MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Реформа кримінально-виконавчої системи

29.04.2005   
Відкритий лист Олександра Букалова Голові Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

Мойсику Володимиру
Голові Комітету Верховної Ради
України з питань законодавчого
забезпечення правоохоронної діяльності

У газеті «Голос України» № 46 від 15 березня 2005 року було опубліковано вашу статтю «Кримінально-виконавча система України: реформувати чи підчиняти?» Ви підіймаєте надзвичайно важливі питання подальшого існування цієї системи в Україні. На жаль, і усі гілки влади, і суспільство дуже мало уваги приділяють діяльності цієї важливої інституції, її проблемам. Тому самий факт Вашої публікації, на наш погляд, є надзвичайно позитивним.

Хотілося б зупинитися на деяких Ваших твердженнях та висловити свою думку щодо них.

1. Зобов’язання України перед Радою Європи.

Протягом всієї публікації Ви неодноразово згадуєте про зобов’язання нашої країни перед Радою Європи та наполягаєте на тому, що вони виконані. Зокрема Ви пишете:

Згідно із зобов’язанням України при вступі до Ради Європи у відповідності з Висновком (Заключенням) її Парламентської Асамблеї (№ 190 за 1995 рік) було визначено, що до кінця 1998 року пенітенціарну систему України потрібно вивести з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ.

Ви також посилаєтесь на думку експертів Ради Європи, які у 1996 році вивчали нашу систему і які у своєму звіті рекомендували в рамках подальшого реформування системи виконання покарань «створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації»

Ви стверджуєте, що «на виконання заключення експертів Ради Європи щодо створення пенітенціарної служби в якості автономної соціальної організації ... створено Департамент з питань виконання покарань. Таким чином, головне зобов’язання перед Радою Європи щодо демілітаризації пенітенціарної системи України та її виведення з підпорядкування силовому відомству, нашою країною було виконано. «

Таке Ваше твердження відповідає й подальшому Вашому зауваженню: «На мою думку, вимоги Ради Європи зводяться не до підпорядкування пенітенціарної системи Мінюсту, а до створення пенітенціарної служби у якості автономної соціальної організації»

Ви посилаєтесь й на думки учасників «круглого столу» у Верховній Раді 2 березня 2004р. Майже всі учасники дискусії акцентували увагу на тому, що головна мета зобов’язань перед Радою Європи з реформування пенітенціарної системи, а саме: її демілітаризація та виведення з підпорядкування силовому відомству, виконана.

Наведені Ваші твердження не є, м’яко кажучи, точними.

Згадуваний Вами Висновок № 190 (1995) Ви чомусь не цитуєте. А там ясно вказано: «відповідальність за управління пенітенціарною системою... буде передана Міністерству юстиції до кінця 1998 року». Як бачите, тут немає жодної згадки про «автономність» системи. На відміну від рекомендацій експертів, це є зобов’язанням. Тому, якщо рекомендації експертів, про які Ви згадуєте, виконувати лише бажано, то зобов’язання виконувати треба обов’язково. 

Можна, звичайно, припустити, що з часом Рада Європи погодилась з обраним Україною варіантом: створенням самостійного відомства. Проте, це не так. Можливо, Ви не знаєте, що у п. 8 Резолюції ПАРЄ №1346 (2003) однозначно сказано: «Асамблея закликає органи влади України: ...ііі. завершити перевід всієї пенітенціарної системи у підпорядкування Міністерства юстиції;»

То ж позиція ПАРЄ щодо виконання зобов’язань нашої країни перед Радою Європи суттєво відрізняється від Вашої думки, процитованої вище, навіть якщо так, як Ви, вважають й «майже всі учасники дискусії» 2 березня. Це означає, що переведення пенітенціарної служби у підпорядкування Мінюсту залишається невиконаним до кінця зобов’язанням України, чинним і сьогодні.

2. «Ліквідація» пенітенціарної системи.

Ви малюєте таку альтернативу для нашої в’язничної системи: «або йти шляхом реального реформування, спираючись на міжнародний досвід та науково обґрунтовану національну концепцію, або черговий раз імітувати радикальну реформу через поспішну ліквідацію існуючих державних структур».

Про ліквідацію Ви говорите й в інших місцях своєї статті, стверджуючи, що «12 лютого КабМін відніс до переліку органів, що ліквідуються, й Державний департамент з питань виконання покарань з покладенням його функцій на Міністерство юстиції». Здається, Ви навіть обурені: «хіба можна одним розчерком пера ліквідувати стабільну державну структуру, яка включає 180 установ, де утримується 200 тисяч чоловік».

По-перше, будь-ласка, скажіть, де можна побачити згадувану Вами «науково обґрунтовану національну концепцію реформування пенітенціарної системи»? Чи існує вона у природі?

По-друге, з Ваших слів можна зробити висновок, начебто Кабмін, ліквідовуючи пенітенціарну систему, планує всі установи виконання покарань позакривати, злочинців викинути на вулицю, а персонал установ залишити без роботи. А може, насправді все не так загрозливо та трагічно? Може, мова йде про набагато тривіальніше: не про «ліквідацію» системи, а тільки про підпорядкування її Мінюсту? З усіма 200 тисячами ув’язненими, які залишаються за ґратами, з персоналом, який продовжує працювати, з установами тощо? І насправді НІЧОГО не ліквідується, хіба що крім семирічної бездоглядності керівників пенітенціарної системи? То ж чи не ця бездоглядність – головна цінність, яку Ви відстоюєте у своїй публікації?

3. Дотримання прав людини

Спробуємо проаналізувати Ваші твердження щодо дотримання прав людини у пенітенціарній системі. Ви пишете: «Керівники пенітенціарної системи нашої країни стверджують, що семирічне функціонування дозволило ввести нові форми та методи роботи з засудженими;. Підтверджують такі висновки експерти Ради Європи та Європейського комітету проти тортур».

Ви також запевняєте: «Плідна співпраця кримінально-виконавчої системи України з європейськими державами дозволяє по новому оцінити систему права у сфері виконання кримінальних покарань, дотримання прав людини, проводити імплементацію європейських норм та стандартів утримання та поводження з ув’язненими.»

Ви впевнені, що пенітенціарна служба зробила ряд суттєвих кроків щодо подальшої гуманізації відбування кримінальних покарань, укріплення законності, стабілізації стану у місцях позбавлення волі та забезпечення прав та свобод людини. 

Ви не сумніваєтесь, що «послідовне реформування кримінально-виконавчої системи дозволило покращити її роботу практично в усіх напрямках, проте всі вони слугують головному: забезпеченню прав та основних свобод людини.

Чудові слова про права людини. Непогано було б підкріпити цей оптимістичний погляд відомими Вам фактаи. Проте Ви їх, на жаль, не наводите. Ви також чомусь задовольняєтесь у питаннях дотримання прав людини думкою тільки керівництва системи, та не цікавитесь ані думкою науковців, ані думкою громадських організацій. Та про рівень відповідності Ваших слів реаліям свідчать, наприклад, такі факти. Новий Кримінально-виконавчий кодекс у рамках забезпечення саме права засуджених на контакти з зовнішнім світом та задля збереження соціальних зв’язків засуджених передбачає одну телефонну розмову на квартал тривалістю 15 хвилин. Це є практичне втілення імплементації згадуваних Вами європейських норм? Проте в новому КВК таких прикладів – десятки.

Другий факт. Протягом 1998-2002 року Європейський Комітет проти тортур чотири рази відвідував Україну. Можливо, тому, що наші керівники Департаменту так гарно впроваджували «нові форми та методи» роботи з засудженими? Ось як оцінюються фахівцями Комітету проти тортур «суттєві кроки щодо... стабілізації стану у місцях позбавлення волі та забезпечення прав та свобод людини», наприклад, у п. 59 Доповіді КЗК за підсумками візиту 2000 року:

«Умови тримання під час візиту до установ, як і в минулому, були загрозливими. Про це свідчать, зокрема, й спостереження, зроблені у сімферопольському СІЗО. Там же, де прогрес спостерігається, він в цілому незначний та невпевнений. Візит підтвердив, що проблема систематичного переповнення, яку давно пора вирішувати українській владі, існує не тільки в СІЗО, де вона дуже очевидна, а й в установах виконання покарань».

Варто підкреслити, що нинішнього року Комітет вп’яте відвідає Україну. Це теж красномовне свідчення рівня «забезпечення прав і свобод людини» в нашій пенітенціарній системі.

Важливо додати, що про справжнє ставлення Департаменту «як автономної структури» до проблем дотримання прав людини свідчить й той маловідомий факт, що у грудні 2003 року за підсумками «круглого столу» керівництва Департаменту з громадськими організаціями до спільної Резолюції було зроблено декілька поправок. Ці поправки стосувалися як раз привернення уваги працівників системи до вирішення проблематики прав людини (див. бюлетень АСПЕКТ № 1 – 2004) . Остаточний текст Резолюції доробляв Департамент, і всі поправки про «права людини» були акуратно викреслені. В підсумку залишився попередній текст, підготовлений самим Департаментом, і про права людини там вже не йшлося. Ось таке дивне «практичне» застосування декларацій про дотримання прав людини керівництвом Департаменту з питань виконання покарань як самостійної організації.

Висновок: на сьогодні дотримання європейських норм прав людини у пенітенціарних установах – це поки що більше обіцянки, гарний намір, ніж дійсний стан справ. І самостійність Департаменту при цьому – фактор, який скоріше гальмує впровадження європейських норм поводження з ув’язненими, ніж сприяє їх впровадженню.

4. Громадський контроль системи.

Ви стверджуєте: «Сьогодні інтенсивно йде становлення громадянського суспільства, яке здатне здійснювати громадський контроль за будь-якою державною установою.

І далі: «На виконання ст. 25 Кодексу, яка закріплює принцип здійснення громадського контролю за дотриманням прав засуджених при виконанні кримінальних покарань, прийнято Положення «Про спостережні комісії».

Наведені два Ваші вислови доволі коректні. Ви не стверджуєте, що громадський контроль у нас існує, адже насправді «здатність здійснювати контроль» та прийняття Положення це ще не контроль як такий. У Вас, з одного боку, мова йде про громадський контроль, з іншого – Ви не стверджуєте, що такий контроль вже існує.

І дійсно, сьогодні такий контроль відсутній. На це є дві головні причини, які детально висвітлюються в публікаціях в нашому бюлетені АСПЕКТ (№ 3, 2004 та № 1, 2005). Але якщо коротко, то перша причина: до складу спостережних комісій входять не громадські організації, як передбачає Положення, а самі ж чиновники. Ми з’ясували, що, наприклад, у Донецькій області з одинадцяти опитаних комісій у вісьмох немає жодного представника громадських організацій, ще в двох, – їх по одному. А в Донецькій обласній спостереженій комісії з 15 осіб: 9 керівники управлінь облдержадміністрації, ще 5 представляють комісії облради. На нашу пропозицію включити до комісії представника хоча б однієї громадської організації керівництво облдержадміністрації відповіло відмовою.

І друга суттєвіша причина відсутності громадського контролю. Згадуване Вами Положення про спостережні комісії серед завдань таких комісій не містить ЖОДНОГО, що передбачало б контроль за дотриманням прав засуджених. Як це не парадоксально, але в Україні сьогодні не існує законодавчих норм, які б прямо передбачали контроль за дотриманням прав людини. До речі, проект цього Положення про спостережні комісії готував саме Департамент. То ж сім років достатній час, щоб переконатися, що «автономність Департаменту» та громадський контроль його установ: речі, які мало сполучаються.

Вартий уваги і такий Ваш вислів. Говорячи про процедуру передачі Департаменту до Мінюсту, Ви пишете: Неприємно вразило й те, що були проігноровані наміри (очолюваного Вами) комітету обсудити це питання на засіданні «круглого столу» із залученням широкого кола народних депутатів України, керівників відповідних міністерств та відомств, вчених та представників міжнародних організацій.

На мій погляд, не менш вражаючим і теж неприємним є те, що у цьому переліку Ви не згадуєте чомусь українські громадські організації. Невже вони, на Вашу думку, на варті участі в такій розмові? Тоді тим самим Ви, як це не дивно, підтверджуєте, що насправді в Україні громадські організації не є суб’єктом, причетним до вирішення проблем системи. Бо ж з понад двадцяти більш-менш компетентно працюючих громадських організацій до участі у зібранні 2 березня Ви не запросили жодної.

В цьому контексті варто навести деякі рекомендації тих самих шанованих Вами та вже згадуваних експертів Ради Європи, які радили у своєму Звіті у пункті 5.19

«Ми рекомендуємо:

 – створити, як тільки це дозволять ресурси, інспекційний орган, який має координуватися з центрального рівня, бути незалежним і мати у своєму розпорядженні обласні групи, що включають досвідчених працівників пенітенціарної системи, представників інших громадських організацій, включаючи неурядові організації;

 – скасувати після створення незалежного інспекційного органу інспекційні функції прокурора;

 – здійснювати повну інспекцію кожної установи якнайменш один раз на рік;

 – подавати письмову доповідь про кожну інспекцію відповідному міністру;

 – оприлюднювати доповіді про кожну інспекцію разом з відповіддю міністра, за винятком додатку, що містить конфіденційну інформацію;

 – керівникові інспекційного органу раз у два роки надавати парламентові письмовий звіт про проведену роботу та встановлені факти (див. ЄВП, правило 4 і пункт 4 Пояснювальної доповіді).

На сьогодні, за сім років існування Департаменту: ніякого інспекційного органу не створено, більше того у реальному створенні подібних органів недавнє керівництво Департаменту зовсім було не зацікавлене. Прокуратура залишається майже єдиним органом, який систематично інспектує в’язниці, проте інформацію про результати інспекцій отримати теж неможливо – на наші запити, наприклад, прокуратура Донецької області нам завжди відповідає відмовою.

На жаль, у тому Звіті є ще чимало рекомендацій, але й досі вони залишаються побажаннями.

5. Законодавчі досягнення Департаменту.

Говорячи про досягнення Департаменту, Ви згадуєте про те, що «прийнято новий Кримінально-виконавчий кодекс та Закон «Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк».

Дійсно, КВК прийнято, але сьогодні цей КВК вже є «позавчорашній день», і він потребує багатьох виправлень та змін. Щодо згадуваного Закону, то він, на жаль, не працює. Я буду надзвичайно вдячний, якщо Ви наведете інформацію про те, скільки осіб, які звільнилися, наприклад, у Донецькій області протягом 2004 року, отримали житло, як це передбачає цей закон? Або скільки осіб за цей час звернулися до спостережних комісій та отримали допомогу за цим Законом? На жаль, на сьогодні цей Закон – пуста декларація.

  До здобутків Департаменту Ви відносите розробку Закону «Про державну кримінально-виконавчу службу України». Та чи є насправді здобутком те, що за сім років цей законопроект прийнято лише у першому читанні? І всі сім років працівники Департаменту не знають, який мають статус, на яку підтримку держави вони можуть розраховувати. А тим часом відомчі лікарні МВС відмовляються безкоштовно обслуговувати працівників системи, тому що вони вже «чужі», а «своїх» лікарень майже немає, тому працівникам установ Департаменту за лікування треба платити, на відміну, наприклад, від міліціонерів. Семирічна невизначеність статусу працівника пенітенціарної системи – це те ж «досягнення» Департаменту як автономної структури.

6. Чисельність ув’язнених.

Ви стверджуєте, що «щорічне ініціювання Департаментом прийняття законів про амністії, а також реалізація норм Кримінального кодексу із застосування нових видів покарань дозволило суттєво скоротити в установах системи чисельність засуджених»

Насправді до створення Департаменту чисельність ув’язнених була меншою. Наприклад, у 1994 році вона складала 138970 осіб, у 1996: 172163 осіб. Разом з тим ПІСЛЯ створення Департаменту вона швидко росла та склала станом на 01.01.1999 – 206191 осіб, через рік: – 218083, на 01.01.2001: 222254. Що ж стосується останніх років то зниження чисельності ув’язнених за три роки з 192 293 осіб станом на 01.01.2002 до 188 465 осіб станом на 01.01.2005, тобто на 3828 осіб або на 2% навряд чи можливо вважати «суттєвим». Разом з тим чисельність ув’язнених у 2005 році перевищує рівень 1996 року на 10%. ВИСНОВОК: автономність системи аж ніяк не стала фактором, який впливає на чисельність в’язнів.

7. Дещо про рекомендації експертів ради Європи.

Надзвичайно цікавою у Вашій статті є така фраза: «Департамент за своїм державно-правовим значенням є правоохоронним органом, йому дано право оперативно-розшукової діяльності».

Ви з інших приводів не раз згадували як вельми авторитетну думку експертів Ради Європи. Проте, в підготовленому ними та цитованому Вами Звіті є й таке зауваження експертів (п.5.13 Звіту) «Українська пенітенціарна служба завжди мала тісні оперативні стосунки з військовими та міліцією, і вона нерідко (і неправильно) згадується як один із правоохоронних органів.» Варто додати, що збереження Департаменту як самостійної структури саме таке «помилкове» відношення до систем й законсервувало. Більше того, саме передача до Мінюсту й спрямована, зокрема, на виправлення цієї «помилки». Саме виправлення цієї «помилки» Ви чомусь й вважаєте недоцільним. Чому?

РЕЗЮМЕ

Перш, за все варто підкреслити, що викладені зауваження не слугують відстоюванню однієї точки зору. На сьогодні проблема переведення Департаменту з питань виконання покарань у підпорядкування Міністерства юстиції – актуальна і важлива, вона потребує відкритої, публічної та професійної дискусії, до якої варто залучити не спеціально підібраних учасників із заздалегідь відомою позицією, а якомога ширше коло фахівців. І в такий дискусії важливо використовувати дійсні, а не сфальшовані аргументи, дійсні та повні дані, а не тільки ті, які підтверджують лише одну точку зору.

В даному листі зроблена спроба довести, що наведені Вами у згадуваній статті аргументи, на жаль, не витримують критики. Сумнівною є коректність та повнота добору фахівців, у колі яких проводився «круглий стіл» 2 березня. Якщо, на Ваш погляд, існують аргументи за те, щоб Департамент й надалі залишити автономною структурою, варто їх навести. Якщо існують аргументи за переведення системи у підпорядкування Мін’юсту, ці аргументи важливо сприймати неупереджено. І при всьому цьому не забувати, що Україна обирає все ж таки європейський вектор розвитку.

З повагою
Олександр БУКАЛОВ,
голова Пенітенціарного товариства України,
голова ради громадської правозахисної
організації «Донецький Меморіал»


 Поділитися