Виборчі перегони, перегони… Хто ж кого переміг і як само?

Як повелося з 2000 року – демократичні сили (за їх самоназвою). Але як завжди не дуже сильно, всього на декілька відсотків. Отже, радіти зарано. Але все ж таки підстави для радощів є.

«Якщо ми не знаємо, хто виграє вибори – то демократія в нас є», – сказав мій колега, відомий фахівець з конституційного права Всеволод Речицький.

Може, тому і радію? Бо демократія на теренах колишнього СРСР чомусь не приживається. Як оте заморське чудо-дерево. Грунт не той. Тому навіть така слабка і невпевнена в собі демократія, як в нас – це самоцінно.

Але – ближче до справи – тобто до результатів виборів.

Якщо дивитися на відсотки, що здобули партії на перегонах-2007, здається ситуація мало змінилася. На першому місці – Партія регіонів, на другому БЮТ, на третьому – блок НУ – НС. Комуністи трошки набрали собі відсотків. Замість соціалістів в Раду потрапив блок Володимира Литвина. Здається, крім появи блоку Литвина, прогнозованих змін в парламенті не сталося.

Але подивимось як виглядають результати виборів в абсолютних цифрах:

З цієї таблиці видно, що Партія регіонів втратила частину виборців, але дуже небагато – приблизно 135 тисяч. Дещо втратила НУ-НС – приблизно 240 тисяч – і це, не зважаючи на появу нових молодих облич в п’ятірці лідерів. Але більш ніж на 300 тисяч збільшився рейтинг комуністів – частину цих виборців, безумовно, становлять ті, хто розчарувався в обіцяному ПР покращенні життя вже сьогодні.

Але є ще цікаві цифри, які теж треба враховувати. Це виборці, які проголосували «проти всіх». Відсоток цих громадян зріс з 1,77% в 2006 році до 2,73% в 2007. Це означає, що на дострокових виборах-2007 близько 640 тисяч людей тільки тому й прийшли на виборчі дільниці, щоб сказати владі «ні». Владі в цілому – з її чварами, недолугістю, зловживанням правом, нехтуванням мораллю, тощо. Це свідомий, сформований протестний електорат

А є і не такий свідомий електорат. Це ті виборці, хто на вибори не пішов взагалі. З тих 38% виборців, які не прийшли на дільниці, щоб проголосувати, теж велика доля протестного електорату. Скільки – ми не знаємо. Бо серед цих відсотків багато людей, які не знайшли себе в списках. Недолугість закону про вибори відібрала можливість проголосувати у багатьох заробітчан, як тих, хто працює в великих містах без реєстрації, так і в тих, хто нелегально працює за кордоном. А це здебільшого ті, чиї електоральні уподобання були на боці помаранчевих.

До того ж дії прикордонників відібрали можливість голосувати навіть у багатьох з тих, хто повернувся за 10-15 днів до дня виборів. Виборці навіть перевірили себе в списках, а 28 вересня їх викреслили. Скільки таких? Статистика ЦВК не дає відповіді на це запитання…

І все ж таки більшість з цих 38% – це теж протестний електорат, люди, які просто не стали витрачати свій час.

І, якщо всі вони прийшли б на дільниці, як свідомі 2, 73%, то чи не виявилося б, що протестний електорат  – найпотужніша в країні партія? І про це конче потрібно замислитися всім гравцям в політичний футбол на електоральному полі.

Якщо, як і після виборів 2006 року, почнуться безкінечні намагання створити коаліцію, якщо не будуть змінені правила гри, а саме: Конституція України, Закон «Про вибори», податкові закони та ін.

якщо партійні еліти і далі будуть поводитися як небожителі – соціальний вибух неминучий. Необов’язково це буде революція – можливо просто ігнорування чергових виборів більшістю населення.

Я не маю можливості спостерігати за перегонами на Заході України та в Центрі. Хоча знаю, що зазвичай в цих регіонах значно більше людей бере участь в голосуванні, ніж це сталося на цих позачергових виборах. Але на Сході, зокрема в Харков,і відбулися значні зміни. По-перше, значно зменшився відрив ПР від другої за рейтингом партії – БЮТу. По-друге, активність мешканців міста була такою, що в день голосування в окружкомах довго були сумніви, що чисельність виборців перевищить 50%. По-третє, на багатьох дільницях, особливо у віддалених районах, більшість тих, хто голосував, близько 70% були пенсіонери, люди дуже похилого віку, інваліди. За декілька днів до виборів Партія регіонів знову організувала автобуси та мікроавтобуси, щоб привезти виборців на дільниці. І за звичкою пояснювали громадянам, як вона піклується про них. І більшість цих виборців віддали свої голоси Партії регіонів або комуністам чи вітренківцям. А молодь на цих виборах була майже відсутня – мабуть дуже сильним є розчарування за ті два роки, які бездарно втрачені після Майдану.

І якщо врахувати ще голоси виборців, які голосували за так звані «малі партії», прекрасно розуміючи, що вони не отримають бажані 3%, то, наприклад, у Харкові протестний електорат зросте до 40%.

На це є свої причини. Харків’яни роздратовані місцевою владою, яка поводить себе у місті як пахани в зоні.

Дратує харків’ян і те, що суттєвого опору і, на жаль, серйозної альтернативи існуючій міській владі, вони не бачать. В Харкові не видно сумлінної роботи провідних партій з виборцями, а є окремі особистості, як губернатор Арсен Аваков, які виглядають поодинокими вояками, а не представниками потужної опозиційної сили.

Спілкування з виборцями дає змогу виділити ще низку болючих питань, через не вирішення яких довіра до влади в цілому є дуже низькою. Це і проблеми ЖКГ, з якими в Харкові відбувається бо зна що, і постійні конфлікти навколо незаконних забудов, що ведуться в місті не тільки без врахування думки місцевих мешканців, а й з грубими порушеннями будівельних та екологічних норм. До цього ж дратують громадян і проблеми з медичним обслуговуванням, а саме низький рівень послуг і невиправдано високі ціни.

Можна звичайно  піти шляхом пошуку ворогів, наприклад, в особі пана мера і секретаря міської ради, тим більш, що їх дії та поведінка нічого, крім огиди, не викликають. Але, що буде робити наступний мер Харкова з усіма проблемами, які накопичуються у місті, ніхто поки що не переймається.

Партійні вибори на місцевому рівні – це повне безглуздя, яке дає можливість потрапляти на посаду мера особам тільки за партійною приналежністю, а не завдяки особистим здібностям керувати містом і забезпечувати нормальне життя територіальній громаді. Мер, обраний за партійною приналежністю має безсловесну, знову ж таки партійну більшість в міській раді, яка автоматично голосує за зовсім безглузді рішення, але до цього їх зобов’язує партійна дисципліна. Але ми ж це все проходили в епоху КПРС. І що, до речі, і призвело не тільки до повного маразму цю партію, а й стало причиною розвалу Радянського Союзу. Крім того, існування вже зовсім непотрібних структур районних рад і відповідно виконкомів у великих містах. Взагалі, в незалежній Україні кількість чиновників зростає не відповідно зростанню (а точніше зменшенню) населення і, здається, найближчим часом цей чиновничій монстр зжере і населення і, можливо, самого себе.

Дай Боже, щоб ті, хто відносить себе до демократичних сил, знайшли в собі мужність відмовитися від партійних виборів на місцевому рівні, скоротили кількість обраних територіальною громадою депутатів. Якщо цього не станеться, нічого доброго чекати не доводиться. І, як ми бачимо, дуже велика частина виборців нічого і не очікує.

Якщо додати до загального сумного пейзажу не реформоване судочинство і свавілля правоохоронних органів – залишається тільки дивуватися, що протестний електорат не є стовідсотковим. Але час плине і наступні вибори можуть і зовсім не відбутися, бо виборці просто проігнорують їх…

Отакі невеселі думки серед загального позитиву, що все ж таки демократія в нашій країні є (аби не зурочити).