Ігнорувати журналістів — собі ж шкодити. Чи адекватно нова влада реагує на виклики?
Одним із численних викликів новій владі будуть її взаємини зі ЗМІ. Власне, чому будуть? Виклики, як нав’язлива тінь, уже волочаться за новим урядом. Можна погодитися з Євгеном Сверстюком, що брутальний напад на Патріархію Української православної церкви в центрі столиці України серед білого дня в той момент, коли затверджений Президентом України Віктором Ющенком новий уряд зібрався на своє перше засідання в кінозалі Верховної Ради, є диявольським викликом оновленій владі. Чи відреагувала ця сама влада на виклик?
Замість відповіді наведу в скороченому вигляді інформацію від Центру громадських зв’язків Головного управління МВС України в Києві, здобуту довгою і наполегливою працею: “Виїздом на місце події встановлено, що Варваринський корпус Михайлівського Золотоверхого монастиря належить Київському науково-методичному центрові з охорони, реставрації та використання пам’яток історії, культури і заповідних територій. Біля будівлі, розташованої на території монастиря, знаходився настоятель Михайлівської проєрархії м. Києва, який у вказаному приміщенні за дорученням керуючого справами Патріархії архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря Ісіченка займався реалізацією церковних речей. Iз його пояснення стало відомо, що годину тому невідомі особи в кількості до 20 осіб примусово вивели його зі вказаного приміщення. Для розв’язання конфліктної ситуації та вирішення її в законному порядку сторони дійшли згоди спільно опечатати всі приміщення до вирішення питання в суді. Попередньою перевіркою встановлено, що фізична сила між конфліктуючими сторонами не застосовувалась. Охорону громадського порядку на території монастиря, з метою недопущення протиправних дій, забезпечує наряд міліції”.
На цей канцелярський документ мені довелося витратити майже чотири години. Таку оперативність можна охарактеризувати виразом “опір матеріалу” в особі начальника згаданого Центру громадських зв’язків Дмитра Андреєва, а можна вважати і явним затягуванням часу. Хоча, як мінімум, мав би бути коментар компетентної людини в погонах. Звичайно, новий міністр входить у справи, але ж його підлеглі орудують від його імені. А тим часом диявол продовжує бенкетувати.
Ще один свіжий приклад. 14 січня, після кількаденних телефонних переговорів, я надіслав листа Київському міському голові Олександрові Омельченку з трьома запитаннями, на які сподівався почути відповідь. 14 лютого збіг місячний термін, визначений законодавством для відповіді будь-якими посадовими особами, в тому числі й міським головою, на письмові запити громадян. Не згадуймо тут про специфіку журналістики. За цей час одне запитання втратило актуальність, а друге застаріло. Залишилося останнє — про спілкування з приймальнею керівника транспортного управління столичної міськдержадміністрації. З огляду на поведінку державного службовця (попри те, що та особа це заперечила), процитую це запитання: “Хотілося б почути з перших уст, як виконується міська комплексна програма заходів щодо розвитку і функціонування української мови в м. Києві на 2002—2005 роки “Українська мова в українській столиці”, яку Ви свого часу підписали. Чому, наприклад, секретарка Шпильового відмовляється спілкуватися державною мовою, а на зауваження відповідає “Какая разніца?”, при цьому зазначаючи, що в приймальні Шпильового вона перебуває на громадських засадах. На мою думку, це не лише порушення Конституції і законів України, а й згаданої міської програми. Це просто обурливо”.
І на все це — ані гич. Очевидно, індульгенція через перезатвердження одержана, тому і на такі “дріб’язки”, як прозорість і відкритість, звертати уваги не варто. Є й важливіші справи.
Нова влада або, як у випадку з Омельченком, нова-стара влада потребує отих “ланцюгових псів демократії”, які допомагатимуть їй адекватно відповідати на нові виклики. Можна не сумніватися, що їх буде чимало.
(“Україна молода”, №30, 17.02.2005)