MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Каменівська проти України

20.06.2007   

УХВАЛА ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

Заяви № 1894104

поданої Каменівською Оксаною Григорівною

проти України

 

Європейський суд з прав людини (П’ята секція) 30 серпня 2006 року, засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

  п.  П. Лоренцен (Mr P. Lorenzen), Голова,

  п.  К. Юнгвірт (Mr K. Jungwiert), 

  п.  В. Буткевич (Mr V. Butkevych),

  пані  М. Цаца - Ніколовська (Mrs M. Tsatsa-Nikolovska),

  п.  Р. Маруст (Mr R. Maruste),

  п.  Дж. Боррего Боррего (Mr J. Borrego Borrego),

  пані  Р. Джагер (Mrs R. Jaeger), судді

та пані K. Вестердік (Mrs C. Westerdiek), Секретар секції,

розглянувши вищезазначену заяву, подану 6 квітня 2004 р.,

врахувавши зауваження, надані Урядом-відповідачем, та коментарі заявника щодо цих зауважень,

після обговорення виносить таке рішення:

ФАКТИ

Заявниця — пані Оксана Григорівна Каменівська, 1945 року народження, громадянка України, що проживає у Львові. У Суді заявницю представляв п. І. О. Назарук, адвокат, який має практику у Львові. Уряд України (далі — Уряд) був представлений його Уповноваженими — пані В. Лутковською та паном Ю. Зайцевим від Міністерства юстиції.

А. Обставини справи

Обставини справи, надані сторонами, можна підсумувати таким чином.

1. Історичне підґрунтя

9 вересня 1944 року Польський комітет Національної Свободи та колишня Українська Радянська Соціалістична Республіка уклали угоду про сумісну евакуацію населення України з Польщі та населення Польщі з України.

У 1946 році сім’я заявниці була переселена з області Грубіжов у Польщі до Тернопільської області на Україні.

22 грудня 1995 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року, відповідно до яких деяким категоріям громадян, включаючи тих, що були переселені на територію України після 1945 року з територій інших держав, надавався статус учасника війни.

2. Судове провадження

22 серпня 2001 року заявниця звернулась до Залізничного районного суду м. Львова з позовом до правління соціального захисту щодо відмови надати статус учасника війни відповідно до статті 9 Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

26 листопада 2001 року суд відмовив у задоволенні позову. Суд дійшов висновку, що вимоги заявниці ґрунтуються на одній з умов, що визначає вищевказаний Закон, а саме на тому факті, що вона була переселена на територію України після 1945 року. Проте, оскільки вона народилась у 1945 році, не дотримувалась інша визначена умова щодо того, що особи, народжені після 31 грудня 1932 року, мають довести те, що вони працювали протягом війни.

4 березня 2002 року Львівський апеляційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції, вирішивши, що суд першої інстанції правильно застосував відповідний Закон. 31 травня 2002 року заявниця надіслала касаційну скаргу, яка була отримана судом 5 червня 2002 року.

5 серпня 2002 року Залізничний районний суд відмовив заявниці у прийнятті касаційної скарги в зв’язку з недотриманням процесуальних строків. Суд встановив, що відповідно до нової редакції статті 321 Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК), яка набрала чинності 4 квітня 2002 року, граничний строк для подання касаційної скарги є один місяць і що заявниця перевищила цей строк, оскільки її скарга надійшла до розгляду 5 червня 2002 року.

Заявниця оскаржила це рішення, стверджуючи, що вона надіслала касаційну скаргу поштою 31 травня 2002 року, відповідно ця дата повинна вважатися датою подання її скарги. 21 жовтня 2002 року Львівський апеляційний суд залишив без змін ухвалу від 5 серпня 2002 року, вирішивши, що заявниця подала свою скаргу 31 травня 2002 року і, таким чином, не дотрималась місячного строку, встановленого законом. 17 жовтня 2003 року колегія з трьох суддів Верховного Суду відхилила касаційну скаргу заявниці на ухвали від 5 серпня та 21 жовтня 2002 року.

В. Відповідне національне законодавство та практика

1. Цивільний процесуальний кодекс 1963 року (зі змінами)

На час винесення ухвали судом апеляційної інстанції перша частина статті 321 ЦПК встановлювала, що касаційна скарга подається протягом трьох місяців з дня проголошення ухвали або рішення суду апеляційної інстанції або протягом одного року з дня проголошення ухвали або рішення суду першої інстанції, якщо ці ухвали або рішення не були оскаржені в апеляційному порядку.

7 березня 2002 року Парламент України прийняв Закон «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України», доповнивши статтю, що обговорюється. Вищевказаний  закон набрав чинності 4 квітня 2002 року. Нова редакція статті 321 встановлює один місяць для подання касаційної скарги на рішення або ухвалу апеляційного суду.

2. Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»

Закон передбачає різні соціальні пільги для ветеранів війни, учасників війни та інших категорій населення, яких торкнулася Друга світова війна.

Стаття 14 Закону в редакції від 22 грудня 1995 року передбачає широке коло соціальних пільг для учасників війни, включаючи безоплатне медичне обслуговування та безоплатний проїзд у громадському транспорті, зниження плати за послуги, пріоритет в отриманні деяких інших соціальних пільг. Особи, які належать до учасників війни, перелічені у статті 9 Закону:

Стаття 9. Особи, які належать до учасників війни

«Учасниками війни вважаються

(…)

2) особи, які працювали (…) на протязі Великої Вітчизняної війни1 (…)

особи, які були переселені після 1945 року на територію України з територій інших країн (…) також вважаються учасниками війни (…)

(…) Особам, які народилися після 31 грудня 1932 року, статус учасника війни може бути встановлено лише за наявності документів та інших доказів, що незаперечно підтверджують факт роботи в період війни (…)».

Обидві сторони провадження надали для розгляду певну кількість рішень судів першої інстанції та обласних судів по справах, які подібні до справи заявниці. Ці рішення демонструють різне застосування вищезазначеної частини 2 статті 9 цього Закону. Деякі суди вважають, що факт переселення є самостійною необхідною умовою для набуття статуту учасника війни, деякі інші застосовують її, як у справі заявниці, разом з необхідною умовою доказування факту праці, якщо заінтересована особа народжена після 31 грудня 1932 року.

Така двозначність у застосуванні була виправлена іншим законом від 2 жовтня 2003 року, коли репатріанти були визначені окремо у новій частині 11 статті 9, яка передбачає, що:

«(…) 11) особи, які були переселені після 9 вересня 1944 на територію України з територій інших країн…»

СКАРГИ

Заявниця, посилаючись на п. 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, скаржилась на відсутність справедливого розгляду у її справі та на неприйняття її касаційної скарги. Далі вона скаржилася, що національні органи влади незаконно відмовили їй у наданні статусу учасника війни та в зв’язку з цим позбавили її низки соціальних пільг, що надаються такій категорії громадян, в порушення статті 1 Першого протоколу та статті 3 Протоколу № 4. Заявниця наприкінці, посилаючись на статтю 14, скаржилася, що деяким іншим особам у подібній ситуації було надано статус учасника війни.

ЩОДО ПРАВА

1. Заявниця скаржилась на несправедливий судовий розгляд та відхилення її касаційної скарги в зв’язку з пропущенням строку. Вона посилалась на п. 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, які у відповідній частині  передбачають таке:

Пункт 1 статті 6

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи упродовж розумного строку… судом…»

Стаття 13

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

(а). Уряд стверджував, що скарга має бути відхилена в зв’язку з невичерпанням національних засобів захисту, оскільки спір заявниці про надання їй статусу учасника війни не розглядався в суді касаційної інстанції і заявниця не вимагала у національних судових органів продовження строку на подання касаційної скарги. Уряд вважає, що таке клопотання є ефективним засобом судового захисту, яке мало бути використане.

Заявниця заперечувала те, що вона пропустила строк для подання касаційної скарги та що у її справі новий процесуальний закон був застосований як такий, що має зворотну силу. Заявниця стверджувала, що вона використала всі ефективні національні засоби правового захисту, коли оскаржила відмову суду першої інстанції прийняти її касаційну скаргу.

Суд зазначає, що скарга заявниці за п. 1 статті 6 Конвенції має два аспекти. Оскільки заявниця скаржиться відносно справедливості першого провадження та його результату, засоби правового захисту, на які посилався Уряд, були належними щодо вищезазначеного провадження, оскільки заявниця не звернулась до Верховного Суду. Суд повторює, як він уже це зазначав, що оскарження в касаційній інстанції в українському цивільному процесі може вважатися ефективним засобом правового захисту у розумінні п. 1 статті 35 Конвенції для оскарження рішень судів нижчих інстанцій, прийнятих після 29 червня 2001 року, і тому має бути використане (див. ухвалу у справі Vorobyeva v. Ukraine, № 27517/02, 17 грудня 2002 року). Таким чином, цей аспект скарги має бути відхилений на підставі пп. 1 та 4 статті 35 Конвенції в зв’язку з невичерпанням всіх національних засобів правового захисту.

Проте, оскільки заявниця скаржиться на відсутність доступу до суду касаційної інстанції, Суд зазначає, що заявниця оскаржувала ухвалу суду першої інстанції про відмову в прийнятті її касаційної скарги в зв’язку з пропущенням встановленого строку до судів всіх інстанцій.

Відповідно заперечення Уряду щодо цієї скарги мають бути відхилені як невідповідні.

 

(b). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду (див. рішення у справі Golder v. the United Kingdom від 21 лютого 1975 року, п. 36), не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Тим не менше, право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (див. Guérin v. France, рішення від 29 липня 1998 року, п. 37). Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. У той же час такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту (див. Pérez de Rada Cavanilles v. Spain, рішення від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, с. 3255, п. 45). Суд підкреслює, що, оскільки питання стосується принципу юридичної визначеності, це піднімає не лише проблему трактування правових норм у звичайному сенсі, а також і проблему недоцільного формулювання процесуальних вимог, що може перешкоджати розгляду позову щодо суті, тим самим спричиняючи порушення права на ефективний судовий захист (див., mutatis mutandis, Miragall Escolano and Оthers v. Spain, рішення № 38366/97, п. 37, ECHR 2001-I; Zlovsky and Zlovska v. the Czech Republic, рішення № 46129/99, п. 51, ECHR 2002-IX).

Більше того, спосіб, у який стаття 6 застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (див., наприклад, Monnel and Morris v. the United Kingdom, рішення від 2 березня 1987 року, серія А, № 115, с. 22, п. 56, а також Helmers v. Sweden, рішення від 29 жовтня 1996 року, серія А, № 212-А, с. 15, п. 31); вимоги до прийнятності апеляції щодо суті закону мають бути жорсткішими, ніж для звичайної апеляційної скарги (Levages Prestations Services v. France, рішення від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, с. 1544, п. 45).

Суд зазначає, що в цій справі заявниця подала касаційну скаргу після того, як її справа була вирішена в судах першої та апеляційної інстанцій. Суд нагадує, що, як раніше зазначалося, касаційна скарга в українському цивільному процесі може розглядатися як ефективний судовий засіб у сенсі п. 1 статті 35 Конвенції стосовно тих рішень судів нижчих інстанцій, які постановлено після 29 червня 2001 року, і тому мав би бути використаний (див. Vorobyeva v. Ukraine (dec.), № 27517/02, 17 грудня 2002 року). Такою була ситуація заявниці, коли рішення апеляційного суду було прийняте 4 березня 2002 року.

Суд також зазначає, що клопотання заявниці щодо дозволу на касаційне оскарження було визнано неприйнятним на підставі того, що вона пропустила строк, визначений статтею 321 ЦПК, як у справі «Мельник проти України» (№ 23436/03, п. 26, від 28 березня 2006 року), тому необхідно дослідити, чи можна вважати перебіг строку прогнозованим з точки зору заявниці.

Суд нагадує, що в цілому визнається принцип негайного набрання чинності процесуальними змінами щодо позовів, розгляд яких триває (див. Brualla Gómez de la Torre v. Spain, рішення від 19 грудня 1997 року, п. 35). Цей принцип також підтверджувався у справі Vorobyeva v. Ukraine (раніше згадувана), де заявниця не використала судові засоби, які були введені тоді, коли її позов ще розглядався.

Суд зазначає у даній справі, що за відсутності будь-яких перехідних чи таких, що мають зворотну силу, вимог у змінених положеннях заявниця могла обґрунтовано очікувати, що новий кінцевий строк буде перенесений на 4 травня 2002 року (через місяць після набуття змінами чинності). Суд вважає, що такий кінцевий строк був би передбачуваним для заявниці, оскільки вона мала б іще місяць, щоб подати свою апеляційну скаргу після набуття змінами чинності, навіть якщо цей новий кінцевий строк зменшив строк, передбачений старим ЦПК (тобто 4 червня 2002 року, через три місяці після проголошення рішення Львівського апеляційного суду, на яке подавалась касаційна скарга).

У цій справі заявниця не дотрималась нових строків. Негайний вплив нових процесуальних правил не виявляє порушення п. 1 статті 6, і Суд не може розмірковувати, чи була б відхилена скарга заявниці, якби вона дотрималась нових строків. У цьому відношенні ця справа є відмінною від справи «Мельник проти України» (вказана вище), в якій заявниця подала касаційну скаргу в межах вищевказаного нового строку, але національні суди відхилили її як таку, що була подана з пропущенням строку, і в якій визнано, що нові процесуальні правила було застосовано ретроактивно і, таким чином, на порушення п. 1 статті 6 Конвенції. Суд вважає, що у цій справі відмова національних судів у прийнятті касаційної скарги не була свавільною або іншим чином явно необґрунтованою для того, щоб порушувати питання за п. 1 статті 6 Конвенції. Суд далі нагадує, що якщо оскаржуване право є цивільним правом, то роль п. 1 статті 6 у відношенні до статті 13 має спеціальний характер (lex specialis). Вимоги статті 13 поглинаються п. 1 статті 6 Конвенції (див. Brualla Gómez de la Torre v. Spain, рішення від 19 грудня 1997 року, п. 41). Отже, ця скарга є очевидно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пп. 3 та 4 статті 35 Конвенції.

2. Далі заявниця скаржилась за статтею 1 Першого протоколу щодо відмови надати їй соціальні пільги, які надаються особам зі статусом «учасник війни». Вона також скаржилась за статтею 14 Конвенції щодо того, що відмова надати їй статус «учасник війни» мала ознаки дискримінації, оскільки іншим особам у подібній ситуації такий статус надавався. Відповідні положення Конвенції визначають:

Стаття 1 Першого протоколу

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

Стаття 14

«Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою — статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або іншою ознакою».

Уряд стверджує, що скарга заявниці не стосується ні «існуючої власності», ні «законних сподівань» для досягнення певної власності. Заявниця не погодилася з цим аргументом, стверджуючи, що судова практика національних судів однозначно демонструвала, що вона могла очікувати надання статусу учасника війни.

Суд вважає, що за обставин даної справи він не має вирішувати, чи надавали положення Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу» заявниці хоча б «обґрунтованих очікувань» у сенсі статті 1 Першого протоколу. Навіть припускаючи, що ця стаття застосовується до цієї справи, Суд зауважує, що заявниця не оскаржила в касаційному порядку рішення від 26 листопада 2001 року та 4 березня 2002 року у порядку, передбаченому процесуальним законодавством. Таким чином, її скарга за статтею 1 Першого протоколу, чи то взята окремо, чи в поєднанні зі статтею 14, має бути відхилена відповідно до пп. 1 та 4 статті 35 Конвенції з огляду на невичерпання всіх національних засобів правового захисту.

3. Заявниця скаржилась про порушення її прав, які гарантуються статтею 3 Протоколу № 4, що передбачає:

Стаття 3 Протоколу № 4

«1. Нікого не може бути вислано, шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів, з території держави, громадянином якої він є.

2. Нікого не може бути позбавлено права в’їзду на територію держави, громадянином якої він є».

Суд не бачить жодних фактичних підстав для цієї заяви проти України. Навіть припускаючи, що ця скарга стосується подій 1946 року, вона є несумісною ratione temporis з положеннями Конвенції відповідно до п. 3 статті 35 та має бути відхилена відповідно до п. 4 статті 35 Конвенції.

4. Таким чином, застосування п. 3 статті 29 Конвенції у цій справі має бути припинено.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

Визнає заяву неприйнятною.

K. ВЕСТЕРДІК  П. ЛОРЕНЦЕН

(Mrs C. Westerdiek)  (Mr P. Lorenzen)

Секретар секції  Голова секції

 Поділитися