• Архів / Свобода Висловлювань в Україні / Рубрикатор / Судові процеси проти журналістів та ЗМІ. Цивільні справи. Дифамація

І у нас судять по-європейськи

09.05.2005

Костянтин Федоренко, адвокат, учасник Програми правового захисту і освіти ЗМІ ІRЕХ U-Меdіа

Засоби масової інформації є одним з тих комунікаторів, через який громадяни мають можливість реалізовувати своє право на інформацію про діяльність тих чи інших органів або публічних осіб. Майже кожному зі ЗМІ доводилося бути відповідачем у суді у справах про захист честі, гідності та ділової репутації (дифамацію).

Важливим під час розгляду таких справ є застосування Конвенції про захист прав людини та основних свобод, до якої Україна приєдналася 1997 року. Практика Європейського суду з прав людини стає частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню при розгляді справ про дифамацію.

Європейський суд з прав людини встановив спеціальні правила, коли розглядає справи про дифамацію стосовно політиків, посадових осіб. Показовою для цього стала справа Лінгенса проти Австрії. Австрійського журналіста звинуватили в публікації двох статей, у яких суворо критикувався тодішній канцлер Бруно Крайський за те, що він підтримував політика, який служив офіцером СС. Суд виявив, що Лінгенс не може довести, що висловлені ним погляди є правдивими, а це – необхідний крок у процесі встановлення відсутності вини у здійсненні кримінального наклепу. На Лінгенса наклали великий штраф, і примірники з його публікацією було вилучено. Європейський суд встановив порушення статті 10 Конвенції та одностайно постановив, що: 1) межі допустимої критики (щодо ведення суспільної діяльності) є ширшими стосовно політика, ніж стосовно приватних осіб (на відміну від останньої, перший неминуче та свідомо виставляє себе, свої вчинки на суворий суд як журналістів, так і широкої громадськості); 2) вимога від відповідача довести правдивість його, можливо, дифамаційного погляду порушує його право на поширення поглядів так само, як і право громадськості знайомитися з поглядами. Європейській суд заявив також: “Слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна підтвердити, в той час як правдивість оціночних суджень не підлягає доведенню. Щодо оціночних суджень, цю вимогу (довести їхню правдивість) неможливо виконати, і вона є порушенням самої свободи думки...”

Аналіз судової практики українських судів у справах про дифамацію свідчить, що вони дедалі частіше посилаються на Конвенцію. Чи не найпершим судовим рішенням, в якому містилося посилання саме на практику Європейського суду, стало рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців у справі за позовом колишнього депутата обласної ради К. до редакції газети “Молодий буковинець” про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди. Головуючий суддя В.Марчук, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, обгрунтував судове рішення, зокрема, рішенням Європейського суду у справі Лінгенс проти Австрії, застосувавши тим самим у здійсненні національного правосуддя практику Європейського суду та вироблені ним принципи. Судове рішення у справі К. до газети не було оскаржене і набуло законної сили. Така новація, сподіваємося, дасть поштовх для застосовування у справах про дифамацію в національних судах принципів та критеріїв судової практики Європейського суду.

В іншій справі, що була нещодавно розглянута суддею того ж суду О. Забавською, за позовом про дифамацію іншого колишнього депутата обласної ради Д. до “МБ”, хоча і не міститься посилань на принципи Європейського суду, але в позові відмовлено з інших правових підстав. Натомість позиція редакції газети та автора публікації у відстоюванні права на свободу вільно виказувати свої думки та переконання базувалася на принципах, що вироблені Європейським судом з прав людини у своїх судових рішеннях. Рішення судді О. Забавської ще не набуло законної сили і з огляду на затяту “послідовність” позивача Д., заявлену ним до відшкодування суму у 300000 грн, а також з огляду на поширену в Інтернет-виданні “Об’єктивної газети” пасквіль-публікацію позивача Д. щодо суддів чернівецьких судів під псевдо Петро Хавкатий, очікуваним є надходження найближчим часом апеляційної скарги Петра Хавкатого (він же колишній партійний функціонер обласного масштабу однієї з колишніх найреволюційніших (не “помаранчевих”) партій. Він же, напевно, бізнесмен, з огляду на заявлену суму позову).

До речі, до відома П. Хавкатого, єдиною справою про дифамацію, у якій Європейський суд не встановив порушення статті 10 Конвенції, була справа Барфорд проти Данії (1989 р.). Пан Барфорд –журналіст – був засуджений за кримінальний наклеп у статті, де він критикував рішення суду з трьох осіб на користь місцевої громадської служби на підставі того, що двоє судових засідателів були працівниками цієї служби, і тому їх мали дискваліфікувати. Європейський суд у цій справі постановив, що хоча “критика складу суду була захищеною, твердження пана Барфорда були серйозним звинуваченням, яке, вірогідно, знизило громадську повагу до суддів”. Критерій, що вироблений у цій справі Європейським судом, свідчить на користь того, що “межі допустимої критики стосовно судових посадових осіб є вужчими, ніж стосовно політиків, представників виконавчої влади або правоохоронців, і також є вужчими, коли вона спрямована швидше на окремих названих осіб, ніж на установи взагалі”. Але П. Хавкатий на те й хавкатий, щоби не перейматися тонкощами європейських стандартів свободи слова та принципів судочинства.

(“Молодий буковинець”, №21, 24 лютого 2005 р.)