Право кріпосне та «відкріпне» – схожість лише за назвою чи й за сутністю речей?
На дільничні комісії Тернопільщини у проміжку між турами президентських виборів набігла хвиля заяв про отримання відкріпних посвідчень на повторне голосування. Слухняно «відкріплялися» міліціонери, податківці, пожежники, працівники «Укрзалізниці», лісового господарства, ветеринарної медицини… Пересічний європеєць, мабуть, замислився б з цього приводу - що б усе це означало: якусь дивну епідемію осінньої дромоманії, невідому досі виборчу технологію чи щось інше?
Що ж до нас, то похмурий життєвий досвід безпомилково підказує – за дивним намаганням виборців забрати власні відкріпні посвідчення стоїть якась критична – чисто феодальна! - межа зневаги до прав людини та громадянина. Адже забирали ті посвідчення не для того, щоб деінде проголосувати, а для того, щоб покірно віддати вищестоящому начальнику! Інколи – віддати разом із власним паспортом.
Приміром, тиждень тому мені зателефонував знайомий і попросив про термінову зустріч. Прийшовши до офісу, повідомив, що його начальник зажадав, аби ближчими днями він отримав відкріпні посвідчення на себе та дружину і здав їх шефові. При цьому радилося не задавати зайвих запитань. Такі ж пропозиції, з його слів було зроблено і іншим членам колективу. Мовляв, у противному випадку усім було обіцяно неприємності на роботі. На моє запитання, чому люди не напишуть скаргу до прокуратури, відповів: «в усіх сім’ї і усі бояться втратити заробіток».
Погодьтеся, такого ми ще не бачили...
Можна довго сперечатися на предмет того, що є первинним: раби чи тирани, кріпаки чи феодали. Дивним є інше… Згадані ситуації віднедавна сприймаються у нашій «незалежній країні», як речі майже звичні. Так, ніби не йдеться про примусове позбавлення людей їхнього конституційного права на вільне волевиявлення у виборах глави держави.
Коли кілька днів тому група депутатів місцевих рад та лідерів громадських організацій звернулися до голів місцевої влади та прокуратури з вимогами припинити адміністративний тиск на працівників державних установ, ніхто з них навіть не намагався заперечувати фактів правопорушень зі сторони місцевих начальників! Загальний сенс відповідей державних мужів полягав - о tempora, o mores! – у тому, що «якщо на наше начальство тиснуть зверху то і їм не залишається нічого іншого, як тиснути на підлеглих». Або – «якщо Президент агітує за одного з кандидатів, то чому нам не можна? – адже з нас більше питають»… Погодилися на тому, що голова «поговорить з хлопцями, щоб вони більше так не робили».
Тут замислишся – а чи можлива мінімально-ефективна демократія у країні з настільки грубими деформаціями суспільної свідомості? І з програми якого класу варто розпочинати виховання нашої громадянськості – невже з дитсадівських віршів К.Чуковського про «таракана»?
У час, коли пишеться цей текст, одна персона гнівно таврує з телеекрану опозицію та сповіщає про відхилення нею законопроекту змін до Закону «Про вибори Президента України», яким серед іншого передбачалося відміну голосування за відкріпними посвідченнями.
Як бачимо, діючий Президент не наважився хоча б у останні дні свого правління якимось чином пригальмувати «відкріпне» беззаконня, визнати за Парламентом право на політичне інакомислення, за опозицією - на елементарне існування… Тобто – самому зробити невеличкий крок назовні із задушливої епохи «кучмізму».
Зробити це належить лише нам - тим, хто ще зберіг у собі залишки громадянського почуття.
19 листопада 2004 року