MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Членові Гельсінської групи на волі бути не можна було: якщо закінчувався термін — йому робили нову справу’, — Василь Овсієнко‘Сашу и Василия Васильевича убило при обстреле, а Славика и Николая застрелили россияне’, — житель села Мощун«Сашка та Василя Васильовича вбило при обстрілі, а Славка й Миколу застрелили росіяни», – житель села МощунПомерла Валентина Попелюх, удова Василя Стуса «Справа Василя Стуса»: Медведчук має виплатити видавництву 139,5 тис. грн«Справа Василя Стуса»: Медведчук програв в апеляційному суді Книга «Справа Василя Стуса» – призначено дату апеляції«Справу Василя Стуса» передадуть до бібліотекВизнати Медведчука не шісткою комуністичної системи. Адвокат Вахтанга Кіпіані розповідає про суд через книжку про СтусаПомер Василь-Іван ШовковийЛауреатом премії імені Василя Стуса став Влад ТроїцькийРФ: У черговому засіданні у справі Павла Гриба виступив професор Василь ПритулаПродавши квартиру куди варто вкласти кошти – поради мільярдераВиставка «Мустафа Джемілєв і українські шістдесятники: солідарна боротьба за спільну свободу»ХПГ на ХХІІ Форумі видавців у ЛьвовіГибель Василя СтусаЗагибель Василя СтусаВасиль Овсієнко: Стус на фронтіПам′яті Польського Володимира Васильовича – Правозахисника, колеги, другаВечір пам’яті Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого, присвячений 25-ї річниці перепоховання

Пам’ятник Василеві Стусові

05.09.2007   

22 роки тому, в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, в радянському таборі Кучино Пермської області помер Василь Стус. 

Наводимо дуже актуальний уривок із статті Євгена Сверстюка

Скільки не борися проти спокуси „увічнення в бронзі”, а природа перемагає. Іноземці дивуються, як багато в Україні знаменитостей: то пам’ятник, то бюст, то барельєф виглядає з-за дерева...
Та й ми дивуємось: спробуй тепер пояснити дитині, чого той камінний дядько сидить чи стоїть у парку, і що колись означало його ім’я. Якщо чесно, то воно й нічого не означало – ні ім’я Петровського, ні Косіора, ні Мануїльського. Пам’ятники ставили як аванс або реабілітанс - "за беззавітну відданість партії"...
Пам’ятники більшим вождям обростали народними анекдотами (цікаво було б прочитати книгу ув’язнених за ті анекдоти).
А вже щодо героїв – рекорд моральної дискредитації "героїв" побив навіть не брежнєвський карнавал, а режим Кучми. Тут досить надрукувати список "героїв України", щоб на нього люди покивали головами: "ну й ну"...
На цьому тлі раптом до 20-річчя загибелі Стуса починають подейкувати: чи не пора його нагородити "Героєм" посмертно?
Якщо вже ворушити цю тему, то питання можна поставити так: а чи не пора навести лад з тими пам’ятниками, які виключають один одного? Адже це викликає не тільки здивування, але й невроз може викликати, коли Косіора поставити перед пам’ятником жертвам Голодомору...
Давно вже в повітрі носиться ідея десь звезти ті пам’ятники "ґвинтикам" до купи, як звезена до музею зброя часів війни. "Пам’ятники епохи тоталітаризму".
І вже після гуманізації парків і скверів можна було б подумати про встановлення скромного пам’ятника Поетові. І то буде, нарешті, символ, що нагадує про честь і гідність українського народу.
Чому саме Стусові? Може тому, що за життя Київ був для нього місцем гонінь і переслідувань, темних судів і драконівських вироків. Містом великої любови і великого болю. Містом, де він був "найменшим" в очах вершителів долі, що полювали на людей високого зросту. Власне, тому "найменшим", що був найбільшим. Хотілося б бачити йому пам’ятник десь навпроти Інституту літератури, де зовсім без усякого сенсу сіріє постать „всеукраїнського старости” – Петровського. І сюди, нарешті, почнуть приносити квіти.
Стусові зовсім не треба п’єдесталу. Він міг би тихо виходити з-поміж дерев. Колись в середині 60-х років з’явився самочинно такий пам’ятник Лесі Українці в Першотравневому парку.
Він, Стус, по-суті, так і стоїть осторонь, як душа, яку вигнали зі світу лжі і насильства, а вона вічно повертається.
Василь Стус був не єдиним, кого Київ „зогрів Антоновим вогнем”. Не хочеться засмічувати повітря іменами, які знесла ріка часу. Але справедливість вимагає увічнити високу душу поета, бо тут її бракує.

Повний текст статті можна знайти тут: http://nashavira.ukrlife.org/08_9_2005stus.html

 

Див. також:  http://archive.khpg.org.ua/index.php?id=1114000126

 Поділитися