MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

«Була б колиска – будуть діти!»

07.10.2006   
Мирослав Маринович
Суспільний стрес від турбулентностей коаліційних перегонів поволі минає. Усі рожеві ілюзії втрачено. Усі можливі звинувачення кинуто. Усі партійні квитки, які мали бути спалені, спалено. Помаранчева дружина, ніби на американських гірках, стрімко шубовснула вниз, від чого нудоту відчула більша половина українського суспільства. Поряд в іншій кабіні синьо-білі, також умліваючи від стрімкості, весело виїжджають угору. Від карколомності піруетів запаморочилося в голові навіть глядачам із Європи. Мало яка європейська країна дивує світ у цьому десятилітті більше, ніж Україна...

Суспільний стрес від турбулентностей коаліційних перегонів поволі минає. Усі рожеві ілюзії втрачено. Усі можливі звинувачення кинуто. Усі партійні квитки, які мали бути спалені, спалено. Помаранчева дружина, ніби на американських гірках, стрімко шубовснула вниз, від чого нудоту відчула більша половина українського суспільства. Поряд в іншій кабіні синьо-білі, також умліваючи від стрімкості, весело виїжджають угору. Від карколомності піруетів запаморочилося в голові навіть глядачам із Європи. Мало яка європейська країна дивує світ у цьому десятилітті більше, ніж Україна.

Власне, те, що відбувається сьогодні в Українській державі, не мало б нікого дивувати. Чи це вперше в історії демократії політична сила, що виграла один раунд, терпить нищівну поразку у другому? Маятникове перемикання політичних полюсів логічне, а з точки зору демократії – навіть бажане. Ми всі стаємо свідками того, як в Україні зі скрипом запускається механізм демократичного чергування політичних еліт. Проте особливість української ситуації полягає у тому, що паралельно з переполюсуванням «влада-опозиція» відбувається переполюсування цивілізаційних векторів: від проросійського (чи, точніше, квазірадянського) до проєвропейського, і навпаки. Однієї стабільної загальнонаціональної площини немає – ми щоразу «завалюємося» на різновекторні площини геополітичного багатогранника, оскільки Богові вгодно було розмістити Україну на двох сусідніх заломлених гранях. Ось чому кожна сторона поперемінно проймається відчуттям загибелі – в одному випадку гине узвичаєний мікрокосм недобудованого комуністичного раю, в іншому – гине взагалі Україна. Тому українське суспільство, на відміну від інших, не може просто махнути на все рукою, даючи можливість політикам забавлятися у свої любі демократичні ігрища, а мусить щоразу мобілізовувати себе на порятунок – чи то від пострадянського криміналітету, чи то від «підступів» націоналістів.

Якби не сприятливі параметри сучасної європейської цивілізації, ми давно б уже зникли як незалежна держава, перейшовши у глуху підлеглість тій чи тій стороні. Що ж, досі Господь милував, хоч від цього не зникає потреба дати відповідь на вічно актуальне слов’янське питання: «Що робити?» Проблема, яка стояла перед Президентом – вносити кандидатуру Віктора Януковича чи розпускати парламент, – була фатально важкою: «Надвоє бабка ворожила», і все приплакувала... Хоч що там кажуть політики, визначити сьогодні, який варіант був кращий, просто неможливо. Арбітром буде лише час. А нині все суспільство, ніби сидячи у ворожки, ламає голову над питаннями: «Що було?», «Що буде?» й «На чому серце заспокоїться?»

 

Що було?

Під час багатостраждального серіалу «Створення помаранчевої коаліції» мене переслідував один образ. Давній військовий табір. Посеред галявини сидять троє картярів і затято «лупляться» в карти. На обличчі в усіх трьох – неймовірний азарт і задоволення, коли вдається розгадати комбінації партнера. А в таборі поміж деревами уже мелькають непомічені солдати ворожої армії...

Паралель очевидна: поки на київській галявинці помаранчеві картярі до нестями розгадували козирі й комбінації одне одного, по всій території України безборонно гуляли різномасні суперники. Втім, я маю на увазі навіть не депутатів російської Думи, які залюбки організовували демонстрації та досхочу підбурювали народ. Мені йдеться передусім про вороже помаранчевим інформаційне військо, яке зайняло територію практично всієї країни. Перемога, здобута ним у пропагандистських кліше типу «загроза з боку НАТО» чи «принижений статус російської мови», була повною – здавалося, з помаранчевого флангу не пролунало жодного інформаційного залпу. Преса і громадсько-політичні низи в один голос будили київських картярів, проте ті все відмахувалися: мовляв, ось дограємо партію і тоді усім цим займемося. І догралися...

Характерно, що розмовляти з народом і переконувати його не побажали ті, хто здобув перемогу на Майдані саме завдяки народові. Тоді, в ті студені революційні дні, кожен політик намагався доступитися до головної трибуни країни, щоб роз’яснити людям кожну свою дію і кожен свій крок. Це щоденне спілкування живило довіру і творило неймовірне почуття єдності. На жаль, усе це стало непотрібним уже через кілька днів після Майдану. У свої права вступила звична зневага сучасного грошовитого політичного бомонду до простого народу. Мовляв, коли настане час перетворення народу в електорат, ми оплатимо політтехнологів, які розтлумачать йому, як він повинен себе вести. А коли раптом виринула ймовірність дострокових виборів, багатьох охопив переляк: «Не встигнемо». Бо стало очевидно, що ніяким шаманством політтехнологів не вдасться поразку назвати кроком до перемоги.

Починаючи з початку передвиборчої кампанії, вражала безпорадність помаранчевих політиків у питанні позірної нерівноправності української та російської мов. На книжкових і газетних розкладках навіть у Львові цілком очевидно, що в Україні домінує мова російська. Кожен тверезомислячий чоловік розумів, що Партія регіонів та її союзники домагаються не гармонійної двомовності, а права запровадити на Сході режим одномовності – права не знати, не вивчати, просто ігнорувати українську мову. Реальна двомовність існує сьогодні в Галичині (це виразно чути сьогодні на вулицях Львова!), тоді як Партія регіонів запрагла закріпити за всім східним регіоном його одномовний (тобто російськомовний) статус. І ніхто з помаранчевих політиків не переконав простого російськомовного мешканця Сходу в справедливості того, що той знає з практики життя: не можна спортсменам, що біжать стадіонну 400-метрівку по різних бігових доріжках (зовнішній і внутрішній), визначати старт і фініш на одній лінії. Якщо довжина тих доріжок різна, то позірна рівноправність обертається великою несправедливістю. Так-от, доріжка, якою сьогодні доводиться «бігти» століттями переслідуваній українській мові, є значно довшою, ніж доріжка для століттями упривілейованої російської. Тому зрозуміло, що для того щоб обидва учасники забігу могли прийти на фініші до однієї лінії, на старті той, що біжить по зовнішній доріжці, мусить мати фору, яка компенсує фактичну нерівноправність. Це елементарне правило – і цікаво, як може його не знати хоча б член Партії регіонів омбудсмен Ніна Карпачова?!

Багато запитань можна поставити помаранчевим політикам і за те, що вони допустили перетлумачення одного з головних гасел Майдану – «Схід і Захід разом!» Майдан мислився як об’єднання Сходу і Заходу супроти фальсифікації результатів виборів, криміналізації держави, розправи над засобами масової інформації тощо. Саме команда Партії регіонів ґвалтувала рядового виборця й брутально розправлялася з опонентами. Майдан не був настроєний проти Сходу (на відміну від східноукраїнських політичних еліт, які оголосили помаранчеву Україну своїм ворогом і прагнули від неї відділитися). Майдан був переконаний, що треба рятувати Схід від його ґвалтівника – саме ця думка була згодом  головним мотто вражаючого нашоукраїнського ролика «Загроза. Страшна правда» про хід передвиборчої кампанії 2006-го року на Донеччині. Готовність «Нашої України» після виборів утворити коаліцію з цією ж політичною силою помаранчевий народ сприйняв як потрясіння світооснов, як втілення біблійного пророцтва: «А що бачив ти залізо, змішане з глейкою глиною, то вони змішані будуть людським насінням, а не будуть прилягати одне до одного, як залізо не змішується з глиною» (Дан 2:43). Мужні й самовіддані помаранчеві активісти Сходу були просто проігноровані та забуті. У пропрезидентських політиків не просто забракло сили очистити Схід від злочинних елементів – вони «здали» їм увесь Схід, змирившись із тим, що саме Партія регіонів буде репрезентантом Сходу. Ось чому останній так вигідно було сховатись за щитом майданного гасла «Схід і Захід разом!», старанно затушовуючи свою натхненну участь у творенні ПіСУАРу.

Чи не головною причиною цього стало зречення помаранчевими (головним чином Президентом і «Нашою Україною») одного з найголовніших гасел Майдану – «Бандитам тюрми!» Тут усе було викривлено. Народ прагнув не крові, помсти чи розправи – він домагався запровадження принципу верховенства права. Йшлося про притягнення до відповідальності головних винуватців фальсифікацій та наруги над народом. Помаранчеві ж, виходячи з тимчасової політичної кон’юнктури, на очах шокованого народу допустили перетворення державних злочинців у невинних і недоторканних політичних опонентів. Сьогодні ті злочинці не просто захищені статусом парламентської недоторканності – вони при владі. То хто тепер на Сході наважиться виступити проти тієї сили, яка настільки вміє захищати своїх?

Що в нинішній ситуації мене вражає найбільше, так це небажання будь-кого з помаранчевої команди взяти на себе відповідальність. Усі, починаючи від Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко та Олександра Мороза й закінчуючи найменшими партійцями, просто забули слово «вибачте». Йдеться не про внутрішньо партійні «розборки польотів», де всі напевно наговорили одне одному багато неприємного. Мені йдеться про публічне визнання своєї вини перед виборцем та її осмислення. Лише це може забезпечити катарсис серед залишків помаранчевого флангу і започаткування його одужання. Схоже, політтехнологи наклали табу на будь-які вибачення, вважаючи це кроком до політичного самогубства. Лише один помаранчевий політик – журналіст, а тепер молодий народний депутат Андрій Шевченко – вибачився перед виборцями у передачі «Свобода слова», і, ніби на присоромлення згаданих професійних мудрагеликів, крива популярності його серед присутньої авдиторії різко поповзла вгору...

Насправді відповідальність лежить на всіх без винятку помаранчевих силах. Будь-які спроби окремих помаранчевих груп замовчати свою вину й каналізувати обурення народу в бік своїх опонентів я особисто вважаю негідними. Зокрема, мене просто вражають «знахідки» окремих депутатів від БЮТу типу: «Ющенко – ворог України № 1». Отже, методична антиукраїнська діяльність Петра Симоненка чи Наталії Вітренко, що давно обтяжила професійне сумління СБУ, в очах цих БЮТівців уже не становить загрози Вкраїні? Очевидно, соратникам Юлії Тимошенко (як, зрештою, і самій героїні Майдану) варто вибирати вислови, інакше дуже скоро стиль головного опозиційного ядра уподібниться одіозному радикалізму прогресивних соціалістів, тобто перетвориться на «сотрясаніє воздухов».

Я не виключаю того, що рішення Віктора Ющенка згодом буде названо фатальною помилкою. Проте я фізично відчував той неймовірний психологічний тягар, який лежав на цьому чоловікові. Адже йому з усією неминучістю треба було приймати рішення, кожен із варіантів якого був ледь не погибельний. Мужність, з якою він прийняв це рішення, і гідність, з якою він виступив у парламенті, фактично «змазавши» торжество переможців, ще раз переконали мене в тому, що Віктор Ющенко з усіма його очевидними прорахунками є знаковою постаттю України. Отож почасти таки має рацію Віра Нанівська, яка порівняла Віктора Ющенка з Авраамом Лінкольном: наш український політик належить до тих історичних постатей, які, будучи в чомусь слабкими і малоефективними адміністраторами, насправді вписують у Книгу буття свого народу ті письмена, проти яких тимчасово протестує народ, проте яких, очевидно, прагне Господь.

 

Що буде?

Після затвердження Верховною Радою уряду Віктора Януковича головна інтрига моменту полягає ось у чому: як швидко і наскільки болісно Партія регіонів «кине» Ющенка й перекреслить умови П’ятого універсалу? У тому, що це неминуче станеться, не сумнівається поголовна більшість помаранчевої України. Від позитивного чи негативного результату цієї інтриги й залежить, фактично, історична леґітимація доленосного рішення Віктора Ющенка. Втім, від цього результату залежатиме й те, рухатиметься українська політична еліта в бік вишколеної демократії чи й далі борсатиметься в полоні егоїстичних шкурницьких рефлексів.

Уже сам склад уряду засвідчує, що, за логікою призначення синьо-білої його частини, він мислиться як уряд реваншу. Більшість тих, кого призначив сам Прем’єр, належать до давньої кучмівської «обойми», яка була зметена Помаранчевою революцією. Для них вернутися у свої кабінети було однаково що Людовіку ХVІІІ – в палац Тюїльрі. І має рацію комуніст Грач: згадані обранці таки справді репрезентують ті кадри, які були вишколені ще за часів радянської влади. Я ніколи не дозволю собі сказати, що в їхніх майбутніх діях не буде нічого доброго для України – я не можу такого сказати навіть про режим Кучми-Медведчука. Проте, в кращому разі, вони будуватимуть Україну за тими пострадянськими зразками, за якими в Росії збудовано квазідемократичну, а насправді авторитарну державу. В її основі стоятиме економічна модель, яка рано чи пізно увійде в суперечність з тією свободою слова, яку ми завдячуємо Віктору Ющенку та його обидвом урядам, і з тим демократичним характером суспільства, який досі так вигідно відрізняв нас від Росії.

Як працюватиметься в уряді Віктора Януковича висуванцям Президента мені важко спрогнозувати – мені бракує суто управлінського досвіду. Проте питання, як їх позбутися, терзатиме переможців постійно. Хочу вірити, що не буде обрано найрадикальніший шлях: змінити Конституцію, щоб парламентсько-президентську республіку перетворити у просто парламентську...

Можна припустити, що Партія регіонів й далі знайомитиметься з особливостями американських гірок, а саме: після стрімкого вознесення вгору урядова колія часто хилиться вниз. Проте ця партія має й унікальний шанс: насолодившись приємним символізмом реваншу, все-таки врахувати досвід Майдану й не переносити на всю Україну методи управління, так успішно випробувані в Донецьку.

«Наша Україна», можливо, спитає своїх творців, як сталося так, що стільки її членів могли би сміло повторити слова антигероя Майдану: «Нас из власти не выдавишь!»

Проте найбільше доленосних ліній проляже через стан опозиції. Мені імпонує безстрашність, з якою недавній майже-прем’єр Юлія Тимошенко оголосила про свій перехід в опозицію до уряду, а тоді й до Президента. Однак за якими критеріями добиратиметься її оновлена команда? Чи й далі Баба Параска творитиме незмінне її тло? Єдиний шанс успіху я особисто бачу в тому, щоби вдалий пропагандистський БЮТівський ролик «Без тебе нічого не буде» якомога швидше втілили в життя. Але для цього треба, щоб в опозиційному таборі було створено атмосферу, сприятливу для фахівців нової доби. «Лакмусовим папірцем» для мене буде відповідь на питання: чи зможуть втриматися у команді Юлії Тимошенко згаданий Андрій Шевченко й увійти до неї Арсеній Яценюк і Вячеслав Кириленко?

Нову перемогу здобудуть не гасла Майдану, а його цінності, на які має спиратися оновлена опозиція. Поспішати в цій справі просто погибельно. Усім бійцям опозиції слід заспокоїтись. Бо чим рішучіше вони говоритимуть про «зраду Майдану» та про «злочини Президента», тим виразніше проявлятиметься довкола них аура поразки. Треба відійти в тил, глибоко ешелонуватися, виробити нову стратегію і забезпечити кадрові та матеріальні ресурси. При цьому не гріх повчитися і в суперників. Навряд чи нинішній шок помаранчевих є більшим, ніж прострація, яку відчували синьо-білі після перемоги Майдану. Проте вони визнали свою поразку і, перегрупувавшись, взялися за роботу.

 

На чому серце заспокоїться?

Мені невимовно сумно спостерігати за тим, як політики помаранчевого табору зводять сутність Майдану до політичних гасел. Той народний депутат із БЮТу, який підвісив до крісла Президента помаранчевий прапор із жалобною пов’язкою, сам не усвідомлює, як спотворює він глибинне значення Майдану. Не менш сумно мені слухати, коли прості активісти Майдану розчаровано каються: «Даремно ми мерзли тоді у Києві!» На радість нинішніх переможців, відбувається масове зречення Майдану його найпалкішими народними прихильниками. Але ж хіба увесь сенс Помаранчевої революції увібрало в себе політичне гасло «Геть Бандюковича!»? Хіба забули ми про його моральне гасло – «Ми не бидло, ми не козли»?

Справді, на перший погляд, снігова помаранчева казка завершилась у той момент, коли Президент Віктор Ющенко привітав Віктора Януковича як Прем’єр-міністра. Символізм цієї телекартинки надзвичайно потужний. Майдан не може забути, що цей політик уособлює нерозкаяний і непокараний гріх фальсифікацій. Люди жахаються не тому, що руки  потиснули два політики, які раніш ворогували одне з одним. У політиці це звична річ. Тривога йде від того, що люди не вірять у можливість поєднання двох стилів управління, які стоять (або стояли досі) за ними обома.

Проте цим людська тривога не обмежується. Стрімка деградація помаранчевої влади  перекреслила надію Майдану, що нова влада зможе радикально преобразити Україну. Зрада Олександра Мороза у моральному плані нічим не відрізняється від зради Тараса Чорновола: рушійною силою в обох випадках була політична кон’юнктура. Вперте пропихання на керівні посади Петра Порошенка всупереч волі поголовної більшості помаранчевих (не кажучи вже про синьо-білих) нічим не відрізнялося від упертого пропихання Віктора Януковича в кандидати у Президенти всупереч волі більшості народу. В обох випадках мало місце ігнорування волі народу. Помаранчеві політики забули слово «вибачте» так само, як і Віктор Янукович, Євген Кушнарьов чи Сергій Ківалов. Тому після кульбіту Олександра Мороза та обрання Віктора Януковича не просто остаточно затерлася різниця поміж помаранчевими й синьо-білими – за цим я особисто не шкодуватиму, бо нам справді треба засипати будь-які політичні «збручі». Набагато гірше, що вся ця безконечна череда зрад, маніпуляцій, спалахів амбіцій і відвертої кон’юнктури дає підстави стверджувати, що наша сукупна політична еліта не спроможна розрізняти добро і зло. Отже, я не шкодую, що був на Майдані, – я шкодую, що його морального імпульсу виявилося недостатньо.

Якось я уже висловлював свою переконаність, що духовна революція має виразно квантову природу. Проілюструю цю думку процесом фотосинтезу: кожне зерно хлорофілу, що міститься в зеленому листочку, отримує від Сонця квант світла і передає отриману енергію іншим клітинам листочка, які виконують певну біохімічну роботу. Нашим зерном хлорофілу є Майдан, який отримав від Бога величезний квант духовної енергії. Те, що відбувається в суспільстві після цього, – це споживання цієї енергії, її перерозподіл, виконання певної суспільно-політичної роботи. Тут водночас відбуваються два процеси, що суперечать одне одному.

Так, по-перше, діє інерція системи «кучмізму», яка прагне відновити себе. В цьому випадку ми бачимо те, що у відчаї називаємо «розтринькуванням» потенціалу Майдану. Останні події є блискучою ілюстрацією сказаного. Проте, по-друге, діє й процес оновлення, який є, може, менш помітним, але все-таки незаперечним. У цьому випадку енергія Майдану засвоюється як корисна енергія творення. Чи зауважуємо ми, наскільки зросла гідність громадян України – усвідомлення ними, що вони «не бидло й не козли»? Чи помічаємо, наскільки звичними нам уже видаються свобода преси, свобода виборів, соціальна активність різних угруповань – усе те, що доводилося з таким боєм виривати у режиму Леоніда Кучми? Все це також енергія Майдану, отож гріх був би перед Богом казати, що стояння на морозі було надаремним.

Зрештою, чи помічаємо ми, знову зневірені в спроможності українства заопікуватися своєю долею, що саме воно, українство, є потужною пасіонарною силою, яка вже вдруге долає закостенілість радянської суспільної «матерії» й задає параметри нового буття? Під час пам’ятних теледебатів з трьома представниками Руху на початку 90-х Леонід Кравчук іще погрожував: «Цыплят по осени считают». Через пів року він уже змушений був, задля збереження влади, перейняти усі символи рухівців і стати незалежником. До Майдану Віктор Янукович був уособленням абсолютно цинічної сили, яка намагалася переламати через коліно усе суспільство. Сьогодні саме він, задля повернення влади, заспокоює стривожених, що «ніхто не збирається нікого ламати через коліно». Саме він на пару з відомим сепаратистом Євгеном Кушнарьовим використовує гасло Майдану «Схід і Захід разом!» Все це свідчить про те, що кожен такий спалах українства разюче міняє суспільно-політичний простір України. Без цих спалахів Раїса Богатирьова ніколи так натхненно не співала б «Ще не вмерла Україна»!

У ті холодні дні 2004-го Господь відхилив невидиму завісу і показав нам, якими ми можемо бути. Недарма історія Майдану зафіксувала слова однієї жінки, з якими вона звернулася до священика: «Отче, а чи така любов між людьми буде і в раю?» Там стояли не святі люди, але вони були освячені тим, щу вони випромінювали, – вірою, надією та любов’ю. Ненасильницький Майдан увійшов у духовну скарбницю людства як подія, яку за значенням можна прирівняти до руху ненасильницького опору Махатми Ґанді в Індії. Проте такі апофеози любові несуть у собі й потенційну загрозу, бо всі знають: від любові до ненависті – один крок. Після духовних злетів ненасильництва Індія поринула у криваву громадянську війну і врешті розкололася. Хто зна, чи своїм вистражданим вчинком не зумів Віктор Ющенко, «спаливши» самого себе у вогні помаранчевої критики, врятувати Україну від кривавого конфлікту й подальшого розколу?!

Мине порівняно короткий час, і позитивний вплив Помаранчевої революції відзначатимуть і на заході, і на сході України – так як скасування рабства сьогодні вітають і на півночі, і на півдні США. Про поділ суспільства на помаранчевих і синьо-білих згадуватимуть лише історики ...і ще немудрі політики, сенс політичної кар’єри яких – у протистоянні. І всі ми вдячно згадуватимемо тих, хто так чи інакше допоміг зберегти Україну. Бо ж недарма писав поет-шістдесятник: «Була б колиска – будуть діти!»

«Критика», № 7-8 (105-106), липень – серпень, 2006

 Поділитися