Права людини в Україні - 2004. II. ПРАВО НА ЖИТТЯ

Право на життя є основоположним правом людини та правом, що забезпечує основні демократичні цінності. Воно гарантується Загальною декларацією прав людини (стаття 3): «Кожна людини має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність». Стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визнає право кожного на життя, додаючи, що це право «має бути захищене законом», а також, що «ніхто не може бути позбавлений життя свавільно». Право на життя осіб віком до 18 років та обов’язок держави гарантувати це право визнається статтею 6 Конвенції ООН про права дитини.

Ці положення, що мають універсальний характер, мають також інтерпретуватися в контексті інших договорів, резолюцій, декларацій, прийнятих компетентними органами ООН, а також документів регіональних організацій. До таких належить, в першу чергу, Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод, у статті 2 якої йдеться про право людини на життя та про захист цього права.

Конституція України також зазначає, що «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (стаття 3) та «Кожна особа має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя» (стаття 27).

Практика Європейського суду з прав людини у тлумаченні права на життя становить особливий інтерес, так як даний Суд розглядає велику кількість справ у порівнянні з іншими уповноваженими органами, а його рішення є обов’язковими при тлумаченні Конвенції. У тлумаченні обо­в’язків держави згідно зі статтею 2 Конвенції, Суд їх загалом визначає як негативні та позитивні. Частиною позитивних обов’язків держави є також процесуальні обов’язки, що стосуються ретроспективного розслідування будь-якого насильницького позбавлення життя.

1. Негативні обов’язки

Протягом тривалого часу поширеним було тлумачення статті 2 про право на життя, згідно з яким, окрім дозволу на застосування смертної кари,[1] визначаються обставини, за яких представники держави мають або не мають права на легітимне вбивство. Тобто, за певних обставин представники держави, наприклад міліція, мають право застосовувати силу, що може призвести до смерті при забезпеченні правопорядку.

Питання правомірності застосування сили стосується забезпечення правопорядку. Застосування надмірної сили чи невиправдане застосування вогнепальної зброї становлять грубе порушення права на життя.

Проте можуть існувати ситуації, коли застосування сили може бути виправданим, оскільки було «виключно необхідним». Ці ситуації стосуються самооборони або захисту інших осіб від незаконного насильства; арешту або запобігання втечі особи під час затримання на законних підставах; правомірного придушення заворушення або повстання.[2]

Окрім Конвенції, іншими правовими джерелами, які потрібно брати до уваги при розгляді скарг на надмірне застосування сили, є стандарти ООН, основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї представниками правоохоронних органів,[3] принципи ефективного запобігання та розслідування позасудових свавільних та вчинюваних у спрощеному порядку страт.[4] Увагу світового співтовариства також зосереджено на необхідності підготовки поліцейських у дусі поваги до прав людини, включаючи вивчення міжнародних стандартів щодо застосування сили в правоохоронній діяльності. Тобто, можливим є досягнення успіху при веденні справ (як на національному рівні, так і на рівні Європейського суду) про виплати компенсацій потерпілим за вбивства, здійснені поліцією, якщо можна довести, що поліцейські не пройшли відповідної підготовки з використання вогнепальної зброї, або якщо в процесі планування чи контролю за проведенням операцій правоохоронних органів, що призвели до позбавлення життя, буде виявлено недоліки.[5]

Українське законодавство, що регламентує застосування зброї, визнано в цілому як таке, що не суперечить міжнародним стандартам.[6] Однак, не доступна офіційна інформація про випадки невиправданого застосування правоохоронними органами вогнепальної зброї та про провадження справ, пов’язаних з розслідуванням таких випадків.[7]

Восени 2004 року до Фонду правового захисту жертв порушень прав людини Української Гельсінської спілки з прав людини звернулася по допомогу мешканка м. Херсон Ловигіна Г.І. Приводом до звернення були наступні події.

14 січня 2000 року при проведенні учбових занять Дорожньо-патрульної служби ДАІ працівниками МВС було вбито її сина – молодшого сержанта міліції Ловигіна П.А., який «грав» роль порушника закону. Після проведення слідства вбивцю сина, який за версією слідства вбив Ловигіна через необережне поводження зі зброєю, було амністовано та звільнено з МВС за власним бажанням. Слідство проігнорувало факти, що могли б свідчити про порушення правил проведення учбових занять у системі МВС з боку керівництва, ознаки їхньої недбалості, злочинної халатності та підробці матеріалів навчань.

Невдоволені рішеннями властей, батьки сержанта міліції подали до суду позовну заяву про відшкодування МВС України шкоди за моральні страждання, що завдала їм смерть сина. Але українські суди відмовили у задоволені заяви. Зараз Ловигіними подана заява по цій справі до Європейського суду з прав людини.

2. Позитивні обов’язки

Європейський суд також неодноразово наголошував, що стаття 2 у певних випадках визначає позитивні зобов’язання органів державної влади вживати превентивні заходи для захисту особи, життю якої загрожує небезпека з боку іншої особи. Позитивні зобов’язання у цьому контексті виникають (1) у зв’язку з неефективністю розслідування скарг заявників або їхніх родичів національними правоохоронними органами, (2) під час розгляду скарг на неефективну діяльність системи охорони здоров’я, (3) під час розгляду скарг на забруднення довкілля.

2.1. Не проведення ретроспективного розслідування насильницького позбавлення життя становитиме порушення статті 2 Конвенції. Відсутність ефективного розслідування також може становити порушення статті 2.

Ситуація в Україні в 2004 році по розгляду судами справ щодо злочинів проти життя була наступною:[8]

(1) умисні вбивства: надійшло справ за даний період – 4006, залишок нерозглянутих справ на початок період – 1307. Закінчено провадження 4064 справ;

(2) умисні тяжкі тілесні ушкодження: надійшло справ за даний період – 5299, залишок нерозглянутих справ на початок період – 1878. Закінчено провадження 5360 справ.

Безумовно, сухі статистичні дані мало говорять про ефективність розслідування злочинів проти життя. Крім того, загальновідомим є факт, що більшість справ в Україні розкривають на підставі «власного зізнання». Однак статистика, що є доступною, не подає такої класифікації. Загальновідомими є також способи, якими правоохоронні органи добиваються показників розкриття злочинів, що яскраво показано у розділі про випадки катувань та жорстокого поводження.

Ефективність розслідування «резонансних» справ в Україні залишається незадовільною. В Україні вже усталеною практикою стало ухиляння перших осіб правоохоронних органів від звітування перед парламентом, та від інформування парламенту та громадськості про перебіг «резонансних» справ. Крім того, правоохоронні органи загалом ігнорують запити з боку парламентських інституцій (напр. Уповноваженого Верховної Ради з прав людини) та окремих народних депутатів.[9]

На жаль, протягом 2004 року влада не просунулася у розслідуванні резонансних вбивств, зокрема, справи Гонгадзе, Александрова та відомих бізнесменів.

Конституція України не передбачає права громадян, громадських організацій та політичних партій на здійснення контролю над правоохоронними органами. Законодавством встановлено, що громадяни мають право звернення до правоохоронних органів та їх посадових і службових осіб; громадські організації – на отримання інформації, необхідної для реалізації їхніх цілей і завдань. І хоч закон встановлює, що названі органи повинні в установлений термін такі запити розглянути і дати належну відповідь, відповіді на подібного роду запити є рідкісними.[10]

Розслідування справи Гонгадзе

Перед президентськими виборами на уряд України було посилено тиск з метою встановити винних у одній із найбільш «резонансних» справ останніх років – зникненні журналіста Георгія Гонгадзе. 19 червня 2004 року газета «The Independent» (Великобританія) на підставі документів, що потрапили до газети, надрукувала статтю, де повідомлялося про блокування високопосадовцями розслідування, в т.ч. «гальмування» Генеральною прокуратурою України розслідування, та ряд інших обставин справи. Незабаром всі матеріали справи, включно з протоколами допиту свідків та іншими офіційними документами, з’явилися в Інтернеті.[11]

У червні 2004 року Генеральна прокуратура спростувала твердження статті. Тоді ж було повідомлено, що слідчі Генеральної прокуратури працюють з чоловіком, який стверджує, що вбив Гонгадзе.[12]

Однак наприкінці листопада 2004 року заступника Генерального прокурора Миколу Голомшу було звільнено за прояви політичної заангажованості, неналежну організацію розслідування кримінальних справ, в т.ч. неналежне розслідування кримінальної справи щодо вбивства Георгія Гонгадзе, яке він безпосередньо очолював.[13] Наприкінці грудня, після звільнення Г.Васильєва з посади Генерального прокурора та поновлення С. Піскуна на цій посаді, М. Голомшу було поновлено на посаді заступника Генерального прокурора.[14]

Загалом хронологія розслідування справи Гонгадзе у 2004 році була наступною:[15]

Січень: Генеральний Прокурор Васильєв оголошує про проведення додаткових експертиз по справі Гонгадзе, в тому числі щодо записів Мельниченка, Київським науково-дослідним інститутом судової експертизи з залученням іноземних експертів. Представники моніторингового комітету ПАРЄ розчаровані просуванням справи: «Схоже, що проблему просто відклали».

Травень: Пан Васильєв оголошує що у справі Гонгадзе «Все розпочали з чистого аркуша».

Липень: Міністерство внутрішніх справ розпочинає внутрішнє розслідування щодо стеженням за Гонгадзе напередодні його зникнення.

Вересень: Телевізійна програма «Закрита зона» надає нову версію вбивства Гонгадзе. Київський науково-дослідний інститут судової експертизи оголошує, що записи Мельниченка сфабриковані.

Жовтень: Нове детальне дослідження встановлює слабкі сторони та недоліки у справі Гонгадзе; дослідження спонсорують Міжнародна федерація журналістів, Національна спілка журналістів, Інститут масової інформації, Фундація Гонгадзе.

Листопад: Звільнено пана Васильєва з посади Генерального прокурора України.

Грудень: Поновлено на посаді Генерального прокурора пана Піскуна, який призначає колишніх слідчих у справі Гонгадзе.

2.2. Неефективна діяльність системи охорони здоров’я також є порушенням позитивних зобов’язань держави. Держава повинна розробити правила, які б зобов’язували державні та приватні лікарні вживати належні заходи для захисту життя пацієнтів. Вони також вимагають запровад­ження ефективної незалежної системи розслідування з метою одержання інформації і забезпечення відповідальності з боку медичних працівників за смерть пацієнтів.

У світовій практиці є різноманітні приклади контролю над ефективністю системи охорони здоров’я. Так, наприклад, у Великобританії діє Омбудсман з прав людини та охорони здоров’я; в Італії працює Трибунал із захисту прав пацієнтів, представники якого розосереджені по всій країні; у США, де, крім комісій з етики, куди входять лікарі, юристи, представники страхових компаній, права пацієнтів обстоює безліч громадських організацій. Вони активізувалися після оприлюднення даних досліджень, які проводилися протягом чотирьох років у всіх штатах. Експерти повідомили, що країна щороку втрачає близько 40 тисяч своїх громадян через лікарські помилки.

В Україні, де проблематичним буває навіть отримання пацієнтом історії своєї хвороби, статистичних даних щодо лікарських помилок, безумовно, немає. Немає також гарантованої законодавством незалежної медичної експертизи, державної служби захисту прав пацієнтів, а також стандартів якості меддопомоги. Громадських організацій, що працюють у сфері захисту прав пацієнтів, є надзвичайно мало. До таких, наприклад, належить Всеукраїнська рада із захисту прав та безпеки пацієнтів. Організація, заснована в 2002 році, отримує велику кількість звернень від громадян та веде справи у судах стосовно порушення прав пацієнтів.

За твердженням юристів Ради, окрім таких звичних факторів, як погана поінформованість людей про свої права та їхня неготовність обстоювати свої права, основними проблемами в Україні у сфері законодавчого забезпечення ефективності системи охорони здоров’я є наступні:

(1) недосконалості існуючого законодавства, що унеможливлюють отримання призначених судом компенсацій;[16]

(2) відсутність закону про права пацієнтів.

На розгляд Верховної Ради на початку 2003 року було подано законопроект про права пацієнтів, внесений народним депутатом України С.Шевчуком.[17] Законопроект визначає і конкретизує права пацієнтів в контексті основних прав людини в галузі охорони здоров’я, формує систему, за допомогою якої кожна людина отримує можливість користуватися цими правами та бути захищеним від будь–яких порушень, забезпечити повагу до гідності пацієнта, залучаючи, у разі необхідності, засоби правового захисту.

У березні 2004 року Кабінет Міністрів Україні рекомендував доопрацювання законопроекту у частині захисту персональних даних.[18] Однак протягом року подальших зрушень у розгляді даного законопроекту не спостерігалося. Навпаки, народними депутатами України, які є членами Комітету Верховної ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства М.Є. По­ліщуком, Л.С. Григорович, М.В. Лободою зареєстровано проект постанови Верховної Ради України про його відхилення.[19]

Дані соціологічного дослідження ситуації з правами пацієнтів в Україні

– 6 пацієнтів із 10 мають досвід порушення їхніх прав в лікувальних закладах;

– 9 пацієнтів із 10 вважають необхідними заходи для посилення прав пацієнтів;

– лише 7 пацієнтів зі 100 користувалися законами для захисту своїх прав;

– 9 із 10 пацієнтів вважають недостатньою існуючу інформацію про свої права в якості пацієнта;

– кожен 2-й громадянин України вперше дізнався про існування поняття «права пацієнта» з анкети під час соціологічного опитування;

– 7 із 10 громадян вважають марним захищати свої права в органах охорони здоров’я за допомогою законів;

– кожному 2-му пацієнту не надавали правдивої інформації в лікарні про стан його здоров’я та прогноз на майбутнє;

– кожен 3-й пацієнт вказав на факт розголошення конфіденційної інформації про його стан здоров’я;

– кожен 2-й пацієнт повідомив, що йому не була надана своєчасна інформація про заплановані втручання та їхній вплив на організм з боку медичного персоналу;

– кожен 2-й пацієнт не знає про існування права вільного вибору та заміни лікаря.

За матеріалами інформаційного бюлетеню «Громадянські права пацієнта в Україні» Лікарської асоціації Миколаївського регіону

Українська Гельсінська спілка з прав людини отримала низку скарг про смерть немовлят під час пологів, що, за твердженням матерів, була зумовлена помилковими діями лікарів. У всіх випадках органи прокуратури відмовили у порушенні кримінальних справ. При цьому заявники не мали доступу до ефективних і незалежних механізмів захисту свого права, зокрема, незалежної медичної експертизи таких випадків.

2.3. Позитивні зобов’язання держави у зв’язку із забрудненням довкілля полягають, серед іншого, і у інформуванні людини про ризик для її життя. На думку експертів, навіть сьогодні, не зважаючи на тривалий час, що вже пройшов після Чорнобильської трагедії, справа про Чорнобиль може бути доведена до Європейського суду.[20] Адже ситуація з Чорнобилем – це триваюче правопорушення, люди, що постраждали, хворіють і помирають дотепер.

3. Рекомендації

1. Змінити кримінально-процесуальне законодавство з метою надання більших прав потерпілим, в тому числі родині загиблих, та збільшення їхньої впливу на хід розслідування.

2. Запровадити ефективні незалежні механізми розслідування смертей, особливо тих, що були заподіяні діями представників правоохоронних органів і працівниками медичних закладів.

3. Запровадити незалежну медичну експертизу.

4. Прийняти закон України «Про права пацієнтів», що буде забезпечувати правові гарантії дотримання прав пацієнтів на життя, таємницю приватного життя та обсягу надання мінімальної безкоштовної медичного допомоги.

5. Щорічно оприлюднювати звіт щодо розслідування злочинів проти життя.

6. Збільшити ефективність державного і громадського контролю над діяльністю правоохоронних органів.

[1] Стаття 2 Конвенції має читатись сьогодні разом з прийнятим додатковим протоколом № 6 до Конвенції, який ратифікувала Україна, у якому йдеться про скасування смертної кари.

[2] Стаття 2, пункт 2 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

[3] Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 45/121 від 14 грудня 1990 року.

[4] Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 34/169 від 17 грудня 1979 року.

[5] Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст. Київ, «ВІПОЛ», 2004, ст. 25.

[6] Рабинович П., «Право людини на життя (стаття 2 ЄКПЛ)», Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст. Київ, «ВІПОЛ», 2004, ст. 36-37.

[7] Запити УГСПЛ до органів прокуратури та МВС щодо відповідної інформації залишилися без відповіді.

[8] Звіт Державної Судової Адміністрації України в Держкомстат України про розгляд судами першої інстанції кримінальних справ за 2004 рік.

[9] Поляков Л., Шангіна Л., «Правоохоронні органи в Україні: контрольована безконтрольність», Дзеркало тижня, 12 червня 2004.

[10] Ряд запитів УГСПЛ з проханням надати інформацію щодо питань, що висвітлюються в даному звіті, залишилися без відповіді. Винятком було лише звернення УГСПЛ до спікера парламенту В. Литвина стосовно незаконних переслідувань за політичні погляди та масові затримання активістів під час президентських виборів 2004 року. Спікер надіслав звернення в обласні органи прокуратури; після цього УГСПЛ отримала близько десятка відповідей. На жаль, у багатьох випадках отримані відповіді можна класифікувати як відписки.

[11] Сторінка в Інтернеті: http://delogongadze.org.

[12] Офіційна сторінка Генеральної прокуратури України в Інтернеті, новини та публікації від 21 червня 2004 року:

[13] Офіційна сторінка Генеральної прокуратури України в Інтернеті, новини та публікації від 29 листопада 2004 року:

[14] Офіційна сторінка Генеральної прокуратури України в Інтернеті, новини та публікації від 29 грудня 2004 року:

[15] «Розслідування неспроможності правових та судових процесів у справі Георгія Гонгадзе», Попередній звіт Інституту масової інформації, в Інтернеті: http://imi.org.ua.

[16] За повідомленням юристів Всеукраїнської ради із захисту прав та безпеки пацієнтів таких випадків по Україні налічуються десятки. Див. також Григоренко О., «Лікувати – безкарно калічити?», Дзеркало тижня, № 5 (480), 7–13 Лютого 2004 року; Пархомчук Т., «Непідсудність бюджетного Гіппократа», Дзеркало тижня, № 14 (489), 10-16 квітня 2004 року.

[17] Проект закону № 2649 «Про права пацієнтів в Україні» від 16 січня 2003 року доступний на сервері Верховної Ради України в Інтернеті: http://rada.gov.ua.

[18] Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо реалізації пріоритетних положень Програми інтеграції України до Європейського Союзу в 2004 році» від 4 березня 2004 року, № 111-р.

[19] Проект постанови Верховної Ради України «Про відхилення проекту Закону України «Про права пацієнтів в Україні» від 20 травня 2004 року, №2649/П.

[20] Рабинович П., «Право людини на життя (стаття 2 ЄКПЛ)», Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст. Київ, «ВІПОЛ», 2004, ст. 35-36.