MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Попов проти України

07.07.2004   
Відповідно до ст.1 Протоколу №1 до Конвенції заявник (заява № 13243/02 від 20 червня 2001 року) скаржиться на те, що держава порушила його право на мирне володіння своїм майном. Він скаржиться на невиконання судового рішення, що було винесено на його користь і вимагає застосування ст.13 Конвенції. Останні скарги порушені по суті питання за статтею 6 §1 Конвенції. 8 липня 2003 року Суд визнав справу неприйнятною.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

РІШЕННЯ ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

Заяви № 13243/02

поданої Анатолієм Анатолійовичем ПОПОВИМ

проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи 8 липня 2003 року палатою, до якої увійшли:

п. Ж.-П. Коста ( J.-P. Costa), Голова

п. Л. Лукайдес (L. Loucaides)

п. К. Бірсан (С. Birsan)

п. К. Юнгвірт (К. Jungwiert)

п. В. Буткевич (V. Butkevych)

пані В. Томассен (W. Thomassen)

пані А. Мулароні (A. Mularoni) судді,

а також пані С. Доллє (S. Dolle), секретар секції,

враховуючи вищезазначену заяву, подану 20 червня 2001 року,

враховуючи зауваження, подані урядом-відповідачем, і зауваження, подані заявником у відповідь,

після наради постановляє рішення:

ЩОДО ФАКТІВ

Заявник, Попов Анатолій Анатолійович, громадянин України, 1954 р. народження, що мешкає у місті Червонограді, Україна.

А. Обставини справи

Фактичний бік справи, виходячи з викладу сторін, може бути узагальнений таким чином.

У період між 1982 та 1997 pоками заявник працював шахтарем на гірничодобувному комбінаті №2 Державне акціонерне товариство “Червоноградський”. 4 березня 1997 року після медичного обстеження заявник був визнаний непрацездатним з огляду на професійне захворювання. За наказом його роботодавця від 8 травня 1997 року заявнику було вирішено сплатити одноразову допомогу у розмірі 19382.55 грн., та щомісячно виплачувати 193.82 грн. За іншим наказом від 31 травня 2000 року щомісячні виплати збільшено до 283.41 грн.

Одноразова допомога у розмірі 19382.55 грн. не була виплачена заявнику і місячні виплати сплачувались тільки частково.

У 1998 році заявник порушив справу у Червоноградському міському суді Львівської області проти колишнього роботодавця щодо отримання всіх виплат.

10 березня 1998 року суд виніс рішення на користь заявника (рішення Червоноградського міського суду). Гірничодобувний комбінат був зобов’язаний виплатити заявнику 20640.47 грн. Рішення набуло чинності і 23 березня 1998 року було відправлено гірничодобувному комбінату і передане для виконання до відділу Державної виконавчої служби Червоноградського міського управління юстиції.

Частина рішення щодо заборгованих щомісячних виплат була повністю виконана у грудні 2000 року і відповідне виконавче провадження було закрито 21 грудня 2000 року.

Частина рішення щодо виплати одноразової допомоги у зв’язку з непрацездатністю заявника була повністю виконана у жовтні 2002 року, а виконавче провадження було закрите 4 жовтня 2000 року.

В. Відповідне внутрішнє право

1. Цивільний кодекс України

Відповідно до статті 214 Цивільного кодексу в разі затримки виконання своїх фінансових зобов’язань боржник повинен, за позовом стягувача, сплатити суму боргу плюс будь-який відсоток, що сплачується за встановленим рівнем інфляції під час періоду дефолту.

2. Закон України від 21 квітня 1999 року “Про виконавче провадження”

Відповідно до статті 2 примусове виконання рішень покладається на Державну виконавчу службу. Відповідно до статті 85 цього Закону стягувач може подати скаргу на дії чи бездіяльність Державної виконавчої служби начальнику відповідного відділу Державної виконавчої служби або до суду. Стаття 86 надає право стягувачу подати позов до суду справу проти Державної виконавчої служби за неадекватне виконання або не виконання рішення, а також отримати компенсацію.

3. Закон України від 24 березня 1998 року “Про державну виконавчу службу”

Стаття 11 цього Закону передбачає відповідальність державних виконавців за будь-яке невідповідне виконання своїх службових обов’язків, а також компенсацію за заподіяну виконавцем шкоду під час виконання рішення. Відповідно до статті 13 цього Закону дії або бездіяльність державних виконавців можуть бути оскаржені до вищої посадової особи або до суду.

ОСКАРЖЕННЯ

Заявник подав скаргу відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції посилаючись на те, що держава порушила його право на мирне володіння своїм майном. Заявник далі стверджує, що рішення, яке було винесено на його користь, не було виконано і, таким чином, його звернення до суду щодо повернення боргу не може розглядатися як ефективний засіб правового захисту. Він вимагає застосування статті 13 Конвенції. Останні скарги порушені по суті питання за статтею 6 §1 Конвенції. Заявник оскаржує, що бездіяльність Державної виконавчої служби призвела до тривалих затримок у здійсненні виплат, які мали бути йому сплачені, і вимагає сплату компенсації.

ЩОДО ПРАВА

Заявник подав скаргу відповідно до статті 13 Конвенції і статті 1 Протоколу №1 щодо невиконання рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 10 березня 1998 року. Скарга висловлена по суті справи відповідно до §1 статті 6 Конвенції. Заявник також оскаржує тривалість виконавчого провадження щодо його справи.

Стаття 6 § 1 Конвенції передбачає:

"Кожна людина при визначенні її громадських прав і обов’язків ....має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку судом"

Стаття 13 Конвенції передбачає:

"Кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинено особами, які діяли в офіційний якості".

Стаття 1 Протоколу № 1 передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів..."

Суд відзначає, що скарги заявника складаються з двох частин, які будуть розглядатися окремо.

1. Невиконання рішення, винесеного на користь заявника

У своїй заяві та подальшому листуванні заявник стверджує, що невиконання рішення, винесеного на його користь вказує на те, що його звернення до національних судів не були ефективними і, таким чином, не було ефективного засобу правового захисту його прав відповідно до статті 1 Протоколу № 1.

Суд відзначає, що в результаті судових засідань національних судів заявник отримав обов’язкове судове рішення на свою користь. Суд посилається на свою прецедентну практику відповідно до якої “право на суд” може бути примарним, якщо внутрішня правова система договірної держави дозволяє остаточному, обов’язковому судовому рішенню залишатися невиконаним на шкоду однієї сторони, і що виконання рішення, винесеного будь-яким судом, повинно вважатися невід’ємною частиною “суду” для цілей статті 6 (див. справу “Бурдов проти рішення Росії” №59498/00, §§ 33-38, від 7 травня 2002 року). Суд вважає, що § 1 статті 6 Конвенції має переважне значення lex specialis щодо питань невиконання рішення і не має необхідності вивчати окремо питання відповідно до статті 13 (див. Ясинієне проти рішення Литви, №41510/98, §32, від 6 березня 2003 року).

У своїх зауваженнях уряд-відповідач стверджував, що заявник не може більше вважатися жертвою порушення його прав, гарантованих йому § 1 статті 6 Конвенції і статтею 1 Протоколу 1, оскільки рішення від 10 березня 1998 року було повністю виконане. Заявник підтвердив це у своїх подальших зауваженнях.

Суд нагадує про свою судову практику, згідно якої заявник, який одержав на внутрішньому рівні відшкодування за стверджуване порушення Конвенції не може більше вважатися "жертвою" внаслідок порушення прав, передбачених Конвенцією, з боку однієї з договірних сторін.

У світлі обставин справи Суд вважає, що заявник не може більше вважатися "жертвою" порушення права на виконання рішення, винесеного на його користь в сенсі статті 34 Конвенції. Суд дійшов висновку, що ця частина заяви є явно необґрунтованою в сенсі § 3 статті 35 Конвенції і повинна бути відхилена відповідно до § 4 статті 3 5 Конвенції.

2. Тривалість виконавчого провадження

Уряд стверджує, що заявник не оскаржував дії або бездіяльність державних виконавців у національних судах і, таким чином, не повністю скористався, як це вимагається у § 1 статті 35 Конвенції, засобами правового захисту, що існують в українському законодавстві. Уряд стверджує, що такі засоби правого захисту були ефективними як теоретично, так і на практиці.

Заявник спростовує це твердження і стверджує, без подальшого уточнення, що внутрішні заходи правового захисту не були ефективними.

Суд нагадує, що вичерпання національних засобів правового захисту, про які згадано у § 1 статті 35 Конвенції, зобов’язує заявників в першу чергу використовувати засоби правового захисту які передбачені у національній правовій системі для надання їм права отримати відшкодування за порушення, про яке стверджується. Існування засобів правового захисту повинно бути достатньо чітким, як теоретично так і на практиці, за відсутності яких їм не вистачатиме необхідної доступності та ефективності. Параграф 1 статті 35 Конвенції також вимагає щоб скарги, які згодом будуть розглядатися у Суді, були подані до відповідного національного органу, принаймні по суті і у відповідності до формальних вимог, встановлених внутрішнім правом, але не слід вдаватися до застосування засобів правового захисту, які не є відповідними або неефективними (див. Ільхан проти рішення Туреччини [GR] № 22277/93, § 58, ECHR 2000-VII).

Суд відзначає, що українське законодавство передбачає можливість оскаржити у судах законність дій та бездіяльності Державної виконавчої служби у виконавчому провадженні і вимагати відшкодування у Державної виконавчої служби за затримку виплат присудженої суми (див. частину відповідного національного права). У цій справі заявник не звертався до жодного національного суду з оскарженням дій Державної виконавчої служби та не вимагав компенсацію за затримку виплат у розмірі, присудженому йому рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 10 березня 1998 року. Суд нагадує, що наявність незначних сумнівів щодо перспектив успіху окремого засобу правового захисту, який не представляє очевидної користі, не є важливою причиною для невичерпання національних засобів правового захисту (див. рішення у справі "Воробйова проти України" № 27517/02, 17 грудня 2002 року). Відповідно, заявник не може вважатись таким, що вичерпав всі національні засоби правового захисту, які існують у законодавстві України. З цього випливає, що ця частина заяви повинна бути відхилена відповідно до §§ 1 та 4 статті 35 Конвенції.

З цих причин Суд одностайно

проголошує заяву неприйнятною.

С. ДОЛЛЕ

Секретар

Ж.-П. Коста

Голова

 Поділитися