Памятник Василеві Стусові
22 роки тому, в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, в радянському таборі Кучино Пермської області помер Василь Стус.
Наводимо дуже актуальний уривок із статті Євгена Сверстюка
Скільки не борися проти спокуси „увічнення в бронзі”, а природа перемагає. Іноземці дивуються, як багато в Україні знаменитостей: то памятник, то бюст, то барельєф виглядає з-за дерева...
Та й ми дивуємось: спробуй тепер пояснити дитині, чого той камінний дядько сидить чи стоїть у парку, і що колись означало його імя. Якщо чесно, то воно й нічого не означало – ні імя Петровського, ні Косіора, ні Мануїльського. Памятники ставили як аванс або реабілітанс - "за беззавітну відданість партії"...
Памятники більшим вождям обростали народними анекдотами (цікаво було б прочитати книгу увязнених за ті анекдоти).
А вже щодо героїв – рекорд моральної дискредитації "героїв" побив навіть не брежнєвський карнавал, а режим Кучми. Тут досить надрукувати список "героїв України", щоб на нього люди покивали головами: "ну й ну"...
На цьому тлі раптом до 20-річчя загибелі Стуса починають подейкувати: чи не пора його нагородити "Героєм" посмертно?
Якщо вже ворушити цю тему, то питання можна поставити так: а чи не пора навести лад з тими памятниками, які виключають один одного? Адже це викликає не тільки здивування, але й невроз може викликати, коли Косіора поставити перед памятником жертвам Голодомору...
Давно вже в повітрі носиться ідея десь звезти ті памятники "ґвинтикам" до купи, як звезена до музею зброя часів війни. "Памятники епохи тоталітаризму".
І вже після гуманізації парків і скверів можна було б подумати про встановлення скромного памятника Поетові. І то буде, нарешті, символ, що нагадує про честь і гідність українського народу.
Чому саме Стусові? Може тому, що за життя Київ був для нього місцем гонінь і переслідувань, темних судів і драконівських вироків. Містом великої любови і великого болю. Містом, де він був "найменшим" в очах вершителів долі, що полювали на людей високого зросту. Власне, тому "найменшим", що був найбільшим. Хотілося б бачити йому памятник десь навпроти Інституту літератури, де зовсім без усякого сенсу сіріє постать „всеукраїнського старости” – Петровського. І сюди, нарешті, почнуть приносити квіти.
Стусові зовсім не треба пєдесталу. Він міг би тихо виходити з-поміж дерев. Колись в середині 60-х років зявився самочинно такий памятник Лесі Українці в Першотравневому парку.
Він, Стус, по-суті, так і стоїть осторонь, як душа, яку вигнали зі світу лжі і насильства, а вона вічно повертається.
Василь Стус був не єдиним, кого Київ „зогрів Антоновим вогнем”. Не хочеться засмічувати повітря іменами, які знесла ріка часу. Але справедливість вимагає увічнити високу душу поета, бо тут її бракує.
Повний текст статті можна знайти тут: http://nashavira.ukrlife.org/08_9_2005stus.html
Див. також: http://archive.khpg.org.ua/index.php?id=1114000126