие разницы. Причем большие в буквальном смысле. Поскольку национальные ВС, так сказать, "де-факто" значительно крупнее ВСУ "де-юре".

Но сначала попробуем ответить на, казалось бы, риторический вопрос: а что такое вооруженные силы (любого государства)? Ответ, принятый в демократических странах, гласит, что под таковыми понимают вооруженные формирования (регулярные и нерегулярные), предназначенные для защиты национальной независимости, суверенитета, территориальной целостности и неприкосновенности государства от внешней агрессии (силы обороны страны). Но это еще не все. Кроме них к ВС (в функциональном значении этого термина) также относят военизированные формирования, предназначенные: для защиты государства от агрессии внутренней (силы внутренней безопасности), для обеспечения пограничной и береговой охраны и, наконец, для собственно защиты населения от последствий агрессии (силы гражданской защиты). Кроме того, к ВС относятся также любые военизированные формирования, при комплектовании которых используется служба по призыву. А также те не вооруженные, но военизированные части (даже укомплектованные исключительно вольнонаемным персоналом), которые подчинены военному командованию.

Исходя их этого подхода, в Украине помимо Министерства обороны существуют еще минимум 7 (!) государственных ведомств, в распоряжении которых находятся целые компоненты (рода войск) или "кусочки" (отдельные части) вооруженных сил. При этом собственно МО контролирует даже не все силы обороны, а лишь основную их часть — Сухопутные войска, ВВС, войска ПВО, ВМС, некоторые отдельные рода войск и ряд соединений и частей центрального подчинения. Но, кроме них, к силам обороны (в соответствии с практикой развитых в военном отношении стран) относятся: железнодорожные войска Министерства транспорта Украины (3 бригады, отдельный учебный полк и несколько мелких частей) общей численностью почти 5 тыс. чел., а также войска (официально — части) правительственной связи, подчиненные Департаменту специальных телекоммуникационных систем и защиты информации (ДСТСЗИ) СБУ. Численность войск ДСТСЗИ — страшная военная тайна, но поскольку их организационный состав известен (бригада и 2 отдельных полка правительственной связи, отдельный учебный полк связи), не составляет большого труда определить "чекистский компонент" сил обороны. По количеству "штыков" он примерно равен железнодорожному. Или чуть-чуть больше.

Наконец, сюда же относятся и несколько ракетно-космических частей Национального космического агентства Украины. Воинские части А-0179 и А-1528, подчиненные Национальному центру управления и испытаний космических средств (кстати, он тоже — бывший 1272-й центр МО Украины), а также переформированное из управления ракетно-космических вооружений МО управление оборонных программ НКАУ насчитывают порядка 2 тыс. военнослужащих. Занимаются они обеспечением космических запусков и управлением немногочисленными отечественными искусственными спутниками Земли.

Куда мощнее военный ресурс у пограничников и Министерства внутренних дел. Государственная пограничная служба (ГПС) Украины по штату имеет право на 42 тыс. солдат и офицеров и еще 8 тыс. гражданских служащих. Ненамного отстает и МВД. Кстати, оно вообще рекордсмен по численности среди всех силовых министерств и ведомств. По состоянию на 30 декабря 2003 г. штат МВД Украины составлял 364 700 человек. Причем помимо 240,2 тыс. работников милиции, более-менее энергично противодействующих попыткам граждан и судов навести хоть какую-нибудь законность и порядок в стране, в распоряжении "органов" должно быть еще 38,7 тыс. собственно внутренних войск (плюс 1,6 тыс. гражданских служащих ВВ). А кроме того — "отдельная пожарная армия" (Государственная пожарная охрана МВД), примерно 40 тыс. человек из состава которой также являются военнослужащими, числящимися в военизированных частях.

Своими войсками обзавелось даже тюремное ведомство — Государственный департамент по вопросам исполнения наказаний (ГДВИН) имеет право набирать в свои стройные ряды людей в количестве 33% от численности тех, кого "посадят, а ты не воруй". Думается, что такой подход был не самым мудрым шагом со стороны кабинета Пустовойтенко. Ведь получается, что объективно "тюремно-лагерный" департамент заинтересован в увеличении "опекаемого" контингента. А это, естественно, далеко не есть хорошо. Но как бы там ни было, пока возможностью расшириться до предела "карающий" госдеп в полном объеме пользоваться не может — мешает процентное соотношение между численностью сотрудников центрального аппарата ГДВИН (ограниченное тем же Кабмином) и его общей численностью. Так что сейчас ведомство может иметь "всего лишь" 46 тыс. "специалистов тюремного дела". Сколько среди них военнослужащих — знает только один ГДВИН (неофициальная цифра — более 36 тыс. чел.), но известно, что только непосредственно в частях конвойной охраны служат 17 750 солдат и офицеров, ранее числившихся во внутренних войсках.

Кроме того, от "агрессии изнутри" Украину (вернее — ее главу) берегут два полка и несколько других частей УГОУ — Управления государственной охраны Украины (ориентировочно в "президентской гвардии" и личном "бодигарде" Леонида Кучмы числится около 5,5 тыс. военнослужащих). Кстати, это самое УГОУ усилиями г-на Мороза (еще в те времена, когда он был полновластным председателем Верховной Рады Украины) имеет весьма странный статус. Постановлением парламента оно подчинено СБУ, но в состав национальной секретной службы не включено. В результате — руководство СБУ деятельность УГОУ практически не контролирует, но зато, в случае чего, с полным правовым основанием вынуждено отдуваться за возможные "проколы" госохранников. Что уже имело место быть, по крайней мере, однажды…

Совсем запутанная ситуация со службой личной охраны Президента Украины. С одной стороны, формально этим занимается отдел охраны Президента УГОУ. С другой — указ Леонида Кравчука о создании специальной Службы безопасности Президента Украины (СБП) вроде бы пока тоже никто не отменял. Как решаются эти организационно-правовые коллизии — не сообщается. Впрочем, возможно, что о принятом в суматохе первых месяцев независимости указе о СБП просто забыли. И в таком предположении нет ничего удивительного. Ведь узнал же один из начальников УГОУ о парламентском постановлении, подчиняющем его ведомство СБУ, из… статьи в газете. Причем опубликованной через несколько лет после вступления упомянутого начальника в должность.

Еще одну "параллельную армию" в Украине создало ведомство с длиннющим названием — Министерство Украины по вопросам чрезвычайных ситуаций и по делам защиты населения от последствий Чернобыльской катастрофы (МУВЧСДЗНПЧК — но чтобы не пугать людей, его сотрудники предпочитают в обиходе именовать свое учреждение просто МЧС Украины). Так вот, этот самый МУВЧ… и так далее создал даже не просто войска, а отдельный (пятый по счету) вид (!!) вооруженных сил.

Во всяком случае, должность заместителя министра — командующего силами МЧС до самого последнего времени в структуре этого ведомства имелась. Точная численность войск гражданской обороны (между прочим, имеющих даже собственную авиацию), как ни странно, не опубликована. Хотя, казалось бы, "пятый вид" отечественных ВС как наиболее "гуманитарный" по своим функциям должен быть и наиболее открытым. Пока же можно лишь сказать, что численность войск ГО составляет до 15 тыс. военных и еще несколько тысяч гражданских служащих. Известно также, что боевые (оперативные) военизированные части Госпожарохраны МВД Украины и войска ГО, вместе взятые, к концу текущего года должны насчитывать 69,7 тыс. чел. (в том числе более 53,4 тыс. военнослужащих). При этом военизированные пожарные уйдут из МВД и будут объединены с ГО МЧС в Оперативно-спасательную службу гражданской защиты.

Небезынтересно, что это уже вторая попытка реформировать систему гражданской обороны Украины. Летом 2002 г. Президент уже издавал указ о преобразовании ГО в госслужбу гражданской защиты. Правда, тогда интеграция с военизированными пожарными частями не предполагалась.

Еще одной характерной чертой "параллельных ведомственных армий" является то, что пока собственно ВСУ интенсивно сокращаются, численность "отраслевых войск" остается либо на стабильном уровне, либо даже растет. Так, при переформировании Госкомграницы и Погранвойск Украины в ГПС законодатели позволили увеличить их численность на 10% по сравнению с тем, что было у "классических" пограничников. Слегка "подрасти" планирует и Оперативно-спасательная служба гражданской защиты (завершить работу по ее формированию планируется к концу 2005 г.), создаваемая в МЧС. Ее численность должна увеличиться до 72,4 тыс. человек (55,8 тыс. военнослужащих).

Ну и уж совсем "наполеоновские планы" были у Минтранса. На почве передачи ему железнодорожных войск г-н Кирпа вообще хотел удвоить их численность (до 10 тыс. чел.). Правда, депутаты такого рвения не одобрили. И не только оставили военных железнодорожников с прежними штатами, но и переформировали их в "демилитаризованную" (но военизированную) Государственную службу специального транспорта.

Пожалуй, единственное не подчиненное МО Украины войсковое формирование, которое следует тенденции сокращения, — это Внутренние войска МВД Украины. К концу следующего года они уменьшатся почти на 20% — до 33,3 тыс. чел. (32,7 тыс. военнослужащих). Правда, не исключено, что, как это уже было при предшествующих сокращениях ВВ, высвобождаемые бойцы и командиры "внутреннего фронта" просто "плавно перетекут" в конвойную охрану Департамента исполнения наказаний.

В целом получается в высшей степени интересная картина. На 30 декабря 2005 г. в Вооруженных Силах Украины, понимаемых в узком, юридическом значении этого слова, должно остаться только 160 тыс. военнослужащих. А виды вооруженных сил, рода войск и отдельные части других министерств и ведомств Украины к тому времени будут насчитывать как минимум 166 тыс. (!) людей в погонах. А возможно, и больше (с учетом вероятной прибавки в железнодорожных и конвойных частях). Причем, повторюсь, речь идет не о военнослужащих вообще (ими у нас являются и многие сотрудники правоохранительных органов, в том числе поголовно весь кадровый состав СБУ), а именно о военнослужащих войсковых формирований. Войска же самого МО Украины будут составлять лишь около половины (49%) общего числа "штыков".

Данная ситуация чревата двумя основными проблемами. Во-первых, еще больше обострятся перманентные споры о приоритетах в комплектовании личным составом срочной службы. Такие внутриведомственные конфликты в Украине имеют уже давнюю историю. Сначала право забирать лучших новобранцев было отдано Республиканской (будущей Национальной) гвардии Украины (СНБУ/СБУ и УГОУ не в счет, их запросы всегда пользовались абсолютным приоритетом). Потом это право перекочевало к ВСУ. Потом — к Внутренним войскам МВД. При этом ответственным за "насыщение" солдатами и матросами войск прочих ведомств по-прежнему остается МО Украины. И естественно, что какие приоритеты ни устанавливай, оно (как и любое другое ведомство на его месте) действовало и будет действовать по принципу — "своя рубашка ближе к телу".

Правда, некоторые "войсковладеющие" госструктуры изъявили желание больше не просить у МО новых рекрутов. В частности, со второй половины 2005 г. уже упоминавшееся МЧС будет обходиться вообще без "срочников" в своих рядах (весенний призыв-2004 для войск ГО уже не проводится). Конечно, это можно только приветствовать. Но тогда возникает другой вопрос: а откуда возьмутся деньги для полной "контрактизации" всех многочисленных "ведомственных армий"?

Вторая проблема куда более серьезна. Сокращение ВСУ осуществляется по причинам не только финансового, экономического и политического, но также социального и демографического характера. Хотим мы того или нет, общая численность военнослужащих в Вооруженных Силах Украины (по какому числу ведомств их ни распыляй) не может превышать 0,5% численности населения. Сейчас это примерно 235 тыс. чел. Но уже не позднее 2015 г. эта цифра уменьшится до 210—220 тыс. Общая же численность "базовой" и "параллельных" армий в эту демографическую нишу пока решительно не помещается. Даже с учетом планов "радикальных сокращений" г-на Марчука.

С этим надо что-то делать. Тем более что мировая практика показывает — ситуация, когда удельный вес тех компонентов вооруженных сил, которые выведены из-под юрисдикции военного ведомства, превышает 30%, является совершенно ненормальной (стандартный показатель вообще составляет не более 20—25%). Исходя из этого, надо принимать программу радикального сокращения уже не только ВСУ, но и "ведомственных войск". Попутно всемерно уменьшая (а не увеличивая, как было в случае с передачей военных железнодорожников Минтрансу) количество ведомств, имеющих право такие "параллельные армии" иметь.

К сожалению, пока какие-либо предпосылки к разработке программы такого сокращения, равно как и политическая воля для ее реализации, увы, отсутствуют и у исполнительной, и у законодательной власти. Во всяком случае, признаков осознания серьезности вопроса не видно даже в упор. А жаль. Ведь одним "форсированным сокращением" войск, подчиненных Министерству обороны, не только все, но даже только кадровые проблемы военной организации Украины не решить.

(“Кіевскій Телеграф, №16, 16-22 апреля 2004 г.)

Етнічні проблеми

Межнациональный баланс

До последнего времени в Украине удавалось сохранять баланс в межнациональных отношениях. Однако периодически проблема возникновения межэтнического конфликта "выныривала" на информационную поверхность. С приближением президентской избирательной кампании частота "этноконфликтов" увеличивается. И хотя в большинстве случаев они носят локально-бытовой характер, однако оказывают существенное влияние на сферу высокой политики. Данный тезис подтвердил опрос, проведенный социологической службой Центра оценки политических рисков (ЦОПР) в разных регионах Украины (всего опрошены 1200 человек).

Как свидетельствуют результаты исследования, 4,5% респондентов считают межнациональные конфликты серьезной угрозой для нашей страны. По мнению 20,7% опрошенных, в Украине межнациональные противоречия существуют лишь в отдельных регионах. А 14,3% уверены: у нас подобных проблем нет и не будет. Конечно, хотелось бы разделить оптимизм этих людей, однако приходится учитывать мнение и другой части населения. При этом исследование причин беспокойства данной категории респондентов показало следующее.

8,9% считают причиной этноконфликтов сложные отношения между украинцами и русскими, 3,6% — между украинцами и поляками, а 12,6% респондентов считают, что главной опасностью является неустойчивость этнонациональной конструкции "крымские татары — остальное население". Предварительный анализ полученных данных свидетельствует о том, что межнациональные конфликты имеют четко выраженную региональную привязку. Отвечая на вопрос: "Какие регионы Украины могут представлять опасность с точки зрения межнациональных конфликтов?", 15,9% респондентов назвали Крым, 8,2% — Львовскую область, 1,3% — Черновицкую, 0,4% — Закарпатье.

29,6% опрошенных считают, что в возникновении любых конфликтов на национальной почве виновата местная власть, которая вовремя не среагировала на данную проблему. По мнению 22,8% респондентов, противостояния, как правило, возникают на бытовой или экономической основе, а 11,7% связывают подобные конфликты с приближающимися президентскими выборами. По их мнению, определенные политические силы стремятся использовать межнациональные отношения для дестабилизации ситуации в стране. Кстати, появившиеся в последнее время публикации в ряде зарубежных и отечественных СМИ о возможном участии в уличных акциях оппозиции представителей некоторых национальных меньшинств, которых якобы хотят использовать как ударную силу, не прошли незамеченными. 12,5% опрошенных заявили, что ожидают активного участия крымских татар в новых выступлениях оппозиционных сил. Правда, 34,1% все же не верят в возможность подобного сценария развития событий. А на вопрос: "Кому выгоден имидж Крыма как политически нестабильного региона?" — 24,9% респондентов ответили следующим образом: правой оппозиции для подготовки протестного электората.

31,8% опрошенных считают, что наиболее эффективно решать межнациональные конфликты может Президент, 11,4% — Верховная Рада, 15,3% — силовые структуры, и только 4,3% видят в роли этнического миротворца крымскую власть. А в целом опрос подтвердил, что, несмотря ни на что, украинцы — это миролюбивый народ (91,2% опрошенных категорически осудили конфликты на национальной почве).

(“Кіевскій Телеграф, №15, 9-15 апреля 2004 г.)

Пока гром не грянул. Есть ли в Украине этнические проблемы?

Вадим Дышкант:

В одном из пансионатов Пущи-Водицы на протяжении трех дней проходил круглый стол "Проблемы национального возрождения этносов Украины", в работе которого принимали участие представители многих общественных организаций, выражающих интересы национальных меньшинств страны.

На первый взгляд может показаться, что подобное мероприятие носит скорее некий церемониальный, нежели практический характер. То бишь раз в Украине проживают различные этносы, время от времени необходимо проводить конференции и круглые столы, на которых обсуждались бы вопросы сосуществования народов, развития их языка, культурных традиций, демонстрируя таким образом себе и миру толерантность и заботу о национальных меньшинствах. Что касается практической стороны вопроса, то человеку, пекущемуся лишь о колбасе насущной, а посему далекому от проблем культурной и религиозной жизни своего и соседствующего с ним народов, трудно понять, какая реальная польза от подобных собраний. Ведь принято считать, что раз нам удалось избежать спровоцированных национальной и религиозной враждой кровавых столкновений и войн, от которых пострадали соседние государства, то и никаких проблем сосуществования народов в Украине нет и быть не может. Межнациональный и межконфессиональный мир (ведущаяся в СМИ идеологическая война и случаи физических столкновений отдельных лиц и групп в данном случае в расчет не берутся) является предметом нашей гордости.

Между тем организаторы круглого стола уверены, что мнимая бесконфликтность постсоветского существования Украины вызвана прежде всего особенностями менталитета украинцев и что зреющие глубокие внутренние конфликты "могут резко обостриться как естественно, так и искусственно в условиях продолжительной экономической стагнации и перманентного политического кризиса". Памятуя о предупреждении народной мудрости, что мы привыкли "креститься", когда с небес грянет гром и молния, проводивший круглый стол Конгресс национальных обществ Украины пытается превратить подобные мероприятия в реально действующий механизм предотвращения возможных межэтнических и межрелигиозных столкновений. Избежать их можно только при условии, что все насущные для проживающих в Украине народов проблемы будут решаться не только на бумаге, но и в самых незначительных, на первый взгляд, обстоятельствах реальной жизни.

Общей для всех проблемой сегодня становится перспектива дальнейшей ассимиляции различных этносов в некую безликую массу, подобную той, что некогда именовалась "советским народом". Угроза переплавки утратившего свою национальную и культурную идентификацию гражданина вновь созданной страны из гомосоветикуса в гомокапиталистикуса усиливается отсутствием у государства реальной культурной программы развития общества. "Сегодня все решают деньги", — говорили участники круглого стола, сокрушаясь, что понятия "народ", "культура", "традиция", "родной язык" совершенно обесценены идеей обогащения и социального комфорта, которые преподносятся как главная цель человеческой жизни. На эту, общую для всех проблему накладываются проблемы, свойственные той или иной этнической группе: сохранение языка, создание национальных школ и этноконфессиональных обществ, реабилитация депортированных народов, отсутствие средств и земли для строительства культурных центров и культовых сооружений. Одни общины, представители которых обладают властью и солидным капиталом, решают эти вопросы, не прося милости у государства, другие — малочисленные и малоимущие — этнические группы уповают лишь на его, государства, милость. Некоторые, как, например, крымчаки, из-за многовековой ассимиляции вообще находятся перед угрозой исчезновения. С другой стороны, у представителей тех или иных этносов не всегда существует реальное представление о том, в какие конкретно формы должно вылиться вожделенное возрождение традиционной жизни их народа. Вполне справедливо было замечено, что в случае с цыганами, например, это означает возвращение в кочующие кибитки.

Общей для всех проблемой является также сфера этики в межнациональных отношениях. На круглый стол были приглашены создатели телепередачи "Подвійний доказ", выпустившие в эфир программу "Цыгане: за что мы их не любим", в которой проскользнули оскорбления в адрес ромов, как называет себя это "кочующее племя". Непредубежденному человеку понятно, что уже в самом названии передачи заложено отрицательное отношение к народу, которому вменялись едва ли не все пороки этого мира. Не надо быть редактором популярного канала, чтобы понимать: подобную передачу, вопрошающую, за что мы кого-то не любим, можно сделать о любом народе. Ибо всякому личному и национальному достоинству противостоит определенный изъян. Считать же их, противопоставляя свои достоинства чужим недостаткам, — занятие нечестное, неблагородное и бесперспективное. Хотя такой соблазн, понятное дело, существует. Ибо со своими пороками мы сроднились и, не вняв библейскому предупреждению, предпочитаем видеть соломинку в глазе другого, не замечая бревна в собственном.

Раз уж речь зашла о Священном Писании, то в контексте затронутых вопросов нелишним будет вспомнить пророчество Христа о том, что в провозглашенном Им Царствии "нет ни эллина, ни иудея". Смысл этой максимы не в том, что все должны стать безликими, забыв своих предков и свой язык, а в том, что различия между людьми второстепенны по сравнению с тем, что их, вне зависимости от цвета кожи, темперамента, достоинств и недостатков, объединяет. Об этой насущной для всех времен и народов проблеме говорят и откровения другой духовной традиции, пришедшей к нам с Востока: охваченный страстью человек всегда ищет то, что людей разъединяет, действуя по принципу "разделяй и властвуй".

Те же, кто, очистив оскверненное завистью, жадностью и прочими лежащими на нем тяжелым камнем пороками сердце, поднялся до уровня благости, видят во всех и во всем общее, единое, божественное начало. Иными словами, человек с сознанием пчелы неустанно ищет нектара. Те же, кто обладает сознанием мухи, всегда будут лететь на навозную кучу, чтобы в ней копошиться и наслаждаться тем, чего каждый нормальный человек, невзирая на национальность и вероисповедание, не любит и не приемлет не только в других, но и в себе.

(“Кіевскій Телеграф, №17, 23-29 апреля 2004 г.)

Диалог наций и религий - противовес межнациональной вражде

Владимир Шуляк:

На днях Общественный комитет "Бабий Яр" провел "круглый стол" "Бабий Яр – от памяти жертв к единению памяти".

Актуальность мероприятия обусловлена обозначившимися в Украине фактами межнационального противостояния. Это опасное явление вызвано не совсем взвешенными публикациями ряда и последующей не всегда адекватной реакцией на эти проявления со стороны как власти, так и оппозиции. Следствие безразличия - политизация украино-еврейских отношений, использование болевых проблем сосуществования двух народов в предвыборной борьбе в контексте президентских выборов-2004.

Своими мыслями в ходе "круглого стола" делились сопредседатели Общественного комитета "Бабий Яр" Семен Глузман, Иван Дзюба, Мирослав Попович, другие члены Комитета, ведущие историки и социологи. Именно решение проблемы Бабьего Яра явило украинскому обществу пример эффективного ответа на острые вопросы межнациональных отношений, говорили выступающие. Напомним, речь об инициативе Общественного комитета предоставить территории в районе "Бабьего Яра", где во времена оккупации Киева происходили расстрелы мирного населения и военнопленных, статус национального мемориала.

Выступая в рамках "круглого стола", его участники отмечали: только партнерство и взвешенный подход в решении острых вопросов могут стать противовесом действиям безответственных сил, стремящихся использовать любые средства для достижения своих меркантильных целей.

Нынешнее состояние межнациональных отношений в Украине и других странах СНГ - не только украино-еврейских, но и в более широком контексте - мы попросили прокомментировать президента Евро-Азиатского еврейского конгресса Александра Машкевича.

"Государства, активно участвующие в диалогах наций, имеют позитивный опыт решения этнических и конфессиональных проблем у себя дома, - отметил г-н Машкевич. - И Украина за годы независимости добилась зримых успехов в этой сфере. Стоит упомянуть территориальную автономию Крыма, достаточно широкие права регионов, расширение сферы применения украинского языка и закрепление за русским статуса языка межнационального общения, возрождение религиозных традиций и одно из самых либеральных в СНГ законодательств о свободе совести. Этот список можно продолжить".

"Памятно приветствие в адрес Первой Международной конференции мира и согласия в Алматы, направленное Президентом Украины Леонидом Кучмой, - продолжает руководитель ЕАЕК. - Глава украинского государства, по сути, предвосхитил подключение иерархов христианских конфессий к диалогу между авторитетными последователями иудаизма и ислама".

Представители Украины регулярно участвуют в мероприятиях Евро-Азиатского еврейского конгресса, направленных на преодоление стереотипов, вызывающих национальную и религиозную вражду. Нужно отметить здесь программу ЕАЕК "Толерантность - Уроки Холокоста", реализуемую силами украинского отделения Конгресса.

"Наши коллеги из Киева во главе с председателем Генерального Совета ЕАЕК, лидером Ваада Украины, членом, кстати сказать, Комитета "Бабий Яр" Иосифом Зисельсом прилагают усилия для укрепления мира и согласия в вашем государстве. Недавно при организационной поддержке И.Зисельса национальные диаспоры Украины отметили заслуги своего единомышленника – лидера крымско-татарского народа, известного парламентария Мустафы Джемилева, - сообщил г-н Машкевич. - Богатая история взаимодействия многочисленных конфессиональных и этнических групп Украины утвердила вашу страну в роли активного участника межнационального и межрелигиозного диалога".

("Правда Украины" 2004.04.01)

 

О языке как средстве общения и отчуждения.
Статус русского языка –дна из тем предвыборной борьбы.
Украинизация теле- и радиоэфира

14 апреля состоялось заседание Национального совета Украины по вопросам телерадиовещания, которое Борис Холод – его председатель, уже успел назвать историческим.

«Историчность» заседания заключается в том, что на нем было принято решение рекомендовать всем общенациональным теле- и радиокомпаниям, а также компаниям, которые ведут вещание более чем на одно административно-территориальное образование, вести трансляции на украинском языке.

Причина такого шага довольно проста – около 70% отечественного эфира занимает иноязычный, читай российский продукт. Правда, вслед за этим руководитель пресс-службы Нацсовета Николай Гриценко разъяснил широкой публике, что решение о 100-процентном вещании украинских телерадиоорганизаций на государственном языке касается, прежде всего, лицензирования новых телерадиокомпаний национального или межрегионального значения и перелицензирования уже функционирующих компаний не будет.

Как бы там ни было, но обострение так называемой проблемы русских и русского языка после «исторического» решения вполне возможно. А если еще вспомнить о приближении президентской кампании, то слово «возможно» здесь слегка неуместно.

Тем более, что реакция со стороны политиков – представителей «братского народа» уже последовала. На заседании Госдумы в пятницу, 17 апреля, представитель фракции ЛДПР предложил не оставлять это решение без внимания.

Его спич «Украина заключает меморандум с НАТО, закрывает русскоязычные СМИ, а мы им поставляем газ по льготным ценам и 20 апреля собираемся ратифицировать двустороннее соглашение с этим государством о государственной границе» был выдержан в духе традиционных посланий лидера партии Владимира Жириновского, напомнив, какими непростыми могут быть отношения Украины и России.

Суть проблемы

Проблема русских и русского языка не нова. Получив независимость, украинцы бросились на поиски того, что на научном языке называют самоидентичностью. Иными словами, многих стало интересовать, отличаемся ли мы от русских, белорусов и других «гомо советикус», а если отличаемся, то чем.

В процессе поиска в поле зрения попал украинский язык. Сказать, что это была случайность, нельзя. Во-первых, все знали, как методично в республиках СССР проводилась политика русификации и с помощью каких методов русский язык насаждался в качестве языка межнационального общения.

Во-вторых, не секрет, что язык играет важную роль в формировании нации. Поэтому самоидентичность было решено приобретать посредством языка. Были попытки вернуться к культурным истокам, получившие впоследствии название «шароварщины», но они не увенчались успехом.

В результате украинский язык обрел статус государственного, а русский остался на правах «младшего брата».

Путь к формированию нации оказался очень непростым. Сложилась парадоксальная ситуация: украинцы разделились на две части – национально «несвідомих» и национально «свідомих».

Отличительная черта первых – отсутствие аллергии ко всему российскому. Все они в какой-то мере признают единство и сходство восточнославянских народов и ориентированы на какую-либо форму их союза.

Главное для них – материальный достаток, поэтому проблема функционирования украинского языка отходит на второй и даже третий план.

В свою очередь, национально «свідомі» украинцы придерживаются иного мнения, считая, что духовное первично, и без повсеместного утверждения украинского языка богатую Украину не построить.

Но это еще не все. «Свідомих» также можно разделить на две группы. Одна группа – это либералы по духу, отдающие предпочтение «бархатной» революции в языковой сфере.

Вторая – радикалы, выступающие за «балтийский» вариант, то есть 100-процентную украинизацию. Вследствие чего единства среди тех, кто считает украинскую речь родной, а таких на сегодняшний день 67,5% всего населения, нет.

Усугубило ситуацию еще и то, что зачастую провайдером политики украинизации была и остается бывшая партноменклатура. Это явилось причиной непоследовательности при проведении данной политики. В результате украинский язык, хотя и начал доминировать в системе образования и органах власти, но так и не смог потеснить русский со страниц газет, журналов, эфиров телепередач.

Политика «кнута» и «пряника»

В любом случае эти попытки не могли пройти незамеченными российской властью. Собственно, наш восточный сосед никогда и не скрывал, что для него соответствующий статус русского языка в странах СНГ и Балтии сродни пропуску в клуб больших геополитических игроков. Утверждая русский язык в качестве языка межнационального общения, Россия пытается не допустить появления центробежных тенденций на постсоветском пространстве.

Звучащая на просторах СНГ русская речь – это то, что, по мнению преимущественного большинства представителей российской элиты, способно удержать независимые государства в орбите влияния Москвы.

Констатировав тот факт, что в результате внедрения языка титульных наций в качестве единственного государственного, русский язык постепенно вытесняется из общественно-политической и хозяйственной жизни, культуры и средств массовой информации, Россия, начиная с 1995 г., предприняла ряд ответных шагов.

Форпостами распространения русского языка за рубежом стали Российский центр международного, научного и культурного сотрудничества (Росзарубежцентр) при МИД России, Государственный институт русского языка и литературы им. А. С. Пушкина и Центр развития русского языка.

Например, Росзарубежцентр обладает постоянно действующей сетью курсов русского языка. Такие курсы сегодня действуют в 38 странах при 43 представительствах, на них ежегодно обучаются от 15 до 20 тыс. человек. Активно функционирует и Институт им. А. С. Пушкина. Однако этим политика распространения русского языка не ограничивается.

В 2002 г. при правительстве Российской Федерации был воссоздан Совет по русскому языку. Кроме того, на 2002–2005 гг. была принята Федеральная целевая программа «Русский язык», которая, в частности, содержит раздел, касающийся распространения русского языка за рубежом – «Русский язык как мировой язык».

В 2003 г. программа была профинансирована в полном объеме (общий объем финансирования 40 млн. руб.). При этом выделенные средства пошли не только на научно-исследовательские цели, но и на проведение семинаров, олимпиад, дней русского языка и литературы в зарубежных странах, в числе которых была и Украина.

Но это только часть политики «пряника», а ведь существует и политика «кнута». Например, со странами Балтии Россия ведет себя несколько иначе, активно используя международно-правовые механизмы.

Так, вопрос о недопустимости ущемления языковых прав, прежде всего, в Латвии и Эстонии, с подачи Москвы на постоянной основе включается в повестку дня ООН, Совета Европы и ОБСЕ.

Кто и как сможет разыграть «русскую карту»

Мы подходим к ответу на главный вопрос – может ли тема «ущемления» русского языка в Украине быть использована в политических целях? Могут ли русские и русскоязычное население быть использованы в качестве инструмента в политической борьбе, и что самое интересное – в грядущей президентской гонке?

Чтобы ответить на поставленный вопрос, необходимо учесть один важный момент. А именно: насколько ассимилированы 17% россиян, проживающих в Украине, и ассимилированы ли они вообще; кем себя чувствуют 30% населения, считающего русский язык родным.

По мнению директора агентства «Интерактив PR Групп» Дениса Богуша, люди, проживающие в Украине и разговаривающие на русском языке, ни в коем случае не являются проводниками российских интересов, так как Украина уже длительное время является независимым государством.

Иными словами, поезд ушел, несмотря на все попытки Москвы, эти люди идентифицируют себя с Украиной и живут ее проблемами.

Поэтому Денис Богуш делает следующий прогноз: в президентской избирательной кампании в программных речах некоторых кандидатов мы обязательно услышим, насколько важно и необходимо предоставить русскому языку статус официального.

Не совсем согласен с Денисом Богушем политолог Владимир Малинкович, считающий, что проблема русского языка действительно существует. «Мы сталкиваемся с реальной дискриминацией русскоязычного населения, – говорит он. – Хотя вряд ли кто-то будет ставить вопрос о предоставлении русскому языку статуса второго государственного. Единственное – будет подниматься вопрос о предоставлении ему статуса официального языка. Это максимум».

В любом случае, по словам Владимира Малинковича, статус русского языка всегда будет ниже украинского, косвенно подтверждая тем самым мысль: рассматривать россиян и русскоязычное население, живущее в Украине, как «пятую колонну» России не стоит.

Послесловие

В любой ситуации необходимо учитывать настроение масс и окружающую политическую реальность. В случае с русским языком настроение масс таково, что около 40% населения «за» русский язык как официальный. Учитывая, что около 30% считают его родным, ничего удивительного в этом нет.

Об окружающей политической реальности рассуждать нет смысла – нас ждут президентские выборы. Они будут особенно ожесточенными, поэтому о русском языке и его статусе украинские политики вспомнят не раз. Возможно, даже чаще, чем об украинском, что не может не огорчать.

 

(“Власть и политика”, №17, 23–29 апреля 2004 г.)

Г. Москаль:"У цыган, ассирийцев и крымских татар нет исторической родины, а в Крыму нет межэтнических конфликтов

Наталья Астахова:

Вчера в Симферополе состоялось заседание Рескомнаца, в котором принял участие председатель Государственного комитета по делам национальностей и миграции правительства Украины Геннадий МОСКАЛЬ. Заседание комитета было расширенным, в нем приняли участие руководители практически всех национальных обществ и общин. В  Крыму представителями двадцати пяти этносов образовано 27 республиканских национально-культурных обществ и общин, они входят в состав двух объединений - Ассоциации национальных обществ и общин Крыма и Крымского республиканского Фонда межнационального согласия.

Общеизвестно, что в Крыму исторически существует многообразие этносов и конфессий. К тому же наш регион - единственный на Украине, где в составе населения не доминирует так называемая титульная нация. Самым многочисленным этносом, проживающим на полуострове, являются русские, которых, по данным всеукраинской переписи 2001 года, 58,5% от общей численности населения. Этнические украинцы составляют 24,4%, крымские татары - 12%. На долю остальных этнических групп, а их в Крыму более 120, приходится 5%.

Республиканские национально-культурные общества получают от Совмина республики поддержку при проведении мероприятий, направленных на сохранение и развитие их языков, культур, издание газет, летнее оздоровление детей, проведение фестивалей, научно-практических конференций. На эти цели из крымского бюджета ежегодно выделяется  300 тысяч гривен.

По мнению специалистов Рескомнаца, одной из актуальных проблем, требующих незамедлительного решения, является сохранение культурного наследия караимов и крымчаков, которые являются малочисленными этносами: караимов в Крыму сейчас проживает 671 человек, крымчаков-204 человека, средний возраст представителей этих этносов - 60 лет. В прошлом году на мероприятия по сохранению этнокультурного наследия караимов и крымчаков было выделено 60 тысяч гривен, в нынешнем году на эти цели предусмотрено выделить 100 тысяч гривен.

На пресс-конференции, состоявшейся после заседания, Геннадий Москаль выразил удовлетворение тем, что вопросы межнациональных отношений вызывают живой интерес прессы. Он также отметил, что среди представителей многочисленных этносов, проживающих в Крыму, есть такие, которые не имеют своей исторической родины, например, ассирийцы, цыгане, крымские татары и другие, но они обрели свою родину в Крыму.

Отвечая на вопрос журналистов о его отношении к событиям в Веселом, Геннадий Москаль попросил из бытовых проблем не делать межэтнических разногласий. Если где-то произошла драка в баре, не надо изображать ее как конфликт на национальной почве. Каждый день в стране происходят какие-то события, кто-то стоит в пикетах, предъявляя к правительству различные экономические и прочие требования, но это не означает, что требования крымских татар о выделении земельных участков нужно изображать исключительно как требования по национальному признаку. То же относится и к самозахватам земель. Этим грешат и славяне тоже, но внимание акцентируется исключительно на тех случаях, когда в самозахватах участвуют крымские татары. По мнению Геннадия Москаля, Украина является образцом для всей Европы в решении национальных вопросов. За тринадцать лет независимости не было на ее территории никаких национальных, межэтнических конфликтов.

Председатель Госкомнаца не скрывал, что его приезд в Крым связан и с тем, что в этом году будет отмечаться 60-летие депортации крымских татар. Комитетом направлен в Верховный Совет Украины проект закона о депортированных гражданах, где учтены все аспекты проблемы, связанной с депортированными.

— Что-то вы какие-то неактивные, невеселые, — попенял Геннадий Москаль журналистам. — Или в Крыму кто-то умер?

Угадал высокий гость. Накануне хоронили русского жителя села Веселое, который получил травмы, несовместимые с жизнью, как раз в столкновении, которое нам настоятельно рекомендовали рассматривать не как межэтнический конфликт, а как обычную бытовую драку...

(«Крымская правда», №18, 31 января 2004 г.)

Еміне Авамілєва, голова Ліги кримськотатарських юристів «Ініціо», керівник юридичної служби Меджлісу кримськотатарського народу, оцінює ситуацію на півострові дещо інакше, ніж місцеві правоохоронці

Кінець минулого тижня для Президента пройшов під знаком кримських татар, керівникам яких — голові ради Меджлісу Мустафі Джемільову, його заступнику Рефату Чубарову та заступнику голови Верховної Ради Криму Ільмі Умерову — вперше після парламентських виборів 2002 року пощастило потрапити на аудієнцію до Леоніда Кучми. За скупим повідомленням президентської прес-служби, під час суботньої зустрічі, яка відбулася у державній резиденції «Зоря» у Форосі, обговорювали питання виконання доручень глави держави з облаштування кримських татар на півострові, підготовки до заходів, приурочених до 60-річчя їхньої депортації, а також реконструкції Бахчисарайського палацу.

Цікаво, що ця довгоочікувана в кримськотатарському середовищі розмова стала можливою після обговорення їхніх проблем між Кучмою і прем’єром Туреччини Реджепом Тайипом Ердоганом, після спілкування Президента з Джорджем Соросом і після сутичок 23 березня між кримськими татарами і слов’янами, які вилилися у великий протестний мітинг під стінами управління Міністерства внутрішніх справ України в Криму. Словом, після того як про спробу розіграти кримську карту з політичною метою заговорили вголос і на повну силу. Чи знайшли сторони порозуміння, побачимо найближчим часом з того, як діятиме центральна влада і як швидко спадатиме міжнаціональна напруга. А поки що проаналізувати кримські події останніх двох тижнів ми вирішили в розмові з Еміне Авамілєвою, головою Ліги кримськотатарських юристів «Ініціо» і керівничкою юридичної служби Меджлісу кримськотатарського народу, яка оцінює ситуацію на півострові дещо інакше, ніж місцеві правоохоронці.

— Еміне-ханум, як ви розцінюєте події 23—24 березня?

— Уранці 24 березня, після того як стало відомо про неприємні події, в надзвичайному режимі зібрався Меджліс кримськотатарського народу. Ми зробили заяву, суть якої полягала в тому, що бiйку 23 березня ні в якому разі не можна розцінювати як конфлікт, що носить винятково міжнаціональний характер. Хоча саме таку оцінку йому надала влада: Центр громадських зв’язків МВС у Криму надав повідомлення саме в цьому контексті. Ми як організація, що проводить моніторинг дотримання прав кримських татар, можемо засвідчити, що досі випадків, коли слов’яни ішли б на кримських татар, а татари — на слов’ян, не було.

— Чому тоді кримські татари «зірвалися» і влаштували бійку в барі «Коттон-клаб»?

— Коли ми коментували події 23 березня, то на прес-конференції абсолютно чітко зачитали прізвища людей, які зверталися із заявами на ім’я Мустафи Джемільова про те, що до них застосовували силу винятково за національною ознакою. Сюжети були такі: бійка в клубі села Партизани у Сiмферопольському районі, бійка в барі в іншому селі, де на хлопців напали тільки тому, що вони татари, ситуація зі школярем, якого намагалися втопити у Салгирі, дівчина, яку згвалтували. Усе це виконували люди, які виглядали відповідним чином: коротко стрижені хлопці, що ідентифікували себе із рухом скінхедів.

— Яким числом були датовані заяви, про які ви згадували?

— Пам’ятаю, що одна з них датована груднем 2003 року, решта — лютим-березнем. Більше того, про те, що в Криму з’явилися скінхеди, писали газети «Перша кримська», «Півострів», проте пан Середенко, заступник начальника головного управління МВС у Криму, заявив на одній із прес-конференцій (за місяць до відомих подій), що вони розмовляли з молодими людьми і що тепер такого руху немає.

— На ваш погляд, чому влада заперечує існування скінхедів у Криму?

— Бо варто правоохоронцям визнати, що такі молодіжні угруповання мають місце, це означатиме, що вони бездіяли, не приділяли достатньої уваги тим заявам кримських татар, тим кримінальним справам, у матеріалах яких є пояснення, свідчення людей, що описують своїх кривдників як явних симпатиків руху скінхедів.

Я жодним чином не виправдовую тих хлопців, кримських татар, які здійснили напад на відвідувачів кафе «Коттон-клаб», тому що не можна самоуправно вирішувати проблеми. Це обов’язок правоохоронців, і тут відповідним чином, на професійному рівні, повинні були зреагувати правоохоронні органи.

— Чи затримані зловмисники з боку скінхедів, які «порізали» кримськотатарського хлопця, що стало причиною бійки у барі?

— За фактом нападу і нанесення тілесних ушкоджень Діляверу Максудову порушена кримінальна справа за 296-ю статтею ч. 4 КК України, але, наскільки мені відомо, нікого не затримали. У той час як за фактом нападу на «Коттон-клаб» затримали Курсеїта Абдулаєва.

— Кажуть, що Курсеїт Абдулаєв, якого звинувачують в організації бійки, — людина відома у середовищі кримських татар. Це справді так?

— Справді, він досить відома людина. Свого часу Курсеїт був членом Меджлісу, членом Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України. Окремо взяті журналісти навіть принципово називають його дійсним членом цієї Ради, хоча по суті він ним не є. Хитрість ситуації полягає у тому, що указом Президента про створення Ради представників затверджено колишній склад Меджлісу кримськотатарського народу.

Але, як відомо, у 2001 році пройшли вибори Курултаю, було сформовано новий склад Меджлісу, хоча донині немає нового указу Президента, який би чітко і ясно легалізував новообраних членів у складі Ради представників при Президентові України.

— Ви відомі як адвокат. Будете захищати людей, якi влаштували бійку в «Коттон-клаб»?

— Це питання уже вирішено. Курсеїт Абдулаєв забажав, щоб його захищав певний адвокат, та й дефіциту захисників у Криму немає. Окрім того, я притримувалася б тієї позиції, що мені як члену Меджлісу у цій ситуації необхідно притримуватися нейтралітету.

— Як зараз ставиться до конфлікту кримська влада?

— Одна з останніх заяв голови кримського уряду Сергія Куніцина полягала в тому, що скінхедів у Криму немає і те, що відбулося, носить абсолютно побутовий характер, тобто це «хуліганка». Від таких оцінок напруга не спадає... Чому зібрався мітинг 24 березня? Молодь, почувши про події в «Коттон-клабі», зібралася коло приміщення Меджлісу. Коли колона пішла до приміщення головного управління МВС України в Криму, ми не ставили ультимативною метою вимагати звільнення Курсеїта Абдулаєва чи вигукувати лозунги «Смерть скінхедам». Навпаки, я була категорично проти таких лозунгів, проте не могла стримати ці виклики в натовпі. Тому склалося враження, що татари вимагають звільнення Курсеїта Абдулаєва, якого затримали за підозрою у скоєнні злочину.

— Тобто місцева влада сьогодні не хоче офіційно визнавати проблему?

— Кримська влада заперечує проблему зі скінхедами, але те, що не вирішено чимало проблем кримських татар, вони усвідомлюють. Я маю на увазі, наприклад, проблеми, пов’язані із землею. Нас закидають цифрами, що були виділені землі для індивідуального будівництва, зокрема, на Південному березі Криму, констатують, що така-то кількість ділянок виділена, проте не освоєна, але не усвідомлюють той факт, що неможливо побудуватися, навіть маючи гроші, там, де немає комунікацій, немає інфраструктури. Бо не буде чим опалювати будинок, як приготувати їсти, не буде світла, бо не проведено навіть електрику. Навіщо вкладати гроші у таке безперспективне будівництво? А якщо в тебе немає грошей, то як будувати? Адже в Криму немає ніякої програми, яка б передбачала отримання кредитів для будівництва житла. Ті компакти (місця компактного приживання. — Авт.), які уже побудовані з 80-х, де вже росте нове покоління, досі не мають води, доріг із твердим покриттям. І це в центрі Сімферополя! Я маю на увазі мікрорайон Фонтани, де досі немає газу, досі не проведений телефон. А час же іде.

— У Верховній Раді зареєстрований законопроект, яким пропонують визнати землі Південного берегу Криму особливо цінними. Це чимось допоможе?

— Це практично нічого не дасть, бо більшу частину прибережних земель Криму вже приватизовано. Достатньо глянути з траси на морський берег, і ви побачите багато дорогих котеджів. Повірте, ці котеджі споруджені не кримськими татарами. Якщо є кримські селища, такі як Єнi-Дєрєкой під Ялтою, Кизилтаж, то вони розташовані не коло моря, а по інший бік траси. Берег практично розібрали. Тому, якщо це рішення приймуть, воно буде як мертвому припарка. Його треба було приймати на початку 90-х років, коли почалися процеси приватизації землі, до яких, між іншим, кримські татари ніяким чином залучені не були.

— Повертаючись до нещодавніх подій, ви також мали розмову і з Генеральним прокурором України Геннадієм Васильєвим, секретарем Ради нацбезпеки і оборони Володимиром Радченком, головою Служби Безпеки Iгорем Смешком. Яке враження: представники з Києва зрозуміли кримських татар?

— Думаю, що зрозуміли. Зараз Генеральна прокуратура «відпрацьовує» кримський регіон. Здається, вони роблять спроби з’ясувати, чи справді були репресії щодо кримських татар, я маю на увазі судові репресії, факти, коли несправедливо порушуються кримінальні справи.

— Звідки могли з’явитися скінхеди у Криму? Це чиясь продумана акція чи виникла випадково, як віяння нової молодіжної моди?

— Є така, підтверджена нашими каналами, інформація, що певна група молодиків, які відповідно виглядають і певним чином одягнені, наїздами приїжджають із Севастополя. Пройдуться ватагою вулицями міста Сімферополя, «замалюються» і так само благополучно повертаються у своє місто, яке має особливий правовий статус: начебто і в Криму, але підпорядковане опосередковано. Ви знаєте настрої Севастополя. Там складно зустріти кримського татарина. Можливо, для того, щоб якимось чином себе проявити, про себе нагадати, севастопольцi приїжджають у Сімферополь. Те, що рух скінхедів має свій початок у Росії, також наводить на певні роздуми. Тут може бути зв’язок, і підтримка руху скінхедів з боку Росії не виключена.

— У Києві досить багато говорять про зовнішній вплив на розпалювання міжетнічної ворожнечі в Криму. Особисто ви погоджуєтеся, що існують зовнішні фактори, які пiдiгрiвають конфлікт?

— Виключати наявність зовнішнього фактору у даній ситуації неправильно. Якщо поглянути на події збоку, то, справді, складається враження, що існує певна «третя сила», якій зручно, щоб обставини мали такий розвиток подій. Саме тому на черговому засіданні Меджлісу ми прийняли рішення, що усі акції в будь-якому регіоні чи місті Криму, які відбуваються без узгодження з представницьким органом кримськотатарського народу, слід розцінювати як самостійні і незалежні. Бо Меджліс завжди стояв на принципах співіснування без насильства, без проявів агресії як методу досягнення своєї мети, а толерантно, в рамках закону, традицій нашого національного руху. Ті акції, які кримські татари проводили протягом десяти-п’ятнадцяти років, підтверджують це.

— Коли про «третю силу» писала Лілія Буджурова, то вона логічний ланцюжок вибудовувала приблизно так: Леонід Грач, який має сильне бажання повернутися до влади в Криму і навіть в одному з поширених прес-релізів пропонував ввести надзвичайний стан на півострові у зв’язку з останніми подіями і який, окрім усього, має дружні відносини з головою Адміністрації Президента Віктором Медведчуком. А Медведчук, як відомо, проводить виразну проросійську політику. Як ви прокоментуєте такі висновки?

— Звісно, є політики, які мають незнищенне бажання повернутися до влади в Криму і мають достатній вплив. Чесно кажучи, я не хотіла б відповідати на це питання, бо, на мій погляд, у цій ситуації краще розбираються наші досвідченіші політики —тi ж Рефат Чубаров та Мустафа Джемільов. Але якщо повернутися до «третьої сили», то не виключено, що вона може бути виражена у спільній діяльності окремо взятих депутатів і Адміністрації Президента.

— Наскільки реальним є введення надзвичайного стану в Криму?

— Він абсолютно непотрібний. У цьому немає необхідності: ситуація стабілізувалася, для себе всі мешканці Криму точно прояснили, що відбулося діяння, яке підпадає під кваліфікацію правопорушення, під кваліфікацію злочину. Бо є відповідна стаття кримінального кодексу. От і все.

— Якщо зайти з іншого боку, то комуністи, навпаки, звинувачують кримських татар у тому, що їх активізує «третя сила» зовні і що, наприклад, невипадково ці події сталися напередодні приїзду Джорджа Сороса, який допомагає кримським татарам через фонд «Відродження»...

— Фонд «Відродження» справді допомагає в Криму здійснювати проекти з толерантності і правозахисної діяльності. Проте я як представник громадської неурядової організації, яка має за мету захищати права не лише кримських татар, а й усіх тих, хто цього потребує, категорично заперечую зв’язок між приїздом пана Сороса і між подіями 23—24 березня. Це треба бути надзвичайно передбачливим сценаристом і режисером, щоб так розумно розіграти ці події. Адже приїзд Сороса цілком міг зірватися...

— Чому Джордж Сорос поїхав саме в Крим?

— Бо Крим цікавий тим, що там є кримськотатарський фактор. Він буде цікавий будь-якому міжнародному фонду, бо це великий спектр проблем, бо тут реалізуються програми, пов’язані не лише правозахисною діяльністю, а й програми, пов’язані з толерантністю, поліетнічними товариствами.

— Кримські татари щось отримають від цього візиту?

— Будемо сподіватися, що так. Я виступала безпосередньо в Ливадії. Обстановка була дещо нервовою, бо Джордж Сорос трохи здивувався через прийом, він не був готовий до такої «гостинності». Ви ж знаєте, що у день його приїзду зібрали надзвичайну сесію Верховної Ради Криму з приводу подій 23—24 березня, не у середу, як звичайно, а у вівторок. У зв’язку з чим ніхто з офіційних осіб Криму не був присутній на форумі в Ливадії. Ми говорили про проблеми і про те, що їх можна вирішити за бажання влади.

— Що саме ви розраховуєте отримати від фонду Сороса?

— Необхідно продовжувати підтримувати роботу правозахисних організацій, які працювали б не тільки з кримськими татарами, а й з усім населенням Криму. Адже у людей відсутня інформація, що таке державна влада, який механізм її дії, наскільки реально він повинен бути прозорим, куди слід звертатися зі скаргами як звертатися. Цю інформацію повинні надавати неурядові організації. Наприклад, наближаються вибори Президента і вибори до парламенту. Спитайте у будь-якої пересічної людини, що таке політична реформа, — пояснити, у чому вона полягає, мало хто зможе. Або вибори: як не голосування, то новий закон. Тільки-но народ звикає до певного механізму, як його змінюють. А інформація про те, що змінюють і навіщо змінюють, до людей не доходить.

— На ваш погляд, «теплий» прийом і знайомство з українськими реаліями у їхній повній «красі» відштовхне Сороса від підтримки України?

— Навпаки, він переконався в тому, що народу України треба допомогти. Думаю, це підштовхне міжнародні фонди продовжувати підтримувати демократизаційні процеси. Бо якщо відмовляють у прийомі людині такого рівня, як Сорос, то світ розуміє, наскільки важко тут чогось домогтися простій людині. Це викличе зворотну реакцію, спрацює як антиреклама: «Кажуть, погано, значить, треба купити і подивитися, що це таке».

ОЦІНКИ

Нікому за жодних обставин не вдасться розіграти кримськотатарську карту. А такі бажаючі є: як у нас в Україні, і в Криму в тому числі, так і за її межами, на великий жаль, — визнав Леонід Кучма після зустрічі з керівництвом Меджлісу кримськотатарського народу. За словами Президента, дехто використовує кримськотатарське питання «для того, щоб не їхали на відпочинок» у Крим. «Це не перший раз, думаю, що не останній. Однак усіма своїми діями ми повинні показувати, що здатні самі вирішити свої внутрішні проблеми», — вважає глава держави.

Розмову з Джемільовим, Чубаровим і Умеровим він назвав «дуже доброю». «Сьогодні головна проблема — повернення історичної справедливості тим народам, які були депортовані, і не тільки, можливо, з Криму, у тому числі, особливо у великих розмірах, кримських татар», — зазначив глава держави, запевнивши, що більше не пускатиме процеси на самоплив. Він пообіцяв нарешті підписати указ про затвердження нового складу Ради кримськотатарського народу при Президентові України і запевнив, що відзначення 60-річчя депортації кримських татар із Криму відбудеться на державному рівні. За його словами, цей захід повинен пройти у такому ж масштабі, як 70-річчя голодомору в Україні 1932—1933 років.

(“Україна молода”, №63, 6 квітня 2004 р.)

Наехали, или Чей "голос" финансируют крымчане

Анатолий Филатов, член президиума Русской общины Крыма:

Уважаемый читатель не должен удивляться, что в заглавии присутствует термин, который широко используется сейчас в просторечии, но рожден был в специфической среде, именуемой бандитской. Хотя у этого русского слова есть и другой, настоящий, смысл, означающий многочисленный приезд людей. Но в данном случае этот термин употребляется в его жаргонном значении и передает действия, совершаемые в нарушение не только правовых, но и элементарных моральных норм.

К сожалению, большинство крымчан мало интересуется политическими процессами в нашем обществе и все еще считает, что политика - дело туманное, неблагодарное и потому опасное. Между тем, политика есть сфера реализации наших с вами социальных интересов, и если мы не будем заниматься политикой, то нашими интересами будут манипулировать другие люди. Вот как раз об интересах я сейчас и хотел бы поговорить.

О том, что в Крыму существует общественная организация, именующая себя "меджлисом крымскотатарского народа" знают многие. Но только немногие стали узнавать, что эта организация является нелегальной, т. е. незаконной, и действует вне правового поля нашего общества. К сожалению, действует во многом благодаря поддержке властей. Дело дошло до того, что государственные чиновники, в т. ч. ведающие правовыми вопросами (прокуратура, суд, милиция), ведут переписку с указанной организацией и принимают от нее письма, заверенные самодельной, фальшивой печатью. Уже один этот факт перечеркивает все заверения украинских государственных мужей в стремлении к демократии, правовому обществу, европейской модели развития.

Но не только официальные ветви власти потворствуют правовому беспределу, не отстает и т. н. "четвертая власть" (слава Богу, что не все ее органы). Во всех новостийных и информационных программах ГТРК "Крым" и ЧТРК без тени сомнения указывается брэнд (т. е. марка или название) отмеченной организации. Как будто юридический статус может быть результатом самопровозглашения. Что это: правовой нигилизм или подобострастие? А может, это признак русской интеллигенции, терпимость которой зачастую превращается в мазохизм? Кстати, уж больно все это похоже в значительной мере именно на интеллектуально-психологический мазохизм, в то время как сторонники неправового "меджлиса" со страниц своего печатного органа пишут буквально следующее: "В Крыму сейчас нет русской интеллигенции, а есть "освобожденные холопы". Вот так, господа журналисты, получили! Человек, который вынес вердикт русской интеллигенции в Крыму, представляется поэтом и, видимо, уж себя-то он точно считает подлинным интеллигентом, конечно, с эпитетом "крымскотатарский". Неведомо только сему господину, что качество интеллигентности не самоприсваивается и не самопровозглашается, а отмечается обществом. Вот это и есть отличительный признак русской интеллигенции, русской по определению социокультурной принадлежности, а не по этнической "привязке". Почитайте, господин то ли поэт, то ли переводчик, нашего соотечественника Исмаила Гаспринского, может, тогда поймете, что такое русская интеллигентность и кто такие русские интеллигенты. И может, тогда убавится желание "альтернативить" "крымскотатарских интеллигентов" "освобожденным холопам".

Мало того, что "меджлис" существует нелегально, но он еще удосужился "поиметь" свой печатный орган, финансируемый из государственного бюджета, т. е. за счет средств налогоплательщиков, наших с вами денег, дорогие крымчане. Речь идет о газете "Голос Крыма", издающейся в качестве приложения к газете Верховного Совета Украины. Интересная получается цепочка: Верховный Совет Украины - его печатный орган "Голос Украины" - "Голос Крыма" - "меджлис". Вот такое на Украине строят "правовое государство": Верховный Совет продвигает газетный рупор нелегального "меджлиса", обеспечивая последнему коммуникационные каналы, а президент создает форму прикрытия на институциональном уровне, образуя своим указом, в нарушение конституционных и законодательных норм, структуру под названием "Совет представителей крымскотатарского народа", сплошь состоящего из членов т. н. "меджлиса".

К слову сказать, объявленная совсем недавно "реорганизация" упомянутого совета есть на самом деле не более чем политический маневр, связанный с тем, что возникла проблема представителей татарских криминальных группировок в этом органе. В частности, человек, арестованный по уголовным делам в связи с избиением журналистов в Симеизе и разбойным нападением на бар "Коттон-клуб", был и членом "меджлиса", и его президентского прикрытия. Вот его-то и ему подобных хотят "реорганизовать". Неужели в Киеве не понимают, что все это похоже на прямой сговор с нелегальной организацией и ее криминальными группировками?

Мне совсем не хотелось бы, чтобы все прозвучавшие здесь критические замечания по адресу действующей власти воспринимались как политически некорректные. К сожалению, так сложилось в нашем обществе, что только заведомо радикальная постановка вопроса и способна привлечь к себе хотя бы какое-то внимание властей предержащих. За примером далеко ходить не надо. Стоило "меджлису" устроить разбойные разборки в Симеизе и в симферопольском баре, поругать "на чем свет стоит" украинскую власть, как тут же к ним прилетел президент Украины, да еще перед этим ссудил значительную сумму "на обустройство депортированных". Так что, украинская власть понимает только "наезды" и реагирует лишь тогда, когда ее "берут за горло"? Это что, пример для остальных? - Для русских и татар, проживающих в общежитии пос. Гвардейского без воды, канализации и электричества, которые не просто брошены администрацией Симферопольского района на произвол судьбы, но еще и испытывают на себе притеснения и открытую наглость этой администрации. Для молодых семей, которые не в состоянии купить жилье, а участки им никто не выделяет (тем более на ЮБК). Для пенсионеров, которые не в состоянии оплачивать коммунальные услуги из своих нищенских пенсий. И еще для многих и многих других, задавленных этой властью.

И вот на фоне этих открытых разбойных нападений, совершенных активистами "меджлиса", их неформальный печатный орган - газета "Голос Крыма" - развернул новую акцию по выколачиванию средств из карманов крымских налогоплательщиков. В одном из своих мартовских номеров эта газета опубликовала подборку писем под заголовком "Мы защитим тебя, "Голос Крыма"!" Лейтмотив этого материала сводится к банальному вымогательству: заставим крымчан содержать газету "меджлиса". Практически все письма содержат открытые оскорбления по адресу структур государственной власти в Крыму, по отношению к двум самым популярным крымским газетам - "Крымской правде" и "Крымскому времени", да и к крымскому сообществу в целом.

Я уже приводил пример оскорблений со стороны некоего татарского поэта русской интеллигенции в Крыму. Он же пренебрежительно именует большинство крымских граждан "послевоенными переселенцами". А как тогда называть крымских татар, возвращающихся и впервые приезжающих в Крым в конце XX века? Послеперестроечными переселенцами?! Известно ли этому "радетелю крымскотатарской интеллигенции", что русским Крым был задолго до того (как минимум на 300 лет), как здесь впервые появилась субкультура, к которой он себя относит? Поэтому социальные миграции и в конце XVIII века и тем более после Великой Отечественной войны - это не переселение, а возвращение русских в Крым и возвращение Крыма в Русский Мир!

В упомянутой публикации поражает не столько социальный паразитизм авторов, сколько нескрываемая агрессия, вплоть до призыва "взять камни и перебить все окна в здании Верховной Рады Крыма!" Вот вам и обратная реакция: власть "наехала" на Закон и в таком случае на все общество (санкционирует нелегальный "меджлис", осуществляет финансирование "Голоса Крыма", поощряет криминальные татарские группировки - с 1998 года, по признанию заместителя министра внутренних дел Украины во время его последнего пребывания в Крыму  и т. п.), а результат этого "наезда" ("меджлис", "Голос Крыма") "наезжает" на власть. Даже из школьных учебников известно, что политика "сдерживания агрессора" приводит только к конфликту и войне. Но, видно, наши "деятельные мужи" из государственных органов плохо изучали историю в школе, а последующие приобретения дипломов (в т. ч. с учеными степенями) совсем ничего в этом плане не могли дать!

Просто умилительно в указанной публикации рефреном из письма в письмо звучат восклицания: "не дадим расправиться с нашей газетой!". Помилуйте, кто с вами расправляется? Вас просто хотят отодвинуть от "кормушки", которая питается результатами трудов тысяч и тысяч крымчан. Сбрасывайтесь, ищите ресурсы, издавайте свою газету, нет проблем! Но нельзя же корить общество, которому сейчас неимоверно трудно, за отказ финансировать фактическое издание газеты нелегальной узкоэтнической организации! Давайте уж тогда прямым текстом: сверните социальные программы (пенсии, помощь малоимущим, защиту бездомным и т. п.), но нам дайте! Что это есть, как не хамство?!

В общем, пора хотя бы в этом беспределе поставить точку. Ладно, с "меджлисом", чувствую и понимаю, нынешняя власть вряд ли разберется. Но газету "ихнюю" нам финансировать "не с руки", явно не соответствует это нашим интересам. Так что давайте "подтолкнем" исполнительную власть к правильному решению, депутаты же у нас еще остались в Верховном Совете Крыма!

(«Крымская правда», №78, 27 апреля 2004 г.)

В’єтнамця Чан Лі Вана вбили у Турбові

Вбивство громадянина В’єтнаму сталося у Турбові Липовецького району. До нашої країни 35-річний Чан Лі Ван приїхав 13 років тому. Отримав посвідку на проживання. На Україні він займався бізнесом. Один час працював у київському ресторані, потім у фотостудії.

Більше п’яти років тому Чан Лі Ван познайомився із українкою, яка родом із Турбова Вінницької області. В них зав’язався роман. Щоправда, офіційно їхні стосунки не були оформлені. Від в’єтнамця наша дівчина народила дівчинку, яку іноземець визнав і записав на себе.

Невідомо, як складалися стосунки у громадянському шлюбі, але його українська дружина проживала у Турбові, а він переважно знаходився у Києві. Останнім часом зрідка навідувався до неї. До речі, у селищі Чана добре знали і навіть із багатьма друзями дружини він був у приятельських стосунках.

9 квітня він знову завітав до Турбова. Але до дружини та доньки не поспішав. Тут його зустрів брат дружини. Чоловіки поїхали розважатися. Їх бачили на дискотеці та у барі. Наступного дня Чан Лі Ван зник.

Його пошуки тривали майже дві доби. Згодом тіло в’єтнамця було знайдено у лісі прикопаним. Правоохоронці розпочали розслідування цієї справи. Були у дрібницях відновлені події того вечора – де, з ким і в який час був іноземець. Згодом під підозру попав брат дружини Чана. Про те, що він причетний до вбивства, яскраво свідчив той факт, що чоловік зник. В результаті оперативних заходів його було затримано. Також затримали і його товариша, 25-річного мешканця Нових Прилук, села, що знаходиться поруч. Вони зізналися у вбивстві. Швидше за все, злочин був скоєний через гроші. Кажуть, що у в’єтнамця вони були. На даний момент проводиться слідство. За попередніми даними, іноземця було вбито в ніч із п’ятниці на суботу. А вже наступного дня зловмисник закопав його тіло у лісі.

Тіло Чан Лі Вана знаходилося в морзі. Наприкінці минулого тижня до Турбова приїхав перший секретар посольства В’єтнаму. Представники прокуратури Липовецького району повідомили його про хід слідства. У той же момент вирішувалося, де буде поховано тіло іноземця – у нас чи на батьківщині. В результаті переговорів громадянська дружина, яка виховує законну доньку Чан Лі Вана, дала згоду на те, щоб його було поховано у В’єтнамі.

Було вирішено, що тіло вбитого переправлять у Київ, де відбудеться кремація, а потім прах відправлять у В’єтнам. У прокуратурі повідомили, що у цьому випадку дотримані всі міжнародні норми. Жодної претензії від в’єтнамської сторони щодо дій українських правоохоронців немає.

(“33-й канал”, м. Вінниця, №17, 21 квітня 2004 p.)

Релігійне життя

В Украине ежегодно увеличивается на 3-5% количество религиозных организаций и верующих

На начало 2004 года в Украине было 45-50% верующих граждан. При этом количество религиозных организаций и верующих в Украине ежегодно стабильно увеличивается на 3-5%. В целом это отвечает среднеевропейским показателям. Об этом заявил Министр юстиции Украины Александр Лавринович по итогам деятельности в прошлом году Государственного комитета по делам религий, подчиненного Министерству юстиции Украины.

Министр сообщил, на протяжении последнего года количество зарегистрированных религиозных организаций в Украине увеличилось на 1,2 тыс. На 1 января 2004 года в стране были представлены 55 вероисповеданий, в рамках которых действовали 29 тыс. 785 религиозных организаций.

По словам А.Лавриновича, как и ранее доминантой религиозной жизни в Украине выступает православие. Религиозные общины Украинской православной церкви, Украинской православной церкви Киевского патриархата, Украинской автокефальной церкви составляют 52,2% от общего количества религиозных организаций. Вместе с тем наблюдается тенденция к уменьшению их части в общей религиозной сети. В прошлом году прирост общин УАПЦ был 4,0%, УПЦ - 3,3%, УПЦ КП - 2,1%, что ниже общестатистических показателей за предыдущие годы.

Как сообщили в пресс-службе Минюста Украины, самые высокие показатели прироста количества религиозных общин в прошлом году были в Винницкой, Днепропетровской, Житомирской, Киевской, Кировоградской, Полтавской, Хмельницкой, Черкасской, Черниговской областях и г. Киеве.

В прошлом году наблюдалось стабильное увеличение организаций Свидетелей Иеговы, Новоапостольской церкви и Церкви Иисуса Христа святых последних дней (мормонов). На уровне 2002 года осталось количество общин Общества сознания Кришны и еще 18 религиозных направлений. Как и в предыдущие годы, 50% последователей этих религиозных организаций сосредоточены в юго-восточном регионе страны.

На протяжении 2003 года до 900 единиц увеличилось количество религиозных общин, созданных национальными меньшинствами. Почти половина из них - мусульманские общины (467 единиц). Иудейские организации насчитывают 240 единиц, Закарпатская (венгерская) реформаторская церковь - 112, Немецкая евангелическо-лютеранская церковь - 40, Армянская апостольская и католическая церкви - 24 общины.

Функционируют также единичные этноконфессиональные общины чехов, готов, корейцев, шведов, в АР Крым - караимов и крымчаков, а в Херсонской и Запорожской областях - менонитов. Наибольшее количество общин, созданных на этноконфессиональной основе, зарегистрировано в АР Крым – почти 40% от общего количества в Украине.

(ЛігаБізнесІнфлрм, 07.04.2004 р.)

Досягнення у сфері релігійної свободи 
 Нині Україна має досить значні досягнення у сфері релігійної свободи і ці досягнення визнані міжнародним співтовариством, урядовими і громадськими інституціями, які здійснюють моніторинг у сфері релігійних прав людини. На цьому наголосив на прес-конференції в Укрінформі з нагоди Всесвітнього Дня релігій голова Державного комітету України у справах релігій Віктор Бондаренко.

Голова Держкомрелігій відзначив позитивну тенденцію до зростання усіх параметрів релігійної карти країни і зменшення тих показників, які характеризують конфліктність релігійного життя. Зокрема минулого року в Україні було зареєстровано статути понад 1300 громад. Їх тепер понад 27,5 тисячі. Майже половина створених минулого року громад -православні. Більше половини усіх зареєстрованих релігійних громад, які діють в Україні, належать до трьох православних церков. Кожна п’ята релігійна громада належить до Католицьких церков. Релігійними організаціями опікується 26650 священнослужителів і пасторів. Нині нараховується 365 монастирів, 283 місії і братства, 163 духовних навчальних закладів. Богослужіння здійснюються у майже 20 тисячах культових споруд, кожна п’ята з них - пам’ятка архітектури. Віктор Бондаренко нагадав, що за роки незалежності України було зведено понад 4 тисячі культових будівель, майже 2,5 тисячі - будуються.

Учасники прес-конференції - заступник директора Інституту філософії, професор Анатолій Колодний, головний редактор журналу "Людина і світ" Віктор Єленський - оприлюднили інформацію, пов’язану з розвитком релігійного середовища в Україні та світі, утвердженням в країні релігійних прав і свобод. Віктор Єленський зазначив, що релігійна панорама світу стає дедалі насиченішою і плюралістичною. Проте майже 70 відсотків усіх землян належать до великих релігій - християнства, ісламу, індуїзму і буддизму.

("Урядовий кур’єр", 2004.01.27)

Народные депутаты призывают Комитет по вопросам религий не допустить преследования по религиозным мотивам пастора церкви "Посольство Божье" С.Аделаджа

Тридцать народных депутатов Украины обратились к председателю Государственного комитета по вопросам религий В. Бондаренко с призывом не допустить преследования по религиозным мотивам пастора Церкви "Посольство Божье" Сандея Аделаджа.

По мнению парламентариев, Министерство внутренних дел Украины незаконно не разрешает проживание в стране нигерийца пастора Аделаджа, у которого срок разрешения на пребывание на территории нашего государства истек 14.03.2004.

Как отмечается в послании, пастор С. Аделаджа еще в конце минувшего года подал на рассмотрение разрешительных органов МВД Украины соответствующие документы для продления разрешения, однако вопрос до сих пор не решен.

"Протестантская церковь и темнокожий пастор могут кому-нибудь нравиться или не нравиться, но за этой церковью - десятки тысяч граждан Украины, подчеркивается в обращении. - Нарушаются права не только Сандея Аделаджа, но и конституционное право этих граждан на свободу вероисповедания. В правовых государствах за такие выкрутасы судят. Данный случай мы расцениваем как преследование за религиозные убеждения", - отмечают народные депутаты.

Они призывают председателя Государственного комитета по вопросам религий немедленно вмешаться и восстановить конституционный порядок в этой "позорной истории", принудить чиновников МВД выдать пастору необходимый документ на право проживания в Украине.

Как сообщили ЛІГАБізнесІнформ в пресс-службе народного депутата Украины Л.Черновецкого, под обращением подписались более тридцати народных депутатов Украины, в том числе, первый Президент Украины Леонид Кравчук, Леонид Черновецкий, Ефим Звягильский, Александр Волков, Степан Хмара, Андрей Шкиль, Михал Поплавский, Роман Зварич, бывший председатель СБУ Леонид Деркач и другие.

В случае, если МВД не продлит разрешение на пребывание в Украине пастору Аделаджа, народные депутаты намереваются обращаться к Президенту Украины Л. Кучме, который, по мнению народного депутата Л. Черновецкого, хорошо информирован о благородной миссии церкви и даже поздравлял пастора с Рождеством Христовым.

(ЛігаБізнесІнформ, 17.03.2004 р.)

За роки незалежності кількість конфесій у Києві зросла з 26 до 808. Проте на цьому тлі вистачає й нерозв’язаних проблем.

На засіданні розширеної колегії КМДА начальник Головного управління з питань внутрішньої політики Олександр Петік зауважив, що нині великою проблемою стало поширення нетрадиційних для українського народу вірувань та релігійних течій. Викликає тривогу й те, що в культових нехристиянських релігіях практикуються так звані масові зцілення, хрещення нібито духом святим, доведення віруючих до афекту, проведення акцій, що можуть зашкодити здоров’ю громадян. Непоодинокі й випадки, коли члени сімей, які потрапили під сектантський вплив, вимагають в інших родичів продати нерухоме майно. Виручені кошти вони передають «у дар» общині. Олександр Петік пояснив це недосконалістю чинного законодавства. У зв’язку з цим він запропонував (а інші підтримали), за досвідом інших країн, визначити на державному рівні перелік нетрадиційних релігій на зразок «Білого братства» та інших віровчень, які суперечать законодавству чи національним інтересам України. Тому й є потреба створити Київську міську раду церков, релігійних організацій при міському голові, а також Київську міську комісію сприяння розвитку державно-церковних відносин.

Патріарх Київський та всієї Руси-України, настоятель УПЦКП Філарет, який також був присутнім на засіданні, зауважив, зокрема, що жодна релігія не повинна використовувати людей у своїх інтересах.

(“Вечірній Київ”, №53, 9 квітня 2004 р.)

Здоров’я нації

Эпидемию туберкулеза никто не отменял

Анастасия Бачинская:

В Крыму, как и на всей Украине, продолжается эпидемия туберкулеза. Заболеваемость всеми формами туберкулеза составила 76,5 человек на 100 тысяч населения при эпидемиологическом пороге 50 человек. И хотя темпы роста заболеваемости снижаются, в 2003 году было выявлено более полутора тысяч новых случаев туберкулеза, - об этом заявил главный фтизиатр АРК Евгений ОХОТА на заседании коллегии Минздрава.

Серьезную опасность, по мнению врачей, представляет то, что 64% впервые диагностированных больных имеют полирезистентную форму заболевания, которая устойчива к традиционным медицинским препаратам и требует хирургического лечения, в конечном счете, более приемлемого и с экономической точки зрения.

Озадачивает организаторов здравоохранения и повышение удельного веса запущенных форм заболевания, что объясняется низким качеством профилактических осмотров. И это при том, что в прошлом году рентгенологические службы полуострова пополнились тремя передвижными цифровыми флюорографами.

По-прежнему основной формой выявления туберкулеза остается флюорография. Однако считается целесообразным продолжать введение ДОТС-стратегии (краткий курс непосредственно контролируемой терапии), заявленной еще в прошлом году и предполагающей использование самого недорогого метода диагностики - микроскопического.

Серьезной проблемой остается нарастание сочетанной патологии туберкулез + СПИД. 90% подобных больных - шприцевые наркоманы, и только у трети из них после 4-5 месячного курса лечения прекращается бактериовыделение. Так что ввиду "двойной социальной опасности" медики настаивают на "принудительном лечении контингента в условиях закрытого стационара".

(«Крымская правда», №18, 31 января 2004 г.)

Права дитини

Маленькие великомученики

ИА «Репортер»:

Количество случаев жестокого обращения взрослых с детьми в Одессе резко возросло.

Об этом сообщил главврач детской областной больницы Александр Лиман. Он отметил: «К сожалению, в последнее время количество таких диагнозов, как «синдром жестокого обращения взрослых с детьми», увеличивается и увеличивается значительно. Если взять статистику, то раньше это было 1-2 случая в год (я уже 15 лет работаю главврачом), а сейчас таких случаев 30-40 за год, иногда и больше».

Так, два ребенка умерли 14 января в реанимации детской областной больницы. Трехлетняя Кристина поступила в лечебное учреждение 10 января в состоянии мозговой комы, с многочисленными травмами и переломами. На следующий день с аналогичными травмами в больницу был доставлен 2-летний Данила. В обоих случаях врачи поставили один диагноз: «синдром жестокого обращения взрослых с детьми».

Родители объясняли происшедшее как несчастный случай.

«Родители говорят, что мальчик упал с лестницы, чему я не верю абсолютно — такого просто не может быть! Такую травму ребенок не может получить, просто упав и ударившись головой. Такая же ситуация и с девочкой. Этих детей били, били жестоко и не один день. Ушибы на их теле недельной, 10-дневной давности».

В последнее время в городе было еще несколько подобных происшествий. Так, прошлым летом молодая мама выбросила своего новорожденного ребёнка с 8-го этажа, а совсем недавно годовалый ребенок скончался от истощения.

(«Слово», г. Одесса, №3, 23 января 2004 г.)

Совет Европы отменит помощь Украине из-за торговли грудными детьми?

На апрельской сессии Парламентской Ассамблеи Совета Европы, которая состоится 26-30 апреля в Страсбурге, будет обсуждаться проект Рекомендации о торговле грудными детьми в Украине. Проект Рекомендации имеет номер 10119, он предложен депутатом от Германии Вермот-Мангольд и еще 19 депутатами, среди которых - известный правозащитник Сергей Ковалев из России. Правда, подписей украинских народных избранников под проектом Рекомендации нет, а С. Ковалев - единственный, кто представляет в этой группе постсоветское пространство. Об этом сообщает ИМИ.

"Торговля людьми неустанно развивается в Европе, - отмечается в проекте Рекомендации. – Если торговля женщинами и несовершеннолетними уже поставлена на поток в Восточной Европе, то новый вид коммерции, - а именно торговля грудными детьми, - начинает давать о себя знать".

Проект документа опирается на публикации немецкой прессы и сюжеты немецкого телевидения. Речь идет о событиях 2002 года, когда в Харькове, при загадочных обстоятельствах, исчезли два грудных ребенка. Дети родились здоровыми, но через несколько часов после рождения их забрали от матери. Медицинский персонал харьковской клиники сообщил, что дети умерли. Вопреки настойчивым требованиям родителей, они так и не увидели их тела. Позже немало тел новорожденных детей, из которых были удалены определенные органы, были найдены на биологическом кладбище клиники.

Европейские депутаты ссылаются на украинскую организацию "Общеукраинская Федерация Многодетных Семей – Семейная Сеть в Центральной и Восточной Европе". Эта структура говорит об отсутствии информации о судьбе 300 младенцев, исчезнувших при таинственных обстоятельств в 2001-2003 годах. На национальном уровне только три уголовных дела было открыто в 2002 году, и ни одно из них не выявило виновных.

На европейском уровне немецкий депутат Габриель Стонер сделал запрос к Европейскому парламенту с требованием провести расследование и, если нужно, уменьшить или отменить финансовую помощь Украине, если власти этого государства не будут сотрудничать со следствием, и если права человека не будут обеспечиваться надлежащим образом.

Документ констатирует, что подобная ситуация характерна и для Молдовы. В газетах якобы откровенно печатаются анонсы, где одиноким матерям предлагается продать ребенка за 3000 евро. Неизвестно, с какой именно целью покупают грудных детей - усыновить или для торговли органами.

Проект документа предлагает Парламентской Ассамблеи:

- требовать от Украины и Молдовы настоящего расследования дел о пропавших грудных детях;

- найти ответственных за эти исчезновения;

- проинформировать о результатах ПАСЕ.

(ЛігаБізнесІнформ, 16.04.2004 г.)

Див. також — “Свобода”, №15, 20-26 квітня 2004 р.

Думка Харківської правозахисної групи, доведена до парламентського Комітету з питань Європейської інтеграції

В парламентский Комитет по вопросам
Европейской интеграции

Понимая озабоченность темой торговли органами детей, умерших в родильном доме №6 г. Харькова, поднятой СМИ, Харьковская правозащитная группа, ознакомившись с некоторыми аспектами указанной темы, решила высказать свое мнение по этому поводу.

По нашим сведениям, в одном родильном доме за год происходит около 1000 родов. Все случаи осложненной беременности берутся на учет еще в период наблюдения беременной в женской консультации и такие роды происходят в специализированном Центре. В Харькове также существует специализированный Центр неонатологии, куда переводят всех детей, родившихся в родильных домах и родильных отделениях, в тех случаях, когда их состояние здоровья неудовлетворительно и вызывает опасение. Поэтому случаи смерти новорожденных в неспециализированных родильных домах крайне редки, Каждый такой случай подлежит изучению, разбору на медицинских советах, как в самом лечебном учреждении, так и  на районном, городском и областном уровнях. По каждому такому случаю определяется круг виновных и делаются в отношении виновных выводы. Поэтому случаи намеренного умерщвления новорожденных не представляются нам реальными. Случаи мертворождения также подлежат пристальному изучению, разбирательству и установлению и наказанию виновных. Беременная женщина с момента постановки на учет до момента родов и далее все время находится под наблюдением специалиста, который в случае неблагоприятного исхода беременности может быть установлен персонально и наказан. Поэтому у нас также вызывает сомнение и утверждение о намеренном приведении врачами беременности к неблагоприятному исходу.

В случаях преждевременных родов мертвого плода происходит исследование плода: если вес его до 250 г – гистологическое исследование, от 500 г до 1000 г – антропоморфическое исследование, свыше 1000 г –патологоанатомическое исследование. Захоронением останков в Харькове занимается специализированное предприятие «Заповiт». Но захоронение мертворожденных плодов и, конечно, умерших новорожденных, может быть передано и родителям.

В неофициальных беседах с нами  патологоанатомы высказали мнение, что выделение и консервация человеческих  органов в Харькове чрезвычайно сложны и не могут быть выполнены на должном уровне без специальных мероприятий и оборудования, поэтому они выражают сомнение в торговле человеческими органами, происходящими из Харькова. Но при этом не исключают возможной торговли человеческими тканями. Такая возможность теоретически существует и полностью нельзя исключить вероятность такого рода операций. При этом указывают, что намеренное умерщвление или доведение до мертворождения для изъятия тканей маловероятно, так как материала  достаточно и без этого.

Следует отметить, что корни сюжета, показанного в Euronews, – в отсутствии ранее ясной процедуры захоронения и документирования смерти младенцев в родильных домах. По традиции еще советских времен считалось нецелесообразным показывать матери умершего младенца, а родственникам не предоставлялась возможность ознакомиться с медицинской документацией.  В то же время средства на захоронение не выделялись, и родильные дома изворачивались как могли с захоронением умерших. Именно  поэтому и могла возникнуть ситуация, когда мать сначала отказалась забирать мертворожденного, а потом передумала и вернулась, а забирать было некого и никакие документы ей не предоставляли, в результате возникал скандал и подозрения в адрес администрации роддомов. Такие сюжеты показывались по харьковскому телевидению  и общенациональному каналу «1+1».

В Харькове сюжет показанный в Euronews обсуждался главами лечебных учреждений, имеющих в своем составе родильные отделения, с привлечением врачей акушеров-гинекологов города. На этом обсуждении присутствовали журналисты.

На наш взгляд, можно сделать вывод, что обвинения в умышленном умерщвлении новорожденных для продажи их органов не находят подтверждения.

Евгений Захаров,

сопредседатель Харьковской правозащитной группы,

член правления международного общества «Мемориал»



Министерство здравоохранения Украины не выявило фактов, которые бы свидетельствовали о торговле детскими органами или краже детей в Харькове

Как сообщили агентству «Интерфакс-Украина» в пресс-службе Минздрава, комиссии министерства и управления охраны здоровья Харьковской обладминистрации, а также прокуратура Харьковской области рассмотрели два случая мертворождения у жительниц Харькова Елены Захаровой и Светланы Пузиковой, которые имели место в родильном доме №6. По выводам комиссий фактов нарушения в предоставлении медицинской помощи и регистрации мертворожденного ребенка Е.Захаровой не установлено.

В случае родов у С.Пузиковой, сообщает Минздрав, установлено, что плод был похоронен согласно действующему законодательству. В соответствии с заявлением С.Пузиковой прокуратура Орджоникидзевского района Харькова 19 декабря 2002 года возбудила уголовное дело. В ходе расследования представителем С.Пузиковой была назначена председатель Всеукраинской федерации многодетных семей Татьяна Исаева (Захарова), которая заявляла СМИ о фактах похищения детей и торговли ими.

В январе 2003 года в связи с тем, что Т.Исаева выразила недоверие прокуратуре Орджоникидзевского района, уголовное дело было передано сначала в прокуратуру Киевского района, а далее — в Харьковскую областную прокуратуру.

В ходе расследования в апреле 2003 года была проведена эксгумация биоотходов, среди которых был захоронен плод С.Пузиковой, и судебно-медицинская экспертиза. При этом факты, которые бы свидетельствовали о торговле детскими органами или краже детей, не были установлены, заявляет Минздрав.

В связи с отсутствием состава преступления уголовное дело было закрыто.

По результатам расследования установлено, что роженице С.Пузиковой дежурный врач-акушер плод не показал по этическим соображениям, поскольку он был поврежден. Е.Захаровой мертвого ребенка попросил не показывать муж, чтобы не травмировать ее психику, о чем есть письменное свидетельство.

Минздрав подчеркивает, что одним из факторов, который сделал возможным возникновение подобной ситуации, было отсутствие в действующей нормативно-правовой базе нормы об обязательном показе новорожденного матери сразу после родов. На практике осуществление этой меры в отдельных случаях, обусловленных тяжелым состоянием матери или ребенка и необходимостью срочного предоставления им медицинской помощи, сложностью ситуации в случаях мертворождения, рождения ребенка с врожденной патологией, связано с определенными трудностями.

По информации Минздрава, С.Пузиковой и Е.Захаровой были даны исчерпывающие объяснения по этому вопросу. Однако Т.Исаева обратилась к украинским и зарубежным СМИ с заявлением об исчезновении рожденного С.Пузиковой 4 ноября 2002 года ребенка и «продолжает безосновательно распространять факты, которые не соответствуют действительности», заявляет пресс-служба.

Для усовершенствования деятельности акушерской службы Минздрав 29 декабря 2003 года издал приказ, согласно которому женщина имеет право на выбор роддома и врача для предоставления акушерской помощи, на свободный доступ в роддом родственников как во время родов, так и после них.

Согласно этому документу, новорожденный ребенок сразу же после рождения должен быть показан матери и лицам, которые присутствуют при родах, а в случае тяжелого состояния роженицы — родственникам. В случае рождения мертвого ребенка матери должны его показать. Если она сознательно не хочет его видеть или при ситуации, угрожающей состоянию здоровья матери, плод должны показать ее близким родственникам и сообщить причины неблагополучных родов. Кроме того, женщина имеет право на своевременное получение от медработников любой информации о состоянии здоровья своего и ребенка, всех медицинских манипуляциях, их необходимости или целесообразности, возможных последствиях.

(“Зеркало недели», №16, 24-30 апреля 2004 г.)



Політичне життя

Мукачеве: демократія у міліцейських погонах...

Роман Гладиш:

У жорстке протистояння між «Нашою Україною» та СДПУ(о) вилились вибори мера закарпатського міста Мукачева, які відбулися 20 червня 2003 року. Перемогу на них, як відомо, здобув кандидат від блоку «НУ» Василь Петьовка, за якого проголосували 49,9 відсотка виборців. Його найближчий суперник — підтримуваний СДПУ(о) Ернест Нусер набрав 41,5 відсотка голосів. Проте результати цих виборів у судовому порядку були визнані недійсними. «Нашоукраїнці» вважають, що до винесення саме такого судового вердикту спричинилося «пряме втручання у судову діяльність найближчого оточення гаранта Конституції».

І ось недавно Мукачівська міська територіальна виборча комісія з виборів міського голови ухвалила рішення про проведення повторних виборів. Їх призначено на 18 квітня. Цьому рішенню передував указ Президента № 1486/2003 від 25 грудня 2003 року, яким глава держави призначив виконувачем обов’язків міського голови есдека Мирослава Опачка.

Депутати міськради вирішили обговорити рішення про проведення повторних виборів мера Мукачева, та на заваді їм стали аж чотири міліцейські кордони, що опоясали будівлю міської ради і пропускали до сесійної зали тільки «правильних» депутатів, тобто тих, на кого вказало нове керівництво міста. Таким чином туди не змогли потрапити не тільки «нашоукраїнські» депутати міської ради, але й народні депутати України Віктор Балога та Іван Іванчо. Сама ж сесія міськради, яка розпочалася на годину раніше, розпустила міську територіальну виборчу комісію, припинила повноваження заступників міського голови та звільнила секретаря міськради.

Ситуацію коментують народні депутати України Іван Іванчо та Віктор Балога:

Іван Іванчо. Те, що відбулося у Мукачеві, інакше, як свавіллям з боку органів місцевої виконавчої влади та міліції, не назвеш. Кворум для сесії міської ради новопризначена влада забезпечувала засобами, які важко назвати демократичними.

Віктор Балога. Ми стали свідками того, як із використанням силових структур в Україні зневажають закон. Саме «силовики» не допустили на засідання сесії міської ради не лише депутатів міської ради, а й депутатів Верховної Ради України, що є порушенням закону про статус народного депутата.

«Наша Україна» ініціює парламентські слухання щодо подій довкола Мукачева...

(“Галичина”, м. Івано-Франківськ, 17 січня 2004 р.)



И в сфере политики
можно быть честным, уверен президент Социологической ассоциации Украины Николай Шульга

– Николай Александрович, в последнее время в Украине возросло количество претензий к социологам. Чем вы можете объяснить этот факт?

– Да, действительно, в Социологическую ассоциацию уже приходят письма от отдельных политических партий, считающих некоторые исследования социологов недостоверными. В частности, письмо направила Социалистическая партия, имеющая претензии к одной из социологических фирм.

Пока я воздержусь от комментариев, так как в сейчас комиссия по профессиональной этике, входящая в состав ассоциации, изучает подоплеку этого дела. Но понятно, что это первый признак начала борьбы за общественное мнение. Кроме того, буквально на днях еще один украинский политик, Юлия Тимошенко, в эфире «5 канала» заявила, что она не доверяет украинским социологам.

– Неужели эти претензии связаны только с началом предвыборной борьбы?

– Нет, не только. Эти претензии нередко обоснованны. Перед выборами часто появляются никому не известные социологические фирмы, достоверность данных которых очень сомнительна. Зачастую они выполняют политический заказ.

Поэтому ассоциация дает совет тем, кто будет принимать участие в избирательной кампании, – будьте осторожны. Со своей стороны, мы преследуем, в профессиональном смысле этого слова, тех, кто снижает авторитет социологической науки и каким-то образом способствует формированию негативного отношения к социологам. Члены Социологической ассоциации на собственном примере доказывают, что и в сфере политики можно быть честным.

– Как разобраться в том, где социологи говорят правду, а где не совсем? Иными словами: кому из них можно доверять?

– В первую очередь надо ориентироваться на те фирмы и учреждения, которые аккредитованы в Социологической ассоциации: Центр социальных экспертиз и прогнозов при Институте социологии НАН Украины, Институт социологии НАН Украины, Центр «Социальный мониторинг», Киевский международный институт социологии, Украинский центр социальных исследований, компания TNS Ukraine, «Центр социальных экспертиз и прогнозов», социологический факультет Харьковского университета, Восточноукраинский Фонд социальных исследований, «Социо-Маркет» (г. Днепропетровск).

– Чем можно объяснить разницу в рейтингах, публикуемых различными социологическими фирмами?

– Если речь идет о разнице около 3%, то это говорит о профессионализме и о том, что тенденция разными социологическими фирмами выявлена верно.

Если разница в рейтингах составляет 5% и более, то это, безусловно, настораживает. Хотя этот процент может дать какая-то ошибка, например, неправильно сформулированные вопросы анкеты. Когда же разница составляет более 5%, то скорее всего мы имеем дело с жульничеством. Бывает даже, что некоторые так называемые «социологи» исследований и не проводят, обманывая одновременно и заказчика, и общественность.

– А когда некоторые фирмы дают одному кандидату или партии на 3% больше, чем другие, причем делают это постоянно?

– Надо рассматривать каждый конкретный случай. Может быть систематическая погрешность. Хотя не будем наивными. Если какая-то социологическая фирма регулярно, систематически дает какому-либо кандидату или партии на 3%, чем другим, и они – его заказчики, то причина такого результата кроется явно не в неправильной методике. Налицо – политический заказ.

– Как Социологическая ассоциация готовится к грядущим президентским выборам?

– Для нас важно периодически проводить встречи с журналистами, на которых мы комментируем результаты исследований различных социологических фирм, ставших достоянием общественности.

К примеру, в парламентской кампании-2002 мы принимали активное участие, поддерживая сайт, на котором размещалась обобщенная информация по всем социологическим рейтингам. На сей раз мы ни к кому за финансовой помощью для возобновления деятельности сайта не обращались, поэтому пока будем устраивать пресс-конференции.

– Вы можете опровергнуть утверждение, что социологов в Украине нередко можно просто подкупить?

– Когда речь идет о профессиональных социологах, работающих в давно зарегистрированных фирмах, то я считаю (и убежден в этом), что они неподкупны. Потому что если они начнут фальшивить, это сразу отразится на их авторитете – они потеряют большую часть заказчиков.

Что касается истинности исследований неизвестных фирм, то здесь проблема существует. Их можно назвать «солдатами удачи» от социологии. Правда, нередко сами предвыборные штабы заинтересованы в таких фирмах. Бывает, что они и создают подобные фирмы, желая через СМИ от имени авторитета социологов и социологии давить на общественное мнение.

– С вашей точки зрения как профессионала, отличается ли нынешняя украинская социология от социологии начала 90-х?

– За 12 лет украинская социология сделала заметный шаг вперед. Во-первых, если говорить о теоретической базе, издано много литературы. В частности, Институт социологии выпустил за это время несколько десятков коллективных и индивидуальных монографий, посвященных сложному периоду нашей жизни – периоду трансформации.

Кроме того, с 1994 г. проводится мониторинг социальных изменений, охватывающий практически все аспекты общественной жизни в Украине. У нас накоплен большой массив информации по динамике общественных изменений. Например, появление межэтнических проблем в Крыму мы прогнозировали еще два года назад.

Могу сказать с уверенностью: профессионализм украинских социологов заметно вырос.

(«Власть и политика», № 14(211), 2–8 апреля 2004 г.)



Счетоводы от политики или маркетологи от рынка? Кто, как и насколько успешно изучает общественное мнение

Валентин Войтков:

В начале 90-х большинство социологов занимались лишь политикой. Но времена изменились, и теперь соотношение между политическими и маркетинговыми заказами в среднем сохраняется на уровне 4 к 6 в пользу маркетинговых

Любой разговор о социологических исследованиях в массовом сознании неизменно ассоциируется с политикой. Не в том смысле, что большая часть из них направлена на изучение популярности в народе той или иной партии, политической силы или отдельного политика. А в том смысле, что результаты работы социологов зачастую выступают в качестве инструмента в политической борьбе.

Однако было бы ошибочным уделять внимание лишь одной стороне вопроса, ведь помимо социально-политических замеров есть еще и маркетинговые. Природа одних и других одна: все они исследуют общественное мнение, наши с вами предпочтения. Вот почему интерес населения к деятельности социологов всегда остается неизменным.

Политические заказы: от выборов к выборам

Когда речь заходит о рынке социально-политических исследований, возникает несколько проблем. Одна из них порождена самой спецификой политической сферы деятельности. Как правило, украинские политики начинают интересоваться социологическими исследованиями в канун выборов.

Ситуация выглядит следующим образом. Примерно за год до времени «Ч» – выборов – партии или отдельные политики, пребывая в поисках своей ниши и желая сыграть в будущей избирательной кампании на каких-то жизненно важных для населения моментах, ищут то, что больше всего волнует электорат. В результате количество «политических» заказов, по словам опрошенных «ВиП» социологов, резко возрастает за год-полтора до выборов и так же резко уменьшается после них.

Иными словами, фирмам, ориентирующимся исключительно на политических исследованиях, приходится считаться с тем, что к ним перед выборами течет «денежная» река, а после них – еле струится копеечный ручеек. Подобное мало кого устраивает, поэтому большинство известных социологических компаний, заработавших имя на электоральных и политических изысканиях, занимаются в том числе и маркетинговыми исследованиями. Благо, перестроиться не сложно: методика проведения политического исследования совпадает с методикой проведения маркетингового исследования приблизительно на 90%.

По словам генерального директора Киевского международного института социологии (КМИС) Владимира Паниотто, в начале 90-х ситуация на рынке была несколько иной. Большинство социологов, и он в том числе, занимались лишь «политикой». Но времена изменились, и теперь соотношение между политическими и маркетинговыми заказами в среднем сохраняется на уровне 4 к 6 в пользу маркетинговых. Причина – политический сегмент рынка растет не так стремительно, как того бы хотелось.

Еще одна проблема – отношение политиков к работе социологов и, главное, к ее результатам. Не секрет, что теоретически «гласомеры» могут манипулировать, выдавая желаемое кем-то за общественное мнение. В результате политики, недовольные своим рейтингом (в некоторых случаях небезосновательно), высказывают свои претензии к социологам.

Напомним, что в 2002 г. перед выборами едва не разразился скандал после того, как Владимир Литвин отнес социологов к числу представителей наидревнейшей профессии. Претензии были не только у него, но и у Сергея Тигипко, Наталии Витренко, Петра Симоненко, Валентины Довженко, Виталия Кононова, Александра Мороза, Михаила Бродского – то есть на тот момент практически всех лидеров партий и блоков из первой десятки. Почему возникают претензии? По мнению социологов, политики зачастую доверяют результатам социсследований, но публично их опровергают, тем самым пытаясь оправдать свой низкий рейтинг.

Хотя социологи не отрицают, что шулеры в их среде не редкость. Добросовестные «гласомеры» отличаются от своих недобросовестных коллег по нескольким параметрам. Это, во-первых, время на рынке, во-вторых, процент политических исследований (чем их больше, тем качество исследований ниже). При этом нельзя забывать о существовании минимум 2% погрешности.

Тем не менее политики и социологи стараются найти точки соприкосновения, пытаясь выработать общие правила игры. В любом случае ведущие социологические фирмы в ближайшее время без работы не останутся.

Маркетинговые исследования: много компаний, меньше денег

Маркетинговые исследования не менее важны и актуальны, чем социально-политические изыскания. Чтобы подтолкнуть человека к покупке какого-то товара, необходимо знать о его предпочтениях и ожиданиях. Знать – это и есть работа компаний, занимающихся маркетинговыми исследованиями.

По мнению Владимира Паниотто, объем рынка социально-политических исследований почти в 10 раз меньше рынка маркетинговых исследований. Сколько это в денежном измерении, несложно вычислить, помня что в европейском рейтинге маркетинговых затрат Украина занимает 24 строчку ($5 млн.). Для сравнения: Россия в этом рейтинге, в котором лидирующие позиции занимают Великобритания ($1,652 млрд.), Германия ($1,376 млрд.), Франция ($1,141 млрд.), расположилась на 15 месте ($53 млн.). По оценкам специалистов, всего на страны бывшего Советского Союза и некоторые другие государства постсоциалистического лагеря приходится не более 3% мирового рынка. В то время как доля США – около 50%, ЕС – почти 40%. Несложно сделать вывод, что пределов роста в ближайшем будущем для наших социологов-маркетологов нет.

По словам заместителя генерального директора компания TNS Ukraine Светланы Винославской, все занятые в этой сфере деятельности компании можно подразделить на три группы. Первая – это сетевые компании, имеющие свои представительства во многих странах мира, в том числе и в Украине. Они обладают уникальными методиками и опытом международной работы, что приносит свои плоды. Они (а подобных компаний сегодня насчитывается около 10) занимают большую часть рынка маркетинговых исследований.

Ко второй группе относятся несетевые, или местные фирмы, в число которых входят, например, КМИС, UMG, SC Dom, CESSL. Это довольно надежные организации зачастую с опытом работы от 5 лет и более. И третья группа – это небольшие, иногда узкоспециализированные компании.

На вопрос, можно ли совмещать, как говорится, «приятное с полезным», а именно – работать и на политиков, и на коммерческие фирмы, Светлана Винославская ответила, что все зависит от стратегии развития компании и профессионализма сотрудников. По большому счету, маркетинговые исследования – это не одни лишь социологические разработки. Ведь кроме умения проводить опросы необходимы и другие способности, иначе можно оказаться в роли Голохвастова, погнавшегося за двумя зайцами. Именно поэтому, как говорит Светлана Винославская, представляемая ею компания занимается лишь маркетинговыми исследованиями.

За все надо платить

А теперь о главном – о цене. Как удалось узнать, прайс на социально-политическое или маркетинговое исследование колеблется от $7-8 тыс. до $100–120 тыс. Поэтому неудивительно, что государственные органы редко заказывают полноценные исследования – нет денег. Только когда международные организации изыскивают средства в виде финансовой помощи, тогда и социологи получают заказ.

Хотя нельзя не отметить, что все чаще при принятии решений (и не только политических) власти учитывают мнение народа. Так что социологи без работы не останутся

(«Власть и политика», № 14(211), 2–8 апреля 2004 г.)



Представників молодіжних організацій, які пікетували палац “Україна” під час проведення “Громадського форуму демократичних сил, міліція заблокувала в підземному переході

Представителей молодежных организаций, которые пикетировали Дворец "Украина", окружили несколько десятков лиц в гражданском и заблокировали в подземном переходе, - сообщили ЛІГАБізнесІнформ в пресс-службе Всеукраинского молодежного объединения "Молодь – надія України".

По словам представителей пресс-службы, представители милиции и спецслужб таким образом пытались сорвать раздачу листовок "принудительно согнанным властью участникам так называемого "Общественного форума демократических сил".

Антизаконными действиями милиции руководил начальник административной службы киевской милиции Александр Паслен, - отмечают в пресс-службе.

"Дворец "Украина" сейчас напоминает крепость, которая приготовилась к штурму - его окружают три кордона милиции и ряды специальной металлической изгороди", - отмечают в объединении.

Как сообщили в пресс-службе, участники пикета призывают не допустить насилия над Конституцией, которое "делается властью с целью сохранения своего руководящего положения в случае вероятного проигрыша на президентских выборах".

(ЛігаБізнесІнформ, 02.04.2004, 16:16)



Перепони на дорогах

Порушенням конституційних прав назвав голова обласної організації УНП депутат обласної ради Олександр Челядин перепону, яку вчинили працівники Коломийської ДАІ, заборонивши виїзд автобуса з членами партії на акцію протесту в Києві 31 березня. «Такого не дозволяла собі в далекі 80-ті роки навіть компартійна номенклатура», — сказав він. Спочатку чільним «народникам» відмовили у наданні автобуса в Коломийському АТП. Після того їх погодився везти приватний перевізник. Однак коли 30 березня до штабу УНП в Коломиї почали з’їжджатися учасники акції з Косівського, Снятинського, Городенківського та Коломийського районів, найнятий водій подзвонив по телефону і повідомив, що працівники ДАІ заборонили йому виїзд. Для «гарантії», за словами уенпівців, «даішник» зняв з автобуса номерні знаки. Довелось партійцям замовляти автобус в Івано-Франківську. Та близько 21 години того ж дня івано-франківський водій повідомив, що його було зупинено в селі Одаях і працівники ДАІ повернули автобус назад.

Не зумів виїхати на пікетування Кабміну й автобус із членами Коломийської організації Конгресу українських націоналістів, повідомив голова секретаріату обласної організації КУН Роман Салига. Тому людям довелося добиратись до Києва самотужки.

(“Галичина”, м. Івано-Франківськ, 8 квітня 2004 р.)



Власть точит саперные лопатки

Именно на такие тревожные мысли наводят некоторые пертурбации во внутренних войсках. Как известно, эти подразделения изначально создавались для охраны тюрем, конвоирования заключенных, вылавливания диверсантов в период войны и подавления бунтов и прочих акций протеста в мирное время.

Сейчас, аккурат после грузинской революции и перед украинскими выборами, сия карательная структура вздумала реформироваться. Повод для этого — теракты в Европе и Ираке. Однако, как известно, для борьбы с терроризмом используются иные силы — подразделение «Альфа» СБУ. Внутренние войска по определению занимаются разрешением сугубо внутренних проблем. В частности, охраной «режима» от народного возмущения.

Как заявил 18 марта на брифинге замминистра внутренних дел Анатолий Присяжнюк, внутренние войска до 2005 года реформируют, у них будет иное название и несколько иные функции. Какие именно, Присяжнюк не уточнил.

На переоснащение ВВ отводится год. По словам Присяжнюка, «ненужную технику мы реализуем. А, в принципе, для боеспособности и удержания ситуации и контроля в целом мы будем покупать такую технику, которая обеспечит охрану правопорядка,

На этом же брифинге, вслед за дипломатичным Присяжнюком, некто Сергей Попков, командующий Внутренними войсками МВД Украины, заявил прямо: «Я вам скажу. Вот один пример. Кто-то в каком-то интервью сказал, что в государстве будет отработан грузинский вариант. Я подчеркиваю: у нас отработки грузинского варианта не будет. Если кто хочет — я не рекомендую». Круто сказано. Хотя товарищу Попкову не мешало бы знать, что «грузинский вариант» не был насильственным изменением государственного строя, при котором войска, пусть даже и милицейские, имели бы право на силовые акции. Это был своеобразный референдум, на котором грузинский народ, как высший носитель власти, сказал «нет» Шеварднадзе. И у последнего хватило ума это «нет» услышать и уйти без кровопролития. У нашего с умом всегда было хуже, а с лакеями — лучше. Соответственно, не исключено, что силовые министры из страха и генетического лакейства не остановятся перед кровопролитием. По крайней мере, все эти «реорганизации» и бесконечные учения по подавлению беспорядков наводят именно на такие мысли.

В качестве иллюстрации приводим информацию, обнародованную недавно на интернет-сайте «Майдан»: «По информации курсантов вузов, подчиненных МВД, СБУ, Минобороны, МЧС, во всех вузах, находящихся в ведении этих силовых структур, с 2001 года отрабатываются мероприятия противодействия массовым акциям — в частности, разгона массовых демонстраций.

Приводим сценарий одного из учений, которые уже проводились.

Учения проходят на полигоне. Курсанты в полной экипировке (щит, камуфляж, шлем и дубинка-«демократизатор») в три шеренги строятся в «черепаху» — это когда один щит стоит на земле, второй поверх него, и до пяти щитов, которые образуют бронированный барьер (такое было 9 марта). Толпу «митингующих» на этих учениях представляют, как правило, студенты вузов, подчиненных Минюсту, МВД, Генпрокуратуре, Минобороны и т.д. Эти студенты с плакатами, бутылками, палками начинают наступление. Приблизительно за 50 метров до барьера из щитов перед толпой митингующих останавливаются два КамАЗа и высыпают щебенку. Толпа начинает закидывать «правоохранителей» камнями и другими предметами. В это время по команде барьер начинает двигаться навстречу «митингующим», сохраняя «черепаху». Наступление происходит так: делается шаг левой, правая подтягивается и т.д. Под шаг левой все вместе в такт бьют по щитам «демократизаторами», что создает общий нарастающий гул и действует на психику. Когда оппоненты сближаются, специальные наблюдатели сообщают, где надо делать «окно» в черепахе. Окно — это когда ряды расступаются и образуется промежуток шириной полтора — два метра, в который выбегают накачанные эсбэушники (минимум 2 метра ростом, их называют «бульдогами»), вырывают из толпы самых активных «нарушителей» и прячутся назад за «черепаху», которая моментально смыкается. Это длится секунды (отрабатывается скорость). «Окна» открываются постоянно в разных местах. Схваченных «правонарушителей» сразу бросают в «воронки» и возвращаются к бою. Все детали «захвата» и подготовки к неожиданному открытию «окна» скрываются «черепахой».

После того как устранены самые активные участники, начинается общая фаза разгона демонстрации. Из громкоговорителя звучат постоянные призывы разойтись и делаются «коридоры» для введения в бой спецотрядов («Беркут», «Сокол»). Открываются «окна», и бойцы рассекают толпу на части. Если толпа после этого не разбегается, применяют газ, дымовые шашки и водометы.

После событий 9 марта Украина централизованно закупила технику, которая позволяет использовать краску вместо воды. Эта краска подается под давлением в несколько атмосфер и может сбить человека с ног. Используется она, во-первых, для того, чтобы шокировать демонстрантов, деморализовать их. Первую волну струй дают по первым рядам, а потом, когда толпа начинает разбегаться, «опрыскивают» митингующих, чтобы потом на улицах города устроить «облаву» на отмеченных краской демонстрантов.

Тогда же, после 9 марта, возникла идея использовать кинологические службы при силовых ведомствах (таможенная служба, пограничные войска, милиция) для разгона демонстрации и поиска уцелевших активистов.

Восемнадцатого марта, в день, когда проводился брифинг в МВД, в Крыму проходили очередные учения.

Цитируем текстовку телерепортажа: «В Крыму начались командно-штабные учения «Морской рубеж — 2004». Украинские силовики отрабатывают координацию действий в случае введения чрезвычайного положения.

Руководит учениями начальник Генерального штаба генерал-полковник Александр Затынайко. Согласно легенде, в условном государстве введен режим чрезвычайного положения. Ситуацию контролируют внутренние войска, милиция, пограничники, представители СБУ и МЧС. А военные только помогают им.

Александр Затынайко: «Это задача довольно непростая и достаточно новая. В ходе отработки военной доктрины определены задачи, никогда не ставившиеся перед ВС. Это доля Вооруженных сил в решении внутренних, природных, техногенных проблем, а также вопросов правового режима чрезвычайного положения».

Казалось бы, совсем недавно в Украине проводилась так называемая «департизация» КГБ и МВД. Выведение этих структур из сферы борьбы за власть. И вот, сегодня пора проводить уже «декучмизацию» или «демедведчукизацию». Потому что, по всем признакам, эта власть не будет брезговать ничем, даже саперными лопатками.

(“Вечерние вести”, 4 апреля 2004 г.)

 Поділитися