Убієнним синам України (пам’яті Соловецького етапу)
2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову П 51/94 «Про антирадянські елементи», якою секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося в п’ятиденний термін створити «особливі трійки» і визначити кількість осіб, що підлягають розстрілу або висланню. Операція розпочиналася 5 серпня 1937 року за наказом НКВД СРСР № 00447 і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона була припинена за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року. Це була наймасовіша за всю совєтську епоху, «єжовська чистка» суспільства від категорій населення, які, на думку керівництва СРСР, не годилися для будівництва комунізму. За 15 місяців цієї кампанії «особливі трійки» без розслідувань, судів, прокурорів, захисників і здебільшого без самих звинувачених винесли 681.692 смертні вироки, списками. Вироки виконувалися негайно. Цілком у дусі настанови творця радянської держави В.І.Леніна, який учив: «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!»
На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І-ю і ІІ-ю категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1). «Знизу» посипалися звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І-ю категорією, висувалися «зустрічні плани». Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався за таким збільшенням, новопризначений у січні 1938 році нарком Олександр Успенський – двічі. І Москва їх задовольняла.
Дія «трійок» поширилася на всі категорії населення. Під репресії потрапили «куркулі», «кримінальники», «контрреволюціонери» різних відтінків, «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники», «буржуазні націоналісти», тобто й українська інтелігенція, яка, за визначенням Сталіна, «не заслуговувала довір’я»...
Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СРСР. Та все ж чи не найбільше постраждав український народ, бо він, з його глибокою релігійністю, волелюбність, потягом до самостійного господарювання увесь не годився для будівництва комунізму і його слід було замінити.
На виконання згаданої Постанови, «чистка» відбулася і в концтаборах. Так, начальник Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) Іван Апетер одержав наказ скласти список на розстріл 1825 в’язнів. Одна група, 507 в’язнів, була розстріляна під Леніґрадом 8 грудня 1937 року, 200 (насправді 198) – на Соловках 14 лютого 1938 року. Доля 1116-и, так званого «Соловецького етапу», стала відомою щойно в 1997 році: 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року капітан Михаїл Матвеєв власноручно розстріляв 1111 соловецьких в’язнів в урочищі Сандармох – «обычном месте расстрелов» на півдні Карелії, неподалік Біломорканалу, там, де в 150 ямах уже покоїлися біля 8 тисяч жертв – будівників Біломорканалу, карелів, фінів. Один помер на етапі, чотирьох відправили в інші місця і теж розстріляли.
До «Соловецького етапу» Іван Апетер дібрав інтелігенцію практично всіх народів СРСР, яка була ув’язнена на Соловках. Серед них 290 українців: у списку «українських буржуазних націоналістів» поет-неокласик професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, Антон, Остап і Богдан Крушельницькі, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики академік Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський, науковці Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом професор Олексій Вангенгейм, міністр фінасів УСРР Михайло Полоз... Це були люди, які ще могли б створити неоціненні духовні скарби, володіючи якими, ми, українці, стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли малограмотного ката Матвеєва – виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам російської комуністичної влади – змінили хід нашої історії...
Цей Сандармох знайшли та ідентифікували на місцевості 1 липня 1997 року Карельський та Санкт-Петербурзький «Меморіали», а саме Юрій Дмитрієв, Веніамін Іофе та Ірина Рєзнікова-Фліґе. Уперше 27 жовтня того року загиблі були належно вшановані. Тоді в Сандармох їздили Лариса і Тетяна Крушельницькі, Іван Драч, кобзар Микола Литвин, священик Павло Бохняк. На прохання Євгена Сверстюка художник Микола Малишко за два дні вирубав невеликого дубового хреста з Плужниковими словами «Убієнним синам України». Його Сверстюк привіз у і встановив у Сандармосі. Поруч на галявині вже стоять великі польський та російський хрести, мусульманський пам’ятний знак, а в лісі – з півтори сотні карельських пам’ятних знаків. При вході в меморіал споруджено пам’ятник з написом «Люди, не убивайте друг друга», Санкт-Петербурзький «Меморіал» привіз сюди камінь із Соловків.
Відтоді щороку 5 серпня в урочищі Сандармох та 7 серпня на Соловецьких островах проводяться Дні пам’яті жертв політичних репресій. Збираються нащадки розстріляних, громадськість багатьох країн, приїздять консули Фінляндії, Польщі, Німеччини, України. 2003 року сприяннями блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» у Сандармох і на Соловки автобусом їздила експедиція з 50 осіб, шестеро з них – нащадки там загиблих, багато молоді, журналістів. 2004 року українська експедиція складалася з 11 осіб. Я їздив туди 7 разів – від 1999 до 2005.
Завдяки фінансовій допомозі сина розстріляного в Сандармосі видатного українського мовознавця Миколи Трохименка – Веніаміна Трохименка, який живе нині в США, Наукове товариство ім. Миколи Трохименка, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука та редакція вісника «Ант» організували відкритий конкурс на проект пам’ятника в Сандармосі. 30 жовтня 2002 року в Інституті ім. М. Бойчука були підбиті його підсумки. Переможцями визнані були проекти лауреата премії імені Василя Стуса художника Миколи Малишка та скульптора Назара Білика. Їм запропоновано було об’єднати свої проекти в один.
Перші внески на майбутній пам’ятник Карельське Республіканське Товариство української культури «Калина» зібрало прямо в урочищі Сандармох 5 серпня 2003 року – в День пам’яті жертв політичних репресій. Та справа зрушилася з місця лишень тоді, коли в березні 2004 року до Києва завітала Голова Правління Товариства Лариса Григорівна Скрипникова. Громадська група підтримки спорудження пам’ятника схвалила тоді ідею спорудження гранітного козацького хреста на могилі з валунів. Ми зі Скрипниковою пішли до лідера блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка, і він підтримав цю ідею. «Наша Україна» надала значну грошову допомогу, з якою можна було починати роботу.
За весну й літо 2004 року Микола Малишко та Назар Білик розробили проект. Я написав статтю про задум і закликав збирати кошти на пам’ятник. Її опублікувала українська преса, преса діаспори. Найбільші внески надійшли від п. Веніаміна Трохименка, від української громади Карелії, від блоку «Наша Україна», від Світового Конґресу Українців (завдяки голові Київського «Меморіалу» п. Романові Круцику та Голові Українського Культурного Центру Богданові Федораку), велику суму в Америці зібрали лауреат премії ім. Т. Шевченка п. Надія Світлична, у минулому політв’язень. Доктор Лариса Кий, голова Злученого Українського Американського Допомогового Комітету, теж привезла великі гроші.
Внески українських громадян були скромніші, але нам дорога і «лепта вбогої вдовиці» – бо вносили люди, родичі яких погинули від репресій невідь-де. Може, й у Карелії. Не всі знають, чому Віктор Ющенко так перейнявся цією справою: його батько був у 1937-38 рр. ув’язнений поруч із Сандармохом – на добудові Біломорканалу.
У спорудженні пам’ятника українська держава участі не брала, хоча Громадська група підтримки зверталася до Держбуду, покликаючись на указ Президента Л. Кучми «Про заходи щодо державної підтримки колишніх політичних в’язнів і репресованих» № 307/2001 від 14 травня 2001 року, що передбачає вшанування пам’яті жертв політичних репресій і на території Росії.
Від одержання ділянки землі 12 грудня 2003 року до спорудження Хреста минуло зовсім небагато часу, а треба ж було організувати роботу, зібрати кошти, роздобути матеріали, транспорт – ці незчисленні турботи впали на плечі Лариси Григорівни Скрипникової та її численних сподвижників з Товариства «Калина». Слід сказати, що п. Скрипниковій багато робіт вдалося організувати добродійно, збити ціни – люди бачили, що їй болить ця рана народна, тому їй вірили і допомагали, бо це справа честі кожної порядної людини, громадянина.
Козацький хрест розміром 3 х 1 х 1 метра був вирізаний механічним способом із брили сірого граніту на заводі в місті Кондопога, що за 60 км від столиці Карелії Петроскої (Петрозаводськ). Від 23 серпня до 14 вересня 2004 року скульптори Микола Малишко та Назар Білик працювали там, вибили напис «Убієнним синам України», групу скульптурних портретів, між яких упізнаються Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Антін Крушельницький, Микола Куліш, Марко Вороний... 6 жовтня хрест був установлений у Сандармосі з участю М.Малишка і 9 жовтня в урочищі Сандармох було відслужено літію по убієнних. Цим Карельське Республіканське Товариство української культури «Калина» довершило велику справу. Цей гранітний хрест у Сандармосі – це перший професійний пам’ятник українським політв’язням поза Україною – на території колишнього СРСР, засіяного українськими кістками.
У листі від 9 жовтня 2004 року до мене Юрій Дмитрієв вітає «з перемогою над інтернаціональною російсько-українською бюрократією. Метод народної дипломатії – Хрест стоїть! – набагато успішніший, ніж ламання шапок перед президентами».
Офіційна церемонія відкриття пам’ятника відбулася в День пам’яті жертв політичних репресій 5 серпня 2005 року, в якій узяла участь експедиції з Києва – цілий автобус, оплачений «Нашою Україною», велика делегація з Петрозаводська, Генеральний консул України в Санкт-Петербурзі Микола Рудько, консули Польщі та Фінляндії. Серед нас були нащадки загиблих у Сандармосі Веніамін Трохименко, Валентина Бовсунівська, Тетяна Крушельницька, Елеонора Вангенгейм, Борис Романчук, Олена Кочарян, Євген Червонюк, колишні політв’язні, молодь, журналісти, історики, які висвітлюватимуть цю тему все життя. Освятив хреста протоієрей Володимир Черпак, настоятель Свято-Покровського храму. Він поіменно пом’янув 677 українців і вихідців з України, розстріляних у Садармосі. Їх установив Юрій Дмитрієв.
Українці здійснили тоді паломництво на Соловецькі острови, взяли там участь у Дні пам’яті 7 серпня. Мандри тривали 12 діб.
Щороку в Києві 27 жовтня о 18 годині українська громадськість збирається біля пам’ятника Лесеві Курбасу, який стоїть на перехресті вулиць Прорізна та Пушкінська. Низка громадських організацій, насамперед неформальне Товариство «Українські Соловки», разом з іншими громадськими організаціями, організовують панахиду і скликають мітинг пам’яті Соловецького етапу. Приходимо зі свічками. Хто не може прийти – запалює свічку вдома.
Цього 2006 року з Києва в Сандармох і на Соловки знову вирушила велика експедиція на чолі з головою Всеукраїнського товариства політичних в’язнів та репресованих Євгеном Пронюком та членом Ради Всеукраїнського «Меморіалу» ім.. В.Стуса Валентиною Скачко.
Пам’ятаймо: Сандармох стався тому, що неукраїнський за духом уряд Радянської України у 20 – 30-х роках здав Україну Росії. Він навіть своїх в’язнів не мав права утримувати на своїй території. Дивімося, як би не пішли ми знову тим самим трагічним шляхом національної зради, здаючи одну за одною позиції Росії, яка відверто стала на шлях реставрації імперії. Ми мусимо розказати своєму народові, з якого трагічного кола вириваємося.