Основний інстинкт. Діагностика
В Україні не існує ні опозицій ні коаліцій. Все це омана. Всім нам підло набрехали. В Україні існує конфлікт, котрий чекає на своє вирішення.
Цей конфлікт не є протистоянням між політичними силами. Такого кшталту протистояння, властиво, у нормальних правових державах та за умов розвиненого громадянського суспільства і гарантованої демократичности виборів, вирішуються саме виборами. До того ж, це є радше не засадничою контроверсією, а чинною демонстрацією єдности і боротьби протилежностей, суть вагомого чинника суспільного прогресу, як той казав.
Але то - у нормальних державах, тоді як у нас держава ненормальна: геть розкоординована та інтоксикована отрутою зовнішнього походження і надлишком місцевого гівна. Причому схильна до явно садистичних проявів стосовно того, кому б вона за поширеною легендою, мала б слугувати. Про правову державу нема і мови. Але то - за розвиненого громадянського суспільства (самоусвідомленої, самодостатньої та безкомпромісно вільної-у-собі нації).
Але то - за демократичности виборів. Перепрошую, але твердження про підсумкову демократичність виборів-2004 та майже повну демократичність виборів – 2006 – то суцільно від лукавого. У першому випадку – тому що побічним вислідом тих перегонів стала збочена “політреформа”. У другому - позаяк кожен може покласти руку на серце (наприклад) і з усією суворістю спитати собе, а чи можна визнати цей виборчий процес (втім, як і попередні) функціонуванням механізму перетворення інтересів громадян на політику? Себто на політики: на державному та місцевому рівнях? Принаймні сумнівно, чи не так?
Відтак, мусимо з глибоким сумом емпірично констатувати, що єдиним реальним, постійним і поки що неуникненним вислідом дійства під кодовою назвою “вибори в Україні” є переміна декорацій, колооберт персонажів у середовищі скурвленої номенклатури (цікаво, до речі, а буває номенклатура нескурвлена?). І то – все.
І всі смикання політиків і дрібних політиканчиків, всі ці взаємні звинувачення, фонтани пристрасти, фейерверки патетики, депутатські членоушкодження, шизофренія політреформи і юродива блаженність меморандумів та універсалів, карколомні політоборудки, підкилимні домовлености, залаштункові фракційні злягання, ритуальні танці навколо трибуни, тотальна зрада всіма усіх, купи остогидлого компромату – то все лайно. “Блядство всьо ето”, - як казав персонаж з “Московіади” Андруховича. Попса. Декорація. Локшина. Фанера. Мило. Зрєліщє для тих, хто поки що має трохи хліба. Камуфляж для використання в умовах громадянської війни. Нас беруть на понт. Щоби ми не вийшли на барикади, нам показують лялькову виставу з барикадами з пап’є-маше. Чи пластиліну.
Отже, наявний невирішений конфлікт – це виборостійка контроверсія між поділеним на автономізовані клани ко[д]лом владоможців (як посадовців, так і “тіньовіків”, наразі йдеться не про формальности, а про можливости впливу) і громадянами, котрі теоретично є сувереном, а на практиці “еліта” на них “оперлася”. І дарма, що ми ще не повністю усвідомили і цей воєнний стан і свій неуникненний статус сторони цього конфлікту, його глибину та екзистенційність. Хто ще “не вкурив” як слід сюрреалістичного амбре суміши (бодяги) важкого донецького самосаду з єнакієвськими кізяками та відверто галюциногенного хоружівського меду – тому невдовзі допоможуть. Мало не буде.Але ж дія породжує протидію.
І тому, давно обсервуючи (раніше – з драйвом уболівальника, потім - з інтересом дослідника, а все частіше – з поки що стриманою огидою) вар’ят-шоу “Малоросійський політикум”, я врешті сформулював до його персонажів вельми актуальне запитання. І це не про рецидиви совісти чи то розміри і конкретний різновид персональної “жаби”. Це про наявність інстинкту самозбереження. Або про безваріантне домінування в якости основного інстинкту нічим не стриманої ненажерливости.
В останньому випадку згадується одна з екстремальних версій причини вимирання бронтозаврів, титанозаврів, птеродактилів та інших диплодоків. Вони вчаділи власними випарами.
12.01.2007