ФАКТИЧНА НОРМАТИВНІСТЬ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ І ЧИННИКИ, ЩО ЇЇ ОБУМОВЛЮЮТЬ
Конвенція про захист прав і основних свобод людини[1] являє собою складний і багатосторонній міжнародний договір. Держави, що входять до складу учасників Конвенції, не набувають у зв’язку із цим певних нових прав, як у звичайних угодах обміну товарами або послугами, а лише зобов’язуються дотримуватися правил поведінки (виконувати певні дії) заради спільної договірної мети – захисту прав людини[2].
Практична значущість Конвенції полягає у запровадженні вперше на європейському континенті регіонального механізму розгляду заяв осіб, що не є оригінальними суб’єктами міжнародного права. Такий механізм реалізовано на базі Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Діяльність цього юрисдикційного органу набуває усе більшої актуальності в самих різних сферах суспільних відносин на території нашої країни. Суд у Страсбурзі на практиці стає інстанцією «останньої надії» українських громадян у самих різноманітних категоріях справ: кримінально-виконавчих, трудових, акціонерних тощо[3]. Суттєвою ознакою діяльності ЄСПЛ є те, що цей міжнародний орган не лише оцінює прийнятність рішень, дій або бездіяльності представників публічної влади в світлі матеріальних гарантій Конвенції, але здійснює офіційне тлумачення її норм. Це повноваження випливає безпосередньо зі статті 32 і є повністю закономірним з таких причин.
Конвенція – договір, що координує діяльність суб’єктів міжнародного права у сфері захисту прав людини. Дотримання мети, закріпленої у тексті Преамбули (тобто, об’єктивної мети) – однаковий обов’язок всіх членів Конвенції. Ратифікуючи Конвенцію, окрема держава більше не вправі суверенним чином інтерпретувати юридичний зміст її матеріальних норм, виходячи із власних суб’єктивних цілей і устремлінь [див. 15, С. 101] (таких, як вимоги національної політики, потреби суспільної більшості тощо). Реалізація суб’єктивного підходу у тлумаченні Конвенції виглядає проблематичною також і через багатосторонність та відкритість угоди. Нові члени Конвенції апріорі не можуть бути зв’язані із будь-якими історичними цілями та інтересами укладачів договору, якщо вони не знайшли чіткого відображення у нормативному тексті [16, С. 75]. Перелічені фактори обумовлюють пріоритет об’єктивного підходу у тлумаченні Конвенції, що полягає у логічному, системному аналізі тексту угоди [17, S. 31][4].
Для ефективної реалізації об’єктивного підходу у тлумаченні Конвенції вирішальною є достатня неупередженість суб’єкта тлумачення. Адже необхідно забезпечити єдине розуміння абстрактної мети цього договору всіма його членами. Слід унеможливити будь-яке суб’єктне викривлення об’єктивних цілей міждержавного співробітництва в межах Конвенції. Тому суб’єкти міжнародного права делегували право офіційного тлумачення Конвенції незалежному органу – ЄСПЛ.[5][
Страсбурзький суд тлумачить і застосовує Конвенцію, вирішуючи справи за заявами стосовно конкретних держав-членів договору. Разом з тим, серед фахівців рішення ЄСПЛ нерідко позначають терміном «прецедент» (від англ. терміну case-law). Він зустрічається, зокрема, у текстах офіційних зауважень Уряду України, підготовлених Національним бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини Міністерства юстиції України. Він же не рідко зустрічається й у прикладній юридичній літературі [3]. З наукової точки зору такий підхід не можна вважати обґрунтованим. Український дослідник Андріанов, аналізуючи природу рішень ЄСПЛ, дійшов переконливого висновку, що рішення ЄСПЛ не мають статус прецеденту, принаймні, в тому значенні, як його розуміє англійська правова доктрина [1]. В силу ст. 46 Конвенції рішення ЄСПЛ мають виразно казуальний характер. Тобто, de-jure корпус минулих рішень ЄСПЛ (далі – практика ЄСПЛ) не має прецедентного характеру для майбутніх справ. Це визнає й сам суд, відзначаючи, що формально він не є зв’язаний своїми попередніми рішеннями [12, п. 105].
Однак у науковій літературі також відзначається, що правові позиції суддів ЄСПЛ у справах проти одних держав справляють опосередкований тиск на всіх членів Конвенції. Зокрема, Д. Супрун звертає увагу на «феномен фактичного визнання державою, що не є стороною у справі, нормативності рішень ЄСПЛ» [14, С. 142]. В контексті нашого дослідження особливо цінним є такий висновок цього ж автора: «фактична нормативність практики ЄСПЛ» означає не визнання наслідків судового рішення, але визнання принципів, на підставі яких це рішення прийнято» [так само].
Слід уточнити, що феномен, на який звертає увагу Супрун, свідчить не про здійснення ЄСПЛ певної «правотворчості de-facto», а лише про тенденцію визнання державами нормативності, тобто, абстрактного і генерального характеру принципів тлумачення Конвенції у окремих випадках. Наприклад, нашою державою в особі Міністерства юстиції нещодавно передано на розгляд Верховної Ради законопроект про відшкодування шкоди, завданої перевищенням розумних строків провадження у судах загальної юрисдикції. Підставою розроблення зазначеного законопроекту стало рішення ЄСПЛ у справі «Кудла проти Польщі» [11]. У ньому Суд на основі тлумачення статей 6 та 13 вперше визнав такою, що не відповідає Конвенції відсутність ефективних засобів правового захисту у випадку затягування розгляду справ у національних судах. Автори законопроекту, однак, вважають, що результати тлумачення Конвенції у справі проти Польщі обґрунтовують необхідність реформування вітчизняного законодавства вже сьогодні, враховуючи ґрунтовну схожість ситуації в Україні із нашим західним сусідом [2; 13]. Так само і у ряді інших європейських країн, зокрема, Хорватії, Словацькій республіці, Португалії і Фінляндії тривають або вже завершено роботи щодо приведення чинного процесуального законодавства у відповідність із практикою ЄСПЛ щодо ст.ст. 6 та 13 Конвенції в частині запровадження засобів правового захисту від надмірного затягування судового провадження [так само].
Власне, та обставина, що принципи офіційного казуального тлумачення Конвенції завдяки авторитетності ЄСПЛ набувають ознак певного «стандарту» праворозуміння, не є дійсно феноменальним явищем у практиці регулювання міжнародних відносин [див. докладніше 16, C. 52, 54]. Нас натомість цікавить, що саме спонукає членів Конвенції як суверенних суб’єктів визнавати авторитет міжнародного органу у питаннях тлумачення цього договору?
В свій час доволі ідеалістичне пояснення явища фактичної нормативності практики міжнародних органів пропонував радянський дослідник Перетерський. Ним відзначалося: правильне, чесне, таке, що випливає з договору, казуальне тлумачення має відповідний ступінь переконливості й для інших учасників договору [10, C. 141; 16, C. 39]. Однак, навряд чи це можна вважати вичерпною відповіддю на поставлене питання. Очевидно, мотивація держави до визнання нормативності рішень органів міжнародної юрисдикції має дещо більш складний характер, ніж лише «правильність» і «чесність» результатів тлумачення. Фактори, які зумовлюють поведінку держави, її ставлення до міжнародного права і міжнародних правовідносин досить ґрунтовно досліджувалися у науковій літературі післявоєнного періоду, зокрема, цій темі присвячені роботи Р. Бакстера, Сі. Драпера, Р. Фішера, Р. Фолка, Л. Хенкіна, К. Холсті, Д. Прюта, А. Шейха, Д. Шелтона, Дж. Тріскі. Умовно, фактори впливу можна поділити на дві категорії: політичні (дотримання зобов’язань виходячи з потреб внутрішньої політики, економічних умов держави, взаємовигоди тощо) та соціально-психологічні (відчуття задоволення, страху, конформність, інерція, звичка або традиція тощо). Розглянемо їх докладніше.
Насамперед здається очевидним, що саме вимоги внутрішньої політики визначають зовнішню політику держави, в тому числі, в аспекті сприйняття результатів тлумачення відповідних міжнародно-правових зобов’язань [5, C. 77]. З цього погляду держава-член Конвенції мала б визнавати загальний характер лише такого тлумачення Конвенції, яке відповідатиме актуальним засадам економічної, соціальної, культурної політики. У вже наведеному прикладі (рішення «Кудла проти Польщі») передбачення можливості відшкодовування приватною особою збитків, завданих порушенням розумних строків судового провадження з вини органів державної влади, звісно вимагатиме додаткових бюджетних витрат[6]. Уявляється, що в такому випадку реформування процесуального законодавства за результатами казуального тлумачення Конвенції не матиме заперечень в світлі економічної політики лише у країнах з високим рівнем доходів та відносно ефективною системою правосуддя.
Разом з тим, сприйняття державою принципів тлумачення Конвенції, вироблених ЄСПЛ у справах проти інших країн пояснюється не лише внутрішньополітичними факторами. В цьому контексті важливу, а у деяких країнах – основну роль відіграють фактори соціально-психологічного характеру.
Слід відзначити, що звернення до соціальної психології під час дослідження проблем міжнародних правовідносин є вельми обґрунтованим [7, С. 77-95; 4, С. 221, 222]. Як показує досвід міждержавних стосунків, соціально-психологічні чинники в цій сфері мають цілком реальний прояв. Держави як суб’єкти міжнародного права діють через свої органи та через окремих посадових осіб. У цілому, у виникненні, зміні або припиненні міжнародних правовідносин задіяні різноманітні групи індивідів: фізичні особи – носії публічної влади, суспільна більшість в особі народних депутатів, суспільна меншість (опозиція), лобісти, представники місцевого самоврядування тощо. Колективна та індивідуальна свідомість цих осіб значною мірою обумовлюють розвиток міжнародного права, а так само відношення держав до тлумачення, здійснюваного міжнародними органами. Зокрема, правові норми Конвенції, розуміння їх змісту суддями ЄСПЛ, принципи тлумачення і результати вирішення справ щодо окремих країн здатні викликати у держави-члена Конвенції в особі органів влади і посадових осіб певні реакції соціально-психологічного характеру. Тобто, можна припустити, що визнання нормативності рішень ЄСПЛ веде до накопичення державою позитивного соціально-психологічного досвіду, викликає схвальну оцінку серед суспільного загалу, забезпечує легітимацію влади з боку суспільної більшості, спричиняє почуття морального задоволення у зацікавлених осіб тощо.
Однак, що саме потрібно для того, щоб визнання нормативності рішень ЄСПЛ викликало позитивну соціально-психологічну реакцію у суспільстві?
Ми вважаємо позитивність соціально-психологічних реакцій від сприйняття принципів казуального тлумачення Конвенції обумовлена єдністю ціннісних орієнтацій суспільної свідомості країн-учасниць[7]. Тобто, усвідомлення обов’язку забезпечувати якнайширший захист індивідуальних прав відповідно до спільної мети міжнародного договору обумовлює готовність держави акцептувати принципи тлумачення, вироблені у рішеннях ЄСПЛ щодо інших країн. Так, при суспільному верховенстві індивідуальних прав і свобод над колективними інтересами для органу, що здійснює імплементацію Конвенції на національному рівні, не має значення, проти якої країни ЄСПЛ виніс відповідне рішення, адже воно у будь-якому разі сприяє посиленню захисту прав людини. Натомість, у країнах, де суспільна свідомість тяжіє до визнання переваги колективного над індивідуальним, авторитарних або соціалістичних моделей над ліберальними, «чужі» рішення ЄСПЛ і принципи тлумачення, відображені у них, вже не знаходитимуть легкого визнання.
Тепер спробуємо визначити чим зумовлена наявність спільних цінностей у різних країнах. Єдність цінностей можна пов’язати із теорією «інтерпретаційної спільноти» (interpreting society) [19]. Відповідно до постулатів цієї теорії, певна гомогенність поглядів країн-членів міжнародного договору щодо розуміння і тлумачення відповідних нормативних положень можлива, зокрема, тоді, коли договірні сторони виявляють спільність історичного походження, а також консенсус у тому, що слід вважати «істинним» (позначимо його як «ціннісний консенсус») [19, p. 345].
У цьому зв’язку слід відзначити, що склад суб’єктів Конвенції чітко ділиться на дві групи: «старі» члени (країни умовного регіону Західної Європи) і «нові члени» (переважно східно-європейські країни, що приєдналися до договору після розпаду Організації Варшавського Договору і Союзу Радянських Соціалістичних Республік). У контексті першої умови (спільність історичного походження) можна відзначити єдині історико-культурологічні корені країн Західної Європи. Адже відомо, що кожна з цих країн сформувалася на теренах Римської, а пізніше Західно-римської імперії. Що ж до власне ціннісного консенсусу, то країни Західної Європи традиційно поділяють корпус морально-етичних догм католицизму/протестантизму, для яких у цілому є характерним підкреслення великого значення індивіду, індивідуальних устремлінь тощо [9, С. 118-136]. Крім релігійного аспекту, для країн Західної Європи характерний високий рівень політичної культури та спільність ліберальної філософії [6, С. 48]. Не викликає сумнівів, що країни Західної Європи мають спільні погляди й на економічні цінності.
Зрештою, істотну роль у питанні єдності ціннісних орієнтацій відіграє ступінь взаємозалежності держав-членів Конвенції. Вирішальне значення, при цьому, має високий рівень економічної інтегрованості, що, знову ж, є найбільш характерним для «старих» учасників Конвенції, адже паралельно вони входять до складу ЄС. У цілому, в літературі відзначається, що для країн Західної Європи характерне устремління до інтеграції та, відповідно, доволі гнучкий підхід до принципів власного суверенітету. Це пояснюється гірким досвідом двох світових війн, які довели безглуздість політики націоналізму та ізоляціонізму [20, p. 2427].
Таким чином, можна стверджувати, що тенденція визнання фактичної нормативності рішень ЄСПЛ с-поміж «старих» членів Конвенції обумовлена окрім політичних факторів також й позитивними реакціями соціально-психологічного характеру. В свою чергу, позитивність соціально-психологічних реакцій у цих країнах викликана єдністю ціннісних орієнтацій в контексті ролі і значення індивідуальних прав і свобод. Єдність ціннісних орієнтацій пояснюється, по-перше, єдиними історичними коренями країн Західної Європи; по-друге – ціннісним консенсусом в аспекті релігії, політичної культури, філософії; по-третє – високим ступенем економічної і політичної взаємозалежності цих країн.
Разом з тим, у країнах, де верховенство індивідуальних прав і свобод не є очевидним, сама ідея визнання фактичної нормативності рішень ЄСПЛ, здатна викликати соціально-психологічні реакції негативного характеру: почуття обмеження незалежності, визнання своєї слабкості, самоприниження тощо. Але й у цьому випадку не сприйняття нормативного характеру практики ЄСПЛ у конкретній країні може нейтралізуватися дією низки факторів негативної мотивації, пов’язаних з відчуттям остраху, небажанням ізоляції тощо [18, S. 95-97]. Іншим фактором, який безперечно грає певну роль у визнанні нормативності принципів тлумачення Конвенції є звичка акцептувати позиції ЄСПЛ, оскільки жодний інший учасник Конвенції не створив протилежного прецеденту[8]. В цілому, як зазначає українська дослідниця Трагнюк, набуваючи членство у Раді Європи, кожна держава усвідомлює, що вона буде змушена сприймати певну систему ціннісних орієнтації, що панує всередині цієї організації [16, С. 159].
Таким чином, явище визнання фактичної нормативності казуальної практики ЄСПЛ, а точніше, принципів тлумачення Конвенції, вироблених Судом у відповідних рішеннях, можна пояснити впливом сукупності політичних і соціально-психологічних факторів. Перші з них уособлюють актуальні вимоги внутрішньої політки держави в сфері економіки, культури, соціального забезпечення тощо. Друга категорія факторів – це різноманітні соціально-психологічні реакції, як позитивні (задоволення, схвалення), так й пов’язані з негативною мотивацією (острах, небажання), або ж звичка.
Література:
1. Андріанов К.В. Правова природа прецедентної практики Європейського суду з прав людини // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2001. – Вип. 29. – С. 10-15.
2. Бартовщук О. Судовий розгляд в розумні строки: мрії чи реальність?
http//www.minjust.gov.ua/?do=dr&did=6788&sid=comments.
3. Буроменський М. Звернення до Європейського суду з прав людини: практика Суду і особливості українського законодавства. – Х.: Фоліо, 1999. – 32 с.
4. Курс международного права. В семи томах / под ред. В.Н. Кудрявцева, В.С. Верещетина, Г.И. Тункина и др. – т. 2. – М.: Наука, 1990. – 423 с.
5. Лукашук И.И., Лукашук О.И. Толкование норм международного права. – М.: Nota Bene, 2002. – 432 с.
6. Малевич Ю.И. Права человека в глобальном мире. – М.: АСТ, 2004. – 368 с.
7. Методология исследования теоретических проблем международного права / под. ред. Ю.Я. Баскина. – М.: Изд-во Казанского университета, 1986. – 136 с.
8. Мингазов Л.Х. Правомерное поведение государств – предпосылка эффективности международно-правовых норм // Российский ежегодник международного права. – 1998-1999. – Спб.: Россия-Нева, 1999. – С. 108-130.
9. Павлов С.В., Мезенцев К.В., Любіцева О.О. Географія религій. – К.: Артек, 1998. – 504 с.
10. Перетерский И.С. Толкование международных договоров. – М.: Гос. изд-во юридической литературы, 1959. – 172 с.
11. Рішення у справі Kudla v. Poland від 26.10.2000, Reports…2000-XI.
12. Рішення у справі Mamatkulov and Abdurasulovic v. Turkey від 06.02.2003, Reports… 2003-III.
13. Соловйов О.В. Проблема відшкодування шкоди, завданої перевищенням строку розгляду справ у судах загальної юрисдикції:
Http//www.minjust.gov.ua/?do=dr&did=4306&sid=comments.
14. Супрун Д.М. Організаційно-правові засади та юрисдикційні основи діяльності Європейського Суду з прав людини: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.11 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2002. – 219 с..
15. Талалаев А.Н. Венская конвенция о праве международных договоров. Комментарий. – М.: Юридическая литература, 1997. – 336 с.
16. Трагнюк О.Я. Тлумачення міжнародних договорів: теорія і досвід Європейських міжнародних судових органів: Дис. ... канд. юр. наук: 12.00.11. / Нац. юр. акад. ім. Я. Мудрого. – К., 2003. – 205 арк.
17. Bernhardt R. Die Auslegung vцlkerrechtlicher Vertrдge. – Kцln, Berlin: Heymanns, 1963. – 200 S.
18. Blenk-Knocke E. Zu den soziologischen Bedingungen vцlkerrechtlicher Normenbefolgung. Die Kommunikation von Normen. – Ebelsbach: Rolfgremer, 1979. – 312 S.
19. Marmor A. Interpretation and the Legal Theory. – Oxford: Clarendon, 1992. – 190 p.
20. Weiler J. The Transformation of Europe // The Yale Law Journal. – 1991. – Vol. 100. – pp. 2403-2483.
[1] Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції. Закон України від 17.07.1997 року № 475-97/ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 40. - Ст. 263.
[2] Із тексту Преамбули випливає, що метою міждержавного співробітництва в межах Конвенції є визнання і дотримання індивідуальних прав приватних осіб.
[3] Див. переклади рішень ЄСПЛ у справах проти України на веб-сайті Міністерства юстиції України www.minjust.gov.ua/, веб-сайті ХПГ www.khpg.org
[4] Див. також п. 1 ст. 31 і ст. 32 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.
[5] До складу ЄСПЛ входять судді від усіх держав, що приєдналися до Конвенції, що робить суд формально незалежним від волі окремих членів договору.
[6] Зокрема, у нашій державі з порушенням процесуальних строків розгляду судами першої інстанції та в апеляційному порядку у 2002 році було розглянуто 270900 цивільних та 21500 кримінальних справ, у 2003 році – 307165 цивільних, 21088 кримінальних та 24 господарських справ, у 1 півріччі 2004 року – 168115 цивільних, 10431 кримінальних та 20 господарських справ [2].
[7] Варто відзначити, що за часів «холодної війни» принципова різність ціннісних орієнтацій країн-членів капіталістичного і соціалістичного блоків практично унеможливлювала однакове (об’єктивне) тлумачення і виконання спільних міжнародно-правових зобов’язань. Як відзначав німецький дослідник Бленк-Кноке, в умовах ідеологічного суперництва можливий розвиток лише загальних засад спільної орієнтації, при цьому, зберігається небезпека викривленого сприйняття однією договірною стороною дій інших держав-учасниць [18, S. 98].
[8] На наш погляд цей фактор має особливе значення ще й у тому сенсі, що через нього держава у певній мірі компенсує на соціально-психологічному рівні відсутність прямої вигоди від виконання зобов’язань в межах Конвенції. Тобто, держава акцептує принципи тлумачення Конвенції настільки, наскільки це кореспондується з поведінкою інших держав і цим створюється ілюзія пропорційного розподілу прав і обов’язків – характерної риси взаємних договорів між державами.