MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Тривала судова справа щодо газети «Голос України» та журналіста Сергія Лавренюка добігає кінця

31.08.2004    джерело: (“Без цензури”, №26, 2 липня 2004 р.)

23 червня 2004 року Апеляційний суд міста Києва задовольнив апеляційні скарги газети та журналіста. Натомість не задовольнив позовних вимог позивачів – ЗАТ «ТНК-Україна-Інвест», ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез», пана О.Г.Креденцеру. І таким чином установив, що відомості, викладені у статтях Сергія Лавренюка «Спецоперація «Санація», «Спецоперація «Санація– 2» та «Навіщо платити більше», відповідають дійсності. У розмові з «БЦ» журналіст повідомив, що це, можливо, ще не кінець, адже позивачі мають право подати касацію до Верховного Суду.

– Верховний Суд скасував попереднє апеляційне рішення. Тепер новий склад суду визнав, що я не винен. Але я думаю, що позивачі (ТНК) подадуть касацію. Вони ж мають адвокатів. Тобто це ще не кінець. Однак обвинувачення проти мене знято, а рішення про те, що я не винен, уже набрало чинності, й усе офіційно визнано.

– А скільки часу вже триває судова тяганина?

– Статті вийшли в серпні та жовтні 2003 року. І починаючи з листопада цей процес триває. Тобто вже більше як півтора року.

– Ви могли б нагадати, що ж стало причиною таких тривалих розборок? Про що були ваші статті?

– Статті були про обставини приватизації ВАТ «Лисичанськнафтооргсинтез» і про те, як виникали борги цього підприємства. До того ж я описав, взявши документи, що у фіналі конкурсу приватизації цього підприємства брало участь два підприємства. Одне з них – ТНК, за яке розписувався пан Креденцеру, та друге, засновником якого, як виявилося, також був він. У результаті це призвело до того, що «Лисичанськнафтооргсинтез» продали за мізерну суму – 53 мільйони гривень. Тоді як оцінили його попередньо в 5 мільярдів.

А чому ви взагалі взялися за цю справу? Не побоялися піти проти таких могутніх нафтових компаній?

– Ну, я цим підприємством почав цікавитися ще в 1997 році. Його приватизацію почали ще тоді. ЗАТ «ТНК-Україна-Інвест» – це потужна машина. У тому-то й проблема, що сьогодні особливо небезпечною стає цензура великих компаній. Або цензура великих політико-економічних угруповань. Вони, по суті, будучи великими машинами, мають можливість будь-якими методами тиснути на пресу. Наприклад, вони можуть відмовити в рекламних коштах. Вони кажуть: «Або ви про нас напишете, або жодна реклама до вас не йде». Методів впливу багато. Тому зрозуміло, що братися за цю справу певною мірою було небезпечно.

Розгляд справи начебто підійшов до завершення, у вас накопичився певний досвід. Щоб ви порадили журналістам, які потрапляють у такі ситуації?

– Ситуація доволі виснажлива й напружена. Буває, що ти відвідуєш суд щотижня. Певне напруження та тиск накопичуються щодня. Мене часто щотижня штрафували на 300–600 гривень. Я отримував багато листів, викликів, виконавча служба надсилала повідомлення про те, що з мене мають стягувати штрафи. Але якщо журналісти беруться за подібні теми, то насамперед важливо, щоб усі відомості та інформація, яку вони подають, були підкріплені документально. Навіть якщо журналіст упевнений у тому, що має рацію, то все одно краще використовувати такі вислови, як «можна припустити», «можна оцінити», «можна дійти висновку». Але при цьому наводити конкретні речі, факти й водночас уникати оцінних суджень.

– Зараз кажуть про те, що правосуддя зазвичай не на боці журналістів. Якщо брати до уваги ваш випадок, то чи дійсно це так?

– Ну, мій процес тягнеться вже давно. Суд багато разів ухвалював рішення, що я винен. Навіть тоді, коли це рішення було абсолютно суперечливе. Узагалі, було багато інших суперечливих моментів, але суддя на це йшла й ухвалювала рішення не на мою користь. Тому стверджувати щось однозначно я б не хотів.

– Що перше спало на думку, коли ви почули рішення суду на вашу користь?

– Звичайно, я сприйняв це з радістю. Бо хочеш ти цього чи ні, але весь цей судовий процес забирає дуже багато часу та відволікає від основної роботи. Мені взагалі здається, що більшість таких позовів спрямовано на те, щоб журналістів, які щось подібне насмілилися написати, відволікти від роботи, вибити з колії, щоб вони не змоги більше порушувати ці теми.

– А взагалі, після цього процесу та неприємного досвіду, чи взялися б ви за подібну справу ще раз? Чи оминатимете цю тему?

– Ні, не думаю, що буду оминати цю тему. Я цю ситуацію порівняв би з професією медика. Коли до лікаря приносять хворого, то, у принципі, він не може відмовитися надати йому медичну допомогу. Щось схоже відбувається й у журналістиці. Коли журналіст дізнається про певні факти, які має знати все суспільство, він не може їх приховати та вдавати, що цих фактів не знає. Бо інакше треба зав’язувати із цією професією. Потрібно завжди подавати правдиву інформацію. Зараз журналісти частенько перекручують інформацію, але цим вони передусім шкодять собі та своїй репутації.

 Поділитися