Довгий шлях до справедливості
Ця довготривала справа досить банальна і знайома багатьом громадянам України: підприємство банкрутіє, чи свідомо доводиться до банкрутства зацікавленими особами, залишаючи по собі величезні борги в першу чергу перед простими працівниками.
Буцімто завод розорений, майна нема і платити нічим – історія до болі знайома багатьом українцям. Але підприємство, ОАО «Дніпро», що у народі називали «напівпровідники», саме на ньому працювали наші героїні Тамара Володимирівна та Таїсія Тимофіївна, було дуже заможним у свій час. І, навіть, якщо виробництво було зупинено, то майна там з лишком вистачило б на погашення заборгованості по заробітній платні. Та поки тривав процес банкрутства майно: верстати, металеві конструкції, величезні рулони дроту з кольорових металів та інше коштовне майно вивозилося вантажівками. І на момент ліквідації нічого не залишилося, і борги нічим було платити.
Але весь цей час Т.Война та Т. Спас не сиділи склавши руки, вони боролися: судилися і добивалися, щоб їх не залишили без грошей, які були чесно зароблені. Пройшли усі можливі судові і державні інстанції починаючи з херсонських і до самих вищих у Києві. Навіть писали у Міністерство праці, що майно заводу вивозиться, підтверджуючи свої заяви документами. Так, у них на руках був опис майна, складений ліквідаційною комісією на початку, але як виявилося пізніше – це майно безслідно зникло.
І, нібито, зусилля не пройшли марно – місцевий суд прийняв рішення на користь працівниць і постановив виплатити заборгованість у розмірі біля 9 тисяч гривень кожній. Але виявилося, не все так просто, тепер треба було добитися від виконавчої служби, щоб було виконано рішення суду.
На жаль, це не вдалося зробити. Знову були численні скарги, судові позови до Апеляційного суду до Господарського суду, листи президенту, міністрам, депутатам, уповноваженому з прав людини... І все марно. Державі байдужі проблеми простих жінок, яким необхідно годувати сім’ю, піднімати дітей на ноги, та що там говорити, ситуація знайома більшості наших співвітчизників.
Залишилась одна надія – шукати справедливості за кордоном у Європейському Суді з прав людини. І тоді Тамара Володимирівна та Таїсія Тимофіївна звернулися за допомогою до громадської приймальні Херсонської обласної організації комітету виборців України, де консультантом тоді була авторка цієї статті. Мабуть, зухвалість від недостатку досвіду та величезне бажання допомогти дали мені поштовх, щоб взятися до незнайомої досі справи. Треба підкреслити, що наші клієнтки були вже дуже досвідчені у судовій тяганині і добре допомагали у підготовці зави до Європейського Суду. А це було аж у грудні 2002 року! З моменту подання заяви протягом чотирьох років велася переписка зі Страсбургом, повідомлялося про хід справ, про нові обставини, що виникали. І от, коли вже майже згасла надія на позитивний результат, прийшла щаслива звістка – справа № 5019/03 – Спас і Война проти України завершилася 7 грудня 2006 року на користь позивачок.
Справедливість восторжествувала! Але дуже прикро, що треба залучати міжнародних арбітрів, щоб довести, що людині за її працю треба платити. Хочеться подякувати цим самовідданим жінкам, які довели всім нам, що за свої права треба боротися, ніколи не здаватися, не зважаючи на труднощі, не жаліючи сил, часу, не втрачаючи надію. Це перемога не тільки Тамари Спас і Таїсії Война, це приклад для всіх, кому не вистачило сили і терпіння пройти такий же складний шлях до справедливості.