MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Гайдук та інші проти України

15.02.2006   
У зв’язку із втратою вкладів в Ощадбанку заявники скаржаться на порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Заявники скаржаться також на те, що ставлячи здійснення їхнього права на розпорядження своїм майном у залежність від вікового цензу, українська держава створила підстави для дискримінації, яка забороняється статтею 14 Конвенції. Крім того, заявники скаржаться на поруше статті 13. Суд в засіданні 2 липня 2002 р. ухвалив об’єднати заяви; оголосив заяви неприйнятними.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Друга секція

ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ щодо прийнятності

заяв №№ 45526/99, 46099/99, 47088/99, 47176/99, 47177/99, 48018/99, 48043/99, 48071/99, 48580/99, 48624/99, 49426/99, 50354/99, 51934/99, 51938/99, 53423/99, 53424/99, 54120/00, 54124/00, 54136/00, 55542/00, 56019/00, поданих

Іваном Юрійовичем Гайдуком та іншими

проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція) в засіданні 2 липня 2002 р. єдиною палатою, до складу якої увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста, голова,

п. А.Б. Бака,

п. Гаукур Йорундссон,

п. К. Юнгвірт,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

п. М. Угрехелідзе,

а також п. Т.Л. Ерлі, заступник секретаря секції,

беручи до уваги заяви №№ 45526/99 і 46099/99, подані до Європейської комісії з прав людини 25 липня 1998 р. і 31 жовтня 1998 р.,

беручи до уваги зазначені вище заяви, подані до Європейського суду з прав людини в період з 11 грудня 1998 р. по 11 лютого 2000 р.,

відповідно до статті 5 п. 2 Протоколу № 11 до Конвенції, згідно з яким Судові передана компетенція щодо розгляду заяв, поданих до Комісії,

враховуючи зауваження, подані Урядом-відповідачем, та зауваження, подані у відповідь заявниками,

на підставі судового розгляду ухвалив таке рішення:

ФАКТИ

Фактичний бік справ, виходячи з викладу сторін, може бути узагальнений таким чином.

А. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

1. Виникнення справи та факти, спільні для всіх заявників

Всі заявники – громадяни України, мешкають в Україні, уклали договори заощадження з Ощадним банком України (іменованим далі “Банк”), який до 1992 р. входив до складу Ощадного банку СРСР. За винятком деяких випадків, окремо зазначених нижче, всі згадані договори були укладені в 1980 рр. Відповідно до цих договорів “Держава гарантує (гарантувала) повне повернення вкладів на першу вимогу вкладника”, причому не передбачалися жодні обмежа Верховного Суду відхилив це прохання.

В. Відповідне національне законодавство

Стаття 384 Кримінально-процесуального кодексу України визначає:

“Перегляд у порядку нагляду вироку, ухвали і постанови суду, що набрали законної сили, допускається лише за протестом прокурора, голови суду та їх заступників (...)”

У статті 402 цього Кодексу йдеться про те, що рішення суду, винесене за касаційною процедурою, є остаточним.

ОСКАРЖЕННЯ

Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявник скаржиться, що було порушено його право на допит свідків обвинувачення та на справедливий судовий розгляд справи в суді. Посилаючись на статтю 3 Конвенції, він скаржиться, що під час слідства його було піддано поводженню, що принижує людську гідність.

ПРАВО

Заявник скаржиться, що було порушено його право на справедливий судовий розгляд і що йому відмовили в можливості допиту свідків обвинувачення. Посилаючись на статті 3 і 6 Конвенції, він скаржиться, що під час слідства його було піддано поводженню, що принижує людську гідність.

Суд нагадує, що він може розглядати лише справи стосовно фактів, які мали місце після підписання Конвенції відповідною Договірною Стороною. Дата набрання Конвенцією чинності в Україні і прийняття заяви України про визнання права на індивідуальну скаргу – 11 вересня 1997 року.

Суд нагадує також, що, відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції, Суд може приймати заяви лише тоді, коли вичерпано всі національні засоби захисту, і впродовж шести місяців від дати постановлення остаточного рішення.

Суд нагадує, що, відповідно до статті 402 Кримінально-процесуального кодексу України, рішення суду, винесене за касаційною процедурою, є остаточним.

3 документів, поданих заявником, випливає, що останнє рішення в цій справі в рамках звичайного провадження (касаційне провадження) було винесене Верховним Судом 7 серпня 1997 року, до дати набрання Конвенцією чинності в Україні і прийняття заяви України про визнання права на індивідуальну скаргу.

Заявник підкреслює, що скарга у порядку нагляду, подана 24 лютого 1998 року Голові Верховного Суду, вичерпує національні засоби правового захисту в значенні пункту 1 статті 35 Конвенції і що, розглядаючи питання про компетентність ratione temporis Суду, її слід взяти до уваги.

Суд нагадує, що “не можна вважати ефективним надзвичайне оскарження, здійснення якого залежить від дискреційного права суду” (заява № 14545/89, рішення від 9 жовтня 1990 року, Рішення і доповіді (D.R.) 66, С. 239) і що “для того, щоб оскарження вважалося ефективним, воно має бути саме доступним, – а це означає, що заінтересована особа повинна мати змогу самостійно розпочати процедуру оскарження” (заява № 12604/86, рішення від 10 липня 1991 року, Рішення і доповіді (D.R.) 70, С. 125).

Відповідно до статті 384 Кримінально-процесуального кодексу, скаргу у порядку нагляду з метою перегляду остаточних судових рішень може розглядати лише прокурор чи голова відповідного суду або його заступники.

У цій справі Суд зауважує, що заявникові не було надано повноцінного права скористатися процедурою, передбаченою в статті 384 Кримінально-процесуального кодексу. Для використання такого засобу захисту необхідно, щоб особа, зазначена в цій статті, могла самостійно подати скаргу до відповідного суду. Суд вважає, що такий засіб захисту був неможливим, оскільки заявника було позбавлено можливості самостійно розпочати процедуру оскарження, отже, йдеться про надзвичайний спосіб оскарження в значенні статті 35 Конвенції.

Суд зазначає, що скарга у порядку нагляду, подана матір’ю заявника Голові Верховного Суду після дати набрання Конвенцією чинності для України і прийняття заяви України про визнання права на індивідуальну скаргу, не становить вичерпання національних засобів правового захисту в значенні пункту 1 статті 35 Конвенції. Отже, “остаточним рішенням на національному рівні” у значенні пункту 1 статті 35 Конвенції є, в цій справі, рішення Верховного Суду від 7 серпня 1997 року, а скаргу в порядку нагляду не можна брати до уваги при визначенні компетенції Суду ratione temporis.

Суд вважає, що заява є несумісною ratione temporis із положеннями пункту 3 статті 35 Конвенції і що її слід відхилити на підставі пункту 4 статті 35 Конвенції.

На цих підставах Суд одноголосно

оголошує заяву неприйнятною.

Ґеорґ Ресс, голова

Вінсен Берже, секретар

 Поділитися