Вибір «зони» і зона «вибору»
Чи мали місце якісь позитивні зміни?
Офіційно на семінарі «Громадянське суспільство і держава у виборчому процесі» представник Державного департаменту України з питань виконання покарань запевняв, що на нас чекає «чудо демократії». Керівництво департаменту дякувало «за пропозиції щодо сприяння у проведенні в установах кримінально-виконавчої системи заходів, спрямованих на підвищення правової обізнаності учасників виборчого процесу», висловлювало готовність «надати сприяння офіційним спостерігачам у здійсненні своїх повноважень», хоча й заперечувало проти екзитполів.
Що ж було насправді?
В той час, як проходив семінар у Києві (до виборів лишалося ще більше місяця) установи виконання покарань одержували «додаткові інструкції» з питань проведення виборів.
Ще раніше для конкретизації «зони вибору» в установи у великій кількості надавалися агітаційні матеріали, присвячені провладному кандидату. Через адміністрацію установ. Але ж у Законі України «Про вибори Президента України» сказано, що «органам виконавчої влади..., їх посадовим і службовим особам забороняється участь у передвиборній агітації» (п.2 ч.1 ст.64)...
Інформація про інших претендентів на «президентську булаву» — тільки із засобів масової інформації, а доступ до них у «спецконтингенту» обмежений. Можна подивитися провладні телеканали та послухати передачі державного радіо. Пердплачувати загальноукраїнські газети може далеко не кожний ув’язнений, до того ж опозиційна преса за ґратами є «персоною нон грата». На видних місцях на території установ задовго до дня виборів вивішували агітаційні плакати з портретами усіх кандидатів, але В.Янукович, попри алфавіт, розміщувався першим (щоб запам’ятали та, часом, на виборах не переплутали). В день виборів, вони, звичайно, зникли.
Спроба офіційного спостерігача відвідати одну із спеціальних дільниць напередодні знаменної виборчої дати (28 жовтня) зустріла рішучий опір з боку керівництва установи. Нібито правомірність таких дій підтвердив і столичний департамент, який щойно дякував «за пропозиції» і був готовий «надати сприяння».
Спеціальні виборчі дільниці до дня виборів в установах фактично не виконували свою функцію, передбачену законом. Тимчасові приміщення для них, як правило, навіть не були обладнані належним чином і виділялися за межами установ. Тому не дивно, що спроби поцікавитися документами роботи чи знайти стенд офіційних матеріалів комісій теж закінчувалися невдало ~ на день виборів їх просто не існувало.
Спроби поцікавитися списками виборців теж наражалися на «рішучу відсіч» з боку голови комісії та... адміністрації установи (зрозуміло, хто «хазяїн» на виборах в зоні). Єдиний екземпляр був «у роботі» — у членів комісій, а заважати ж їм, звичайно, не можна.
Як правило, на дільницях чи поблизу них відсутні плакати, які роз’яснюють порядок голосування. Певно, досить і того, що «зона» знає, за кого.
Картки, які посвідчують особу, ув’язненим видавалися поза межами дільниці, тому дехто, можливо, голосував і по кілька разів (члени комісії, що видають бюлетені виборцям «зони», як правило, наймані працівники цих же установ виконання покарання, тому на їх пильність в даному разі покладатися важко).
За свідченнями ув’язнених та їх родичів, на «спецконтингент» з боку адміністрації установ здійснювався тиск — вимагали голосувати за кандидата від влади.
А як же бути з «плюралізмом»? Він «створювався» дуже просто. Деяким «довіреним особам» із числа ув’язнених давалася вказівка голосувати за інших кандидатів. Навіть папірець із прізвищем вручали, щоб не забув або не переплутав. Але тільки деяким. І то лише, щоб «створити фон» для переконливої перемоги нинішнього прем’єра.
У «зони» немає зони вибору. Вона, як завжди, була змушена стопроцентно йти на дільницю і годинами чекати в черзі, щоб проголосувати за «свого» — на кого вказала влада. Така от у нас «публічність і відкритість» виборчого процесу в місцях позбавлення волі.
... Самі ув’язнені говорили, що в «зоні» їм не потрібне право голосу, яким їх «нагородила» наша Конституція. Бо тут це право іде «наліво», вільне волевиявлення не забезпечено, а право голосу з конституційної гарантії перетворюється на додатковий інструмент знущання й тортур.