MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Черговий наступ на свободу вираження поглядів

01.02.2005   
Євген Захаров
11 травня Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» з урахуванням зауважень Президента (номер реєстрації 2663). Прийнятий Закон, на нашу думку, э неприйнятним для країни, яка декларує прихильність до демократії та дотримання прав людини.

11 травня Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» з урахуванням зауважень Президента (номер реєстрації 2663). Раніше цей Закон був прийнятий 9 липня 2003 року, але Президент скористався правом вето. Фактично ж депутати прийняли майже той самий законопроект, зміни торкнулися тільки визначення конфіденційної інформації, що є власністю держави.

Зміни, внесені до Закону про пресу, суттєво звужують обсяг конституційного права на інформацію (а це вже порушення ст. 64 Конституції, яка забороняє обмеження конституційних прав і свобод, крім випадків, передбачених Конституцією). А саме: частина перша ст. 2 «Свобода діяльності друкованих ЗМІ» тепер проголошує «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих ЗМІ». Аналогічно звужене головне право журналіста – на інформацію: тепер журналіст має «право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації» (п.1 частини другої статті 26).

Отже, тепер не дозволяється одержувати, використовувати, поширювати та зберігати інформацію з обмеженим доступом, тобто, за статтею 30 Закону «Про інформацію», конфіденційну або таємну інформацію. Відповідно до ст. 30 Закону «Про інформацію» до категорії таємної належить інформація, яка становить «державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі». Визначення державної таємниці та режим доступу до інформації, що являє собою державну таємницю, встановлюється Законом України «Про державну таємницю». Що ж стосується «іншої передбаченої законом таємниці», то тут ситуація виглядає більш незрозумілою. Порядок віднесення інформації до категорії таємної, згідно із ст. 30 Закону «Про інформацію», визначається відповідними органами при дотриманні вимог Закону «Про інформацію». Оскільки ст. 21 цього закону передбачає, що джерела і порядок одержання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів всіх рівнів визначаються законодавчими актами про ці органи, цілком природно очікувати, що це повинно бути відображено у відповідних законах. Але у жодному законі визначення інших видів таємної інформації, якою володіють державні органи, немає.

У другій частині статті 30 дано визначення конфіденційної інформації – це «відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Зауважимо, що, хоча прямо це й не сказане, власниками конфіденційної інформації можуть бути тільки фізичні або недержавні юридичні особи, оскільки, згідно із статтею 19 Конституції, «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», тобто не можуть поширювати інформацію «за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов». Отже, не можна вважати, що друга частина статті 30 дає визначення «конфіденційної інформації, що є власністю держави». Чи не саме це мав на увазі Президент, коли дав зауваження (п.6): «Дати визначення конфіденційної інформації, що є власністю держави»? На нашу думку, прийнята редакція Закону фактично не врахувала це зауваження, і якщо Президент буде послідовним, він знову скористається правом вето щодо цього Закону.

Дійсно, вказана колізія не вирішується введеними у Законі №2663 частинами 3 та 4 статті 30. Частина 3 стверджує, що стосовно інформації, яка є «власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ – надано статус конфіденційної». Позбавленим логіки і взагалі дивним виглядає обмеження доступу до інформації з «метою її збереження». Лишається незрозумілим, відповідно до якого закону цей статус надається. Що ж стосується частини 4, де перелічені відомості, яким не може бути наданий такий статус (він майже дослівно повторює перелік інформації, яка не може бути визнана державною таємницею), то можна сміливо прогнозувати, що в даному випадку ці обмеження працювати не будуть: саме державні службовці, а не закон, будуть вирішувати, обмежувати доступ до інформації з цих причин, чи ні. Дане в Законі «негативне» визначення конфіденційної інформації , що є власністю держави, могло б працювати, якщо б було передбачене створення «Зводу відомостей, які становлять конфіденційну інформацію, що є власністю держави», як це було зроблено з відомостями, що становлять державну таємницю. Тоді було б подолано вказану суперечність, коли одні і ті ж відомості «за бажанням» одного відомства можуть поширюватися, а іншого – засекречуватися.

Проте прийнятий Закон створення такого «Зводу» не передбачає. А згідно п.2 чинної Постанови № 1813 від 27 листопада 1998 р. «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави» центральні і місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування повинні були у шестимісячний термін розробити і ввести в дію переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави. Цій інформації надається гриф ДСК. Адже мало не кожне відомство може мати подібний перелік. Хто конкретно, і виходячи з яких критеріїв вирішує, які саме відомості є конфіденційними, Інструкція не визначає. Також невідомо, чи були такі переліки створені, і незрозуміло, чи будуть вони доступні для широкого загалу. Практика ж звернень з інформаційними запитами показує, що відмови в наданні інформації з посиланням на те, що запитуваним відомостям наданий гриф ДСК, є дуже частими.

Зрештою, з подібних констатацій можна зробити лише один висновок, а саме, що рішення про те, яку інформацію треба захищати, держслужбовці хочуть приймати виключно на свій розсуд. Закон №2663 покликаний закріпити та охороняти це бажання. Тепер журналіст, отримавши будь-яку інформацію, не може бути впевнений, що вона є відкритою, і повинен, строго кажучи, отримати дозвіл на її публікацію у відповідного органа державної влади, у власності, користуванні чи розпорядженні якого повинна бути ця інформація. А це означає введення цензури, яка заборонена статтею 15 Конституції України. Ситуація, що склалася, є неприпустимою.

Другий блок змін до законодавства дає відповідь на старе питання, яке має свою історію: хто має право на організацію прослуховування (воно розуміється в широкому смислі: не тільки як прослуховування телефонних розмов, а як будь-який контроль комунікацій)? Зміни до законодавчих актів, передбачені Законом №2663, закріплюють монополію СБУ на таємне прослуховування: Встановлюється адміністративна відповідальність не тільки за порушення законодавства, що регулює розроблення, виготовлення і торгівлю спеціальними технічними засобами для зняття інформації з каналів зв’язку, іншими засобами негласного отримання інформації, а й за незаконне придбання або зберігання таких спеціальних технічних засобів (ст.195-5 КОАП). При цьому розмір штрафу дуже великий: якщо хтось насмілиться розробляти, виготовляти, продавати, придбати або зберігати такі засоби, то ризикує заплатити від 50 до 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. А якщо посадова особа зрадницьки вдасться до незаконного придбання або зберігання таких засобів, то її чекає штраф від 200 до 500 неоподаткованих мінімумів доходів. Адміністративна відповідальність встановлюється також за здійснення незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах (ст. 212-4 КОАП).

Закон №2663 містить ще одну дуже суттєву зміну до статті 11 Закону «Про захист інформації в автоматизованих системах». В її формулюванні «Вимоги і правила щодо захисту інформації, яка є власністю держави, або інформації, захист якої гарантується державою, встановлюються державним органом, уповноваженим Кабінетом Міністрів України. Ці ж вимоги і правила є обов’язковими для власників АС, де така інформація обробляється, і мають рекомендаційний характер для інших суб’єктів права власності на інформацію» слова «мають рекомендаційний характер» виключені. Отже, недержавні власники автоматизованих систем мають захищати інформацію в своїх АС виключно за принципами і правилами, встановленими тою ж СБУ? Таким чином, СБУ хоче контролювати не тільки всі операції в державній і недержавній сфері, пов’язані із зняттям інформації з каналів зв’язку, а й захист інформації в усіх автоматизованих системах, державних і недержавних. Але ж це порушує третю частину статті 30 чинного Закону «Про інформацію», згідно з якою особи, які володіють інформацією, одержаною на власні кошти, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту! Крім того, таке жорстке одержавлення захисту інформації в автоматизованих системах створює великі можливості для зловживань.

Закон №2663 суттєво розширює повноваження СБУ. Змінена підслідність по справах про злочини, передбачені статтею 359 ККУ (незаконне використання технічних засобів негласного одержання інформації): досудове слідство передане від органів прокуратури до органів СБУ. До компетенції СБУ віднесене провадження у справах про адміністративні правопорушення законодавства про державну таємницю або здійснення незаконного доступу до інформації в автоматизованих системах, придбання або зберігання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації. Тобто органи СБУ отримали право на адміністративне затримання осіб, які вчинили ці адміністративні правопорушення, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, що є знаряддям або безпосереднім об’єктом цих правопорушень та інші передбачені законом заходи забезпечення адміністративного провадження. Хто ж може бути правопорушником? Насамперед, журналісти, професійним обов’язком яких є інформування суспільства.

Отже, прийнятий Закон, на нашу думку, э неприйнятним для країни, яка декларує прихильність до демократії та дотримання прав людини.

 Поділитися