Кому служитиме державна преса? З Всеукраїнської наради керівників державних і комунальних засобів масової інформації "Суспільство, ЗМІ, держава: вектори взаємодії"
"Якщо ми будемо співати один одному дифірамби, у нас ніколи не буде оптимальної моделі розвитку суспільства". "Якщо чиновник сприймає критику як особисту образу, він не має права працювати в державних установах". Це лише кілька прем’єрських висловів.
Така посилена увага до державних засобів масової інформації зовсім не випадкова. І справа не в тому, що преса, як про це люблять інколи згадувати, є четвертою владою. Преса - то ще й важлива складова так званого адміністративного ресурсу. А не за горами вибори, потужна і шалена агітаційна кампанія. Відтак витрачати гроші на видання чи програми, які довірою людей не користуються, влада собі дозволити не може. Тому й робить спробу виправити становище.
Віктор Янукович ставив питання і так: державні ЗМІ не вміють дохідливо розповідати про те добре й корисне, що робиться в державі. І, навпаки, часто перехвалюють пусті починання. Отож прем’єрський діалог з редакторами мав би і налагодити "вектори взаємодії". Для початку між владою і пресою, а вже потім - і суспільством. Питання початково ставилося так: що має робити влада, а що - журналісти державних і комунальних ЗМІ.
З розлогою доповіддю виступив перед присутніми голова Держкомтелерадіо Іван Чиж. Розповів про те, що за "останні роки в інформаційному просторі сталися великі зрушення на краще". Передусім - прийнято державну програму "Журналіст", яка передбачає оновлення матеріально-технічної бази та поліпшення фінансування газет і телерадіокомпаній. Йдеться, повторю, про ті ЗМІ, які засновані органами державної влади. Як про досягнення згадав І.Чиж про відновлення іномовлення. Тепер програми українського державного радіо є змога слухати у 64 країнах світу. Це "дозволяє доносити до іноземних громадян правду про Україну". Правда, визнав Іван Чиж і той факт, що всередині країни кількість радіоточок скоротилася з 16 мільйонів до 6. Ще голова Держкомтелерадіо закликав редакторів "не вірити різноманітним міжнародним рейтингам, які називають керівництво держави серед найбільших світових ворогів преси". Бо ті рейтинги, мовляв, необ’єктивні й грішать подвійними стандартами. Отож головне для керівників державних газет, радіостанцій та телестудій - "вміле поєднання інтересів засновників і видавців" (читай - влади і журналістів), розуміння, що "середній клас - це не лише економічне, а й суспільно-політичне явище та захист суспільної моралі разом із забезпеченням позитивного іміджу України".
Редактори районок і обласних газет на прем’єрську пропозицію бути відвертими, як мені здалося, не погодилися. Бо з аркуша, як і колись, зачитували осанни президентові, особисто Януковичу, бідкалися на злидні. Найбільше, на що спромоглися, - заговорили про потребу комплексної перепідготовки кадрів, бо нині в державних ЗМІ трудяться понад 20 тисяч "нежурналістів".
Ідилію таких "векторів співпраці" порушив голова Національної спілки журналістів Ігор Лубченко. Щонайперше, запитав у Віктора Януковича, у який спосіб він, як кандидат у президенти, спілкуватиметься з електоратом, коли саме його уряд збільшив передплатну ціну на газети і журнали, оподаткувавши передплату податком на додану вартість? Запитав і про те, що думає прем’єр з приводу подорожчання послуг на трансляцію радіо- та телепрограм? Далі Лубченко говорив про те, про що редактори мовчали. Про намагання кожного нового керівника районної чи обласної адміністрації першим поставити на коліна саме редактора, щоб той ліпив виключно образ мудрого, білого і пухнастого керівника регіону. Про те, що редакціям, незважаючи на багаторічні розмови, так і не передали їхні приміщення. Про те, що нове майно і техніка, автотранспорт купляються переважно за кошти, зароблені журналістами, однак у разі конфлікту із засновниками залишаються виключно у власності засновників.
А ще Ігор Лубченко подивувався з того, що на таку начебто відверту розмову запросили представників виключно державних ЗМІ. А оскільки зайшла мова про імідж країни, про імідж влади та про її намагання "демократизувати суспільне життя", обмежувати коло учасників наради лише залежними людьми недоречно.
Тут саме час поставити ще одне запитання. Що є первинне - імідж України чи імідж влади? Отож коли у влади імідж "не дуже", то, мабуть, треба міняти владу, а не сушити мізки над тим, як зробити її "любимою усім народом". Бездарна брехня або нагле замовчування - погані помічники у цій справі.
То до чого ж у Житомирі добалакалися?
Ухвалили "підтримати ініціативи президента й уряду щодо налагодження тісної взаємодії між органами виконавчої влади та засобами масової інформації, конструктивного діалогу із громадськістю задля реалізації зрозумілої громадянам стабільної соціальної та економічної політики". Домовилися спільними зусиллями відстоювати національні інтереси, захищати інформаційний суверенітет України.
Усе правильно. Але ж такі зустрічі й такі резолюції приймаються вже десять років поспіль. І що? По суті нічого. Правда, цього разу нарада була цікава уже тим, що відбулася напередодні "найбрудніших" (за оцінкою Л. Кучми) виборів. І в цей момент прем’єр і без п’яти хвилин єдиний провладний кандидат закликає редакторів "піднятися з колін".
Принаймні, у читацької, слухацької та глядацької аудиторії відтепер є точка відліку для спостереження за змінами у владних ЗМІ. І час покаже, кому вони тепер служитимуть.