Стрижак проти України

Неофіційний переклад

Рада Європи

Європейський Суд з прав людини

ДРУГА СЕКЦІЯ

УХВАЛА

ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

заяви № 72269 1, яку подав

Олександр Георгійович СТРИЖАК

проти України 

15 червня 2004 року Європейський суд з прав людини (Друга Секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.КОСТА, Голова,
п. А.Б.БАКА,
п. Л.ЛУКАЙДЕС,
п. С.БІРСАН,
п. К.ЮНГВЕРТ,
п. В.БУТКЕВИЧ, 
пані А.МУЛАРОНІ, судді,
та  пані С.ДОЛЛЄ, секретар Секції,

Беручи до уваги вищезгадану заяву, подану 10 лютого 2001 року;

після наради вирішує таким чином.

ФАКТИ

Заявник, Стрижак Олександр Георгійович, є громадянином України, який народився у 1938 році і постійно проживає у м. Дніпропетровську. У Суді його представляє п. Ренат Мухамеджанов, співголова Дніпропетровського обласного Центру прав людини (неурядова організація). Уряд-відповідач представлений його Уповноваженим – пані Валерією Лутковською, пізніше -- її наступником – пані Зоряною Бортновською.

А. Обставини справи

Факти у справі, як вони були викладені сторонами, можуть бути підсумовані таким чином.

5 вересня 1938 року Трійка Управління Народного Комісаріату Внутрішніх Справ[1] Української Радянської Соціалістичної Республіки у Дніпропетровській області, визнала батька заявника соціально шкідливим елементом за вчинення грабежу та засудила його на 5 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі.

Батько заявника помер 26 березня 1976 року.

28 березня 1980 року Президія Дніпропетровського обласного суду за протестом прокурора Дніпропетровської області скасувала постанову Трійки від 5 вересня 1938 року. Було також закрите провадження у справі. У постанові, зокрема, зазначалось, що

„ ... не було доказів... грабежу ...

... розслідування у справі відбувалось з грубим порушенням норм процесуального права.

Кримінальна справа за фактом споєння злочину не порушувалась, звинувачення [батьку заявника] не було висунуте, обвинувальний висновок у справі не складався. У процесі слідства і розгляду справи не дотримані елементарні права обвинуваченого (на захист і т.і.).

За таких обставин, постанова Трійки УНКВС УРСР підлягає скасуванню, а справа провадженням, за відсутності у його діях складу злочину закриттю,...”

29 травня 1980 року Дніпропетровський обласний суд направив заявнику письмову довідку про те, що провадження у справі його батька було закрите, а постанова Трійки від 5 вересня 1938 року скасована.

24 лютого 1997 року Комісія з реабілітації Дніпропетровської обласної Ради народних депутатів звернулась до Голови Дніпропетровського обласного суду з запитом про надання інформації щодо засудження 5 вересня 1938 року батька заявника, з огляду на те, що довідка від 29 травня 1980 року містила щодо цього факту недостатньо інформації. Комісія також цікавилась, чи був батько заявника засуджений з політичних мотивів.

4 березня 1997 року Заступник Голови Дніпропетровського обласного суду видав Комісії з реабілітації Дніпропетровської обласної Ради народних депутатів письмову довідку про те, що:

„ ... постановою Дніпропетровського обласного суду від 28 березня 1980 року, постанова Трійки УНКВС СРСР у Дніпропетровській області була скасована, а справа щодо Стрижака Г.І. провадженням закрита у зв’язку з недоведеністю звинувачення.”

З березня 1997 року до травня 2000 року заявник безуспішно звертався до заступника Голови та Голови Дніпропетровського обласного суду, а також писав до Верховного Суду України, оскаржуючи неправильність довідки та вимагаючи її виправлення, оскільки вона не відповідала постанові Дніпропетровського обласного суду від 28 березня 1980 року і, таким чином, пам’ять його батька була заплямована. Він також вимагав порушення кримінальної справи проти заступника Голови Дніпропетровського обласного суду.

8 серпня 1997 року заступник Голови палати з кримінальних справ Верховного Суду України направив скаргу заявника стосовно довідки від 4 березня 1997 року Голові Дніпропетровського обласного суду для вирішення питання щодо суті. Він також вимагав виправлення довідки та принесення публічного вибачення заявникові.

Листами Верховного Суду України від 26 вересня та 24 грудня 1997 року заявника повідомляли про те, що його скарги відхилені як необґрунтовані. Зокрема, 24 грудня 1997 року заступник Голови Верховного Суду України зазначав, що батько заявника був реабілітований; він також зазначав, що він був засуджений з політичних мотивів. 8 і 10 вересня 1997 року та 22 квітня 1998 року Голова Дніпропетровського обласного суду відмовився анулювати чи виправляти письмову довідку.

1 квітня 2000 року заявник подав до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська позов про визнання незаконною відмову заступника Голови та про спростування інформації, зазначеної у згаданій довідці від 4 березня 1997 року. Він вимагав також компенсації за завдану моральну шкоду.

2 червня 2000 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська відмовив у розгляді скарги заявника з огляду на те, що вона знаходиться поза межами компетенції судів, оскільки вона стосується адміністративної діяльності судді.

20 липня 2000 року Заступник Голови Дніпропетровського обласного суду розглянув подання заявника про продовження строку на касаційне оскарження.

27 липня 2000 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська продовжив строк для подання касаційної скарги до Дніпропетровського обласного суду у зв’язку з тим, що заявник до 7 липня 2000 року не був поінформований про ухвалу від 2 червня і, таким чином, не мав можливості у встановлений строк подати касаційну скаргу.

Уряд зазначав, що 27 липня 2000 року Жовтневий районний суд повідомив заявника, що слухання у його справі відбудеться 14 серпня 2000 року у Дніпропетровському обласному суді. Заявник стверджує, що він не отримував цього повідомлення.

14 серпня 2000 року Дніпропетровський обласний суд за відсутності заявника залишив у силі ухвалу від 2 червня 2000 року.

Скарги заявника, подані Голові Дніпропетровського обласного суду, про порушення перегляду в порядку нагляду ухвали Дніпропетровського обласного суду, включаючи скаргу про відсутність публічності слухання при розгляді його справи в суді, були відхилені 24 жовтня 2000 року, як необґрунтовані. Голова Дніпропетровського обласного суду повідомив заявника, що відсутність публічності слухання у обласному суді не була перешкодою для розгляду судом справи щодо суті, заявник був належним чином поінформований про дату та місце слухання, про що він був повідомлений 27 липня 2000 року.

4 вересня 2003 року Голова Апеляційного суду Дніпропетровської області видав заявнику письмову довідку про те, що 28 березня 1980 року президія Дніпропетровського обласного суду скасувала постанову Трійки Управління Народного Комісаріату Внутрішніх Справ Української Радянської Соціалістичної Республіки у Дніпропетровській області від 5 вересня 1938 року щодо Стрижака Г.І. (батька заявника) та, що провадження у справі було закрите з огляду на відсутність діях його батька складу злочину. Він також зазначав, що п. Стрижак Г.І. був визнаний неправомірно засудженим та реабілітований.

B. Відповідне національне законодавство

1.  Конституція України від 28 червня 1996 року

Стаття 3

“Людина, її ... честь і гідність ... визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю ... “

Стаття 28

“Кожен має право на повагу до його гідності ... .”

Стаття 32

“... Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.”

Стаття 55

“Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. ...

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.”

Стаття 64

“Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. ...”

Стаття 124

“... Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. ...

... Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.”

2.  Закон України “Про судоустрій” від 5 червня 1981 року (втратив чинність з прийняттям нового Закону “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року)

Стаття 6

“Громадяни України мають право на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров’я, на особисту свободу і майно. ...”

3.  Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року

Стаття 1. Судова влада

“ ... Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.”

4.  Цивільний процесуальний кодекс

 Стаття 136. Прийняття заяв у цивільних справах

“Суддя одноособово вирішує питання про прийняття заяви у цивільній справі.

Суддя відмовляє в прийнятті заяви:

1)  якщо заява не підлягає розглядові в судах; ...”

Стаття 248-3. Скарги на рішення і дії, які не підвідомчі судам

“Судам не підвідомчі скарги: ...

- ... на акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду, якщо законодавством встановлено інший порядок оскарження; положення визнано частково неконституційним згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 23.05.2001 року N 6-рп/2001).

5.  Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) від 25 грудня 1997 року N 9-зп 

“... Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене. ...”

6.  Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) від 23 травня 2001 року N 6-рп/2001

“... 4. Положення абзацу четвертого статті 2483 Цивільного процесуального кодексу України про те, що судам не підвідомчі скарги "на акти і дії службових осіб... суду, якщо законодавством встановлено інший порядок оскарження", треба розуміти так, що судами не розглядаються скарги громадян у порядку, передбаченому главою 31-А цього Кодексу, на акти і дії суддів, пов’язані із здійсненням правосуддя, оскарження яких встановлюється відповідним процесуальним законодавством України. Акти, дії або бездіяльність посадових і службових осіб судів, що належать до сфери управлінської діяльності, можуть бути оскаржені громадянами в судовому порядку відповідно до глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України.

5. Положення абзаців третього, четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. ...”

7.  Постанова Пленуму Верховного суду України від 1 листопада 1996 року N 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”

“8. ... Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.”

СКАРГИ

Заявник скаржиться за статтею 6 § 1 Конвенції на відсутність доступу до суду для розгляду його скарг про відмову заступника Голови виправити довідку від 4 березня 1997 року. Він також скаржиться на відсутність інформації про дату та час слухання справи, яке відбулось у Дніпропетровському обласному суді 14 серпня 2000 року та на відсутність у зв’язку з цим публічності слухання справи. Далі він скаржиться на те, що судове слухання його справи не було незалежним та неупередженим. Він також стверджує, що тривалість провадження у його справі було нерозумним та, що національні суди відмовились дотримуватись постанови від 28 березня 1980 року щодо реабілітації його батька. Більше того, він стверджував про порушення статей 13 і 17 Конвенції, оскільки він не мав ефективних засобів захисту від порушень у його справі.

ЩОДО ПРАВА

І. СКАРГИ ЗАЯВНИКА ЗА СТАТТЕЮ 6 § 1 КОНВЕНЦІЇ

Заявник стверджує про різні порушення статті 6 § 1 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає таке:

„Кожна особа при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом ... .”

А. Прийнятність статті 6 § 1 Конвенції

1.  Доводи сторін

Уряд вважав, що стаття 6 § 1 Конвенції не може застосовуватись до цієї справи, оскільки спір не був ані серйозним, ані визначальним для вирішення прав та обов’язків заявника. Він далі зазначав, що заява має бути відхилена як така, що не відповідає принципу ratione materiae.

Уряд вважав, що постанова Дніпропетровського обласного суду від 28 березня 1980 року не вимагає будь-якому подальшому виконання, оскільки вона не має ніяких матеріальних наслідків, а лише становить „сатисфакцію” для реабілітованої особи і членів його сім’ї. Уряд далі зазначив, що стосовно вимоги заявника притягнути до кримінальної відповідальності суддю, який навів недостовірну інформацію, то ця вимога не є правом, гарантованим Конвенцією.

Заявник не погодився.

2.  Оцінка Суду

Суд зазначає, що скарги заявника у дійсності стосуються права на добру репутацію. Він повторює, що це право визначене як „цивільне право” в сенсі статті 6 § 1 Конвенції (див, наприклад, Хелмерс проти Швеції, рішення від 29 жовтня 1991 року, Серія А № 212-А, стор. 14, § 27; Толстой-Мілославський проти Сполученого Королівства, рішення від 13 липня 1995 року, Серія А № 316-В, § 58). Більше того, стаття 6 застосовується до проваджень, результат яких є визначальним для „цивільних обов’язків” (див. Толстой-Мілославський, згаданий вище).

У цій справі найважливішим була репутація батька заявника. Проте, це зачіпало також і репутацію заявника, оскільки його батько був визнаний реабілітованим і тому заявника не можна вважати сином злочинця. Суд, таким чином, доходить висновку, що стаття 6 § 1 Конвенції мала застосовуватись до провадження у цій справі. Більше того, Суд вважає, що відповідно до усталеної практики Конвенції, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має вважатися складовою частиною „судового провадження” для цілей статті 6.

B.  Прийнятність скарг за статтею 6 § 1 Конвенції

1. Невиконання  державними органами рішення від 28 березня 1980 року та ствердження, що мала місце відмова у доступі  до суду

(а) Зауваження сторін

Уряд наголошував, що інформація у довідці, виданій суддею, була виправлена 4 вересня 2003 року Головою Дніпропетровського обласного суду, який видав нову довідку з правильною інформацією, що відповідала рішенню від 28 березня 1980 року. Крім того, він стверджував, що Дніпропетровський обласний суд у своїх листах від 8 вересня 1997 року та 24 липня 1998 року та Верховний Суд України у своїх листах від 26 вересня та 24 грудня 1997 року, спростовували інформацію, викладену у довідці, що складало достатню компенсацію за будь-яку шкоду, завдану йому довідкою.

Більше того, Уряд зазначав, що імунітет суддів щодо цивільних позовів, поданих у зв’язку з їх професійною діяльністю, була виправдана з огляду на необхідність у демократичному суспільстві збереження їх незалежності та неупередженості, а також захистом здійснення правосуддя від недоречного впливу (див. mutatis mutandis, А проти Сполученого Королівства, № 35373/97, ЄСПЛ 2002-Х).

На завершення, Уряд зазначав, що заявник більше не може вимагати статусу жертви порушення Конвенції.

Заявник не погодився.

Він нагадував, що він вимагав скасування письмової довідки, виданої 4 березня 1997 року і публічних вибачень від суду, що про нього йдеться, за розповсюдження недостовірної інформації про його батька. Він скаржився, що його права за статтею 6 § 1 Конвенції були порушені, оскільки його скарги стосовно довідки не розглядались щодо суті і він не мав можливості ініціювати провадження проти того судді.

(б) Оцінка Суду

Суд нагадує, що заявник може заявляти про те, що він є жертвою порушення статті 6 § 1 Конвенції, якщо “рішення чи захід на користь заявника не було достатніми для позбавлення його статусу "потерпілого", доки національні органи не визнають, прямо або по суті, факту порушення Конвенції, і після цього не нададуть відповідної компенсації” (див. Бурдов проти Росії, № 59498/00, §§ 27-32, ЄСПЛ 2002-ІІІ; Ротару проти Румунії, № 28341/95, §§ 35-38, ЄСПЛ-2000-V).

У даній справі Суд зазначає, що довідка від 4 березня 1997 року була видана на виконання постанови від 28 березня 1980 року Дніпропетровського обласного суду. Тому Суд вважає, що ця справа з самого початку порушила питання виконання державними органами остаточного та обов’язкового рішення, винесеного у справі заявника. Зокрема, постанова від 28 березня 1980 року стосувалась закінчення кримінального провадження проти батька заявника „на підставі відсутності в його діях складу злочину”, а це рішення не повинно було ставитися під сумнів (див. mutatis mutandis, Совтрансавто–Холдинг проти України, № 48553/99, § 72, ЄСПЛ 2002-VII).

Тим не менше, беручи до уваги конкретні обставини справи, зокрема, природу спору, Суд вважає, що заявник, у зв’язку з цією справою, більше не може заявляти про те, що він є жертвою порушення Конвенції.

4 вересня 2003 року Голова Дніпропетровського обласного суду видав нову довідку. Таким чином, зміст відомостей, що містилися у довідці від 4 березня 1997 року, був виправлений.

Суд знаходить, що нова довідка, об’єктивно,  могла бути адекватним відшкодуванням за невиконання державними органами діяти остаточного та обов’язкового рішення Дніпропетровського обласного суду від 28 березня 1980 року. Отже, що стосується цього аспекту справи, мала місце достатня компенсація за будь-яку несправедливість чи відсутність доступу до суду за статтею 6 § 1 Конвенції.

З цього випливає, що ця частина заяви явно необґрунтована і тому має бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 та 4 Конвенції.

2. Ненадання інформації про дату та час розгляду справи у Дніпропетровському обласному суді, який  відбувся 14 серпня 2000 року.

Заявник скаржиться, що його не повідомили про дату та місце судового засідання в його справі, яке відбулось 14 серпня 2000 року за його відсутності і тому, як зазначає заявник, він був позбавлений справедливого розгляду справи  Дніпропетровським обласним судом.

Уряд не погодився. Зокрема, вони надали Суду повідомлення від 27 липня 2000 року, що було надіслане заявникові, про дату та час судового засідання.

Суд, у світлі пояснень, наданих сторонами,  вважає, що ця частина заяви порушує важливі питання факту та права за Конвенцією, визначення яких вимагає розгляду щодо суті. Таким чином, Суд доходить висновку, що вона не є явно необґрунтованою в сенсі статті 35 § 3 Конвенції. Ніяких інших підстав для визнання її неприйнятної не встановлено.

4.  Відсутність публічності судового засідання, що  відбулося 14 серпня 2000 року у приміщенні Дніпропетровського обласного суду

Заявник скаржиться, що його присутність у ході слухань було необхідна, так як скарги стосувались письмової довідки, виданої заступником Голови Дніпропетровського обласного суду і, таким чином, розгляд касаційної скарги мав відбуватись за його присутності.

Уряд не погодився.

У світлі пояснень, наданих сторонами, Суд вважає, що ця частина заяви порушує важливі питання факту та права за Конвенцією, визначення яких вимагає розгляду щодо суті. Отже, Суд вважає, що вона не є явно необґрунтованою в сенсі статті 35 § 3 Конвенції. Ніяких інших підстав для визнання її неприйнятною не встановлено.

5. Незалежність та неупередженість діяльності судів у справі заявника

Заявник стверджує, що судді, які розглядали його справу, не були незалежними та неупередженими, оскільки справа стосувалася їх адміністративного керівництва, тобто заступника Голови Дніпропетровського обласного суду. Заявник зазначав, що ці судді були зацікавлені у винесенні рішення на користь їх вищого керівника.

Суд зазначає, що для того, щоб встановити, чи може суд вважатися „незалежним” для цілей статті 6 § 1 Конвенції, необхідно звернути увагу, між іншим, на спосіб призначення його членів, строки перебування на посадах, існування гарантій від зовнішнього тиску, а також питання про те, чи має він зовнішні ознаки незалежності (див. серед інших посилань, Фіндлей проти Сполученого Королівства, рішення від 25 лютого 1997 року, „Звіти про рішення та ухвали” 1997-І, стор. 281, § 73).

Далі Суд повторює, що існування „неупередженості”, для цілей статті 6 § 1 Конвенції, має визначатись суб’єктивною перевіркою, тобто на підставі особистого переконання та поведінки відповідного судді у даній справі, а також, з огляду на об’єктивну перевірку, тобто з’ясування того, чи забезпечив суддя необхідні гарантії того, що будь-який сумнів стосовно законності у даному питанні виключається (див. серед багатьох інших посилань, Балат проти Австрії, рішення від 22 лютого 1996 року, Звіти 1996-ІІ, стор. 356, § 31 і Соманн проти Швейцарії, рішення від 10 червня 1996 року Звіти 1996 –ІІІ, стор. 815, § 30).

Суд вважає, що питання незалежності та неупередженості необхідно досліджувати разом, аргументи, висунуті заявником, стосуються обох елементів та ґрунтуються на тому ж самому спільному фактичному аналізі (див. Лангборгер проти Швеції, рішення від 22 червня 1989 року Серія А № 155, стор. 16, § 32).

Проте, Суд знаходить, що скарги заявника за цим пунктом мають бути відхилені, тому що він не надав ніякого обґрунтування його сумнівів. Ієрархічний зв’язок сам по собі не достатній для того, щоби вважати скаргу заявника обґрунтованою. Крім того, у заявника була можливість заявити відвід суддям, які слухали його справу, на  підставі їх неупередженості або ж  вимагати передачі справи для розгляду судом іншої підсудності (див. Посохов проти Росії (ухвала), № 63486/00, 9 липня 2002 року). Одначе він не скористався  цими можливостями.

З цього випливає, що ця конкретна скарга явно необґрунтована, а тому  має бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 та 4 Конвенції.

6. Тривалість провадження у справі заявника

Заявник пояснив, що тривалість провадження у його справі не відповідала вимозі „розумності”, визначеній статтею 6 § 1 Конвенції.

Суд зазначає, що судове провадження за скаргами заявника про виправлення інформації, зазначеної у письмовій довідці від 4 березня 1997 року, тривало з квітня 2000 року (коли заявник подав свої скарги до суду першої інстанції) до 14 серпня 2000 року (до дати винесення ухвали Дніпропетровським обласним судом). Загалом 4 місяці та 13 днів у судах двох рівнів провадження. Зважаючи на критерії, встановлені прецедентною практикою Конвенції, тобто складність справи, поведінку заявника та поведінку судових органів (див. Кудла проти Польщі, № 30210/96, ЄСПЛ 2000-ХІ, § 124), Суд доходить висновку, що тривалість провадження у цій справі не перевищила „розумного строку” в сенсі статті 6 § 1 Конвенції.

Це означає, що ця частина заяви є повністю необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 та 4 Конвенції.

ІІ. СКАРГИ ЗАЯВНИКА ЗА СТАТТЯМИ 13 ТА 17 КОНВЕНЦІЇ

А.  Порушення статті 13 Конвенції, як це стверджує заявник

Заявник скаржиться на порушення статті 13 Конвенції, оскільки національні суди не розглядати його скарги за суттю. Стаття 13 встановлює, що:

„Кожен, чиї права і свободи, викладені у цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли в офіційній якості.”

Суд знову повторює, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність та доступність засобів правового захисту на національному рівні для того, щоби втілити в життя сутність прав та свобод, гарантованих Конвенцією, у будь-якій формі, в якій вони можуть мати свій прояв, для їх гарантії -- в порядку, передбаченому національним законодавством.

Таким чином, наслідком статті 13 Конвенції є вимога забезпечення такого національного правового засобу захисту, який би надавав можливість компетентному „державному органу” як розглядати щодо суті скаргу, яка стосується Конвенції, так і надавати належну правову допомогу, незважаючи на те, що Високі Договірні Сторони наділені певною дискрецією (свободою дій), щодо способу, у який вони виконуватимуть свої зобов’язання за статтею 13 Конвенції.

Тим не менше, стаття 13 Конвенції вимагає правового засобу захисту в національному законодавстві лише стосовно тих скарг, які  можуть вважатися заперечними („arguable”­), говорячи мовою Конвенції (тобто таких, що за своєю суттю є спірними і вимагають доведення чи можуть бути  доведені – примітка перекладача); (див. серед інших посилань, Бойл і Райс проти Сполученого Королівства, рішення від 27 квітня 1988 року, Серія А № 131, § 54 та Стокхолмс, Фьорзєкрингс – ох Скадестаднсюрідік АБ проти Швеції, № 38993/97, рішення від 16 вересня 2003 року, § 68).

Суд вважає, що скарга заявника була “arguable” (заперечною) в межах значення статті 13 Конвенції і, таким чином, це положення в цій справі застосовним. Проте він нагадує, що засіб правового захисту за статтею 13 Конвенції не означає засобу, неодмінно пов’язаного з успіхом, це просто доступний засіб для звернення до органу, компетентного розглядати суть скарги (див. Ісламська Республіка Іран проти Туреччини, № 40998/98, 10 квітня 2003 року).

Відтак, Суд задоволений тим, що українські суди переглянули прийнятність скарги заявника щодо ненадання заступником Голови Дніпропетровського обласного суду довідки з правильною інформацією стосовно обставин засудження у 30-х роках батька заявника, що достатньою мірою забезпечило йому ефективний засіб правового захисту для цілей статті 13 Конвенції.

З цього випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою в межах значення статті 35 § 3 Конвенції і має бути відхилена відповідно до статті 35 § 4 Конвенції.

Б.  Порушення, як це стверджує заявник, статті 17 Конвенції

Насамкінець, заявник стверджує, що його право за статтею 17 Конвенції було порушене національними органами. Це положення читається як:

“Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що надає будь-якій державі, групі або особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких із тих прав і свобод, що викладені в цій Конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції.”

Суд знаходить, що твердження заявника повністю необґрунтовані, і що у фактах даної справи ніщо не свідчить про існування доказів порушення цього положення.

З цього випливає, що ця частина заяви явно необґрунтована і має бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 та 4 Конвенції.

З цих підстав Суд одноголосно

Визнає прийнятними, без попереднього розгляду щодо суті, скарги заявника на те, що судові органи належним чином не повідомили його, як стверджує заявник,  про час слухання справи, яке відбулось 14 серпня 2000 року, а також на не публічну природу цього слухання;

Решту заяви визнає неприйнятною.

Саллє Доллє                   Дж. П. Коста 
Секретар                          Голова

[1] Національний Комісаріат Внутрішніх Справ (еквівалент КДБ та Міністерства внутрішніх справ у відповідних час) був заснований у 1934 році, як частина Об’єднаного Державного Політичного Управління. Декретом Центральної Виконавчої Комісії СРСР від 10 липня 1934 року в його структурі були також створені спеціальні надзвичайні суди, межі повноважень яких розповсюджувались на „антиреволюційні” прояви та роботу з „соціально небезпечними елементами”. У колишньому СРСР цими трибуналами були засуджені та ув’язнені близько двох мільйонів осіб.