Деякі епізоди політичного життя Харкова
І чому в нас так виходить? Принаймні, в Харкові…
Яку тільки партію не будують – а виходить все рівно КПРС. Саме такі думки, невеселі, відверто кажучи, приходять мені в голову після розповіді нашої колеги, яка брала участь в конференції районного осередку Народного Союзу «Наша Україна». Все було, як за радянських часів – і нагнані з підприємств робітники, які не знали як реєструватися, при реєстрації «забували» свої призвіща, а називали тільки підприємства, на яких працюють. І звичне хамство якогось партійного (так і приходить в голову – компартійного) боса, який кричав на жінку-реєстратора.
І заздалегідь складений список президії, і, м’яко кажучи, байдуже відношення до незапланованих пропозицій та зауважень. Може, ще було потрібно швиденько створити при НСНУ піонерську організацію та комсомол, і хай привітали би учасників зборів піснями та декламаціями? А чому б ні? От есдекі мають свій комсомол, а комуністи та пані Вітренко і піонерів. А пропрезидентська партія чім гірша? Це ж скільки студентів можна було відразу загнати в партійні лави! Бо ті ж самі ректори ВУЗів, які ганяли студентів на підтримку Януковича, тепер всі-всі вірні прихильники Президента Ющенка та його партії. Ті ректори, що примушували студентів під наглядом викладачів голосувати «За Януковича», незважаючи на всі заклики Ющенка піти у відставку добровільно, бо це аморально залишатися після всього на своїх місцях, нікуди не йдуть, та й ще паплюжать своїх колег, які намагалися добитися змін у керівництві ВУЗів. Кажуть, «не можу піти у відставку, бо трудовий колектив не відпускає». Взагалі, читайте п’єсу Євгена Шварца «Дракон» - там про все це сказано. Тепер вони так саме будуть примушувати студентів голосувати за НСНУ. Але, оскільки вони не мають ніякого авторитету ані у молоді, ані у більшості викладачів, то цілком можливо, що кількість голосів у НСНУ не буде суттєво відрізнятися від кількості голосів у партії «За ЄДУ» на попередніх парламентських виборах. Знову на ті ж граблі? Радянська влада, мабуть, безсмертна на цій території. Чи може тут якась місцева епідемія?
Саме тому треба дуже обережно ставитися до надання більшої самостійності органам місцевого самоврядування. Бо далеко не у всіх регіонах місцева влада здатна самоврядуватися на сучасному рівні. В таких регіонах, на нашу думку, необхідно зробити «щеплення демократичності» місцевим структурам згори і кожен день пильнувати, щоб паросток не був відторгнутим міцним стереотипом. В статті Домініка Аріеля «Парадокси Помаранчевої революції (Критика, № 5-6), політолога Отавського університету, є рядки, присвячені сходу України. Він пише, що зі зникненням радянської ідентичності, мешканці цих регіонів «відчули себе покинутими напризволяще».
І тому, на його думку, вони знаходяться в пошуках самоідентифікації. Боюся, що шановний вчений – спеціаліст з проблем Східної Європи - в цьому випадку помиляється. Ніякого зникнення радянської ідентичності у значної кількості, я б сказала – навіть, у більшості мешканців Східної України, не відбулося. І, як правило, чим більший вік людини, чим більше років вона прожила при радянській владі – тим більше вона тяжіє до примарного Радянського Союзу. Причому часто людина має негативне ставлення до радянської влади, - навіть, людина з дисидентського кола, а все рівно близька для них істина: «мой адрес не дом, и не улица, мой адрес – Советский Союз».
І чим більше в регіоні носіїв такої ментальності, тим важче будуть змінюватись основні стереотипи відносин «суспільство – влада», «влада – людина», «людина – суспільство».
Це не можна не враховувати новій владі. В таких регіонах призначення губернаторами, його заступниками людей особисто порядних, прихильних ідеям реформ, не змінить автоматично старі зв’язки – владні та бізнесові, суспільні та людські. З таких регіонів треба починати системні реформи освіти, медицини, правоохоронних органів, причому контролювати цей процес повинні і представники центральної влади, і громадські організації, і преса. Потрібна чітко розроблена програма реформ для кожного регіону. Загальноукраїнські програми, адаптовані для конкретного регіону, можуть якось спрацювати, але при пильному стеженні за тим, що відбувається і центральною владою, і суспільством.
Радянський менталітет не шукає ідентифікації – він шукає свого радянського трамвайчика, від колиски до могилки, коли все розписано на все життя. І коли хтось обіцяє цей шлях, громадяни будуть обирати його.
Скористатися цією ментальністю дуже спокусливо для нової влади – але вкрай небезпечно. Нещодавно я прочитала статтю, в якій автор дорікає новій владі за збереження більшості «сталих» посадовців на районному та міському рівнях. На мою думку, акценти треба ставити не на тому, що вони голосували не «За Ющенко», а на тому, що більшість цих людей при владі має рівень самосвідомості партійного керівника радянського типу, тільки без стримуючого ока партійного контролю, який - нема куди правди діти – стримував інстинкт «хапати та красти, поки є».
Держапарат та бізнес за останні 12 років міцно зрослися, і сьогодні ми маємо такий собі варіант українського кентавра: голова олігарха і тулуб – чиновний апарат радянського походження. Якщо досить швидко не замінити більшість «вояків» цієї потужної бюрократичної армії, вона з’їсть революцію, як той помаранчевий апельсин, і буде панувати та розквітати далі.
А держава доведена попереднім правлінням до такого стану, що використовувати її надалі, як окуповану чиновною армією територію, вже не можна – державу втратимо.
В Харкові куди не кинь – там, як і раніше клани – у всякому випадку, з погляду пересічного громадянина. Підприємці, як і раніше, смертельно бояться податківців, водії – ДАІ, вчителі та лікарі – відповідно кожний свого начальника, мешканці будинків не тільки комунальних служб, а й ще «крутих» будівельників. Деякий вітер свободи пройшовся по верхівках свідомості громадян, як ото вітер перед грозою, яка так і не відбулася. Цей вітер свободи підвищив активність деяких громадян у відстоюванні своїх прав (частіше всього прав споживачів, або тих, хто скаржиться на порушення прав комунальними службами, при призові до армії, новими забудовами у центрі міста, що погіршують умови життя мешканців навколишніх будинків). Але труднощі, які треба подолати цим громадянам, відстоюючи свої права, стали не меншими, а навіть більшими.
Чиновники різних рівнів, починаючи з Адміністрації Президента, дивляться не на громадян, а у свою підсвідомість, медитація проходить по типу: «Спокійно – нічого не змінилося, не відбулося, можна глибоко вдихнути і робити далі те ж саме, як і раніше».
І все частіше на думку спадає, що це ми вже проходили на початку 90-х. Тоді серед старого апарату раптом з’явилися нові люди, які почали дивитися тобі в очі і справді намагалися вирішувати твої проблеми, і хоч їх було небагато, але проблеми часто вирішувались і громадянин не відчував себе отакою «комашкою», яку, якщо не розчавили за те, що він потурбував бюрократа, то й на тому йому повинен бути вдячний.
Але в 90-х, ще за часи Президента Кравчука, і вже остаточно за часів Президента Кучми, нові люди серед бюрократичного плану стали з’являтися все рідше і рідше. Міцний радянський супербюрократ з’їв їх. Або переламав під себе.
За те ж десятиліття утвердилася зрощення влади і капіталу, а десь до 2000 року ми мали країну із спотвореними суспільними зв’язками, з пануванням олігархічних кланів і чиновного апарату. Як і в радянські часи в середніх школах - не до учнів, і не до вчителів, в медицині - не до хворих, і не до лікарів, в армії – не до солдат, і не до офіцерів, не кажучи вже про їх родини. Відповідно в судах – не до правосуддя, про затриманих чи арештованих і казати годі. І список цей можна продовжувати.
Ви скажете, що я узагальнюю або перебільшую? Як би не так! Випадки, коли не так – є штучними і не виокремлюються в загальному пейзажі.
«Ви розчарувалися в помаранчевій революції?» – запитаєте ви мене. Ні в якому разі. Іншого вибору у України не було – йшлося про наше існування як держави. Але дуже не хотілося б щоб уроки 90-х років нічому нікого не навчили – ані суспільство, ані владу. Дуже не хотілося, щоб сірі хвилі бюрократичного болота зімкнулися над розбудженим суспільством і поглинули його. А саме таку загрозу ми й бачимо зараз.
Як завжди – оксамитова революція – це той розвилок дороги, де наліво підеш – коня загубиш, направо – себе втратиш.
І є тільки одна стежка – вперед. Дуже складна дорога – але іншої немає Не можна залишати на своїх посадах суто радянських чиновників, хоч за кого б вони не голосували.
Критерієм відбору на будь-яку посаду – навіть на посаду начальника ЖЕО – може бути тільки людина з новою самосвідомістю. Чиновник для людини, а не навпаки. Саме таким чином затверджуються чиновники розвинених демократій, пов’язуючи себе з життям і долею своєї країни.
І тут ми маємо суто український парадокс, на який треба було б звернути увагу новій владі. Крім розбещеного, корумпованого чиновного клану в Україні поки що слабка нова влада, яка має справу з досить розвинутим суспільством, якого немає ані в Росії, ані в Білорусі. Досить висока активність і чисельність громадських організацій в Україні, більша ніж у пострадянських республіках СРСР, за винятком країн Балтії. І, як правило, саме громадські організації відчувають підвищену хвилю суспільної активності, і через це усвідомлюють найболючіші точки, де стикаються інтереси держави і громадян. Попередня влада ігнорувала більшість попереджень про стан громадянського суспільства, які йшли від неурядових організацій, від незалежних ЗМІ (а вони, незважаючи на тиск влади, існували всі 13 років незалежності України). Було б краще, якби нова влада не ігнорувала представників суспільства, бо саме громада може, як це не дивно, бути корисною тим представникам нового уряду, що мають історичне мислення, яким, на превеликий жаль, не були обтяжені ані пан Кравчук, ані пан Кучма…