MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Жодної толерантності до путінського режиму! Звернення вчених світуВійна з темрявою. Підсумки тижня‘Росія воює проти звичайного життя людей’, — Президент УкраїниЗвільнення від відбування покарання за станом здоров’яЗасудили 15 військових РФ, які утримували 368 жителів села Ягідного у шкільному підвалі Харківщина: під ударом — історія, релігія, мистецтвоПолітика надання грошової або гуманітарної допомоги жертвам воєнних злочинів Правила обробки і захисту персональних даних у базах даних, володільцем якої є громадська організація «Харківська правозахисна група»Пропутінські заклики та війна проти українського збіжжяРосійські військові розстріляли українських військовополонених у Веселому та в Авдіївці Навіщо потрібна чесність? Звіт за результатами моніторингового візиту до Диканівської виправної колонії №12 Єдиний електронний реєстр військовозобовʼязаних і спрощене отримання УБДЗвіт за результатами моніторингового візиту до Покровської виправної колонії №17 За ґрати за вподобайку: окрема думка судді Аркадія Бущенка 35 дітей з Луганщини вивезли до Білорусі — ‘навчатися’ у надзвичайниківХімічна зброя, цивільні у російському полоні, третина України забруднена мінами — підсумки тижняЗвіт за результатами моніторингового візиту до Харківського слідчого ізолятораМова: зброя для спротиву чи об’єкт для обмежень?Генерали брешуть. Дайджест російських протестів

До парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації

07.03.2007   
Юрій Чумак, ХПГ
Перед проведенням «круглого столу» на тему «Свобода слова» його організатори звернулися до мене з проханням надати свої пропозиції до парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації. Відповідний документ було підготовлено. Пропонуємо його до уваги читачів «Прав людини».

Перед проведенням «круглого столу» на тему «Свобода слова» (див. http://khpg.org/1173264933) його організатори звернулися до мене із запрошенням надати свої пропозиції до парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації. Відповідний документ було підготовлено. Пропонуємо його до уваги читачів «Прав людини»:

 

До парламентського Комітету

з питань свободи слова та інформації

Як відомо, право на інформацію, так само як і свобода слова, є невід’ємним правом не тільки журналістів, але й будь-якого громадянина України.

Відповідно до ч. 2 ст. 34 Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

Отримання будь-якої інформації, режим якої не є обмеженим згідно із законодавством, саме по собі є захищеним законом правом громадянина. Інтерес громадянина і відповідний суспільний інтерес полягають у поінформованості громадянина і суспільства про всі аспекти діяльності владного апарату, адже без інформованості неможливий ані суспільний контроль, ані реальне народовладдя.

 

Конституційна гарантія вільно збирати і поширювати інформацію знаходить своє втілення у відповідних законодавчих гарантіях:

Виходячи з основної соціальної функції професії журналістів – надавати різнобічну ті всесторонню інформацію, їх в українському законодавстві забезпечили й «переважним правом на одержання інформації», котрим, згідно зі ст. Закону України «Про інформацію», «користуються громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов’язків».

У ст. 2 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» визначені загальні засади такого висвітлення: «Засоби масової інформації України відповідно до законодавства України мають право висвітлювати всі аспекти діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати засобам масової інформації повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів державної влади та органів місцевого самоврядування, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю».

А ст. 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації «пресу) в Україні», закріпила за журналістами право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації та право відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами…

Таким чином, фактично всі журналісти мають право отримувати інформацію про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, а ці органи зобов’язані забезпечити журналістам право вільного доступу до такої інформації. Але для того, щоб робота журналістів при владних установах була краще організована, законодавці закріпили інститут акредитації. Відповідно до ст. 3 ЗУ «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування» акредитації здійснюється шляхом реєстрації за офіційним поданням ЗМІ для того, щоб журналіст мав додаткові переваги: отримував повідомлення про всі заплановані заходи, матеріали прес-конференцій.  

Слід нагадати, що згідно зі ст. 2 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані не чинити на ЗМІ «будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес. Засоби масової інформації можуть проводити власне дослідження і аналіз діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, давати їй оцінку, коментувати... Право висвітлення і коментування діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, подій державного життя в Україні гарантується».

Зважаючи на конституційні та законодавчі гарантії права на інформацію, можна зробити висновок, що будь-які акти органу державної влади або місцевого самоврядування, що утруднюють доступ журналістів до інформації, є порушенням законодавства про інформацію (ст. 47 ЗУ «Про інформацію») та тягнуть цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність.

 

Втім, існують певні прогалини в українському законодавстві, які стають на заваді у здійсненні права на доступ до інформації, без реалізації якого, зрозуміло, не може існувати у повному сенсі і свобода слова.

1. Прикладом помилки законодавця є те, що у ст. 32 Закону України «Про інформацію», закріплено право громадянина звернутися із інформаційним запитом щодо доступу до офіційних документів і запитом щодо надання письмової або усної інформації тільки до «державних органів», «органів законодавчої, виконавчої та судової влади», при цьому нічого не сказано про аналогічне право стосовно органів місцевого самоврядування.

Однак при цьому, відповідно до статей 9, 10, 11 цього Закону: «всі громадяни України...мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів», це право забезпечується «обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення», і «інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування доводиться до відома заінтересованих осіб шляхом... безпосереднього доведення її до заінтересованих осіб (усно, письмово чи іншими способами)».

З цього вочевидь випливає наявність у громадян права звертатися з інформаційними запитами не тільки до органів державної влади та їхніх посадових осіб, але і до органів місцевого самоврядування. Відсутність же прямої вказівки на це у ст. 32 Закону України «Про інформацію» є упущенням законодавця, котрий безпідставно не вніс до неї те, що передбачено іншими нормами Закону.

Вважаємо, що ця помилка мусить бути усунена в законодавчому порядку.

2. Крім того, стаття 27 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» дозволяє припиняти акредитацію «у разі перевищення журналістом своїх прав та невиконання обов’язків», не уточнюючи, яких саме. Ця невизначеність створює негативні прецеденти, коли, скориставшись існуючою юридичною лазівкою, недбалі чиновники намагаються позбавляти журналістів акредитації на власний розсуд, самоправно.

Вважаємо, що припинення акредитації при органі державної влади та місцевого самоврядування може відбуватись лише у випадку, коли в судовому порядку доведено порушення працівником ЗМІ відповідних норм українського законодавства. В іншому випадку, такий крок може розцінюватись як незаконне й грубе порушення права журналіста на доступ до інформації. Такий механізм, на нашу думку, обов’язково необхідно закріпити на законодавчому рівні.

3. В Україні, не зважаючи на численні заяви, досі так і не втілено в життя плани щодо роздержавлення державних та комунальних ЗМІ, створення суспільного телебачення та громадського радіо. Можливо, на це не вистачило часу. Можливо, через велику кількість інших проблем, що постали перед країною, до цієї проблеми не віднеслися с належною увагою та наполегливістю. А, можливо, певна частка можновладців була проти такого реформування, сподіваючись, що місцеві редакції будуть і надалі працювати за принципом: «чєго ізволітє?», коли будь-які примхи голів адміністрацій або міських та селищних голів безперечно втілюються на шпальтах повністю залежних комунальних газет та в передачах місцевого мовлення. Комунальні ЗМІ – пережиток часу, але вони продовжують існувати в незалежній Україні і залишаються острівками несвобідної преси.

Нагальною необхідністю часу є здійснення програми реформування державних ЗМІ через зміну їхньої системи управління та фінансування відповідно до рекомендацій Ради Європи та ОБСЄ. Першим кроком такого реформування повинно стати запровадження суспільного телерадіомовлення на базі державного телеканалу УТ-1 та Першого національного радіоканалу.

4. Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» є дискримінаційним по своїй суті, бо запроваджує пільговий режим діяльності для державних та комунальних ЗМІ.

Цей рудимент радянських часів необхідно скасувати, і журналістів державних  та комунальних ЗМІ зрівняти у правах із журналістами недержавних ЗМІ.

5. Практика використання органами державної влади самочинних, не встановлених жодним законодавчим актом, обмежуючих грифів «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає» є незаконною та такою, що стоїть на заваді здійсненню права на доступ до інформації.

Необхідно припинити цю незаконну діяльність та примусити органи державної влади  розкрити всі нормативно-правові акти з цими обмежувальними грифами.

Взагалі, з огляду на різнобічність та, іноді, відмінність у законотворчих підходах в різних законодавчих актах, які є юридичним підґрунтям для діяльності ЗМІ в нашій країні, вважаємо доцільним проведення роботи з кодифікації законодавства про ЗМІ в Україні.

 

03.03.2007 р.

 

 Поділитися