Українські суди починають застосовувати європейські норми у справах проти журналістів

Наскільки ефективним був захист медіа в українських судах протягом останнього десятиліття, визначали учасники конференції, яка відбулася 21 грудня у Національній спілці журналістів.

Медіаюристи, журналісти з усіх регіонів України, судді ознайомилися зі змінами, що відбулись за 10 років у медійному законодавстві, предметним аналізом рішень Європейського суду з прав людини проти України статті 10 Європейської конвенції захисту прав та основоположних свобод, практикою та статистикою судових розглядів у регіонах.

Згідно з аналізом членів Асоціації медіаюристів в Україні останнім часом активізувалися позивачі до ЗМІ та журналістів – впливові і грошовиті бізнесмени, які мають змогу заплатити високу ставку мита. Як приміром, позивач до газети «Бізнес» та журналіста Максима Біроваша – головний фігурант журналістського розслідування, який подав заяву на суму 46 млн. грн., при цьому сплативши 4,6 млн. грн. мита. «Ви розумієте, що людина, яка платить таку суму, налаштована дуже серйозно», – зазначила юрист НСЖУ Тетяна Котюжинська.

Якщо проаналізувати загалом статистику загальних річних сум, на які подавалися позови з 2002 року, то найбільша зафіксована 2003-го (4 млн. 535 грн.), а найменша 2006-го (554 тис. грн.). Найчастіше позивачами до 2006 року виступали політики, а зараз бізнесмени. Дві останні виборчі кампанії 2006-2007 рр. засвідчили те, що політики майже перестали позиватися до ЗМІ і переключились одне на одного.

Учасникам конференції були наведені приклади розгляду справ Європейським судом проти України. Оскільки в Україні немає прецедентного права, то наші судді дуже рідко користаються при прийнятті рішень висновками Європейського суду, навіть за відсутності відповідних норм у вітчизняному законодавстві. Наприклад, один обласний суд, виносячи рішення за заявою голови облдержадміністрації до газети, яка звинуватила позивача в підкупі, посилаючись на чутки, вже опубліковані в інших виданнях, вирішив, що ЗМІ має довести його вину. Хоча Європейський суд уже неодноразово зазначав, що влада не має права обмежувати право на свободу вираження поглядів, обговорення суспільно-важливої інформації, незалежно від того, у якій формі вона поширена. Європейське судочинство стає на захист прав журналістів тоді, коли їхнє рішення може справити охолоджуючий ефект. Тобто вважається неприпустимим, що рішення суду може вплинути на журналіста охолоджуюче, тобто він не захоче більше проводити журналістські розслідування. Це шкідливо в першу чергу для суспільства, яке таким чином може не довідатися суспільно-важливу інформацію. Європейський суд вважає, що журналіст має право робити висновки навіть на мінімальній фактичній основі, наприклад, на основі чуток.

Як виявилося, в Україні є судді, які у своїй практиці звертаються до рішень Європейського суду. Один із них – учасник конференції – заступник голови Апеляційного суду Миколаївської області Василь Паліюк. Він розповів, що деякі колеги критикують його за те, що він у мотивувальній частині рішення може зазначити, що «ЗМІ – це сторожовий пес демократії», або за те, що він аргументує рішення, посилаючись на Європейський суд. «Але в Україні є закон про ратифікацію Європейської конвенції, тому я використовую рішення Європейського суду, в яких є відповіді на ті питання, яких немає у вітчизняному законодавстві», – зазначив Василь Павліюк.

Щодо змін у медійному законодавстві, які відбулися з 1997 року, то найголовніше, вважають медіаюристи, що сталася його декриміналізація, тобто з Кримінального кодексу України прибрали статті, за які найбільше страждали журналісти та ЗМІ (про наклеп та образу). Також змінився Цивільний кодекс України у плані розмежування відповідальності фізичних та юридичних осіб (ст. 277 про спростування недостовірної інформації, ст. 297 про право на повагу гідності та честі). А в законі «Про інформацію» з’явилися поняття «суспільно значима інформація» та «оціночні судження». Дуже переймалися медіаюристи появою статті про втручання у приватне життя, але судова практика засвідчила, що їхні побоювання були марними.

Досить прогресивним у цьому плані вважається цьогорічне рішення Верховного Суду, яке захистило автора книги «Нарцис» Дмитра Чобота. Головний фігурант книги, колишній керівник Адміністрації президента Віктор Медведчук, подав до суду заяву, яка складалася з 99 пунктів, і вимагав задоволення моральної шкоди на суму 100 тисяч грн. Верховний Суд розділив право на недоторканність приватної і публічної особи. Оскільки позивач не довів, що інформація була поширена зі злим умислом, а політичні діячі є відкритими для обговорення, то в цьому процесі Верховний суд захистив Дмитра Чобота, застосувавши стандарти Європейського суду: судова влада не може обмежувати право на обговорення суспільно значимої інформації.

У регіонах зараз відбувається декілька судових процесів, у яких позивачами або відповідачами є ЗМІ (оператор Першого національного в Миколаєві, одна львівська газета, яка передрукувала текст із польського видання та ін.). Медіаюристи зазначають, що загалом медіазаконодавство в Україні досить демократичне, але судова практика не завжди свідчить про захист фундаментального права на свободу вираження поглядів та свободу слова.